Перебудова в умовах окупації

Вибори в Палестині стали винятковою подією, оскільки ввійдуть в історію як перші демократичні президентські вибори в арабському світі. Певним демократизмом характеризуються парламентські вибори в ряді провідних арабських країн, хоча неугодні владі суспільні рухи, як правило, просто виключають із виборчих списків. Стосовно ж глав держав звичайною практикою давно стало довічне президентство, понад 90% голосів «за» і повна відсутність будь-якої альтернативи. Тому не дивно, що й у таборі переможця — Махмуда Аббаса, котрий набрав 62,52%, і серед прибічників його основного опонента Мустафи Баргуті (19%) дедалі частіше з гордістю говорять не про особистості, а про демократичний приклад, який окупована Палестина показала своїм «вільним» сусідам. Серед інших кандидатів лише представник Демократичного фронту Тайсір Халід подолав тривідсотковий бар’єр.

У таборі фатхівців аж до оголошення результатів екзит-полу спостерігалося хвилювання. Ризик полягав не лише в тім, що Абу Мазен міг набрати менше 50% голосів, поставивши під сумнів не просто свій потенціал як лідера нації, а й політичний потенціал Фатху як організації. Не набагато краще було б, набери він трохи більше від необхідної половини. Тоді опоненти Фатху, насамперед Хамас, котрий офіційно бойкотував вибори, могли б усе одно поставити під сумнів легітимність нового президента — адже більше половини народу, що живе у вигнанні, не брала участі у виборах. Тому бажаний для фахівців коридор становив би 60—70%.

Самі вибори пройшли без особливих ексцесів. 9 січня 2005 року представникам Центру близькосхідних досліджень довелося виступити в ролі міжнародних спостерігачів на виборах президента Палестинської автономії. В одному з найдавніших міст світу Хевроні на виборчих дільницях ми зіткнулися з колегами з ЄС, які пройшли гартування на українських виборах 2004 року. Чесно кажучи, після наших недавніх баталій і «нічних варт» процес спостереження за палестинськими виборами був просто відпочинком для душі. Якось надвечір на одній з дільниць раптом зникло світло, і повіяло таким нехорошим, як тепер прийнято казати у певних колах, дежа-вю. Але як незабаром з’ясувалося, проблема була суто технічною, а персонал дільниць зреагував цілком адекватно: моментально було ізольовано урни, виборці виведені з приміщення. Всі спостерігачі відзначили одне основне порушення, яке, однак, суттєво не вплинуло на результат виборів, — агітація практично за всіх кандидатів, що не припинялася до останнього моменту.

Постать Баргуті, котра внесла інтригу у виборчий процес, привертала іноді більшу увагу, аніж Абу Мазена. Інтрига була навіть попри фразу, яку доводилося найчастіше чути від наших місцевих співрозмовників, і яка звучала так: «Результат виборів вирішено, чи не так?»

В умовах самоусунення Хамасу, який непогано показав себе на недавно проведених виборах у місцеві органи влади, головним конкурентом Фатху несподівано для багатьох виявилася певна третя сила — Палестинська національна ініціатива, яка свідомо позиціонувала себе як аутсайдера стосовно сформованого за 10 років палестинського офіціозу. Нова організація, що представляє собою свідомий відхід від звичного для Палестини формату партій і фронтів, була сформована 17 червня 2002 р. Мустафою Баргуті, котрий оточив себе кількома знаковими постатями. Його підтримав один із ветеранів палестинської політики 85-річний д-р Хайдар Абдуль Шафі, відомий своєю жорсткою критикою Арафата. Пізніше до них приєднався Едвард Саїд — відомий американський інтелектуал палестинського походження, який прославив своє ім’я критикою колоніалістської парадигми західного сходознавства. Ініціатива бачила своє завдання в створенні реформістської об’єднавчої альтернативи як палестинському офіційному істеблішменту, так і Хамасу. Вона отримала підтримку Народного фронту. До виходу в самостійне плавання Баргуті був членом керівництва Партії палестинського народу — спадкоємиці компартії Палестини.

Мустафа дистанціюється від палестинського офіціозу, у своїх численних виступах критикуючи його за недостатню принциповість чи втрату вірності ідеалам. Як один із ключових пунктів політичної програми М.Баргуті вважає створення «єдиного національного керівництва», покликаного подолати розрив між національною владою і національно-визвольним рухом. У пошуках нової риторики вчорашній комуніст несподівано для деяких його прибічників раптом вдається до ісламської ідеоматики, демонстративно відвідує мечеть. Багато уваги приділяє критиці угод Осло, що, вочевидь, покликано представити його як більш приципового борця за спільну палестинську справу. На цьому тлі Махмуд Аббас виглядає більшим реалістом. В інтерв’ю одному з арабських телеканалів крамар із Рамалли сказав: для блага свого бізнесу я мушу голосувати за Абу Мазена, але в ім’я моєї національної боротьби мені слід би голосувати за Баргуті. При цьому політичні тексти останнього багато в чому повторюють фатхівські. Але одна річ, коли до боротьби з корупцією закликає той, кого оточують корупціонери зі старої команди, а інша — коли це робить людина ззовні. Феномен Мустафи свідчить про наявність протестного електорату, котрий не довіряє Фатху, але не настільки радикальний, щоб підтримувати Хамас. Мустафа Баргуті може розраховувати тепер на значну частину електорального пирога на парламентських виборах у липні нинішнього року.

Підтримка Мустафи Баргуті в цілому досить рівномірно розподілилася по території автономії. Він знайшов свою електоральну нішу в регіонах, здобувши максимальну кількість голосів у Хевроні, який доти вважали плацдармом Хамаса на півдні Західного берега, і на батьківщині Баргуті — арафатівській столиці Рамаллі. Трохи більше від середнього відсотка набрав опозиційний кандидат у християнському Віфліємі і містах на півночі Західного берега, прилеглих до Зеленої лінії (кордону 1967 р.) Калькілії, Тулькармі і Наблусі. Проблемною для Баргуті виявилася долина Йордану — Тубас, особливо Єрихон (який був першим кандидатом на звільнення від ізраїльських військ за згодою в Осло), а також Газа. При цьому в Хевроні, за нашими спостереженнями, Баргуті має базу для подальшого нарощування електорального потенціалу, насамперед серед молоді. У цілому складається враження, що Баргуті отримав більшу підтримку в більш заможних регіонах, що виглядає дещо парадоксально для політика з лівим минулим і підкреслено більш жорсткою порівняно з Абу Мазеном позицією щодо переговорів із Ізраїлем. Що ж означає ця ще не перемога, але вже точно не поразка Баргуті для Палестини?

За минуле десятиріччя Палестина втомилася від двох речей — корумпованої влади й... інтифади. Причому про першу кажуть відкрито й усі, а про другу ще бояться привселюдно сказати політики, але досить відверто, не соромлячись іноземців, заявляють прості громадяни. Заповзятливі хевронці з ностальгією згадують спокійну семирічку повільного, але упевненого підйому місцевої економіки, перервану походом Шарона на Храмову гору. От і зараз варто було лише на якийсь час затихнути гуркоту гусениць бронетехніки, як у місті Авраама розгорнувся будівельний бум, як слабка поки ознака пожвавлення та повернення до мирного життя. Нехай і на тлі висаджених у повітря ізраїльтянами будинків і навіть цілих кварталів, безкінечних блок-постів й інших принад життя на окупованих територіях. Палестина втомилася від Арафата. Про це теж не говорять політики, але не вмовкає вулиця. Абу Мазен, почавши свою першу промову на посту президента клятвами вірності курсу багаторічного лідера, закінчив її реформаторськими текстами про верховенство права, перебудову служби безпеки і боротьбу з бюрократією. Багатьма своїми жестами він нагадує раннього Горбачова в оточенні похмурих соратників померлого Брежнєва.

Виступ новообраного президента перед радісними прибічниками в день його перемоги справив суперечливе враження. Більшу частину досить розлогого тексту промови Абу Мазену просто не дали сказати. Гучніше від усіх радів виконувач обов’язків церемоніймейстера — глава президентської адміністрації Арафата і його недавній опонент, котрий доклав чималих зусиль для фіаско Абу Мазена на посту прем’єра.

Реакція ізраїльського керівництва на обрання Абу Мазена президентом Палестини була в цілому схвальною, але водночас стриманою. У короткій розмові по телефону прем’єр-міністр Аріель Шарон привітав Махмуда Аббаса з перемогою і побажав йому удачі. Пізніше офіс прем’єр-міністра оприлюднив заяву, в якій говорилося про можливість швидкої зустрічі двох лідерів. До речі, остання зустріч була 2003 року, під час перебування Абу Мазена прем’єр-міністром в уряді Арафата. Шарон, зокрема, уже позначив основні теми майбутньої зустрічі. Головне завдання, за його словами, — «зупинити терор». Махмуд Аббас, у свою чергу, заявив про протягнену руку миру у бік своїх сусідів. «Ми готові до миру, заснованого на справедливості, і сподіваємося, що їхня відповідь буде позитивною». Шарон також повторив свою думку, що внутрішньопалестинське перемир’я не є справою Ізраїлю.

Успіх Абу Мазена — свідчення того, що, попри брак шарму й популярності, якими володів Арафат, він визнаний лідер і його позиція — заклик до переговорів і припинення насильства — сприйнята більшістю палестинців. Його перші кроки не є секретом. Першорядне завдання — реформування сил безпеки, скорочення спецслужб до трьох замість дванадцяти, об’єднати їх під єдиним командуванням і надати чіткі повноваження. Друге не менш важливе завдання полягає в переконанні бойовиків Хамасу припинити безглузді обстріли ракетами «Касам» ізраїльських міст, розташованих поблизу сектора Газа. На переконання палестинців, ізраїльтяни активно використовують ці обстріли як легітимний привід для вторгнення на палестинські території та проведення каральних операцій.

З іншого боку, напевно, не слід очікувати від Абу Мазена різких кроків щодо Хамасу. У хід піде перевірена зброя худна — перемир’я, якого свого часу було досягнуто за посередництва Єгипту. Напередодні парламентських виборів, які відбудуться в липні нинішнього року, украй важливо переконати Хамас та інші ісламістські угруповання піти шляхом трансформації і перетворитися на політичні партії, які беруть участь у виборчому процесі. У такому разі, переконані прибічники Абу Мазена, палестинське керівництво зможе забезпечити реальну міжнародну підтримку, яка наблизить їх до жаданої мети — незалежної держави зі столицею в Єрусалимі.

P.S. На завершення хочеться сказати кілька слів про приємне. Вся наша поїздка по Палестині в період виборів і пізніше по Ізраїлю показала, що на Близькому Сході Україну тепер усі знають і явно нам симпатизують. Тепер ми більше не потребуємо представлення — досить помаранчевого шарфа, щоб нам радісно кричали на всю вулицю — Укранія, Україна!