ПІДВОДНЕ КАМІННЯ АЗОВСЬКОГО МОРЯ

Не встигло просохнути чорнило на підписах Леоніда Кучми й Володимира Путіна під договором про українсько-російський державний кордон, як радіо й телебачення рознесли по всьому світу слова українського Президента, що треба припинити розмови про імперські амбіції Росії. А його російський колега, у свою чергу, заявив: тепер уже немає сумнівів, що РФ планує будувати свої відносини з Україною «на рівноправній основі, як із рівноправним партнером, із котрим нас пов’язує багаторічна дружба».

А почуття тих у Києві, котрі знали про зміст підписаного договору, були двоїстими. З одного боку, звісно, приємно, що після довгих переговорів підписано договір про сухопутну ділянку українсько-російського кордону. А Київ заради нього був готовий на багато що. Але навіть найпалкіших прибічників цього крає питання: а чи варто було підписувати документ, який, не виключено, ставить хрест на майбутньому розмежуванні Азовського моря? І навіть слова українського Президента, що він не підписав би договір, якби там існувало підводне каміння, не могли їх заспокоїти й погасити сумніви. Історія переповнена прецедентами, коли Леонід Кучма підписував документи з таким «підводним камінням». Як, приміром, рік тому в Одесі, де в спільній українсько-російсько-молдовській декларації заявив про готовність до повноцінної участі в ЄврАзЕС...

Цього разу «підводне каміння» було в статті під номером п’ять, що стосується долі Азовського моря й Керченської протоки. У ній чорним по білому записано: «Врегулювання питань, що стосуються суміжних морських просторів, здійснюється за згодою між Договірними Сторонами відповідно до міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не заподіює шкоди позиціям України й Російської Федерації щодо статусу Азовського моря й Керченської протоки як внутрішніх вод двох держав».

Насправді це означає: визнавши Азов внутрішніми водами України й Росії, Київ втратив мало не єдиний козир у переговорах із Москвою, який давав шанс сподіватися, що колись, у близькому чи далекому майбутньому, буде підписано договір і про морську ділянку українсько-російського кордону.

З самого початку переговорів щодо статусу Азовського моря й Керченської протоки та розмежування морських просторів у Чорному морі, Київ і Москва стояли на протилежних позиціях. Українці хотіли провести кордон по Азову та протоці, а росіяни були категорично проти, пропонуючи спільне користування. При цьому аргументи, якими дипломати обмінювалися протягом усіх шести років переговорів, обстоюючи свої позиції, не відрізнялися розмаїттям.

Українські дипломати говорили про те, що, тільки розділивши Азов на українську й російську частини, можна ефективно контролювати ситуацію на морі та дієво боротися з браконьєрами і нелегальними мігрантами. До того ж, Київ має намір належним чином оформити український кордон по всьому його периметру. У Москві не менш уперто повторювали, що розділ акваторії Азовського моря і Керченської протоки на дві частини не тільки заподіє серйозної шкоди екології регіону, а й ударить по економіці Приазов’я.

Якщо копнути глибше, то стає очевидним, що в основі такої принципової позиції двох країн лежать економічні інтереси. При розділі Азова Україні відійде близько 60% акваторії моря, більш глибокої та багатшої на рибу. А це, природно, не влаштовує Москву, оскільки на азовському узбережжі розташовано безліч російських рибальських підприємств, що виловлюють рибу по всій акваторії.

Нарешті, в Азовському морі й Керченській протоці, як запевняють геологи, є перспективні поклади нафти й газу. І для Києва, і для Москви важливо, на чиїй території та чиї національні компанії розроблятимуть їх. До того ж, погодившись на поділ Азова, Москва муситиме погодитись і на поділ Керченської протоки. А це призведе до того, що Керч-Єнікальський канал стане власністю України.

У цьому затягнутому протистоянні Києва та Москви статус Азовського моря й Керченської протоки відігравав роль своєрідного каталізатора переговорів, використання якого при належному вмінні дозволяли Києву сподіватися на одержання потрібної «реакції». Бо якщо для українців статус моря як внутрішніх вод не був принциповим, те для росіян це було архіважливо. Не дурно ж російські дипломати на кожному раунді переговорів домагалися, щоб Україна визнала Азов внутрішніми водами двох держав.

Річ у тому, що статус внутрішніх вод дає прибережним країнам дуже серйозні переваги перед іншими державами. Зокрема, він дозволяє контролювати проходження кораблів. Крім того, фактично забороняє появу військових кораблів третіх країн. Ось на цьому й вирішили зіграти в Києві ще наприкінці дев’яностих, коли стало очевидним бажання росіян затягнути переговори. Адже в Москві, навіть попри нинішнє зближення Росії з НАТО, не дуже хочуть бачити в Азовському морі кораблі країн альянсу. Та й взагалі чиїсь кораблі, крім російських.

Тим часом міжнародне морське право дозволяє країнам в односторонньому порядку встановлювати уздовж свого берега територіальні води завширшки до 12 миль. І зовнішня лінія цих вод — державний кордон. Після цього держави починають переговори про делімітацію континентального шельфу й виняткових економічних зон. Але головне полягає в тому, що все, що за межами 12-мильної зони, — це вже міжнародні води. І, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року, вони мають право вільного судноплавства.

Оце й мали на увазі українські дипломати, коли закликали своїх російських колег установити 12-мильну територіальну зону або розділити море по серединній лінії. Натомість Київ готовий був погодитися зі статусом Азова як внутрішніх вод двох країн.

Хоч як дивно, з огляду на перманентні українські внутрішньополітичні кризи, але цей важіль впливу (або шантаж, як говорять декотрі експерти) виявився ефективним. Хоча б на якомусь етапі переговорів. Наприкінці дев’яностих українські дипломати змогли домогтися того, що росіяни, опинившись перед загрозою односторонніх дій із боку українців (ті виїхали на Азов для визначення вихідних точок, необхідних для проведення територіальних вод), пішли на певні поступки, запропонувавши Києву два варіанти розв’язання азовської проблеми.

Так, росіяни запропонували застосувати до Азову каспійську модель — розмежувати дно й виділити райони особливих або переважних суверенних прав із надрокористування. Але при цьому водна поверхня не ділиться. Другий варіант — модель, якою скористалися Аргентина й Уругвай при вирішенні питання з затокою Ріо-де-Ла-Плата. Йдеться про фактично спільний суверенітет двох держав без розмежування затоки.

Ні перший, ні другий варіанти не влаштовують Україну. Адже вона хоче поділити водну поверхню і Азовського моря, і Керченської протоки. Але не тільки ця патова ситуація на переговорах спонукала українську владу на активніші кроки.

Протягом останніх півтора року, із моменту завершення переговорів про делімітацію сухопутної ділянки українсько-російського кордону, російські дипломати почали узгоджувати підписання договору про держкордон із відмовою Києва від розмежування Азовського моря й Керченської протоки. При цьому, як наполягали росіяни, це повинно бути зафіксовано в договорі. Попри прагнення Києва мати документ, що регулює питання з кордонами, на ці пропозиції Москви не погоджувалися. Адже така згода означала б удар по авторитету країни та крах політики облаштування кордонів.

У результаті, втомившись від безплідних дискусій і тиску з боку Кремля, торік улітку українська дипломатія перейшла від погроз до конкретних справ і вжила заходів, які мали змусити росіян остаточно змінити позицію. Словом, уряд Кінаха продемонстрував росіянам свою готовність в односторонньому порядку встановити 12-мильну зону й надати Азову статус міжнародних вод.

Так, у червні було прийнято рішення про визначення вихідних точок, а вже в листопаді з’явилася постанова Кабміну про встановлення територіальних вод в Азовському морі. Лише один крок залишався Києву до того, щоб одержати морський кордон із Росією: листопадову постанову Кабміну для надання їй легального статусу необхідно було зареєструвати в секретаріаті ООН. Але саме цього й не зробили. І в результаті — невизначене майбутнє з розмежуванням Азова.

Важко судити, чи були тоді дії українського уряду лише блефом, покликаним підштовхнути росіян погодитися з проведенням кордону на Азовському морі на українських умовах, чи в Києві справді були готові йти до кінця, та хтось втрутився. Але очевидно, що ахіллесовою п’ятою цього як не глянь чудового плану стали нестабільна внутрішньополітична ситуація в Україні та криза в українсько-американських відносинах.

Ними повною мірою скористалися росіяни, зумівши вичавити з українського Президента потрібне їм рішення щодо статусу Азова, заразом позбавивши прибічників розмежування Азовського моря й Керченської протоки ефективного засобу для досягнення мети. Схоже, згода Києва визнати море внутрішніми водами двох країн стало платою за готовність росіян підписати договір про держкордон. Що ж, залишається тільки в черговий раз поздоровити російського президента і його команду за вишуканий і ефектний кидок через стегно.

Як можна зрозуміти зі слів учасників переговорного процесу, ще за тиждень до зустрічі в Києві Путіна й Кучми не було відомо, підпишуть чи ні президенти договір: суперечності навколо статті про Азов і Керченську протоку були цьому перешкодою. Очевидно, усе вирішилося в останню хвилину. Примітно, що в анонсованому списку документів, які мали підписати український і російський президенти 28 січня, договір про держкордон не значився. Також очевидно, що рішення про визнання Україною Азовського моря внутрішніми водами приймалося на найвищому рівні. І тільки одному Богу та Президенту відомо, заради чого Київ пішов на поступку росіянам. Хочеться сподіватися, що не заради посади глави Ради глав держав СНД.

А те, що це поступка росіянам і здача попередньої позиції, годі сумніватися. Слабкою втіхою можуть служити запевнення представників офіційного Києва, що Україна й далі виступає за поділ не тільки дна Азова, а також його водної поверхні. Схоже, у Києві поставили на договір про сухопутний кордон дуже багато. Навіть занадто. І пішовши на компроміс заради розв’язання проблеми з сухопутною ділянкою українсько-російського кордону, Київ на довгі роки заморозив вирішення питання про морські кордони з Російською Федерацією.

Сьогодні українська дипломатія не має в руках жодного важеля для реалізації планів встановлення морських кордонів із Росією в Азовському морі й Керченській протоці: після підписання договору про держкордон і визнання Азова внутрішніми водами двох країн Київ не може піти на односторонні дії. Бо це суперечитиме міжнародному праву. Тож росіяни тепер можуть із спокійною совістю затягувати вирішення питання: маючи куди потужніший економічний потенціал, Росія залишається єдиновладним господарем Азовського моря.

P. S. Очікується, що 27—28 лютого в Києві пройде чергове засідання українсько-російської підкомісії з прикордонного співробітництва, у ході якого сторони продовжать діалог про делімітацію та статус внутрішніх вод Азовського моря й Керченської протоки. Українську делегацію на зустрічі очолить держсекретар українського МЗС Юрій Сергєєв, котрий курирує переговори про кордони з росіянами, а російську — перший заступник міністра закордонних справ В’ячеслав Трубніков. Буде дуже цікаво дізнатися, які аргументи висуватиме українська делегація, коли переконуватиме своїх російських партнерів за переговорами, що море все-таки потрібно ділити...