Парламентська компанія. Президентська кампанія

Події останніх тижнів почасти пояснили, чому Віктор Ющенко настільки наполегливо домагався дострокового припинення повноважень Верховної Ради. Незвична рішучість, із якою президент обстоював своє право на розпуск парламенту V скликання, у багатьох викликала щире здивування. Бажання глави держави не віддавати всієї повноти реальної влади в руки коаліції було зрозуміле. Саме це й називали головним мотивом, який спонукав м’якотілого Віктора Андрійовича до жорстких заходів. Однак сьогодні можемо сміливо говорити про ще одну, на перший погляд дещо неправдоподібну, версію. Позачергова парламентська кампанія надала Ющенкові чудовий шанс достроково розпочати президентську кампанію. Не можна стверджувати, що гаранта зовсім не цікавить доля пропрезидентського блоку із громіздкою назвою «Наша Україна — Народна самооборона». Однак слова і вчинки, як самого лідера країни, так і більшості його найближчих соратників, наводять на таку думку. «НУ—НС» сприймається Банковою насамперед як зручний інструмент підвищення президентського рейтингу, який помітно знизився. А його власна перемога на наступних виборах глави держави турбує Ющенка значно більше, ніж успіх Луценка та компанії.

Якщо в партію скупчилися великі...

Передвиборні з’їзди політичних «важкоатлетів» — БЮТ, ПР і «НУ—НС» дали деяким політологам привід із малозрозумілим захватом говорити про «вестернізацію» вітчизняного партійного життя. Величезні зали, неймовірні феєрверки, гучні барабани, величезні прапори, повітряні кульки, одягнені в уніформу групи підтримки, дорогі рок-групи на розігріві публіки — усе це мало ефект­ний вигляд. Але не настільки, аби приховати головне. Є привід із цілком зрозумілим сумом говорити про «радянізацію» українських політичних партій. Із кожним днем у них залишається дедалі менше місця для демократії.

Кажучи про завоювання Майдану, постпомаранчеві політики майже завжди нагадують про розширення рамок свободи партійного життя. Мовляв, сьогодні, у відповідні організації ніхто силоміць не заганяє і за інакомислення не репресує. З деякими застереженнями можемо з цією тезою погодитися. Одне слово, віднедавна партії отримали реальний шанс виконати свою першу історичну місію — сприяти структуризації суспільства і стати дієвим інструментом народовладдя.

Формальний поштовх до розвитку партій начебто дала й горезвісна політреформа. Хоч би хто що про неї казав, але після відомих конституційних змін політструктурам надали необхідні права й наділили необхідною відповідальністю. Тобто партійним організаціям надали право реалізувати ще одне призначення — сприяти структуризації державного життя і стати дієвим інструментом реалізації державної політики.

До обох завдань, попри формальні сприятливі обставини, партії зовсім не готові. Вони ще більше, ніж раніше, залежні від вождів. А ті ще більше, ніж раніше, несприйнятливі до інакомислення та критики. Партійні еліти є зразком конформізму, партійні верхівки занадто відірвані від партійних низів. А самі партії стали фатально далекі від народу.

Організації перетворилися на ефективні механізми реалізації кар’єрних устремлінь бонз. Під них, керманичів, пишуть гасла, підга­няють програми. Вузька група людей, геть позбавлених ідеологічних настанов і зайвих ілюзій, ухвалює ключові рішення і складає передвиборні списки. Слухняні делегати на з’їздах лише освячують те, що було вирішено за них і без них.

Той факт, що на всіх трьох партфорумах делегати не мали можливості коригувати списки, у кращому разі отримуючи їх на руки в останній момент, дуже симптоматичний. Те, що ці списки покірливо схвалили — ще більш показово.

Звідки таке угодовство, ще зовсім недавно практично неможливе? З тими, хто береться стверджувати, що так було завжди, автор цих рядків (за більш ніж півтора десятка років відвідавши безліч відповідних заходів) готовий посперечатися. Не стверджуватиму, що партійне життя функціонувало в суворій відповідності до усталених канонів демократії, але така рабська покірність не була настільки поширеною.

У чому її природа? Не збираюся проводити глибоке дослідження, обмежуся скромним припущенням. До останнього часу якщо не в усіх, то в дуже багатьох партійних структурах головну роль відігравали (чи як мінімум намагалися відігравати) люди, які не цуралися ідеологічних принципів. Віднедавна партії перетворилися або на відділення державних органів, або на філії комерційних фірм, або на фан-клуби окремих персон. А сьогодні деякі партструктури — і зовсім «три в одному».

За такого підходу «ідейні» товариші стають не лише непотрібними, а й шкідливими. У керівних органах партій та у «верхівці» партійних списків — у масі своїй люди, чиї голови не забиті непотрібними філософськими та моральними дурницями. Ці з вождями не сперечатимуться.

Не стану огульно звинувачувати всі провідні партії в абсолютній безідейності. У лавах відомих організацій усе ще є люди, котрі спо­відують необхідні принципи. Але одні не мають можливості вплинути на ухвалення рішень, інші не мають достатньої сміливості відстояти свою позицію. Крім того, як було зазначено вище, і тих, й других замало в керівництві партій. А ті рідкісні «ідеологи», яким випадає щастя потрапити до партійної номенклатури, мають відповідати одній жорсткій вимозі — особистій відданості поводирю. Ці з вождями тим більше сперечатися не стануть.

Констатуємо очевидне: провідники безідейні, партії позаідеологічні. Програма будь-якої являє собою мішанину з ліберальних, консервативних, соціал-демократичних і ще казна-яких ідей. Головне, щоб вона містила приманку для виборця. Але сумно не це, а те, що більшість обіцянок ніхто не збирається виконувати.

Постійна зміна формальної орієнтації Блоком Юлії Тимошенко — приклад класичний. Ю.В. не важко перебігти справа наліво і назад. Якої ідеології дотримується «Батьківщина» зокрема і БЮТ у цілому — запитання риторичне. Тому що передбачає лише одну відповідь — це партія Юлі. Не буде її — не буде партії. Зміна ідейних постулатів для Юлії Володимирівни — не більш ніж зміна вбрання. Вона приміряє різні, аби відшукати те, що найбільше личить випадку. Змінює ж вона футболку з написом «Шахтар» на сукню від Louis Vuitton, а французькі одежинки на колоритну плахту?

Водночас Тимошенко — не лише обличчя та голос партії, вона її мозок і її скелет. Кров можна перелити, шкіру підтягти, м’язову масу наростити. Але не можна замінити сіру речовину і становий хребет. Поки є Тимошенко і поки у неї зберігаються можливості піднятися на владний олімп, завжди знайдуться люди, готові записатися до БЮТу. Зникнуть шанси — зникне і БЮТ як вагома політична величина. Залишиться клуб особистих шанувальників. Яких серед серйозних політиків не так багато, як здається.

У «Регіонах» — ситуація інша, але багато в чому схожа. Тут ідеологія як така замінена крайовим патріотизмом. Крім того, на сьогодні — це партія Януковича, хоча є в ній люди і багатші, і мудріші. Однак забери-но Віктора Федоровича — і немає організації. Незгоди серед «донів» — не новина. Вилучи з ПР лідера, і структура розвалиться на дві, а то й на три. І аж ніяк не факт, що бодай одна з них близько підбереться до того рівня популярності, який має флагман національної партійної гвардії. Після Майдану діючий прем’єр став для Сходу такою ж іконою, якою став для Заходу його голов­ний антипод. З випадкового вождя він став вождем реальним. А тому замінити його на цьому посту сьогодні просто ніким, хоча багатьом із «донців» цього щиро хочеться. Не зрозуміє виборець.

Та й мирити різні центри впливу в партії тоді буде нікому. А так вони миряться самі. І конкуруючі бізнес-угруповання. І «комерсанти» з «ідейними». Ті, хто прийшов у політику по гроші та владу, поки більш-менш мирно уживаються з тими, для кого справді цінними є федералізм, боротьба з НАТО і надання російській мові статусу дер­жавної. Тому що є спільний ворог і є єдиний вождь, який усе ще зберігає можливість пробратися на самісінький верх.

Ну і, нарешті, «НУ-НС», лідери якого пообіцяли після виборів створити єдину партію. Штучний альянс найрізніших політиків і організацій продиктований лише одним — спробою підперти рейтинг помаранчевого лідера, який націлився на другий строк. Нехай його репутація добряче підмочена, але альтернативи його особисті симпатики, а також ті, хто поставив на Віктора Андрійовича в реалізації своїх кар’єрних і фінансових планів, не бачать. І поки Ющенко зберіг залишки влади й ознаки впливу, поки у нього є шанси бути першим, більшість тих, хто став під його прапори, готові говорити і робити що завгодно. Навіть коли це суперечить ідейним принципам і здоровому глузду.

Любителям розмов про «вестернізацію» українських партій адресуємо три прості запитання. Перше: чи призведе зміна лідера в будь-якій впливовій американській чи європейській партії до її зникнення з політичної карти країни? Друге: чому на Заході у виборчих кампаніях не беруть участь блоки імені Буша, Саркозі чи Блера? І, нарешті, третє: що
буде з «Регіонами», БЮТ («Батьківщиною»), «НУ-НС» («Нашою Україною») і де вони будуть у разі, якщо прибрати з них Януковича, Тимошенко та Ющенка?

У світлі вищесказаного ми вправі розглядати передвиборні загони БЮТ, ПР і «НУ-НС» насамперед як компанії прибічників Тимошенко, Януковича та Ющенка, що працюють на успіх президентських кампаній своїх вождів. У разі з «НУ-НС» і Віктором Андрійовичем це проглядається особливо чітко.

Хто у нас начальник, і де його батіг?

Громадяни, які відбувають трудову повинність у виборчих штабах фаворитів парламентського забігу, дружно скаржаться на схожі проблеми. Ключових дві — гострий дефіцит ідей і серйозний безлад.

Однак до реалізації своїх завдань ключові гравці поставилися по-різному. У БЮТі, де панують єдиновладдя і єдиноначальність, на суперечки та розмови було витрачено мінімум часу. Це політичне об’єднання боротьбу розпочало на марші і веде її значно активніше, ніж суперники. Основний упор роблять на чіткість тез «Українського прориву», на харизму і працездатність вождя. Юлія Володимирівна, схоже, вибереться з турів акурат до дня голосування. За нашими даними, на Заході вона має намір обмежитися обласними центрами. Особливу увагу буде приділено Центру, де останнім часом Тимошенко розгубила чимало прибічників. На Сході упор буде зроблено на два-три регіони, де, на думку експертів, є приховані резерви. Шанси заручитися масовою електоральною підтримкою кримчан, луганчан і донеччан невеликі, і в мозковому центрі БЮТу це розуміють.

Янукович і Ко не метушаться. За «своїх» виборців вони спокійні, а тому зайвих сил і коштів на рекламу в Донбасі та автономії не витрачають. «Регіони» серйозно розраховують на центральні області, останнім часом трохи розчаровані в Ющенкові і Тимошенко. На цих теренах «дони» не розповідатимуть про злобне НАТО і перспективи «великої й могутньої». Основне послання регіоналів для жителів центру просте: Янукович — ефективний менеджер, його уряд — інструмент зростання економіки, гарант стабільності, запорука поліпшення соціальної політики. Фахівці переконують, що такий прийом уже спрацьовує. До речі, зосередитися на центральній частині країни і постаті Януковича веліли американці-технологи Манафорта, здатні, за словами глави штабу ПР Бориса Колесникова, найкраще у світі продавати політиків, як мило.

Багато сил і коштів піде на роботу з виборчими комісіями. У тому ж напрямі вже посилено працює БЮТ, але у ПР можливостей значно більше.

«НУ-НС» кампанії ще до пуття й не починав. Її вела «Самооборона» до початку об’єднавчого процесу. Потім помаранчеві вожді заглибилися в суперечки та переговори, змарнувавши масу часу. Пропрезидентському блоку ще тільки належить розподілити ролі, повноваження, права та обов’язки, розробити тактику для кожного регіону, визначити форму і зміст основних месиджів, розрахованих на різні шари населення. А кампанія ой яка коротка...

Роботу з комісіями «НУ-НС», схоже, завалив остаточно й безповоротно. Тож 30 вересня можуть недорахуватися значної кількості голосів.

Єдине гасло, що його активно експлуатують «наші самооборонці», — боротьба з депутатською недоторканністю та депутатськими привілеями. Однак виграти вибори з допомогою одного популістського прийому неможливо. Легко припустити, що ліквідацію імунітету привітає переважна більшість наших співвітчизників. Але настільки ж легко припустити, що у списку головних бід країни цей пункт виявиться, у кращому разі, десятим.

Спроби розширити кількість і змінити якість партійних девізів, за чутками, наштовхувалися на рішучий опір Івана Васюника, який відповідає за цю ділянку роботи. За нашою інформацією, суть одповіді одного з найближчих придворних Віктора Андрійовича зводилася до трьох пунктів:

1. Цей хід придумали піарники зі США, дуже досвідчені й дуже тямущі. Вони сказали, що зазначений прийом — ключ до успіху. Як сказали, так і робитимемо, нічого розумників із себе вдавати.

2. Піарників підшукала Катерина Чумаченко. Вона халтурників не приведе.

3. Президент піарникам довіряє й активну боротьбу з недоторканністю санкціонував. Слово президента — закон.

Величезний загін із дев’яти партій і доброї тисячі авторитетних, впливових політиків таку «демократичність» проковтнув. Як проковтнув він і келійне складання списків. У ході якого використали ще одну заготовку заокеанських ландскнехтів — піднесення на небувало високе, 19-те місце дочки покійного депутата-нашоукраїнця Оробця — Олесі. Високооплачувані найманці заявили, що такий прийом має вельми сподобатися обивателям. Великодосвідчені, маститі й самолюбні вожді блокоутворючих партій змовчали.

Про досвід і репутацію «зірково-смугастих» спеціалістів нічого достеменно не відомо. А чутку, що остання серйозна й успішна робота була у них півтора десятка років тому, ні підтвердити, ні спростувати не можемо. Цікаве інше припущення. За нашою інформацією, спритників запросили для ведення президентської кампанії. А тому й парламентську вони розглядають як її прелюдію. Зверніть увагу: будь-яка ідея, озвучена практично будь-яким лідером «НУ-НС», подається як реалізація ідеї президента. Для самодостатньої, масової політсили, якою презентує себе блок, дрібнувато. А в період виборів — навіть небезпечно. Не всі прибічники помаранчевих ідей сьогодні — особисті симпатики президента. З такою постановкою передвиборної роботи озвучене зав­дання перегнати БЮТ і посісти почесне друге місце видається важкоздійсненним.

Чи так вже сильно турбують Віктора Андрійовича очкові показники його вихованців? Спробуємо спрогнозувати його наміри.

Його бажання залишитися президентом є зрозумілим. Його спроби відвоювати залишені рейтингові позиції із допомогою «НУ-НС» є очевидними. Своїми прямими конкурентами досі вважає Януковича і Тимошенко, що не заважає йому вести переговори і з «Регіонами», і з БЮТ. Прем’єрство — відмінний трамплін у президентство. Завдання-мінімум — не пустити в керівники КМ ні Віктора Федоровича, ні Юлію Володимирівну. Якщо «НУ-НС» і БЮТ у сумі здобувають більшість у майбутній Раді, а пропрезидентський блок посідає друге місце, то (відповідно до укладених раніше домовленостей), кандидатуру прем’єра вибиратиме Ющенко. Якщо БЮТ все ж таки обійде соратників-суперників (а все до того йде), то глава держави готовий укласти союз із «Регіонами». Але за однієї умови: прем’єром має бути не Янукович. Попередню згоду від «донів» із цього приводу президент нібито отримав. У кожному разі, є підстави вважати, що з подібними пропозиціями на регіоналів виходили і Віктора Балога, котрий перебуває на постійному контакті з начштабу ПР Борисом Колесніковим, і Юрій Єхануров, який за дорученням президента періодично спілкується з Рінатом Ахметовим. Чи знає про можливу змову Віктор Янукович? Невідомо. Чи погодиться він із такою постановкою питання? Сумнівно. Але Ахметов, зважаючи на все, вважає інакше. І можливі ризики, включаючи розвал фракції і партії, напевно, прораховує не до кінця.

Чи прораховує ризики Ющенко? Невже всерйоз, як твердять злі язики, сподівається, що партнери з ПР забезпечать йому 2010-го голоси Сходу? Чи розуміє він, що другого «відступу» йому можуть не подарувати? І електорат, і частина помаранчевих політиків. Одна річ — бути масовкою, зовсім інша — виконувати роль політичних камікадзе. Далеко не всі терплячі готові бути терпилами. Але Ющенко, зважаючи на все, вважає інакше.

У дружньому колі

Віктору Андрійовичу не раз доводилося займатися утрясанням різних передвиборних списків. Але ніколи ще передвиборні реєстри так сильно не залежали від його власної волі. Незгоди всередині майбутнього блоку лише прискорили сумну долю багатьох із тих, хто сподівався стати упорядником табеля про ранги. Першими в кулуарній боротьбі полягли Роман Безсмертний і «любі друзі». Президентські улюбленці Юрій Луценко і В’ячеслав Кириленко дуже ревниво ставляться одне до одного, але в бажанні позбутися старих «заправил» партії вони були єдині. Безсмертному раптом пригадали всі провали, давні й недавні, реальні й міфічні, наслідком чого стало фактичне віддалення його від справ. Люди, котрі працювали з ним, стали неминучою жертвою «зачистки». Ігор Жданов, Анатолій Луценко, Тетяна Мокріді і деякі інші «апаратники» (завдяки зусиллям яких тривалий час підтримувалася чи, як мінімум, позначалася бодай якась діяльність «Нашою Україною») були позбавлені заслуженого права стати депутатами.

Зусиллями Балоги і руками Кириленка Ющенко остаточно обмежив вплив всемогутніх у минулому «любих друзів», присутність котрих із якогось часу стала його вкрай обтяжувати. На фінансовому становищі партії це, всупереч поширеній думці, ніяк не позначиться. У реальності основними спонсорами «НУ» і Ющенка практично завжди виступали аж ніяк не помаранчеві олігархи. Є підстави вважати, що Пінчук і Ахметов вклали в кампанію-2006 більше, аніж усі аборигенні «меценати» разом узяті. А нині основна вага фінансового тягаря впаде на Ігоря Коломойського. Хазяїн групи «Приват» увів до списку «НУ-НС» як мінімум п’ятьох. Серед них — Ігор Палиця — один із наближених до Коломойського людей. За деякими даними, саме «приватівцю» зобов’язані своїм місцем у списку один із колишніх керівників НАК «Нафтогаз» Ілля Рибчич і екс-глава «Промзв’язку» Ігор Піковський, однак ця інформація потребує підтвердження. Делегатів з’їзду «НУ-НС» (який, із легкої руки своїх лідерів, позиціонує себе як головну антикучмістську силу) ці прізвища мали б здивувати — даних громадян із достатньою підставою можна вважати кучмістами. Мали б, але не здивували.

Після того як зі списку потенційних упорядників зникли Безсмертний і «любі друзі», настала черга Балоги. Як твердять недоброзичливці, Віктор Іванович сьогодні має ворогів не менше, ніж Медведчук у найкращі роки. Серед них, зокрема, і Кириленко, і Плющ. Саме Плющ, як нам відомо, вчасно поінформував президента про самовільне бажання глави секретаріату зробити в.о. дніпропетровського губернатора Миколу Швеця. Про цей намір Івану Степановичу повідомив міністр регіонального розвитку та будівництва Володимир Яцуба, його давній друг і майже настільки ж давній недруг Швеця.

Здається, підклав дров до багаття і Кириленко, котрий особисто і через близьких до Ющенка людей критикував Балогу. Проте аж ніяк не глава політради «НУ—НС» і секретар Ради безпеки стали справжніми натхненниками віддалення президентського канцлера від тіла. Зерно впало на угноєний грунт. Ющенко побоюється Балоги. Саме за нього той став виразним президентом і жорстким політиком. Наслідком чого, схоже, стали сумніви, що не президент керує Балогою, а Балога ним. Серед тих, хто сумнівається, здається, і сам президент. Який вважав би за доцільне активність своєї правої руки трохи обмежити.

Від процесу формування списків Балогу фактично усунули. В результаті особисто він «завів» у прохідну частину лише кількох своїх людей. Серед них Ігор Кріль і Василь Петьовка. Розрадою йому може слугувати хіба що нульовий улов «любих друзів».

Незважаючи на тимчасову опалу, Балога сподівається стати прем’єром. Нині в це не дуже віриться, але списувати з рахунків настільки хитрого політика зарано.

Має намір очолити Кабмін і Кириленко. Шансів у нього небагато, хоча в боротьбі за звання головного президентського улюбленця він сьогодні випереджає і Луценка, і Яценюка.

У пасиві В’ячеслава Анатолійовича — відсутність потрібного впливу в партії. Він намагається грати, але поки що частіше ним грає Ющенко. Крім того, він занадто обережний, а в його словах і справах — надмірний пієтет стосовно президента. Досі і те, й інше було плюсом, але тепер поступово перетворюється на мінус.

Луценку пощастило більше. Саме він і Коломойський стали фактичними співавторами Ющенка в процесі укладання списків. Щоправда, Юрію Віталійовичу довелося протиставити свої погляди частині власного партійного активу, посваритися з Катеринчуком і відмовити деяким активістам-«самооборонцям». Адже за квотою Луценка пішли «потрібні люди». Серед них — Геннадій Москаль (якого Луценко, здається, хоче бачити главою МВС), давній соратник генерала Сергій Василенко, Олександр Омельченко, а також якийсь Сергій Харовський. Цей громадянин у МВС Луценка відповідав за внутрішню безпеку, а досі успішно займався бізнесом. Свого часу він був членом спостережної ради «Укрнафто­про­дукту», а пізніше був одним із пайовиків легендарного «Украгропроммашінвесту», в боротьбі за контроль над яким він переміг самого Віктора Пінчука.

Луценко в прем’єри не мітить. Він не проти стати мером Києва, тим більше, що в цьому його плани збігаються з планами головного спонсора «Самооборони» Давида Жванії. Зважаючи на все, Давид Важаєвич не проти дістати доступ до столичних земельних ресурсів. Щоб прибрати теперішніх «контролерів» — Черновецького, Іванова і Хмельницького йому потрібен свій мер.

Тим часом перехід Луценка під крило до Ющенка негативно позначився на його рейтингу в столиці. Юрій Віталійович про це знає. Почасти тому він узяв до команди Омельченка — багато хто (насамперед Микола Мартиненко) зміг переконати його, що Сан Санич здатний забезпечити йому підтримку вагомої частини киян. А сам Омельченко запевнив його в тому, що не планує йти в мери. Втім, люди, котрі знають колишнього київського міського голову, переконані: щойно Олександр Олександрович відчує шанс, він ризикне.

Омельченко знадобився Луценку ще й тому, що Юрій Віталійович побачив серйозного конкурента в особі Кличка, котрий начебто заручився підтримкою Тимошенко. А це для Києва все ще багато значить.

У разі, якщо кар’єра градоначальника не складеться, Луценко готовий задовольнитися посадою віце-прем’єра з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Одночасно розраховуючи, що з його подачі Геннадій Москаль очолить МВС, а Віктор Шемчук — ГПУ.

Бажання в перспективі стати президентом Юрій Віталійович має напевне. І ця обставина не може не турбувати президента. За деякими даними, напівопальний Віктор Балога отримав від патрона команду наглядати за Луценком. Зайві конкуренти главі держави, котрий вже розпочав чергову кампанію, не потрібні.