ПІДБАДЬОРЛИВІ ДЕКЛАРАЦІЇ І ПРОТВЕРЕЗНІ РЕАЛІЇ - Політика - dt.ua

ПІДБАДЬОРЛИВІ ДЕКЛАРАЦІЇ І ПРОТВЕРЕЗНІ РЕАЛІЇ

12 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 12 липня-19 липня

Київ уже досить давно усвідомив, що аж ніяк не військові чинники будуть визначальними у справі отримання членського квитка НАТО...

Київ уже досить давно усвідомив, що аж ніяк не військові чинники будуть визначальними у справі отримання членського квитка НАТО. Держави Північноатлантичного альянсу, розповсюджуючи сферу свого впливу на Схід, піклуватимуться насамперед про те, як глибоко пустить корені на цій землі західна система цінностей і наскільки підходи всіх гілок влади до вирішення тих чи інших проблем відповідають тим стандартам, які утвердилися в євроатлантичному світі. Але також зрозуміло, що серед політичних, економічних і соціальних аспектів місце військових також буде вагомим. Або, якщо висловити цю думку інакше, військова сфера так чи інакше містить у собі питання політики, економіки та соціального забезпечення. Причому ці питання досить ємні. Як вважають аналітики, що далі на Схід йтиме альянс, то жорсткішими будуть критерії його добору. Саме тому можна стверджувати, що повномасштабна операція наближення України до НАТО ніколи не буде схожою на, скажімо, входження до альянсу Туреччини чи прийняття до ЄС Греції. Слова Збігнєва Бжезинського про те, що після «празької» хвилі розширення НАТО саме Україна стане найреальнішим кандидатом на членство, можуть бути приємними для слуху, однак на ділі марафонська дистанція може виявитися набагато довшою, аніж думають деякі оптимісти.

Саме марафоном назвали дистанцію України до НАТО українські прагматики, котрі збиралися під егідою Центру Разумкова для відвертої дискусії під час чергового візиту до Києва генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, що завершився цього тижня. Та й сам генеральний секретар, попередньо зазначаючи, що на осінньому саміті в Парижі Києву не повідомлять імовірну дату вступу в НАТО, підкреслив, що Україна стоїть «на самісінькому початку шляху, а не на фініші».

До речі, поява в країні неурядової організації, здатної на такому рівні обговорювати пронатовські можливості України, теж свідчить про зміни, які відбуваються в країні. І ці зміни представники альянсу класифікують як такі, що наближають Київ до Брюсселя.

«Дан приказ ему на Запад…»

Важко не погодитися із твердженням, що НАТО більше потрібне Україні, аніж Україна НАТО. Якщо говорити про військовий вимір гранично відверто, то не можна не погодитися з президентом Центру Разумкова Анатолієм Гриценком стосовно того, що військові раніше за інших в Україні усвідомили занадто обмежені можливості провести повномасштабну військову реформу без інтеграції країни в НАТО. «Потрібно вирішити — або Україна готуватиме армію для виконання всього спектра завдань позаблокової держави з усіма випливаючими обсягами оборонних витрат, щільністю розміщення військ і закупівлями техніки, або вона буде частиною чогось більшого», — каже експерт. Приміром, у рамках НАТО тим же полякам уже пропонується певна спеціалізація — створення військових частин, що змогли б виконувати для Північноатлантичного союзу конкретні завдання. Займатися інженерно-саперними роботами (зокрема, розмінуванням), захистом військ від зброї масового ураження (передусім хімічної), готувати спеціальні підрозділи, тилове, матеріальне і технічне забезпечення. Це дешевше і передбачає якісніший підхід до забезпечення оборони.

Що стосується України, сьогодні усі згодні, що військова доктрина 1993 р. давно застаріла, а саме керівництво Генштабу поспішило заявити, що Україна більше не збирається організовувати «кругову оборону». Вже на початку цього року військові чесно зізнавалися, що армія може протистояти загрозам лише на одному оперативно-стратегічному напрямі. (Генштаб умовно ділить територію країни на чотири частини, а одна чверть і розглядається як такий напрям.) Політики й експерти невтомно торочать, що українську армію треба терміново і серйозно скорочувати. Цікаво, що 2002 р. Міністерство оборони і Генштаб до цього готові, на відміну від, скажімо, 2000 р. За словами першого заступника начальника Генштабу ЗСУ генерала Миколи Пальчука, військове відомство готове піти на рішучіші кроки щодо скорочення і реформування ВР, аніж до цього готове Міністерство економіки і бюджет держави. Проте закладені в проект бюджету 2003 р. 3,6 млрд. грн. на оборону, що складають 68% від мінімальних потреб ЗСУ і 1,26% ВВП замість передбачених 3% ВВП, «означають, що нам майже утричі знижують темпи скорочення».

Україна тим часом має найнижчі військові витрати серед країн СНД і Європи. Без їхнього різкого збільшення думати про НАТО можна лише як про щось дуже далеке. Сумісними з натовськими мають бути не 17 підрозділів, як сьогодні, а вся армія. Україні в питаннях фінансування армії вже не тягатися навіть із новими членами НАТО, котрі мають у кілька разів менші за чисельністю армії й істотно збільшили витрати на оборону та закупівлю озброєнь в останні роки. Так, за даними лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень (International Institute of Strategic Studies), 2001 р. військові бюджети нових членів альянсу збільшилися порівняно з 1997 р. відповідно: Польщі — на 14%, Угорщини — на 11,7%, Чехії — на 6,1%, склавши в Польщі ,557 млрд., в Угорщині 3 млн. і ,091 млрд. у Чехії. Як видно, Україна з її майбутнім військовим бюджетом у 0 млн. у натовські стандарти явно не вписується. Більше того, така цифра була б недостатньою навіть якби чисельність ЗСУ складала 150 тис., а не 310 тис., як нині. Ситуація в інших силових структурах подібна, що дозволяє обмежитися прикладом ЗСУ як найчисленнішого військового формування країни. Україна має менший військовий бюджет, аніж Угорщина, а її армія принаймні в 7 разів більша за угорську.

Не потягнути Києву і закупівлю нових озброєнь. Через кілька днів уряд має затвердити Держпрограму розвитку озброєнь і військової техніки. Проте, якщо її мінімальна потреба обчислювалася цифрою в 34 млрд. грн. (не кажучи вже про те, що початковий проект передбачав понад 100 млрд. грн.), то за найкращого розкладу держава дасть 15 млрд. грн. За такого підходу вихід на закупівельні (модернізаційні) витрати в 0 млн. щорічно будуть щастям для людей у формі кольору хакі. Лондонські аналітики стверджують, що 2001 р. порівняно з 1997 р. зросли і суми витрат на закупівлю новими державами НАТО озброєнь і військової техніки: у Польщі — на 44,3%, в Угорщині — на 88,9%, у Чехії — на 60%. Фактичні витрати на військову техніку в цих країнах 2001 р. склали 3 млн. у Польщі, 5 млн. в Угорщині, і 4 млн. у Чехії.

Так, за словами міністра оборони Польщі Єжи Шмайдзинського, на модернізацію ЗС 2002 р. виділено 3,19 млрд. злотих (близько 0 млн. проти млн. в Україні, не кажучи вже, що близько млн. з них мають бути використані зі спецфонду), що майже на 20% більше, аніж 2001 р. Для Польщі це практично п’ята частина усіх витрат на оборону нинішнього року. При цьому Військо Польське стрімко скорочується. Кілька років тому воно налічувало 400 тис. військових, нині — близько 200 тис., а вже до майбутнього року має зменшитися до 150 тис.

Тут саме час згадати, що НАТО дуже активно допомагає своїм новим членам і у військовому, і у військово-технічному відношенні. У ЗС цих держав з’являється військова техніка західноєвропейського виробництва, помітним є і політичне лобіювання інтересів цих країн. Нарешті, найголовніша вигода полягає в тому, що саме через військово-політичний союз просуваються питання економічної інтеграції країн Центральної та Східної Європи.

Та все ж, попри всі проблеми українського війська, не варто сумніватися, що саме оборонне відомство України досягло в співробітництві з НАТО більше прогресу, аніж інші структури країни. І якщо надання повітряного простору для натовської авіації — питання винятково політичне, то близько 200 рейсів українських військово-транспортних літаків Ан-124 («Руслан») у програмі транспортування військових вантажів із Європи в Афганістан у рамках антитерористичної операції — уже демонстрація технічних можливостей. Та й українські миротворчі зусилля не залишилися непоміченими, хоч і здійснювалися під егідою ООН, а не НАТО. Принаймні на Заході знають, що цілий ряд військових спеціальностей українськими військовими освоєний не гірше, аніж солдатами й офіцерами НАТО.

Безумовно, чутливою проблемою при вступі в альянс може виявитися участь підрозділів ЗС України чи її спеціальних структур по боротьбі з тероризмом у можливих військових операціях. Хоча б тому, що до цього абсолютно не готова громадська думка. Багато хто пам’ятає тихе ремствування, коли 1999 р. під час візиту до Києва військового міністра Азербайджану у військовому відомстві обережно натякнули на можливість участі українських миротворців у тоді створюваному підрозділі ГУУАМ щодо врегулювання конфлікту між Азербайджаном і Вірменією. Попри очевидну важливість військової присутності в цьому регіоні, Київ не став посилати військових здобувати енергетичні дивіденди. З іншого боку, після 11 вересня не викликає сумніву, що протистояти сучасним викликам можна лише колективно. І хоча будь-яке міжнародне об’єднання є передусім форумом для просування національних інтересів, Україні, якщо вона не бажає залишитися наодинці з проблемами сучасного світу, доведеться йти на ризик, ризикуючи здоров’ям і життями молодих людей. Не кажучи вже про те, що іноді така військова участь може виявитися суперечливою для економічних інтересів.

Що ж стосується нинішньої антитерористичної кампанії, то навряд чи Україна була готова виділити навіть найобмеженіший контингент в Афганістан. Попри нарікання глави парламентського комітету з питань євроінтеграції Бориса Тарасюка з приводу того, що надання повітряних коридорів і перекидання натовських військ в Афганістан мало відповідає потенціалу особливого партнера НАТО і стратегічного партнера США.

«Ей в другую сторону?»

Їй — це оборонній промисловості. Попри явне політичне зближення Києва та Брюсселя, нинішнього року розпочалися активні і, як видно, необоротні процеси реінтеграції українського ОПК у російську оборонку. Для цього є певні передумови. По-перше, Росія значно посилила свої позиції на світовому ринку озброєнь. Це означає, що їй необхідні як нові ринки, так і нова продукція для своїх традиційних ринків. І тут Україна може послужити гарну службу як постачаючи нові комплектуючі і нову військову техніку, так і поділившись своїми ринками. На заміну відповідним російським поставкам. А по-друге, Росія зробила серйозний політичний ривок на Захід, за яким ітиме хоч і осередкове, але дуже активне співробітництво із західними оборонно-промисловими структурами. У цій ситуації тотальний контроль і по можливості участь в управлінні виробництвом найбільше конкурентоспроможної номенклатури озброєнь і військової техніки, а також технологій і техніки подвійного призначення не лише бажаний, а й необхідний. Але така ситуація за багатьма параметрами підходить і Києву. В умовах, коли західні ринки в основному закриті для України, вихід української продукції на Захід через Росію кращий, аніж узагалі нічого.

На підтвердження цих слів можна згадати кілька показових прикладів. Так, буквально за лічені дні до приїзду в Київ керівника альянсу Росія та Франція несподівано знайшли точки дотику в сфері високих технологій. На завершених 3 липня переговорах Михайла Касьянова і його візаві Жан-П’єра Рафарена сторони домовилися сертифікувати і просувати на ринки третіх країн російський навчально-тренувальний літак МіГ-АТ, використовувати космодром Куру у Французькій Гвіані для комерційного запуску супутників за допомогою російського ракетоносія «Союз», а також розгорнути на площах «Рибінських моторів» виробництво двигуна за участі французького конгломерату Snecma. До речі, Snecma разом із британською компанією Rolls-Royce займається створенням двигуна для натовського військово-транспортного літака А400М — конкурента україно-російського Ан-70. Після виходу з цього проекту російського приватного бізнесу вже мало хто дивується дедалі більшому залученню російської оборонної промисловості (щоправда, в основному приватної) у натовський проект. Залучення деяких російських авіабудівних фірм у проект створення європейського військово-транспортного літака А400М, «очевидно, може вдарити по проекту Ан-70», не приховує перший заступник генерального конструктора АНТК ім. Антонова Дмитро Кива.

Більше того, коли ще рік тому під час виставки авіатехніки в Le Bourget-01 генконструктор Запорізького машинобудівного КБ (ЗМКБ) «Прогрес» Федір Муравченко з повною впевненістю казав, що від пропозиції Європи попрацювати над створенням двигуна для А400М і Україна, і Росія дружно відмовилися. Сьогодні ситуація змінюється, і після очевидних кроків російської сторони майже не викликала резонансу інформація про підготовку цього місяця на лондонському авіасалоні Farnborough-02 переговорів між представниками ВАТ «Мотор-Січ», ЗМКБ «Прогрес», Мінпромполітики України та німецької компанії з виробництва двигунів MTU.

Продовжуючи тему Ан-70, можна згадати і презентацію цієї машини 1—4 липня українсько-російським консорціумом «Середній транспортний літак» у Празі для міністерства оборони Чехії. З одного боку, це може здаватися проривом Ан-70 на європейський ринок. З іншого, не зовсім української техніки, оскільки літаки будуть вироблені в Росії, а вже до підписання Росією й Україною угоди про розподіл інтелектуальної власності на Ан-70 стає ясно, що Москва не збирається радитися з Києвом із приводу способів реалізації Ан-70. До цього залишається додати, що після поставок Ан-70 Чехії ринок авіаперевезень для НАТО до появи А400М буде за Прагою.

Києву залишається сподіватися на те, що після ратифікації Угоди про безпеку між Україною та НАТО переговори, які почалися цього тижня, про стратегічні авіаперевезення, що передбачають використання українських літаків для підтримання операцій НАТО, завершаться успішно. Втім, усе залежить від особистих контактів. І якщо Польща скористалася для перекидання в Афганістан українськими Ан-124, то та ж Чехія вибрала російські машини компанії «Волга-Днепр».

Тепер про реінтеграцію, яка поступово охоплює всі чутливі сфери ОПК. Не згадуючи авіабудування і ракетно-космічну галузі із тими, що давно відбулися, українсько-російським консорціумом «Середній транспортний літак» і ММК «Космотрас», скажемо кілька слів про нові тенденції.

Модернізація парку МіГ-29 усе ж піде російським шляхом. Київ зробив вибір із чотирьох партнерів, два з яких представляли країни НАТО.

Боєприпасна галузь якщо і не одна з найприбутковіших, то постійно має замовлення. Попри те, що рівно рік тому під час презентації Міністерства промислової політики України новопризначений міністр Василь Гурєєв назвав створення циклу виробництва боєприпасів одним із чотирьох пріоритетних, Київ, схоже, зробив ревізію таких підходів. Наприкінці червня 2002 р. вперше українські та російські виробники боєприпасів і високоточних засобів ураження почали діалог про спільні зусилля з виробництва боєприпасів. І, як вважають у Мінпромполітики, діалог цей дуже успішний. Цікаво, що на переговорах у Шостці несподівано з’явилися і російські банкіри — із російського «Сбербанка». А тиждень по тому російський «Внешторгбанк» заявив, що стане реалізовувати в Україні інвестиційні проекти в авіабудуванні, оборонно-промисловому комплексі й алюмінієвій промисловості.

Виробники засобів ППО цілком відверто попросилися в російські холдинги й асоціації. Генеральний директор ДП «Генератор» (це підприємство свого часу постачало до 60% комплектуючих для дуже популярних на ринку зенітно-ракетних комплексів «Бук» і «Оса») Микола Захрабов вважає, що «питання нашої участі там [у російській асоціації виробників засобів ППО] розглядаються, і я упевнений, що українські підприємства там будуть». Він вважає, що альтернативи співробітництву з РФ немає. А наприкінці травня 2002 р. ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод» (Донецька обл.) уклав пристойний за українськими мірками контракт із російським концерном ППО «Алмаз-Антей» на виробництво встановлювача антени локаційного виявлення цілі та заряджального пристрою для зенітно-ракетного комплексу С-300.

Розробники радіолокації повідомляють, що незабаром розпочнуть виконання замовлення північного сусіда.

Виробники радіостанцій для танків із запорізького ДП «Радіоприлад» зорієнтувалися вчасно, оскільки тепер танки індійської армії, що постачаються з Росії, будуть оснащені українськими радіостанціями.

Українські виробники нової інженерної техніки пов’язують свій майбутній розвиток винятково з Росією, і, як видно, уже домовилися про інтеграцію.

Це лише фрагменти, а їхній список, безсумнівно, стане поповнюватися. Така ситуація не може не влаштовувати офіційну Москву. Така ситуація буде запорукою спільного руху на Захід. І спільного гальмування, якщо потрібно буде.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво