Питання не в тому, що робити. Питання в тому — як

Що може і що має сказати людям людина, котра вирішила балотуватися у президенти? Багато що залежить від того, який її життєвий досвід і яка вона сама на даному етапі свого життєвого шляху. Я думаю, що ця формула універсальна для всіх політиків, незалежно від географічного розташування держави, громадянами якої вони є.

Моє життя складалося непросто, інколи — драматично, і я не схильний подавати його тепер в інакшому світлі. Навіть попри те, що міркування політичної доцільності могли б диктувати щось інше. Я думаю, що в цьому немає прояву слабкості. В цьому судженні є лише сподівання, що ті, до кого ти звертаєшся, розуміють, що таке реальне життя. Те життя, в якому не можна покладатися ні на кого, крім себе. Хоча так бути не повинно. Власне, у цьому відповідь на запитання, чому ти прагнеш стати президентом своєї країни.

Україна входить у передвиборну президентську кампанію. Експерти кажуть, що ця кампанія буде ще жорсткішою і бруднішою, ніж 2004 року. Я був прямим учасником подій п’ятирічної давності і тому маю моральне право стверджувати, що країні це не потрібно, а громадянам — не потрібно вдвічі.

Та що ж нам треба насправді? Я відповім: дати відповідь на запитання, не що потрібно зробити, а як.

Про те, що треба зробити, говорять усі, і малі і старі: усунути дуалізм влади, забезпечити незалежність суддів, надати регіонам максимальну самостійність.

Усі розуміють, що нинішня система влади, а точніше — відсутність такої, гробить країну. Отже, треба думати про те, якою буде країна після виборів. У наступні п’ять, десять, п’ятнадцять років і далі.

Чого ми хочемо? Бути країною для обраних, яких влада призначила бути «правильними» за визначенням, оскільки говорять вони «правильною» мовою, ходять у «правильну» церкву, шанують «правильних» національних героїв і дружать із «правильними» державами? Чи країною — спільним домом для всіх, хто живе на цій землі, хто любить її як свою Батьківщину, хто прагне передати її у спадок своїм дітям та внукам? Для кого розмаїття, багатомовність і полікультурність — джерело енергії та сили, конкурентна перевага і спосіб бути цікавими світові? Країну, економічно сильну, яка розумно використовує свої геополітичні переваги?

Це запитання риторичні. Відповіді на них відомі, але, повторюю, важливо знати, як їх реалізувати. У мене є конкретні пропозиції з цього приводу, але спочатку скажу ось про що.

По-перше, я не вірю, що нинішня влада зміниться й візьметься за розум. Почне поважати своїх співгромадян і діяти в їхніх інтересах. Якби для цього був хоч найменший шанс, я був би готовий допомогти, підтримати, об’єднати зусилля всіх. Адже якщо Україна — наша Батьківщина, не може бути так, щоб держава комусь допомагала, а до кого зверталася: «Терпіть, на підвищення зар­плат і пенсій немає грошей».

По-друге, якщо Україна — наша Батьківщина, не може бути так, щоб чиновники та інші люди, котрі представляють владу, ставали феодалами, а виборці, за рахунок яких ці «посадовці» існують, — кріпаками й холопами, безправними і беззахисними. На яких — задля забави чи для того, щоб «провчити», — пани влаштовують полювання з хортами.

По-третє, якщо Україна — наша Батьківщина, не може бути так, щоб із Києва регіонам диктували, якою мовою говорити їхнім жителям, навчатися, складати іспити, якого віросповідання дотримуватися, як розуміти вітчизняну історію. Захист прав усіх громадян України — це спільна справа політиків, які вважають себе патріотами, — тільки не шароварними чи «квасними», а парламентаріями високого стандарту.

Виборча кампанія — не найкращий час для пошуку спільної мови між політиками. Але політик стає державним діячем саме у складні, доленосні для своєї країни часи. Не можна вичікувати, коли кампанія закінчиться й можна буде зайнятися «мирним будівництвом». Криза не чекатиме. Саме тому вироблення антикризової стратегії, яку здійснюватиме новий президент і його команда, треба розпочати вже тепер. І ця стратегія теж має бути загальнонаціональною, а не вузькопартійною. У зв’язку з цим я виступаю з ініціативою створити загальнонаціональний антикризовий центр. Його завдання — акумулювати всю інформацію про стан речей у країні як із офіційних, так і з альтернативних джерел, визначати больові точки й пропонувати варіанти розв’язання конкретних завдань. Такий центр має бути створений за участі всіх сил, представлених у парламенті, а також української інтелектуальної еліти. Про його роботу народ має бути інформований максимально в режимі прямої трансляції. Це — частина відповіді на запитання «як». Я думаю, що реально створити такий антикризовий центр можна буде вже після виборів, бо тільки народ може дати йому кредит довіри.

Боротися з кризою, яка має як загальносвітову, так і внутріукраїнську природу, відновлювати економіку і систему управління, значною мірою зруйновані за п’ять років помаранчевого експерименту, «зшивати» країну, долаючи глибокий розкол у суспільстві, — завдання неймовірно складне. Але вирішувати його треба. Заради України. Заради громадян України, які заслужили гідне майбутнє. Для себе, для своїх дітей та внуків.

Так, світова економічна криза існує. Так, вона змінила перебіг історії і вплинула на всі без винятку країни. Так, для народів і їхніх урядів криза стала своєрідним тестом на правильність стратегії розвитку їхніх економік, на здатність долати труднощі. На жаль, Україна проходить цей тест із величезними втратами.

Після п’ятирічки стабільного руйнування нашої країни Україна опинилася серед аутсайдерів економічного розвитку, зате в лідерах із зовнішньої заборгованості. Держава фактично самоусунулася від боротьби з кризою, сподіваючись на всілякі кредити, йдучи з протягнутою рукою по світу.

У цьому контексті кредити МВФ — захід вимушений, що перетворюється для вітчизняної економіки на сильнодіючий наркотик. Кредитні транші йдуть, як вода в пісок, — на затикання дірок, а не на розв’язання фундаментальних проблем, насамперед на захист людей від наслідків кризи, підвищення зар­плат і пенсій в умовах катастрофічного зростання цін. На проведення структурних реформ і розвиток реального сектору економіки, базових галузей промисловості. Тільки за рахунок цього можна підвищувати добробут народу.

І головне запитання: за рахунок чого ми погашатимемо ці кредити? Кабінет міністрів Тимошенко вміє витрачати кредити МВФ, але так і не навчився планувати доходи й витрати.

Останні півроку-рік — це час втрачених можливостей. Як наслідок бездарної внутрішньої
та зовнішньої політики. Час, витрачений на сварки й зведення порахунків. Але що до цього призвело?

Відсутність відповідальності. За цей час у владі було створено дві коаліції, й обидві вони не витримали випробування владою. Уряд на чолі з Тимошенко весь цей час працює без парламентської підтримки і, по суті, без будь-якого контролю. У Кабінеті міністрів — нескінченні скандали й кадрова чехарда. Самі члени уряду визнають наявність корупції та зловживань у сфері оборони, транспорту, фінансів, в енергетичному секторі. І все це — в умовах надзвичайно жорстокої кризи.

Відсутність компетент­ності. Один із прикладів. Восени 2008 року, коли світова криза вже була в розпалі, в уряді запевняли всіх, що кризи немає й Україні ніщо не загрожує. Вже через кілька місяців з уряду з гучним скандалом іде міністр фінансів, а сам уряд і коаліція приймають абсолютно нереальний бюджет на 2009 рік і ось уже півроку як відмовляються його переглядати. Весь цей час влада не має ані антикризової програми, ані плану дій до кінця року.

Відсутність довіри. Влада успішна тоді, коли спирається на підтримку й повагу людей. Але рівень довіри до президента, парламенту й уряду б’є всі рекорди падіння. Люди повністю розчаровані у владі. Люди втомилися від нескінченних політичних шоу та істеричних заяв керівників держави. І звідки може взятися довіра до безвідповідальної й некомпетентної влади?

Що ж робити? Звісно, потрібно міняти цю владу. На кого — вирішувати народу.

Я глибоко переконаний у тому, що до влади мають прийти люди з державним мисленням. Вони повинні визнати, що:

Перше. Україні необхідна ефективна влада, що відповідає за свої рішення й здатна планувати свої дії на довгостроковий період. Тому потрібні вибори і президента, і парламенту, потрібна сильна й консолідована коаліція, потрібен професійний Кабінет міністрів. Я впевнений, що з цим нині погодиться кожен, незалежно від своїх політичних симпатій чи місця проживання.

Друге. За ці роки було забуте ключове завдання влади — державне будівництво. Відомий американський економіст Поль Кругман однією з причин нинішньої кризи американської економіки називав «блатний капіталізм», який призвів до махінацій та банкрутств. Отож у нашій країні за ці роки створили своєрідну «блатну державу», в якій призначення і рішення приймалися на основі особистих зв’язків, родичання, кулуарщини. Україну перетворили на кумівський хутір, де процвітають сімейственість, корупція. Демонтаж кумівського хутора і створення потужної державної машини, наведення ладу в країні — найважливіше завдання.

Третє. Економіці потрібні глибокі реформи. Популізм і бездіяльність напередодні світової кризи роззброїли нашу країну, зробили її уразливою до зовнішніх загроз. Із гіркістю хочу ще раз нагадати, що 2007 року ми мали шанс зупинити цю спекулятивно-популістську хвилю. Було створено урядовий комітет з реформ, а широка антикризова коаліція, яка тоді працювала, була готова підтримати ініціативи нашого уряду. Навіть комуністи, попри свій консерватизм і доктринерство, погоджувалися з необхідністю такої реформаторської програми. Але «демократи» з помаранчевого табору знову підштовхнули країну до хаосу. Тому тепер, напередодні президентської кампанії, я знову заявляю: на цих виборах усі кандидати мають передусім показати свій досвід, можливості своєї команди, доведені справами, і, звісно, план економічного розвитку країни.

Четверте. За попередніх п’ять років Україна стала більш уразливою й незахищеною. Нинішні правителі зробили ставку на допомогу й захист іззовні. Випрошування членства в НАТО й уклінна дипломатія підмінили в ці роки ефективну політику у сфері безпеки. В армії, як і в усій державі, панують корупція та безгосподарність. Силові структури розтягнуті по партійних квартирах. Оборонний комплекс ледь животіє за залишковим принципом. У зв’язку з цим зміцнення системи національної безпеки, реформа й відродження армії, кадрове забезпечення та розвиток силових структур, відродження промислової могутності оборонного комплексу, політика запобігання національним конфліктам — ось мінімальний перелік завдань, які треба вирішувати насамперед. Як? Із допомогою сильної влади, яка не терпітиме дискусій у питаннях національної безпеки.

П’яте. Чому в нас така беззуба, «дрібнопомісна» зовнішня політика? Здавалося б, країна з населенням 47 мільйонів, з індустріальною економікою, ядерною енергетикою, ракетним статусом і гідним геополітичним розташуванням просто зобов’язана боротися за становище, як мінімум, партнера головної світової двадцятки. Але останніми роками ми спостерігали протилежне — запобігливу політику, залежність від сказаного чи заявленого в інших столицях. Якщо раніше Україні докоряли за комплекс молодшого брата тільки перед Росією, то нині Україну перетворили на закомплексованого підлітка, який інколи боїться навіть заявити про свої інтереси. Комплекс другосортності принизив Україну й кожного українця.

У світі нині відбуваються глибинні трансформації. Криза примусила навіть наймогутніші держави визнати принципи рівноправності в міжнародних справах, суверенність і недоторканність кордонів, багатополюсність і багатоваріантність розвитку. Це розуміють і нова адміністрація США, і лідери Євросоюзу, Росії, КНР, Індії, інших центрів світової політики. Нова посткризова епоха може стати епохою рівних можливостей — і для найсильніших, і для тих, хто готовий суперничати з ними. Для України важливо використати цю можливість на основі політики чесного партнерства. Формула цієї політики — «поважай інтерес партнера, але відстоюй свої інтереси». Новий президент країни повинен зробити все, щоб визначити для України саме такий шлях розвитку. Новий президент повинен дати країні нову українську політику. Але найважливіше — він повинен знати, як втілити бажане в реальність, і головне — вміти це робити.