Питання ціною в долю економіки?

Відчайдушно намагаючись повернути прихильність іноземних кредиторів і відновити співробітництво з МВФ, українська влада нарешті почала шукати цивілізовані шляхи розв’язання проблеми рекапіталізації банків. Втручання в цей процес міжнародних фінансових організацій не тільки зрушило з мертвої точки занадто млявий до цього перебіг процесу, а й дало шанс, що під їхнім наглядом він зможе набути досить цивілізованих рис.

Однак через витрачене намарно півріччя вирішення цього принципового для майбутнього вітчизняної економіки завдання упирається в занадто велику кількість невідомих…

«Наше тверде зобов’язання»

Мабуть, чиновники МВФ вже втратили на дію на те, що змо­жуть дочекатися від української влади як чіткої і виразної стратегії протидії кризі, так і реальної системної роботи з її втілення. Там уже не приділяють занадто великої уваги таким «формальностям», вирішивши зосередитися на своїх ключових пріори­тетах — забезпеченні умов для збе­реження зовнішньої платоспро­можності Української держави.

Анонсуючи приїзд чергової місії в Україну, департамент зовнішніх зв’язків МВФ посилався на наявність лише трьох пунктів у переліку вимог. А саме: ухвален­ня законів, спрямованих на зміцнення фінансового становища Пенсійного фонду і НАК «Нафтогаз України», а також узгоджених із МВФ і Світовим банком законопроектів, покликаних сприяти реструктуризації банківського сектору. При цьому з Ва­шингтона повідомили, що «МВФ отримав переконливі запевняння від президента і пре­м’єр-міністра про їхній намір забезпечити протягом тижня 13—17 квітня» ухвалення відповідних нормативно-правових актів парламентом.

Як бачимо, серед висунутих умов залишилися тільки ті, що покликані нейтралізувати найсерйозніші загрози плато­спроможності країни, які здатні спровокувати дефолт України за зовнішніми борговими зобов’язаннями. Такими, як відомо, є плачевне фінансове становище «Нафтогазу», дефіцит Пенсійного фонду і можливе масове падіння банків.

На момент приїзду місії навіть для найбільш оптимістично налаштованих мешканців україн­ського політичного олімпу стало очевидно, що Україні не вдасться уникнути дефолтів за зовнішніми зобов’язаннями, нехай і корпо­ративними. Нагадаємо, що, за підрахунками НБУ, валовий зовнішній борг країни на 1 січня ц.р. становив 103 млрд. дол., а сума короткострокових і частини довгострокових зобов’язань, які підлягли погашенню цього року, оцінюється іноземними експертами в 40—45 млрд. дол.

Якщо ці оцінки правильні, то повністю і «без запитань» обслужити такий обсяг валютних виплат для українських позичальників украй проблематично навіть за участі держави. На цьому і базується фактична впевненість іноземних фінансистів у неминучості дефолту України за зовнішніми боргами.

Звісно, тут необхідно зробити застереження, що вищезгадані підрахунки грунтуються на даних офіційної української статистики, котра, як відомо, не бачить відмінності між реальним зовнішнім боргом і зобов’язан­нями перед пов’язаними структурами, котрі підлягають пролонгуванню або рефінансуванню. Однак реальна структура зовнішнього боргу, попри гучно озвучене доручення глави держави розібратися в цьому питанні, так і залишається загадкою. Принаймні для громадськості.

Ініціатива з оголошення корпоративних дефолтів прозвучала цього тижня з вуст... Віктора Ющенка. Глава держави, як свідчить прес-реліз на його офіційному сайті, «запропонував комерційним банкам провести переговори з міжнародними фінансовими установами щодо реструктуризації або пролонгації фінансових зобов’язань другого-четвертого кварталів».

Така думка фактично означає заклик до банкірів оголошувати дефолти за зовнішніми зобов’язан­нями, як мінімум, технічні. Втім, попри всю «гіркоту поразки», усвідомлення українською владою цієї майже очевидної необхідності можна розцінювати позитивно.

По-перше, як стверджують люди обізнані, існують дві великі різниці між дефолтами, оголошуваними з ініціативи самого позичальника (добровільно, з одночасним висуванням пропозицій щодо реструктуризації його зобов’язань), і примусовою процедурою, ініційованою в судовому порядку кредиторами.

Грамотна реструктуризація українських зовнішніх корпоративних зобов’язань усе ж таки могла б допомогти зберегти хоч якесь обличчя перед зовнішнім світом, у котрому теж, до речі, уже збанкрутували або перебувають на межі банкрутства чимало вчорашніх «ікон капіталізму». І тут, хоч як покрути, теж не обійтися без підтримки Міжнародного валютного фонду, котрий чудово усвідомлює масштаб наших внутрішніх проблем.

По-друге, президентський заклик до реструктуризації зовнішніх боргів може означати, що українська влада нарешті усвідомила очевидну істину: вибираючи менше з лих — корпоративний або державний дефолт, — першому все ж таки можна віддати перевагу, бо воно менше. І що за нескінченну експлуатацію механізму фінансування приватного зовнішнього боргу державним когось колись можуть закликати відповісти.

Про що мова? Тим, хто ще не в курсі, пропонуємо самостійно знайти розв’язок нескладної задачки. Що відбувається, коли зовнішні боргові зобов’язання тієї чи іншої приватної структури погашаються за рахунок валюти, придбаної з резервів НБУ за гривні, отримані все у того ж таки Нацбанку через рефінансування? Котре, своєю чергою, являє собою лише найчистішої води емісію, покриту тільки швидко знецінюваними і найчастіше дуже сумнівними заставами? А далеко не бездонні і швидко спустошувані резерви НБУ поповнюються тільки за рахунок валюти, запозиченої на не надто тривалий строк у МВФ.

Невже це оголошення Верховною Радою дати президентських виборів нагадало главі Української держави, що зобов’язання банків перед своїми співвітчизниками є не менш важливими, ніж зовнішні? Хай там як, з інтересами маленьких українців доводиться рахуватися, коли їхні позбавлені грошей внаслідок кризи маси набувають електорального статусу...

Дух електоральної боротьби вже, схоже, повністю поглинув діючого президента. Інакше що стояло за викликом вашингтонських емісарів прямо в аеропорт «Бориспіль»? Дістатися комусь до Києва було несила?

Явна гра на публіку рухала Віктором Ющенком й під час організованої в стінах НБУ чергової зустрічі з банкірами, коли у присутності запрошених на неї представників місії МВФ, Світового банку та ЄБРР глава України шпетив уряд і Нацбанк за їхню нездатність протягом от уже кількох місяців запропонувати чіткий і прозорий порядок рекапіталізації. По ходу віддавши належне «найвищому професіоналізму представників нинішньої місії», Віктор Андрійович закликав їх не їхати з Києва, поки необхідний порядок не буде розроблено і затверджено. Строк, як зазвичай, було призначено нездійсненний — чотири дні.

Зі свого боку, наш шановний президент не зміг забезпечити підтримку всіма своїми парламентськими одновірцями необхідних для догоджання МВФ законопроектів. Хоча напередодні привселюдно закликав парламент їх ухвалити.

Знайдений урядом вихід — затвердження необхідних рішень власними постановами — голова місії Шейла Пазарбазіолу оцінила позитивно. Проте сумніви в легітимності такого шляху виникають не лише у спікера Литвина.

Особливо це твердження є справедливим стосовно питань, пов’язаних із рекапіталізацією проблемних банківських установ. Адже без законодавчого врегулювання цей процес замість того, щоб розв’язувати банківські проблеми, може почати їх масово продукувати.

Клубок суперечностей

Складно не погодитися з тими, хто стверджує, що і заявлена ціна питання (44 млрд. грн., передбачених для входження держави в капітал проблемних банків нинішньою редакцією бюджетного закону), і надзвичайна конфліктність інтересів заздалегідь прирікають на невдачу спробу провести необхідний законопроект через парламент.

Дякувати Богові, у рекапіталізаційний процес почали активно втручатися міжнародні фінансові організації. Їхня участь дає Україні надію, що величезні корупційні ризики, з якими поєднана рекапіталізація, вдасться значною мірою збалансувати. Представники МФО вже змусили уряд створити спеціальну раду з рекапіталізації банків (складається з восьми осіб), у роботі якої теж збираються брати участь.

Мимоволі Кабміну довелося поки що звернути з тієї надзвичайно слизької стежки, якою готове було піти його нинішнє керівництво. Юлія Тимошенко мало не наступила на ті самі граблі, якими дубасила Нацбанк за «помилки» його керівництва в питаннях рефінансування. А чутки про 20—30-відсоткові відкоти за надання державної фінансової підтримки, які вже вимагали деякі вхожі у кабінети прем’єра і першого віце-прем’єра особи, нібито так і залишилися лише чутками.

Проте безліч питань, з якими пов’язана рекапіталізація, ще й досі залишаються. Навіть видима частина айсберга — 44 млрд. грн., які підлягають розподілу, — виглядає надто вагомо, щоб не розбурхувати уяву та апетити.

Нагадаємо, що відсутність необхідних для цього реальних грошей у скарбниці не проблема: обов’язковий викуп Нацбанком боргових зобов’язань уряду на покриття рекапіталізаційнх витрат (фактична емісія) узгоджений і схвалений іноземними кредиторами. Тому ця сума не враховується у ті 50 млрд. грн., у котрі, як оголосив 10 квітня президент Ющенко, МВФ оцінює дефіцит українського бюджету.

Тим часом за рекапіталізацію банків українському суспільству доведеться сплатити як мінімум подвійну ціну. По-перше, через зростання держборгу збільшується дуже заяложений українськими політиками, але від того не менш болючий показник — борговий тягар для прийдешніх поколінь. По-друге, ми навряд чи розкриємо велику таємницю, повідомивши, що збільшення кількості гривень в обігу за фактичного паралічу інвестиційно-кредитних процесів і шокуючого падіння економіки призводить до практично неминучого зниження купівельної спроможності вітчизняних грошових знаків. Або, іншими словами, до інфляції.

Хто основні претенденти на порятунок і рекапіталізацію? За інформацією, яка просочилася в пресу, під час закритої наради керівництва НБУ з тимчасовими адміністраторами проблемних банків, що відбулася 10 квітня в Нацбанку, представники мінфіну США і МВФ озвучили прогноз, відповідно до якого вводити тимчасові адміністрації українському банківському регулятору доведеться приблизно у 50 фінансових установах. Через неповноту цієї інформації сказати, на чому базується така оцінка, складно. Зауважимо лише, що вона дивним чином збігається з припущенням, зробленим в одному з нещодавніх номерів «ДТ» (№11 від 28 березня 2009 р.).

Чіткі критерії відбору претендентів на вливання в капітал бюджетних ресурсів поки що не розголошувалися. Раніше з Нацбанку надходила інформація, що серед «охочих» є 26 установ. Як з’ясувалося, за цією цифрою начебто немає такої самої кількості реально поданих заявок на проходження непростої процедури. Як пояснив у четвер в.о. голови Мінфіну Ігор Уманський, 26 — це та кількість банків, які підлягають рекапіталізації державою відповідно до критеріїв НБУ (які поки що не стали, як і багато іншого, надбанням гласності). «Щодо 26 банків маємо програму з капіталізації, яку склав НБУ і довів до банків. Акціонери 19 із цих банків прийняли рішення, що вони акцептують цю програму, і взяли на себе зобов’язання здійснювати капіталізацію. Сім банків не підтвердили, що вони самостійно проведуть капіталізацію», — пояснив пан Уманський.

В.о. міністра перелічив і назви банків, які вже внесені урядом і НБУ в рекапіталізаційний список. Це — Укргазбанк, Імексбанк, Укрпромбанк, «Родовід Банк», а також банки «Фінанси та кредит», «Надра» і «Київ». Загальна потреба цих установ у капіталі становить 20 млрд. грн.

Під час оголошення списку пан Уманський зробив дуже примітну обмовку, спочатку замість «Києва» згадавши інший банк, назва котрого теж пов’язана зі столицею, — «Хрещатик». У результаті «Хрещатику» довелося захищати свою репутацію, у терміновому порядку спростовуючи причетність до злощасного списку, що невдовзі підтвердив і сам в.о. міністра.

Проте обмовка, за даними джерела «ДТ», була не випадковою. Річ у тім, що спочатку в списку семи основних претендентів на рекапіталізацію значився не «Київ», і не «Хрещатик», а зовсім інший банк із числа великих (теж з українським капіталом). Практично до останнього шанси банку «Київ» залишалися невизначеними. Чи не тому керівники НБУ називали суперечливі цифри — то сім, то вісім установ, що розглядалися? І чи не тому рішення стосовно цього банку, як стверджують поінформовані джерела «ДТ», довелося приймати навіть за відсутності необхідного проекту постанови?

У другій половині дня в четвер правління НБУ встигло розглянути питання тільки щодо трьох установ: Укргазбанку, Імексбанку і банку «Фінанси та кредит». Усі вони отримали позитивний вердикт. Проте для власника «ФіК» Костянтина Жеваго надто неприємним сюрпризом стали умови, внесені в положення про рекапіталізацію буквально напередодні. Примітно, що зі змістом цього документа під час вищезгаданої наради ще не ознайомилися й чимало членів правління НБУ.

А норми, які там містяться, виявилися, за інформацією джерела «ДТ» у Кабміні, досить жорсткими. По-перше, як умову надання своєї допомоги уряд виставляє вимогу уступити йому як мінімум 75% плюс одна акція. По-друге, у такій само пропорції передбачається й участь представників Кабміну в менеджменті (правлінні) установи, що капіталізується. По-третє, необхідною умовою входження держави в капітал банку є попереднє введення в нього тимчасової адміністрації чи куратора НБУ і запровадження мораторію на виконання його зобов’язань перед кредиторами. Таким чином, на Нацбанк перекладається відповідальність за достовірність інформації про стан справ у банку на момент прийняття рішення про виділення бюджетних коштів.

І, по-четверте, банк зобов’язується забезпечити повний доступ до своєї внутрішньої
інформації, у тому числі й до тієї, яка є банківською таємницею.

З останнього пункту, на наш погляд, походить ключова загроза, на яку наражаються за таких умов клієнти установ, що рекапіталізуються. На що витрачатимуться основні зусилля ставлеників уряду в банках, над якими буде отримано контроль? Чи буде це реальне оздоровлення установи, або ж, наприклад, претензії на майно та власність його клієнтів?

Адже реприватизаційні плани, про які заявила ще в 2005 році та від яких могла так і не відмовитися діючий прем’єр-міністр, у поточних умовах мають усі шанси на реалізацію в дуже навіть великих масштабах.

Про що йдеться? Річ у тому, що через проблеми в економіці тільки в дуже небагатьох банківських позичальників не виникло перебоїв із доходами і проблем з обслуговуванням раніше отриманих банківських позик. Відповідно до опублікованих цього тижня даних Держкомстату, збитки вітчизняних підприємств за січень—лютий 2009 року зросли в 2,5 разу, тоді як прибутки зменшилися на 61,4%.

Відомо, що позики юрособам банки видають в основному під заставу, вартість котрої, як правило, значно перевищує суму кредиту. Звичайно, для кожного комерційного банку великий клієнт-підприємство має величезне значення, тому в нинішніх умовах банки та їхні корпоративні позичальники намагаються за можливості шукати компромісні рішення. Проте згодом такі рішення знаходити буде дедалі складніше. Адже дно падіння економіки, про досягнення якого вже поспішили заявити в уряді, натхненому приростом промисловості на 7,1% у березні порівняно з лютим, виглядає поки що надзвичайно хитким і сумнівним. Особливо якщо врахувати, що спад за квартал перевищує 30%.

На це звернули увагу цілий ряд незалежних експертів-аналітиків, котрі беруть участь у підготовці консенсус-прогнозу, складанням якого займається журнал «Эксперт-Украина». Річ у тому, що падіння, що відбулося в промисловості, було вже надто різким і значущим для того, аби прискорюватися й надалі (межа є всьому!). Отже, певна корекція цього показника виглядає поки що надто нестійкою, щоб давати привід для серйозного оптимізму.

Водночас привертає до себе увагу спад у торгівлі, що пришвидшується. За опублікованими нинішнього тижня офіційними даними, роздрібний товарообіг України в березні 2009 року знизився на 16,9% порівняно з березнем 2008-го, тоді як у лютому цей показник становив 14,1, а в січні — 7,8%.

Держкомстат явно не поспішав із публікацією квартального показника ВВП, проте, на думку деяких поінформованих експертів, найімовірнішим виглядає його падіння за перші три місяці поточного року на рівні близько 20%. І сподіватися на кардинальне поліпшення ситуації поки що не доводиться. Адже без поновлення банківського кредитування та активізації інвестиційних процесів неможливо реальне поліпшення в економіці загалом, масштаби якої далеко не обмежуються кількома великими металургійними холдингами та кількома десятками хімічних підприємств.

Отже, платоспроможність українських позичальників погіршуватиметься й надалі, а проблемні банківські кредити — накопичуватимуться.

Що поганого в тому, якщо недбайливого приватного власника змінить ефективний дер­жавний менеджмент? У принципі, нічого, якби українські реалії не показували, що на один позитивний приклад ефективного державного менеджменту припадає як мінімум кілька десятків, а то й сотень негативних. Та коли вже збільшення ролі держави як власника за нинішніх умов не уникнути (про що свідчить і початок процесу одержавлювання банківських установ), то ключовим питанням стає те, за якими принципами, критеріями і процедурою відбиратимуться наймані державою для управління його активами менеджери? І ще — якими будуть основні мотиви їхньої діяльності?

Залишається тільки сподіватися, що відповіді на всі ці запитання ми знайдемо в програмі рекапіталізації банківських установ, яка поки що залишається фантомом для суспільства.