Падіння стіни страху - Політика - dt.ua

Падіння стіни страху

4 лютого, 2011, 17:14 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

Здавалося б, усі симптоми загнивання системи явні, а вона тримається десятиліттями. Що в кожному конкретному випадку виявиться останньою краплею, котра переповнить чашу терпіння, і коли саме це станеться, з високою точністю ще не вдавалося передбачити нікому. Саме тому такими очікувано-несподіваними ставали свого часу крах комуністичного режиму, глобальна економічна криза, а тепер — падіння стіни страху і масові протести, які розпочалися в Тунісі й ефектом доміно накрили Північну Африку та частину Азії. Характерною ознакою соціальних революцій нового типу стала відсутність вираженої релігійної чи націоналістичної складової, а також домінуючої політичної сили, яка б стояла на чолі протестних акцій. У Тунісі, а потім у Єгипті на вулиці вийшла молодь, наступного дня до неї приєднався середній клас.

© Товстиженко Андрій, ZN.UA

Здавалося б, усі симптоми загнивання системи явні, а вона тримається десятиліттями. Що в кожному конкретному випадку виявиться останньою краплею, котра переповнить чашу терпіння, і коли саме це станеться, з високою точністю ще не вдавалося передбачити нікому. Саме тому такими очікувано-несподіваними ставали свого часу крах комуністичного режиму, глобальна економічна криза, а тепер — падіння стіни страху і масові протести, які розпочалися в Тунісі й ефектом доміно накрили Північну Африку та частину Азії. Характерною ознакою соціальних революцій нового типу стала відсутність вираженої релігійної чи націоналістичної складової, а також домінуючої політичної сили, яка б стояла на чолі протестних акцій. У Тунісі, а потім у Єгипті на вулиці вийшла молодь, наступного дня до неї приєднався середній клас. Люди стихійно повстали проти деспотичних режимів, проти корупції і злиднів, вимагаючи для себе економічної надії та свободи. Хоч би чим це скінчилося, світ уже навряд чи залишиться колишнім.

Чи можна провести паралелі з ситуацією, яка склалася до цей момент в Україні; чи можливі в нашій країні протестні акції, схожі на північноафриканські, і який клас (верстви населення) можна вважати у нас потенційно найбільш протестним? Про це DT.UA запитувало в політологів, соціологів і соціальних психологів.

Сергій ГАЙДАЙ, директор соціально-інжинірингового агентства «Гайдай.Ком»:

— Паралелі очевидні. Конфлікт населення з правлячим класом — типово революційна ситуація — в Україні наявний. Практично всі верстви населення не хочуть більше такої політики й таких політиків, а верхи не мають наміру щось змінювати у своїх правилах гри.

Розмови про те, що українці не здатні на протест і готові нескінченно терпіти, — абсолютний міф, вигідний владі. Немає такого народу, який терпітиме нескінченно. Майдан це довів. Дякувати Богу, не в такій формі, як у Тунісі.

Багато експертів, у тому числі іноземні, оцінюючи ситуацію в Україні, кажуть, що не сьогодні, то завтра це станеться, бо, на жаль, конфлікт нерозв’язний: нинішня влада, на відміну від Ющенка, не готова піти без бою. Негатив і несприйняття її соціумом наростатимуть. Вже сьогодні Янукович активно втрачає своїх виборців. На 2015 рік ми матимемо президента не просто з низьким, як у Ющенка, рейтингом, а з чітким відчуттям: він і його влада небезпечні для кожного громадянина країни. Цього не було навіть за Кучми.

Зараз розмірковують про «Український Дедлайн-2015»: або не буде України, або український соціум зуміє зламати існуючу систему влади. Йдеться не про персоналії, а про усталені правила гри. Тому протести дуже навіть можливі. Вони відбуваються в усьому світі, зокрема і в благополучній Європі. Скрізь, де народ незадоволений діями уряду, протест лунає гучно й потужно. Правда, в Європі діє неписаний закон: ми не стріляємо, нас не садять. В Україні такого закону, на жаль, немає...

Що стосується потенційно протестних класів... Якщо досі носіями традиційно революційної моралі були або молодь, або середній клас і міські інтелектуали, для чийого світовідчуття важливе саме поняття свободи, — то сьогодні влада активно наступає на мозолі бюджетникам, найманим працівникам, пенсіонерам. Тому думаю, що протест буде загальним. І це страшно. Якщо середній клас, як правило, утримується від радикальних заходів і не горить прагненням щось громити й підпалювати, то більш бідне населення використовує нестабільність для моментального самозбагачення і мародерства. Цим ситуація для України дуже небезпечна. Оскільки в конфлікті, швидше за все, можуть бути задіяні всі верстви населення.

Георгій ПОЧЕПЦОВ, професор Маріупольського державного університету і Національної академії держуправління:

— Кожна наступна революція завжди має нові характеристики, тільки в такому разі вона буде ефективною. По Тунісу, Єгипту та інших мусульманських країнах також прокотилася революційна хвиля нового типу.

Найдивнішою характеристикою виявилося те, що це революція не тільки без лідерів, а й без опозиції. Маси на вулицях є, а явних лідерів немає. Правда, там виникають лідери одного дня, з котрих, можливо, виростуть справжні. І певна оргструктура, схоже, була, оскільки газета «Дейлі телеграф» надрукувала матеріали таємних переговорів на цю тему з американськими дипломатами.

Ще однією, хоча й не зовсім новою характеристикою, стала роль Інтернету і SMSок. Не зовсім новою тому, що мобільні телефони вже давно допомагали на виборах на Філіппінах, збираючи тисячні натовпи, а Інтернет був активно задіяний у вигляді Твіттера в іранських заворушеннях. Дії єгипетської влади продемонстрували уразливість такої стратегії: відключення Інтернету і мобільного зв’язку звело все нанівець. Щоправда, Google створив сервіс, який переводить звукові повідомлення в електронний вигляд.

«Аль-Джазіра» своєю трансляцією заворушень повторила досвід помаранчевої революції. Телебачення виступає як мультиплікатор впливу ще й тому, що переводить глядача у стан учасника, що можливо, коли збігаються точки простору і часу в оператора і глядача. Новини перестають бути просто новинами, а стають інструкцією до дії.

Заворушення без лідерів та опозиції може пояснити й той факт, що їх також назвали продуктовими. Зменшення обсягу продуктів, різке підвищення цін призвели до зниження споживання великої маси людей. Побічно ця тенденція простежується і в тому, що за тиждень до початку заворушень Алжир, наприклад, закупив 800 тисяч тонн зерна, Індонезія замовила 800 тисяч тонн рису, інші країни також стали шукати джерела поповнення своїх запасів. Причому такі революції вже називають водними, оскільки вода в цьому регіоні — дефіцитний ресурс.

Звідси певний урок для нас. Україна прагне почати продаж землі, і водночас картоплю та цибулю купує в Єгипті, часник і гречку — в Китаї. Тобто ми вже сьогодні не в змозі себе прогодувати.

Якщо революція буде продуктовою, вона і в Україні «витягне» як базовий матеріал людей бідних, яких у нас не бракує. Міністерство оборони Великобританії бачить у майбутньому новий протестний потенціал не в робітниках чи фермерах, а в середньому класі. Він і в Україні почувається скривдженим. Саме він вийшов на вулиці в період помаранчевої революції. І саме він вийде знову.

Євген ГОЛОВАХА,
заступник директора
Інституту соціології НАНУ:

— Беручи до уваги різницю в ситуаціях освітній, культурній та соціально-політичній, паралелі між Тунісом, Єгиптом і Україною проводити не можна. Але урок подій у Північній Африці для нас у тому, що повністю нехтувати інтересами більшості населення влада не може ніде й за жодних умов. Це загрожує різного роду стихійними виступами, із котрих потім викристалізовуються політичні сили.

Масові протести виникають у двох випадках: коли є зацікавлені в цьому реальні політичні сили, які підтягують своїх прибічників (оксамитові і кольорові революції), або коли люди доведені до розпачу (масове безробіття, дуже низький рівень життя і надмір, як у Тунісі, освічених людей, які не можуть знайти собі місце в житті).

Я б не сказав, що в нас ситуація вже сягнула таких масштабів відчаю. Хоча, коли економічна ситуація істотно погіршуватиметься, а особливо коли реформи виявляться непосильними для більшості, — то ніхто не гарантує, що люди не вийдуть із протестами на вулицю. А потім уже з’являться сили, які їх очолять. Поки що реформування на самому початку. Це необхідна річ, але вона має бути дуже продуманою. Поки що в людей виникає відчуття, що будь-які реформи — це лише погіршення їхнього становища. Саме їхнього, а не тих, хто ними управляє.

У будь-якому суспільстві найактивніша частина населення — молодь, оскільки вона ще соціально не укорінена, в неї більше енергії та сподівань. Молодіжні протести потрясали й цілком благополучну Європу.

В Україні класова структура аморфна. Вона перебуває у стадії переформатування й поки що дуже невиразна і хитка. Тому в нас слід очікувати масових протестів від тих, чиїх інтересів торкаються ті або інші економічні зміни. Класовий склад, швидше за все, буде дуже змішаним.

Андрій ЄРМОЛАЄВ,
директор Національного
інституту стратегічних досліджень при адміністрації президента України:

— Соціальні заворушення часто відбуваються в національних державах в умовах фінансового капіталізму і глобальної кризи споживчого суспільства. Криза корпоративної держави, зростання недовіри населення до урядів, які захищають вузькі інтереси, інформаційні потоки, стандартизація життя, очікування нової ієрархії світу... Населення часто орієнтується на зовнішні стандарти і тому незадоволене своєю владою. В умовах рівноваги, які існували до середини 2000-х років, соціальні бунти були рідкістю. Тепер, коли рівновага порушена і всі держави переживають свої внутрішні кризи, починаються соціальні заворушення. У них є спільне — низький рівень самоорганізації і бунтарський характер. Політичне підгрунтя при цьому може бути різним — релігійне, ідеологічне, партійне, соціально-економічне. Тому тут емпіричні методи політології не працюють. Навіть якщо ми порівнюємо події в Тунісі і Єгипті. Але є спільний тренд: на відміну від потрясінь початку ХХ століття, це не класові конфлікти, а масові. У них втягуються представники різних груп населення, навіть еліти. Політичний порядок денний з’являється на другому етапі і часто буває привнесеним. Чи то ззовні взагалі, чи то ззовні, з погляду місцевого політичного процесу. Заворушення і бунти, як правило, завершуються обіцянкою або запровадженням стандартів, яких очікували в цьому суспільстві. Тому максимум, чим вони закінчуються, — це зміна режиму без зміни системи.

Такий тип і характер соціальних заворушень ми вже пережили 2004 року — помаранчева революція.

Я вважаю, що найближчим часом Україна не опиниться в ланцюжку подій, які відбуваються в Північній Африці. По-перше, є очікування змін і занижене очікування швидких якісних перетворень, оскільки ми переживаємо розчарування та занепад. Ми зустріли кризу в умовах реально низьких показників економіки і соціальних стандартів, на відміну від, наприклад, Тунісу, який динамічно розвивається, і відносно рівноважного Єгипту. По-друге, очікування змін пов’язане зі зміною влади в 2010 році. І, незважаючи на критичність ситуації та плаваючу соціологію підтримки, я думаю, що ресурс очікувань в Україні зберігається. Свої соціальні заворушення і бунти ми вже пережили.

Що стосується потенційно протестного класу. Ми справді увійшли в період кристалізації класової структури, але вона має ще досить розмитий і хисткий характер, що пов’язано з перипетіями економічної кризи. Тому говорити про загрозу сильних соціально-класових рухів в Україні, мабуть, ще рано. Але можна говорити про те, що в соціальних виступах певну роль готова відіграти пролетаризована частина малого і середнього бізнесу та соціально декласована частина суспільства.

Ірина БЕКЕШКІНА,
науковий керівник Фонду «Демократичні ініціативи»:

— Як соціолог можу сказати, що судити на основі соціологічних даних про готовність до протестів не можна. Найвища готовність у нас спостерігалася на дні економічної кризи 1997—1998 рр., але масових виступів тоді не було. А ось перед помаранчевою революцій протестних настроїв не фіксували. Тільки готовність до протестів не спрацьовує, потрібен збіг багатьох чинників.

Потенційно протестними в Україні можуть бути не обов’язково найбідніші, а найбільш соціально активні. Це завжди молодь. Коли дуже дошкулять і не вистачатиме на їжу, можуть вийти низи. Тоді це буде, швидше, бунт. Гадаю, до цього все-таки не доведуть.

Олег ПОКАЛЬЧУК,
соціальний психолог:

— У будь-яких народних заворушеннях можна знайти зовнішню подібність. Але аналогії виключаються через різницю в демографії та ресурсній базі.

Не треба плутати незадоволення і роздратування з радикалізмом. Радикалізм — це оформлення незадоволення і роздратування в певний динамічний план дій. Це або єдиний національний лідер, або спільна для всіх зовнішня загроза, або спокуса ідеологією. Тоді роздратування і протестні настрої набувають рис протестних дій. У нас нічого цього немає. Національна ідея, завдяки попередньому президентові та прем’єру, дискредитована. Праворадикальна ідея ще не визріла. А решта — просто приголомшені тим, що коїться, і займаються виживанням.

Протестний клас завжди і скрізь — молодь. Протестні ж настрої — завжди вищі у людей старшого та похилого віку. Старші, що мають потенціал сформувати якусь ідею, передають її молоді, яка і втілює протестні настрої. Але для цього в суспільстві має відбуватися нормальна передача сімейних цінностей із покоління в покоління. У нас і в взагалі в Європі сім’я як засіб передачі інформації зруйнована й не має авторитету.

Теоретично, протестним класом можуть бути представники середнього і малого бізнесу. Саме тому останніх 20 років кожна влада намагається зробити з цієї верстви бонсай, старанно її підрізає й демонструє, що ця верства в нас є, створюючи видимість діалогу. А протест і радикалізм виникають, коли жодного іншого каналу для діалогу немає.

Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ,
лідер організації «Братство»:

— Паралелі провести можна. Туніське і єгипетське суспільства так само довготерпеливі, як і суспільство українське. 25—30 років терпіння, перш ніж повстати! Це дуже схоже на нас. І демонструє, що хоч би яким малорозвиненим було суспільство, воно все одно здатне на європейські форми протесту, які ми спостерігаємо зараз у Тунісі та Єгипті. Це дуже відрізняється від того, що ми звикли бачити в азійських і мусульманських країнах. Таке, безперечно, можливе в Україні. Сподіватимемося, що станеться це все ж таки раніше, ніж через 30 років.

Участь у протестних акціях братимуть, напевно, все ж таки не соціальні групи, а психологічні. Річ у тому, що в Україні неможливо виділити соціальні групи. Скажімо, базарного торговця можна зарахувати до дрібної буржуазії. З іншого боку, він колишній інженер і, відповідно, мав би входити до іншої соціальної групи. Тим часом він постійно буває у своїх батьків у селі, копає картоплю й ментально пов’язаний із місцем, де народився. Таким чином, його можна було б зарахувати й до соціальної групи сільгосппрацівників або селян. Він виходив на помаранчевий Майдан заради національно-демократичних ідеалів, та водночас не забуває принести гвоздику до вічного вогню на могилі невідомого солдата. Його можна назвати націонал-демократом, і водночас він — радянська людина. У нас дуже важко розбивати людей на соціальні групи. Тому, як завжди, на Майдан вийдуть не представники соціальних груп, а бунтарі за духом; ті, у кого на той час збережуться рештки честі. І вийдуть вони не тому, що голодуватимуть, а тому, що уражене їхнє відчуття справедливості. Голодні не бунтують. Бунтують обурені.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво