Передвиборні слова в пошуках поствиборних сенсів, або як облаштувати Україну — разом з Юлією Тимошенко та Рінатом Ахметовим

Зізнаюся чесно: жодна з наявних сьогодні в Україні «Стратегій національного розвитку», «Національних ідей», «Стратегічних концепцій» і «Планів розвитку країни» особисто мене не переконала у своїй правоті, адекватності, у тому, що вона відповідає актуальним викликам сучасності та історичному призначенню країни. Не стали винятком і представлена недавно Юлією Тимошенко та блоком її імені «Національна стратегія розвитку «Український прорив: до справедливої і конкурентоспроможної країни» та презентована Борисом Колесниковим і Раїсою Богатирьовою від імені Партії регіонів «Стабільність та добробут».

Проте саме ці дві події не тільки викликали резонанс в інформаційному просторі і, що буває вкрай рідко, в інтелектуальній та експертно-аналітичній спільнотах, а й стали переломними — принаймні в історії українських виборів.

Не бути динозавром, або Стратегії розвитку країни як новітня передвиборна технологія

Юлія Тимошенко останніми роками звикла бути законодавицею мод і різноманітних інновацій, а тому головні перед­виборні несподіванки логічно очікувалися саме з її боку.

Ретельно проанонсована поява стратегії «Український прорив» переводить виборчий процес в Україні у якісно нову стадію: тепер до традиційної конкуренції передвиборних обіцянок, слоганів-«дурилок», соціальних подачок, іміджів лідерів, фальшивих соц­опитувань, телевізійної, друкованої, зовнішньої візуальної й мережевої реклами, а також до конкуренції передвиборних масових акцій (включно з партійними з’їздами) додається новий тип змагання: конкуренція ідей, значень і стратегій розвитку країни. Ще недавно про це можна було тільки мріяти.

Втім, звідси зовсім не випливає, що вже з наступного тижня замість лідерських «фейсів» змагатимуться стратегічні програми або ідеї: дасть Бог, цей час колись таки настане. Але це означає, що вже тепер суто політтехнологічної конкуренції замало. І що до передвиборного «джентльменського набору», в який входять білборди, телеролики, американські (донедавна— російські) політтехнологи у штабі та ще кілька позицій, додається також певний інтелектуальний продукт, без якого ти вже політичний динозавр.

Зараз програми стратегічного розвитку, очевидно, не дадуть істотного приросту електорату тим політичним силам, у яких вони є.

Але партія або блок, у яких такої програми немає, ніби позбавляються морального права заявляти про себе як про політичну силу майбутнього, як про серйозних і зрозумілих людей, для яких влада — це засіб, щоб змінити світ, а не мета, досягнувши якої, отримуєш ліцензію на участь у Великому Дерибані. Тому їм і доводиться промовляти магічні заклинання про якісь примарні, віртуальні речі, звертаючись до свого «ядерного» електорату: про «необмежену недоторканність» депутатів, про вступ (невступ) у НАТО або про «любов, комсомол і весну».

Тоді як стратегічна програма розвитку країни — це вже спроба розширити електоральну базу за рахунок так званих ЛСД — лідерів суспільної думки. Хоча, звісно, це схоже на білборди: істотної добавки голосів вони не дають, але якщо в тебе немає зовнішньої реклами, то ти не в процесі, не в темі. То ти вже помер — у політичному вимірі, зрозуміло. Або ще не народився.

Прикметно, що навіть назви програм розвитку БЮТ і Партії регіонів дивним чином відповідають домінуючим політичним інтенціям та стилістиці поведінки цих сил і їхніх лідерів. Блок Юлії Тимошенко, який стихійно тяжіє до ідеології консервативної революції (солідаризм, проголошений 2005 року основою політичного світогляду «Батьківщини», є різновидом саме консервативно-революційних вчень), назвав свою програму «Проривом». У соціально-філософському вимірі це слово-концепт відсилає до теорії прискореної (мобілізаційної) модернізації; середньовічні алхіміки і гностики цілком могли б подумати, що «Прорив» — це метафізичне вчення про перетворення сутностей і про вихід за межі даності. Що, до речі, цілком концептуальним чином розвиває символіку БЮТ і використання в ній блоку чорного, білого та червоного кольорів, які відсилають до трьох стадій алхімічного процесу отримання «духовного золота» (Negredo — Albedo — Rubedo).

Назва програми «Стабільність та добробут» апелює до зовсім іншої системи значень, пов’язаних не з рухом, а, швидше, зі спокоєм. Вважається, що електорат Партії регіонів — люди загалом прагматичні, а тому для них переконливішим аргументом є «бройлерна синиця» у руках, ніж інші породи птахів. Принаймні автори програми виходять саме з такого припущення.

Тому в програмі Партії регіонів домінують положення про соціальні гарантії — пенсії, «соціальні пакети», половину бюджетних місць у вузах, протекціонізм під час працевлаштування, іпотеку, допомогу на купівлю «першої квартири» тощо. Прикметна деталь «регіональної» програми — постійна внутрішня полеміка з «ворогами» — «помаранчевими популістами» — і спроба мобілізувати й мотивувати своїх прихильників на основі боротьби з «оранжизмом».

Утім, «Стабільність та добробут» — це не повноцінна стратегія розвитку України, це лише короткий анонс для виборців. Як було оголошено, фонд Ріната Ахметова «Ефективне управління» відразу після виборів презентує «Програму економічних реформ в Україні на 2007—2011 роки». Не дуже, правда, зрозуміло, чому це програму пишуть американські експерти, але, в кожному разі, було б гірше, якби її взагалі ніхто не писав. Сам Ахметов каже, що іноземні інтелектуали краще за українських знають тенденції світової економіки. Якщо спробувати реконструювати логіку замовників, характерну для них стилістику політичного мислення та їхні економічні інтереси, у програмі Ахметова слід очікувати двох важливих смислових положень: по-перше, обґрунтування, чому «локомотивом» розвитку України має бути саме великий бізнес, і по-друге — складних розрахунків та викладок на тему, що всі соціальні обіцянки Партії регіонів цілком реальні і здійсненні.

Зважаючи на все (і насамперед на вирази облич та інтонації в голосі їх «презентаторів»), стратегічні програми і БЮТ, і Партії регіонів мають далекосяжні перспективи: у недалекому майбутньому вони повинні стати програмами урядів. У першому випадку ім’я прем’єра (і, мабуть, кандидата у президенти) зрозуміле й безальтернативне. У другому — складніше: навряд чи замовники такої стратегічної програми стараються для Віктора Януковича. Той факт, що головним «презентатором» став Борис Колесников, можна розглядати як натяк на крутий віраж, який готується у його політичній біографії.

Справедливість плюс конкуренто-спроможність, або Як зробити людину мірою всіх речей?

Коли Юлія Тимошенко виступала на презентації «Українського прориву» перед представниками української еліти, її запал свідчив про те, що для неї самої це певний життєвий рубіж, до якого вона йшла, очевидно, не один рік. Останнім часом у політичних колах заведено було говорити, що вона — блискучий тактик, але ніякий — стратег. І ось — стратегія національного прориву.

Судячи з тексту програми, в його основі — «Програма коаліції демократичних сил», яка містилася в «Угоді про об’єднану опозицію», підписану Юлією Тимошенко та Віктором Балогою 24 лютого 2007 року. Проте текст істотно допрацьовано й дописано — всього приблизно 300 сторінок. Сама технологія «Великого прориву» складається з 12 «галузевих» проривів: конституційного, судово-правового, інформаційного, антикорупційного, демографічного, інтелектуального, транзитного, підприємницького, енергоефективного, інвестиційного, будівельного, аграрного. Є також розділи про національну ідею та культуру, а також про міжнародне становище України.

І з політтехнологічного, і зі змістового поглядів вдалий формат провокованого діалогу (у маркетингу це називається стратегією залучення реципієнта) — мовляв, представлена програма — лише чорновий варіант, у якому всім охочим пропонується, як сказано на білбордах по всій Україні, «внести свою пропозицію».

Проте найцікавіше в ній, мабуть, — принципи її побудови та методологічні обґрунтування.

Теза Протагора про те, що людина — міра всіх речей, у теорії конкурентоспроможності набуває нового звучання: «людський капітал» — найцінніший з усіх різновидів капіталу, тому людина розглядається як головна мета, а не як робоча сила для розвитку економіки.

Інноваційним положенням у стратегії БЮТ може розглядатися введення критерію справедливості, який автори намагаються схрестити з критерієм ефективності (конкурентоспроможності). Що насправді може розглядатися як спроба синтезувати базові цінності соціал-демократії та лібералізму (останнім часом Юлія Тимошенко помітно рідше називає свою ідеологію солідаризмом: у 300-сторінковому тексті «Прориву» це слово трапляється лише двічі).

Отже, стратегія національного розвитку, за БЮТ, повинна базуватися на двох фундаментальних основах: технології економічного прориву і перебудові системи державного управління відповідно до системи цільових показників справедливості та конкурентоспроможності. При цьому важливий чинник — оцінка ефективності економічного і соціального розвитку не за «валовими» показниками (за тим-таки ВВП), а за цільовими. Наприклад, актуальна не кількість зроблених чи проданих ліків, а рівень забезпеченості ними незаможних категорій, ширше — рівень здоров’я населення. Саме спробою сформулювати цільові показники у різних сферах соціального буття, а не поясненням технології розв’язання тих чи інших проблем, і може бути цінна «Оповідь про 12 проривів».

Усе гаразд у «Прориві» і з концептуальною лексикою: «економіка знань», «сталий розвиток», «інфраструктурний капітал». Улюбленого слова російського президента «нанотехнології» український «політикум» ще не засвоїв, але, напевно, це справа часу.

Центральне місце в усіх відомих нині передвиборних програмах посідають «соціальні ініціативи» політичних сил. Серйозно до них ставитися безглуздо, оскільки це не економічні програми, а політтехнології. Наприклад, допомога держави при народженні дітей.

Однак демографічні дослідження свідчать, що в умовах, аналогічних станові сучасної України, тобто в ситуації соціальної стагнації й демодернізації, за статистичними показниками, кількість дітей у сім’ях корелює з двома чинниками: наявністю достатньої житлової площі та уявленнями потенційних батьків про наявність чи відсутність у них і їхнього нащадка життєвої перспективи в рідній країні. А «дитяча» допомога, навіть у разі її реальної виплати, — це риба, а не вудка. Та й то така, яку в основному лише обіцяють.

Дивно, що в українській політичній спільноті про стратегії розвитку люблять говорити і писати в основному жінки. Жодного українського чоловіка-політика, який би серйозно, а не передвиборного красного слівця ради, говорив про стратегії, плани розвитку України тощо, згадати не вдається. Українські чоловіки-політики — люди зазвичай «реальні», «конкретні» і звикли займатися «справжніми чоловічими питаннями», а не розмінюватися на такі «дурниці».

Технологія війни, або Чому конкуренто-спроможність стає неконкуренто-спроможною?

Стратегія конкурентоспроможності вкрай актуальна для України, яка має дуже низькі показники при дуже непоганих вихідних даних і унікальному в певних аспектах людському ресурсові. Без підвищення свого статусу на міжнародній арені та рівня конкурентоспроможності Україні приготована доля здобичі, яка дістається то одному, то іншому хижакові. Підвищення конкурентоспроможності, двома основними критеріями якої, за Майклом Портером (творцем найвпливовішої теорії конкурентоспроможності), є кількість і якість наявних ресурсів (людських, природних, інфраструктурних, технологічних, інформаційних і культурних), а також ефективність уряду, який ними розпоряджається, — хороша технологія, і аж ніяк не більше — не ідеологія, не світогляд, не філософія. Інакше кажучи — засіб, а не мета розвитку.

Однак проголошувати її новою українською національною ідеєю, як це робить, скажімо, один з ідеологів «Прориву», голова Ради конкурентоспроможності України та один із фігурантів передвиборного списку БЮТ Юрій Полунєєв, було б не зовсім доречно (див. «Дзеркало тижня» від 19 березня 2005 року). На це є як мінімум дві причини.

По-перше, національна ідея має апелювати до сфери ідеального й трансцендентного. Національна ідея — це зовсім не про рівень життя, не про рівень споживання і не про темпи приросту ВВП. Національна ідея — це, за словами російського філософа Володимира Соловйова, не те, що народ думає про себе в часі, а що Бог думає про народ у вічності. Тоді як конкурентоспроможність — це суто утилітарна технологія.

Здавалося б, «конкретні» люди повинні мислити так само конкретно, а не міркувати про трансцендентні речі. Проте немає нічого конкретнішого за ідеальну реальність: навіть найбільш жорстка й конкурентоспроможна конкретність стає неактуальною, якщо за нею немає ідеального виміру. Але ж саме це відбувається в Україні. І головна причина тут —зов­сім не в низькій конкурентоспроможності України; саме це є наслідком. Головна причина — у відсутності в української еліти і, як наслідок, у всього українського суспільства мотивації, виразного розуміння напрямку шляху, мети розвитку, відсутність образу «ідеальної Вітчизни». А цей образ неможливо замінити жодними «проривами», жодним «покращанням життя вже сьогодні».

По-друге, в умовах нинішнього глобального світу сама теорія конкурентоспроможності найчастіше виявляється неконкурентоспроможною.

Сподівання, що чесна конкуренція допоможе вбогим і стражденним, — це приблизно як на початку 1990-х років надія на ринок, який повинен все і всіх «розставити на свої місця». Тоді саме цей постулат із теорії класичного лібералізму кінця XVIII століття став одним з ідеологічних таранів для руйнування радянської економіки та демодернізації в колишніх республіках СРСР. А «своїм місцем» для мільйонів «неконкурентоспроможних» пострадянських громадян виявився цвинтар.

Можна, звісно, вважати, що ринок — це ідеальний регулятор будь-яких процесів, оскільки там є вільна конкуренція. Але в сучасному світі ці принципи не працюють навіть на звичайному овочевому базарі. Скажімо, ви продаєте найкращий, найбільш конкурентоспроможний мед (яблука, груші, сало, м’ясо). Але це не означає, що ви найбільш конкурентоспроможний. Швидше за все, це означатиме, що до вас першого підійдуть похмурі молодики, «настукають» по голові й викинуть із базару — разом із вашим медом (яблуками, грушами, салом, м’ясом). Інакше кажучи, більшість відносин у сучасному світі існують не за законами конкуренції, а за законами війни. У конкуренції є етика, етикет, правила, право, мораль. У війні ж нічого такого немає. Мета війни — не підвищити свій рівень конкурентоспроможності, а вбити противника. Світове домінування «єдиної наддержави» підтримується не чесною конкуренцією, а війною — як у переносному, так і в прямому значенні слова. Навіть якщо це робиться з допомогою сучасних технологій «керованого хаосу» або «гнучкої сили» (soft power).

Втім, у «Прориві» БЮТ немає однозначного розуміння місця конкурентоспроможності в архітектоніці національної ідеї. В одному місці говориться, що ця концепція має стати «локомотивом розвитку», в іншому — що її слід розглядати як інструментальну складову національної ідеї. Та якою має бути сама національна ідея, у «Прориві» не сказано. Точніше, сказано, що така важлива її складова, як стратегія національного розвитку, має базуватися на концепції справедливості.

Річ у тому, що повноцінна національна ідеологія повинна мати як мінімум три «поверхи». По-перше, уявлення про есхатологічне призначення країни і народу. По-друге, сформульовану національну місію, державну ідею та геополітичну стратегію. І лише по-третє — стратегію соціально-економічного та політичного розвитку країни. Поки що в українських політиків більш-менш успішно виходить лише останнє. Втім, зацікавлене читання стратегії БЮТ «Український прорив: до справедливої і конкурентоспроможної країни» і програми Партії регіонів «Стабільність та добробут» особисто мене наводить на думку, що й цього вже немало. Ну а чогось більшого доречно чекати не від нинішньої еліти, а від еліти майбутнього: повноцінна концепція української національної ідеї — завдання наступного покоління.

Дай Боже йому конкурентоспроможності в боротьбі з нинішніми політичними «динозаврами»!