«Особиста справа» президента - Політика - dt.ua

«Особиста справа» президента

26 лютого, 2010, 17:31 Роздрукувати Випуск №8, 26 лютого-5 березня

Попри те, що «православну» частину інавгурації постаралися не акцентувати, вона стала чи не найбільш обговорюваним епізодом посвяти нового президента...

Попри те, що «православну» частину інавгурації постаралися не акцентувати, вона стала чи не найбільш обговорюваним епізодом посвяти нового президента. Поряд із тим, як він НЕ співав гімн. Було також помічено «погані провісники»: і двері не так гримнули, і «батьки-засновники» розвалилися. Неодноразово повторено тезу про «главу іноземної церкви». А також про те, що «ніхто так не робив» (не починав інавгурації молебнем) — ні Єльцин, ні Путін, ні Медведєв etc.

Про «провісників» — смішно. Те, що «ніхто не робив», нічого не означає — атеїсти, що з них візьмеш. А теза про «іноземного патріарха» взагалі не витримує критики, оскільки патріарх Кирил — глава і для УПЦ.

Тобто формально «все в рамочках».

Однак у нашому — як завжди, складному — випадку все вирішують не формальності, а деталі. Ми їх помічаємо передусім не тому, що дріб’язкові (у кожному разі — не тільки), а й тому, що на них, як на кавовій гущі, ми звикли ворожити про те, «що тепер буде». І якби самою фразою Ганни Герман про «особисту справу» Віктора Януковича можна було вичерпати «церковне питання», стало б справді легше. Всім. Щоб у це можна було повірити, не треба було нічого винаходити — адже існує Протокол інавгурації президента України, затверджений президентом Леонідом Кучмою, відповідно до якого молебень має проводитися після інавгурації президента в Софійському соборі з участю представників усіх українських церков.

Однак чи то оргкомітет не знав цього положення, чи то вони вирішили ним знехтувати, звівши церковне питання до «особистої справи». Втім, легше їм від цього не стало.

Коли дізналися про наміри патріарха Кирила «приїхати й очолити», щоб «зберегти обличчя» всередині країни, вирішили провести заздалегідь молебень і отримати благословення в митрополита Київського Володимира, — це сталося там-таки, в Києво-Печерській лаврі в неділю. Але ефект виявився зворотним: скромний недільний молебень у світлі пишних інавгураційних подій видався ледь не репетицією.

І так майже все церковне на цій інавгурації — або здавалося дивним, або негайно неправильно витлумачувалося.

Організатори постаралися, щоб про молебень не згадувалося в жодній із програм заходів, які потрапляли в пресу. Наче вирішили не привертати уваги до якоїсь «маленької незручності». Більше того, в день інавгурації майнула новина, що молебень не транслюватимуть на Західний регіон країни. «Аби уникнути провокацій». Зручне таке пояснення, яким люди нового президента фактично підтвердили, що свідомо діють на розкол країни.

Також із метою «згладити кути» на прийом до новоспеченого президента були запрошені глави українських церков — патріарх Філарет, кардинал Любомир Гузар і митрополит Мефодій. Це, вочевидь, мало задовольнити всіх. Але тільки нагадало про те, що новому президентові доведеться дуже нелегким шляхом іти якщо не до розуміння, то бодай до пакту про ненапад із власним народом.

Окрім того, досить неоднозначно вийшло з цитуванням Святого Письма під час самої інавгурації. Євангельський заклик «примиритися», звернений до тих, хто «програв», вселив не надію (як це зазвичай буває від Благої Звістки), а тривогу. Бо це були не слова шляхетного переможця, який простягає руку переможеному. А слова переможця, котрий вимагає, щоб йому підкорилися. Нагадаю, переможені в цьому контексті — не тільки політичні суперники Віктора Януковича, а й більша частина українського народу, що за нього не голосувала.

Окрасою церковної програми стала, звісно, поява патріарха Московського, його благословення і «напутня промова». Тут теж усе було передбачено. Хоч через те не менш болісно. Заклик із боку УПЦ «не політизувати візит патріарха» виглядав майже смішно: візит цілком і повністю політичний, оскільки пов’язаний із подією політичною.

Це коли не брати до уваги вміння патріарха Московського «робити політику» навіть на абсолютно «пастирських» акціях. Цього разу патріарх не міг не скористатися нагодою не тільки підтвердити свою владу в УПЦ (до речі, заодно, якщо вже заїхав до Києва, вирішив скликати й очолити позачерговий Синод нібито «самокерованої» УПЦ), а й ще раз на обидві країни продемонструвати «єдність». Як РПЦ і УПЦ, так і взагалі духовного простору України та Росії. У своїй стислій привітальній промові патріарх не міг втриматися, щоб не вставити улюблене — про «братні народи», складові частини «Святої Русі», «могутнє дерево східноєвропейської християнської цивілізації». І побажання, звісно, — продовжувати оберігати єдність цього «простору».

У більшості спостерігачів викликало запитання цитування патріархом «Молитви за Україну»: «Боже великий, єдиний, Русь-Україну храни». Для частини слухачів це прозвучало «обмовкою за Фрейдом». Але насправді це таки «редакторська правка». І патріарх у цьому не винен — навряд чи він знає українську настільки добре. Це тут, в Україні, посприяли: так само співав хор на Володимирській гірці влітку, коли патріарх Кирил служив молебень, присвячений хрещенню Русі. Ось тоді, очевидно, у душу запало...

На відміну від президента і прем’єра Росії, що відхилили запрошення В.Януковича, патріарх Кирил приїхав й отримав повну свободу в ролі «доброго опера». Він не тільки вів примирливі розмови — він щиро, на весь екран сповідував любов до України, до Києва, демонстрував свою готовність говорити «нашою» і цитувати наші духовні гімни. Хай і в відредагованій версії. Для патріарха Україна — не «сусідня держава», а «канонічна батьківщина» («хрещенська купіль»). Наднаціональний характер РПЦ — дуже важливий пункт програми патріарха. І він не може знехтувати нагодою нагадати про те, що досі тримає при купі «братні народи», які розповзаються по політичній карті.

Втім, є ще одна обставина. Україна — його політичний капітал. І якщо стосунки російського патріарха з російським прем’єром справді такі складні, як про те кажуть, — йому слід дорожити своїм впливом на президента України і статусом «свого на своїй землі», що його він плекає тут. У крайньому разі, завжди лишається можливість збільшити відстань між собою і Кремлем, перебравшись у «південну столицю».

На цьому тлі розмірковування про «особисту справу» Віктора Януковича блякнуть і губляться, як і заклики «не політизувати» з боку УПЦ. Питання ж не в тому, хто їстиме «сало в різному вигляді» й пиріжки на святковому бенкеті. Хай навіть у піст (ах, і тут не вийшло «по-православному»). Як і коли моляться ті чи інші представники влади — це справді їхня особиста справа. Акурат доти, доки процес не політизується. І робимо це не ми, журналісти, в чому нас постійно звинувачують. Це роблять самі політики з мовчазної (чи не дуже) згоди священноначалія. Якби інавгураційний молебень у Лаврі здогадалися залишити «за кадром», а ще краще — задовольнилися б недільним молебнем, відправленим предстоятелем УПЦ, новому президентові важко було б за щось дорікнути. Ну, хіба що за незнання Гімну.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво