Перемога на честь «залізного Фіделя» з думками про Лукашенка та ненавистю до Буша

Перемога на президентських виборах Уго Чавеса дасть йому змогу і далі експериментувати у Венесуелі в дусі «донкіхотського соціалізму», який він намагається адаптувати до ХХІ століття. За Чавеса проголосувало 61,35% венесуельського електорату, а за його опонента, губернатора штату Сулія Мануеля Росалеса, — 38,39%. Венесуельський президент наголосив, що він присвячує цю перемогу своєму другові Фіделю Кастро і кубинському народові. «Брату, товаришу і другу Фіделю і солідарному народу братньої Куби», — додав він. Залишаючись «переконаним ворогом» Вашингтона, Уго Чавес після переобрання отримав ще шість років можливості поглиблювати свою «соціалістичну революцію».

Хоча, незважаючи на те, що у Венесуелі не всі сприймають бажання президента повторити кубинський шлях, Чавесу дуже «муляє» приклад довічного керівника Куби Фіделя Кастро і «референдумного президента» Білорусі Олександра Лукашенка. Тому він після президентських виборів має намір ініціювати референдум, на якому прагнутиме отримати легітимність свого правління Венесуелою до 2021 року або й довше, якщо венесуельці підтримають зміни до конституції, котрі знімуть обмеження перебування на президентській посаді двома послідовними президентськими термінами.

Проте мрії Уго Чавеса запровадити у своїй країні диктатуру, схожу на кубинську, не мають такої всенародної підтримки, якої б йому хотілося. І хоча Росалес не зумів перемогти «полум’яного лівого» на президентських виборах, не можна не звернути уваги на той факт, що вперше за багато років розділена опозиція спромоглася об’єднатися і висунути свого єдиного кандидата. Намагаючись проникнути на електоральне поле Чавеса, Росалес навіть спробував його перевершити у популістських передвиборних ініціативах, запропонувавши випустити дебетові картки, так звані Мі Negra, для приблизно 3 мільйонів бідних венесуельців, що б дозволило їм отримувати по кілька сотень доларів на місяць з урядової скарбниці.

І хоча Уго Чавес іменує Розалеса не інакше як «лакеєм Вашингтона» і обвинувачує США та опозицію у змові, під час передвиборних змагань він видавався менше зосередженим на Росалесі, ніж на Джорджі Буші, якого венесуельський лідер у своїй промові у вересні в ООН назвав «дияволом». Це визначення успішно використовується у наочній прочавесівській агітації, розміщеній на білбордах уздовж доріг, які ведуть до Каракаса. «Голосуючи проти диявола — голосуєте проти імперії» — «ненав’язливо» закликають вони.

Вправно маніпулюючи ненавистю до Буша і США та соціальними подачками для найбільш уразливих венесуельських громадян, Чавесу вдалося переконати більшість співвітчизників у правильності вибраного ним шляху. До його активу було зараховано мільярди доларів, витрачені на освіту, охорону здоров’я та інші соціальні програми, які справді допомогли бідній більшості Венесуели. І якщо його опонент Мануель Росалес міг лише пообіцяти допомогу найбіднішим венесуельцям у разі свого обрання, то Уго Чавес не змарнував нагоду скористатися перевагами свого президентського статусу й на шість тижнів раніше виплатив 3 мільярди доларів різдвяної премії працівникам державного сектора. Деякі експерти вважають, що лідери опозиції протягом передвиборних змагань більше часу провели у взаємних суперечках і сварках, замість того щоб спробувати виробити послідовну політику й кинути виклик нафтопопулізму Чавеса та його антиамериканській зовнішній політиці. Опозиція складається з багатьох політичних сегментів, але вона не спромоглася встановити контакт із найбіднішими верствами населення країни. «Це не був вибір між двома кандидатами, — вважає Альберто Гаррідо, автор кількох книжок про чинного президента, — це — вибір між двома системами».

Схоже, що Уго Чавес здійснив найбільший політичний і економічний переворот у західній півкулі за останніх 25 років. Його спірна політика і популістська риторика розділила цю 26-мільйонну націю й відокремила Венесуелу від її деяких давніх союзників, а особливо — від США, найбільшого імпортера венесуельської нафти і давнього військового союзника цієї країни. Власне, чавесівська революція — це не що інше, як дивна суміш соціалізму, дружби і догматизму, що підживлюється доходами від нафти. На цьому шляху він шукав дружби у лідерів ряду держав, схожих на Фіделя Кастро і Муаммара Каддафі, Олександра Лукашенка та Володимира Путіна. І образив декількох впливових західних лідерів, включно з президентом Джорджем Бушем.

Частина цієї параної або продуманої політичної стратегії паразитувати на національних почуттях може прибувати від посилення зв’язків Чавеса з Кубою. Збіднілий острів, поділившись із венесуельським лідером «революційною ідеологією» й антиамериканізмом, отримав натомість цілком матеріальні два мільярди доларів субсидій щорічно. І медичні послуги, що їх надає кубинський медичний персонал Венесуелі, працюючи в бідних віддалених регіонах країни, та операції з хірургії ока, які венесуельцям роблять на Кубі, — лише мала частка економічного відшкодування за політичну дружбу.

Антиамериканська позиція Уго Чавеса принесла йому певний політичний вплив за кордоном. На американському континенті він сьогодні найвідоміший латиноамериканський президент відтоді, як Кастро почав здавати позиції, і має всі шанси стати найбільшим антиамериканським «рупором» після того, як «залізний Фідель» відійде у вічність. Однак, попри всю його театральну «істеричну революційність», яку він повсякчас демонструє за кордоном, політичною основою стійкості чавесівського режиму є соціальні програми, фінансовані з нафтових надходжень. «Серфінгуючи» на хвилях високих цін на нафту, Чавес влив мільярди доларів на потреби охорони здоров’я і програми освіти, а також субсидував продовольство. Він спорудив нові корпуси університетів і середні школи, відреставрував військові училища для нових поколінь, які вдячні йому за це.

Тим часом, незважаючи на інвестування мільярдів Чавесом у соціальні програми, безробіття, бідність і проблеми з охороною здоров’я не полишають Венесуелу. Торгівля наркотиками набирає обертів, а їх розповсюдження — значних масштабів. І венесуельців не може не тривожити зростання злочинності у країні. Крім того, незрозуміло, чи впливатимуть соціальні програми Чавеса на далекосяжні перетворення у Венесуелі. Відкриття «золотого нафтового дна» не покращило інфраструктуру в країні. Так, недавно зруйнувався міст, що з’єднував головний аеропорт зі столицею.

На міжнародній арені, а особливо в арабському світі, Уго Чавес виступає у ролі героя, або «вождя пригноблених». І популярність венесуельського президента пов’язана з гіперболізованим антиамериканізмом. Його постать уже тривалий час викликає полеміку в усьому світі. Це дивний політичний образ, синтезований зі сплаву революційної риторики Фіделя Кастро, приправлений непримиренним антиамериканізмом іранського президента Махмуда Ахмадінеджада й антиглобалізмом латиноамериканського розливу.

Сьогодні популярність венесуельського президента в арабському світі є такою, що його портрет нерідко можна побачити на палестинських територіях, а венесуельські прапори — під час демонстрацій у Бейруті. При цьому Уго Чавес «скидає з престолу» навіть деяких ісламських героїв. На багатьох арабських сайтах в Інтернеті можна знайти інформацію, подібну такій: «Я палестинець, але мій президент Чавес, а не Махмуд Аббас». І відтепер у секторі Газа портрет Уго Чавеса висить поруч із портретами Арафата й Че Гевари. У численних статтях в арабській пресі журналісти запитували: як таке могло статися, що арабські керівники нездатні зробити те, що наважився робити не мусульманський, не арабський, а латиноамериканський керівник. Природно, деякі античавесівськи налаштовані венесуельці могли б застерегти арабських шанувальників свого президента, що, відповідно до їхнього бачення, Чавес — це авторитарний деспот, який веде їхню країну до руїни.

Уго Чавес говорить про Ірак більше, ніж це роблять арабські лідери, і не проминає жодної нагоди «привітати іракський опір проти імперіалістичних сил». Непримиренна позиція Чавеса стосовно Ізраїлю інколи змушує ніяковіти деяких арабських керівників, які переважно не бажають псувати свої відносини з ізраїльтянами через занадто гострі словесні випади. При цьому він представляє дуже своєрідну «породу» політика. Чавес не належить до жодного релігійного руху і не керує ним. Він ще не занесений до «чорного списку» терористів, укладеного у Вашингтоні. І в «антиімперіалістично» налаштованого соціаліста немає жодного політичного еквівалента в арабському світі.

Сьогодні венесуельський президент займає свою абсолютно унікальну позицію у світовому політикумі. Скидається, що після смерті Фіделя Кастро Уго Чавес цілком може стати лідером «Антиглобалізаційного інтернаціоналу» країн «третього світу». Недаремно ж сам кубинський лідер Фідель Кастор під час останнього візиту Чавеса до Куби фактично зробив його своїм політичним спадкоємцем. Тоді Кастро сказав: «Чавес, я виконав свій етап, я можу вмерти спокійно. Ти — ні. Ти є рабом життя. Не дай себе вбити. Ти повинен жити, тому що доля революції залежатиме від того, чи будеш ти живий чи ні».

Схоже, що справа правонаступності реалізації ідей Кастро в життя нині перебуває в надійних руках. Певні кроки до цього Чавес уже зробив, вправно граючи на почуттях тих народів країн «третього світу», для яких сучасний процес глобалізації став, завдяки егоїзму, жадібності й часто несправедливому розподілу багатств планети з боку заможних держав, шляхом у нікуди. В очах сучасних антиглобалістів Уго Чавес — це Че Гевара ХХІ століття, який непримиренно й послідовно бореться за права знедолених. Одна з найбільш впливових і відверто налаштована проти Уго Чавеса венесуельська газета El Nacional наводить програмні слова президента після його переобрання: «Сьогодні починається нова епоха, нова ера всередині національного проекту поширення «боліваризації», яку ми проводитимемо на чотирьох напрямах. Ідеєю і центральним стержнем нової епохи буде — поглиблення, розширення і поширення революційної «боліваризації» та революційної демократії у венесуельському поступі до соціалізму».