Перманентна українська революція. Епізод 2007 - Політика - dt.ua

Перманентна українська революція. Епізод 2007

5 жовтня, 2007, 15:06 Роздрукувати Випуск №37, 5 жовтня-12 жовтня

Долаючи чергову політичну кризу, українське суспільство напрацьовує навички демократії. Не дуже вишукано і не зовсім етично. Але немає іншого способу вчитися свободи й демократії, крім їх практикувати.

Руйнація політичного режиму

Політична криза, яку Україна переживає з весни 2007 року, безпрецедентна для нашої, хоч і короткої, але перенасиченої конфліктами новітньої історії. По-перше, ми ще не спостерігали такого тотального взаємоневизнання діяльності найважливіших інституцій державної влади. По-друге, ми ще не спостерігали такого відвертого і шокуюче демонстративного порушення законів, а також неформальних норм і домовленостей. По-третє, на тлі такого небезпечного перебігу політичного конфлікту, незважаючи на войовничу риторику політиків і постійні апеляції до суспільства, має дивувати спокій і навіть байдужість суб’єктів підприємництва та населення в цілому. Відповідно спокійна й економіка, і її зростання відповідає тренду та впливу базових неполітичних чинників.

І тотальне порушення законів, які регулюють політичний процес, і спокійне ставлення до цього в суспільстві були б неможливими в законослухняному суспільстві. Проте історично законослухняність не відіграє ролі імперативної моральної норми в нашому суспільстві. Але цей факт не пояснює, чому саме тепер для нашої політичної еліти стала можливою і необхідною війна з Законом і війна між законами.

Усі ці феномени можуть бути пояснені і, більше того, об’єктивно породжені станом суспільства в цілому і політичної системи зокрема після помаранчевої революції. Помаранчева революція отримала замовлення суспільства на злам діючого політичного режиму і виконала його.

Будь-який політичний режим — це єдність політичної організації суспільства, системи методів владарювання і способів реалізації прав та свобод громадян. Таким чином, це не лише структура влади і властиві їй методи реалізації політичної волі, але ширше — баланс соціального і політичного. Зміна соціальної бази суспільства — структури впливових соціальних верств та їхніх інтересів, динаміка ціннісних параметрів суспільства — веде до порушення соціально-політичного балансу. Що й спостерігалося до початку помаранчевої революції.

В економіці контроль олігархічних кланів стримував розвиток нових соціальних верств суспільства, орієнтованих на свободу самореалізації. Йдеться про мільйони самозайнятих людей. Їх підтримували середній бізнес, висококваліфіковані наймані спеціалісти. Їх підтримували і ті представники великого капіталу, які в боротьбі за близькість до влади були відрізані від контрольованих владою джерел монополістичної ренти.

Дозована демократія, поширення корупції як технології влади викликали протест проєвропейськи орієнтованих громадян, особливо молоді, яка виросла в нерадянській атмосфері, яка не відчуває паралізуючого страху перед владою.

Владі забракнуло гнучкості і далекоглядності адекватно відреагувати на фундаментальні зміни соціальної структури суспільства. Порушення соціально-політичного балансу послабило владний режим, звузило поле для маневру, що й зумовило його руйнацію помаранчевою революцією.

Очевидно, що помаранчева революція, як і будь-який значний соціальний рух, була організована, і її цілком справедливо можна розглядати і в стилі Олександра Дюма – як конфлікт особистих інтересів, і в стилі змови. Але всі ці чинники не скасовують фундаментальних об’єктивних соціальних причин її виникнення і руйнації політичного режиму, уособлюваного президентом Л.Кучмою.

Неформальні норми і правове поле

Політичний режим інституалізується формальними нормами, які утворюють його правове поле. У господарчій, політичній, будь-якій соціальній практиці правове поле доповнюється динамічною системою неформальних норм та домовленостей. Сукупно вони створюють єдину систему, яка інституціонально забезпечує дієздатність режиму.

Моральні норми, традиції, стереотипи поведінки — по суті це ті ж таки неформальні норми, які характеризують соціум і забезпечують дієвість формальних норм. Скажімо, кримінальне законодавство про покарання за вбивство досить дієве в Україні завдяки суспільній погодженості про недопустимість такого виду злочинів. Антикорупційне ж законодавство недієве насамперед тому, що середній громадянин розглядає хабар як допустимий гріх.

У рамках політичного режиму еліта виробляє свої неформальні норми і домовленості, які диктують і політику, і соціальну практику влади, практику правозастосування і корекцію процесу розвитку норм права.

Системна взаємодія формальних і неформальних норм у політиці й управлінні державою — явище універсальне. Питання полягає в поширеності неформальних норм, їх законності по-суті і в характері їхньої взаємодії із Законом. В Україні, країні щойно народженої державності, незрілої демократії, несистемного суперечливого законодавства, за відсутності історичної традиції законослухняності неформальні норми й домовленості еліти, які фіксують матеріальні інтереси активних гравців та їхні особисті амбіції, відігравали й відіграють визначальну роль у соціальних процесах, і в політиці – найбільше. Вони визначають зміст прийнятих рішень, який оформлюється потім формально-правовою оболонкою.

У силу своєї допоміжної, доповнюючої ролі, система формальних норм (чинне законодавство) сама по собі дефектна: десь не до кінця відпрацьована — неповна й суперечлива, десь перекручена з метою підвищення хабаромісткості управлінських рішень.

Руйнація допомаранчевого політичного режиму вивела з ладу систему неформальних норм і домовленостей, систему примусового арбітражу Л.Кучмою впливових гравців та соціально-політичного балансування. Тим самим оголилася нездатність чинних законів (формальних норм) самостійно служити правовим полем — правилами з вирішення гострих соціально-політичних конфліктів.

Але без дійового політичного режиму держави не існує. Тому основні політичні гравці в будь-якому разі змушені будуть узгодити новий корпус неформальних норм, процедур, домовленостей замість зруйнованих помаранчевою революцією. Лише на основі такої згоди можливе в нинішніх умовах коригування правової системи, включно з конституцією.

Нездатність до стратегічних компромісів

Неминучість цієї процедури могла б спонукати політиків на мирні переговори про формування нового політичного режиму. Нездатність мирного розв’язання – тестова характеристика незрілості політичної еліти. Це, своєю чергою, свідчить про незрілість громадянського суспільства, що нездатне примусити політиків іти на стратегічні поступки, зокрема з формування і дотримання дійових правил політичної гри.

Переговорний процес іде постійно.

Але угоди, яких періодично досягають, мають характер тактичного перемир’я, порушення угоди типове і розглядається як вдалий політичний хід. Домовленості масово вмирають, не набравши сили. Річ не так у здатності політичних сил домовлятися, як у якості таких домовленостей. Вони поверхові, ситуативні, перевантажені особистими інтересами і в принципі не можуть служити довго, тому що не спрямовані на вироблення загальної стратегії розвитку.

Компроміс розглядається як тактичний обмін поступками на тлі бойових дій до повної перемоги. Якщо компроміс не є напрацюванням спільної стратегії, немає підстави для взаємної довіри і для спадкоємності політики.

Саме той факт, що немає спільного бачення траєкторії розвитку країни, більше того – не помічено серйозних спроб вироблення такого бачення, надає політичній грі непорядності й поверховості, що загрожує деструктивними наслідками в середньо- і довготерміновому періодах. Як в економіці нестабільність примушує підприємців зосередитися на швидкоокупних проектах, так і політики експлуатують теми, які дають швидкий політичний ефект, хоч би якими небезпечними були далекосяжні наслідки. Найяскравішими прикладами такого роду є популістські проекти й експлуатація в політичній боротьбі регіональних відмінностей.

Популізм – політичний наркотик, а схильність суспільства позитивно реагувати на популістські проекти і – ширше — бачити всі труднощі світу через популістські окуляри, відповідно, має бути діагностована як небезпечна соціальна хвороба з відповідною оцінкою політиків, котрі садять населення на популістську голку. Було б недалекоглядно і небезпечно довести популізм до нереальних обіцянок швидко підвищити доходи громадян. Популісти обіцяють просте і швидке вирішення будь-яких проблем: чи то зниження рівня корупції, підвищення народжуваності, перехід до професійної армії, чи дерегуляція економіки. Річ не так в обмані, як у тому, що громадянам прищеплюється віра в можливість таких рішень, внаслідок чого суспільство ослаблює підтримку складних довготермінових реалістичних проектів. Радикальна політика може інколи формально реалізувати популістські проекти, але завжди на шкоду системному розвитку суспільства. Перешкоджаючи реалістичним відповідям на виклики історії, популізм роззброює країну.

Відмінності регіональні, етнічні, релігійні, світоглядні політик зобов’язаний розглядати як багатство країни і використовувати для посилення загального результату, а не для його знищення. Була б щиро мета поставлена, а технології знайдуться. Так, у політиці президента Кучми прагнення до синергії регіональних розходжень прочитувалося ясно. Умовно кажучи, Схід займався економікою, Захід — державним будівництвом. Внаслідок чого протягом усього періоду президентства Л.Кучми, за винятком успішно погашеного кримського конфлікту, не спостерігалося серйозних політично оформлених суперечностей між Сходом та Заходом України. Без особливих публічних конфліктів було законодавчо прийнято гостро дискусійні положення про державну мову, європейський вектор розвитку, про політику стосовно НАТО.

Очевидно, що методи примусового арбітражу і соціального балансування президента Кучми не можуть бути прямо перенесені у постпомаранчеве суспільство. Але й активного пошуку нових політичних методів синергії регіональних відмінностей не видно, хіба що сама проблема вперто заперечується, а політична конкуренція перетворює ці розбіжності в публічні суперечності.

Війна із Законом і будівництво нового політичного режиму

Якщо політична культура не сприяє мирному напрацюванню стратегічних компромісів (неформальних норм), а суперечливе і незавершене правове поле (формальні норми) не дає дійових інструментів для формування нового політичного режиму й не обмежує політичних яструбів, конфлікт, куди входить, поряд із безліччю агресивних маніпуляцій, також війна між законами, стає неминучим і закономірним.

Таким чином, нинішня політична криза з демонстративним порушенням законів та війною між ними є закономірним наслідком і продовженням революції. Політична криза є неминучою в сучасних умовах України конфліктною технологією формування нового політичного режиму.

Стверджують, що основною причиною кризи була конституційна реформа 2004—2005 рр., яка змінила розподіл повноважень між суб’єктами й гілками влади і посилила конфлікт інтересів та невизначеність правового поля в цій сфері. Однак важливо взяти до уваги, що, поряд із цим, була знищена складна система взаємодії формальних і неформальних норм, яка дозволяла президентові залишатися верховним арбітром і в політиці, і в економіці. Це й стало основною причиною війни із Законом, а конституційна реформа лише підклала дров у вогонь.

Імовірно, що в окреслених координатах процес встановлення нового політичного режиму буде конфліктним, тривалим і імперативним. Кожна ітерація міститиме в собі пласт досягнутих неформальних домовленостей, під які змінюватимуться формальні норми. Так шар за шаром буде сформована система інституцій, адекватна новому політичному режимові. Вересневі вибори і подальші домовленості про розподіл влади — лише епізод у цьому складному процесі.

Це — сприятливий сценарій, який передбачає, що криза, хоча й повільно, додасть зрілості і суспільству, і політикам. Альтернативний варіант: млява політична криза всім набридне, і харизматична особистість зніме суперечності, встановивши новий авторитарний режим радикального штибу. Можливість такого сценарію зросте за умови погіршення зовнішньоекономічної кон’юнктури (скажімо, ціни на наф­ту і газ підскочать стрибкоподібно, а на метали – впадуть). Не слід відмовлятися і від розгляду більш екзотичних варіантів майбутнього: зовнішнього втручання і/або поділу країни.

Проте спокійне ставлення громадян до політичної кризи є свідченням того, що суб’єкти господарювання, у тому числі й пересічні громадяни, розглядають кризу як внутрішньополітичну справу і не очікують значних змін на гірше в умовах господарської діяльності. Вони, очевидно:

— не вважають, що криза може реально привести до вищезазначених несприятливих сценаріїв майбутнього;

— виключають абсолютну перемогу однієї з протиборчих сил і встановлення її монопольного керівництва країною;

— беруть до уваги, що головні протиборчі сили зацікавлені у збереженні єдиного українського ринку, у збереженні сформованої системи приватного господарювання.

Чи справдяться ці сприятливі очікування, покаже час.

Долаючи чергову політичну кризу, українське суспільство напрацьовує навички демократії. Не дуже вишукано і не зовсім етично. Але немає іншого способу вчитися свободи й демократії, крім їх практикувати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво