ПАРТНЕРСТВО НЕВИКОРИСТАНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

За двадцять років економічних реформ Китаю, який має всього сім (!) відсотків орних земель, вдалося нагодувати 1,3 мільярда (!) своїх громадян і вирвати їх із жахливих злиднів. Сьогодні середній доход на душу населення в КНР становить $950. У колишній житниці Союзу Україні ніколи не наїдаються вдосталь третина дітей, а дві третини її 52-мільйонного населення, котре стрімко зменшується, вже давно опинилися за межею бідності. І якщо Китай через наступні два десятиліття бачиться західним експертам другою за економічними показниками державою світу, то прогнози щодо майбутнього України туманні й песимістичні.

Ми не можемо знати напевно, які відчуття виникають у вищого керівництва нашої країни під час спілкування з китайськими колегами. Але найдоречнішим, на наш погляд, було б відчуття глибокої меншовартості з приводу власних управлінських «талантів».

За десять років незалежності Україні, котра невтомно декларує свій «європейський вибір», вдалося залучити аж $3 млрд. іноземних інвестицій, а в комуністичний Китай Захід вкладає близько $40 млрд. щорічно (усього — $350 млрд.). Наше керівництво створює чергові консультативні ради з питань іноземних інвестицій при Президенті України, китайське — приймає законодавство, яке просто вабить іноземних інвесторів і забезпечує КНР друге-третє місце у світі за обсягами прямих іноземних інвестицій.

Китайське керівництво поставило перед собою стратегічну мету — до 2049 р. вивести КНР на рівень розвитку середньої європейської країни. Проте експерти пророкують: якщо після швидкого вступу в СОТ Китай виконуватиме свої зобов’язання перед цією організацією й у результаті до 2005 р. прийде до ринкової економіки, то в цей період економічне зростання країни становитиме 7%, потім у 2005—2015 рр. — 9%, і до 2020 р. її економіка вийде на рівень сьогоднішньої економіки США. А середній доход на душу населення складе $6700.

І ось ця дивовижна країна, як неодноразово декларувалося, є нашим стратегічним партнером. Щоправда, визнають вітчизняні експерти, нинішній рівень відносин нашої країни з КНР дає серйозний привід у цьому засумніватися. Примітно, що й під час візиту до України нинішнього тижня китайського міністра закордонних справ Тана Цзясюаня термін «стратегічне партнерство» не прозвучав жодного разу. Хоча саме з Китаєм, на наш погляд, варто було б домагатися саме такого рівня відносин — і з урахуванням зростання економічного та політичного впливу цієї держави на світовій арені, і з огляду на дуже великі потенційні можливості українсько-китайського співробітництва (які на сьогодні, на жаль, майже не використовуються).

Одна важлива особливість наших відносин із Китаєм, що різнить їх, наприклад, від стратегічного партнерства України з Росією та США, — вони реально можуть бути рівноправними (попри різницю в розмірах територій, населення, ідеології, темпах економічного розвитку і ваги на міжнародній арені). За визнанням і Анатолія Зленка, і Тана Цзясюаня, позиції наших країн «або дуже близькі, або збігаються практично за всіма питаннями міжнародного життя».

А останнім часом виявився ще один «збіг» у поглядах українського і китайського керівництва — неприйняття критики з боку Заходу. Напевно, музикою напередодні слухань у ПАРЄ прозвучали для лідера української держави слова Т.Цзясюаня про те, що «про істинну ситуацію з демократією і правами людини в даній країні може знати лише народ даної країни». «Ми завжди виступаємо проти подвійних стандартів західних країн у питаннях дотримання прав людини, принципів гуманності і демократії, — заявив глава китайської дипломатії, коментуючи зауваження Заходу на адресу України. — Проти того, щоб під прикриттям захисту цих принципів вони нахабно втручалися у внутрішні справи інших країн. Китай у своїй дипломатичній діяльності суворо керується принципом невтручання в справи інших держав». Тож навряд чи китайський міністр на зустрічі з Леонідом Кучмою допитувався, на яких плівках Мельниченка записано реальні розмови, а Леонід Данилович навряд чи просив передати поздоровлення з 12-річчям наймолодшому політв’язню Китаю тибетцю Гедуну Чхнкі Н’їма, котрого китайські власті затримали ще в шестирічному віці.

Схоже, не затьмарила українсько-китайські відносини і зміна позиції нашої країни за Договором по ПРО. На зустрічі з українським керівництвом Т.Цзясюань ще раз підтвердив, що Китай продовжує бути гарантом національної безпеки України відповідно до Заяви уряду КНР, підписаної 1994 р. після відмови України від статусу ядерної держави. (Щоправда, наскільки можна було зрозуміти з відповідей обох міністрів, конкретний механізм надання цих гарантій не розроблено й досі, хоча, за словами А.Зленка, «звісно, можна думати над тим, як розширити ці гарантії». Що, на наш погляд, в умовах подальшого погіршення відносин між двома іншими гарантами і стратегічними партнерами України — Росією та США, — було б дуже корисним.)

Рівноправним і взаємовигідним може бути і торгово-економічне співробітництво України та Китаю, оскільки між нашими країнами немає критичної взаємозалежності і, відповідно, не може бути економічного тиску чи шантажу. За словами заступника міністра іноземних справ В.Єльченка, попри значне позитивне сальдо України в торгівлі з Піднебесною, китайська сторона не погрожує Україні антидемпінговими розслідуваннями: «Ніколи не чув про подібні проблеми у відносинах із Китаєм».

Древні китайські філософи називали свою країну Чжун-го — Серединною імперією і бачили в Китаї центр світу. У XXI столітті ця країна реально має шанси стати одним із декількох центрів світу. Тому не варто засовувати відносини з нею на периферію зовнішньої політики України.