ОСЬ ТАКА ІСТОРІЯ, КРАЇНО!

Мій батько точно не голосуватиме за «Нашу Україну». Власне, про його намір підтримати саме цей блок я дізнався лише після того, як він від цього наміру відмовився. Причина, що спонукала окремо взятого виборця істотно скоригувати свої електоральні симпатії, проста: після перегляду телепрограми на одному з російських каналів він вирішив не підтримувати «політика, який легалізував есесівців». Нормальна реакція на побачене і почуте для людини, яка у 1941-му пішла на фронт добровольцем. Яка вивчала історію КПРС. І яка звикла довіряти телебаченню.

А тому навіть мені, його синові, буде важко переконати батька в тому, що:

— Ющенко (хоч би як хто до нього ставився) жодним чином не причетний до рішення Івано-Франківської міськради;

— зазначене рішення ще не набрало чинності, і навіть якщо це станеться, це ще не означатиме «легалізацію есесівців»;

— телебаченню не завжди слід довіряти. Особливо під час виборчої кампанії. І, особливо телебаченню країни, яка занадто пристрасно і не занадто коректно висвітлює перебіг виборів в Україні.

Є багато запитань, на які немає відповідей. Чи випадково питання про визнання колишніх вояків дивізії «Галичина» ветеранами останньої світової війни, яке давно і безплідно мусувалося, було порушене саме нині, безпосередньо в переддень виборів? Якщо не випадково, то хто був справжнім режисером конфлікту, що легко прогнозувався, і яку мету цей режисер ставив перед собою? Чи можна вважати втручанням у процес електорального самовизначення жителів України те, як саме трактують рішення івано-франківських депутатів окремі вітчизняні і закордонні політики? А також те, як ця подія була подана окремими вітчизняними і закордонними ЗМІ? Якщо можна, то хто відповість за порушення духу і букви законодавства, яке забороняє будь-які форми впливу на вибір виборця? Як варто оцінювати вади у висвітленні нашої передвиборної кампанії низкою російських мас-медіа? Що це — специфіка тамтешньої журналістики, погане знання предмета, який висвітлюється, чи зумисне пересмикування? А якщо останнє відповідає дійсності, то чи можна це трактувати як втручання у внутрішні справи суверенної держави? І чим у такому разі викликана відсутність належної реакції на це втручання з боку вищого керівництва нашої країни? Відсутністю позиції чи, навпаки, повним збіганням позицій офіційних російських ЗМІ й офіційної української влади?

Як я вже зазначив вище, навряд чи ми колись дочекаємося відповідей на перелічені (і багато інших) запитання. Виходить, ніхто не несе відповідальності за чергову спробу внести додатковий розкол в і так далеко не монолітне суспільство? А хіба не винна в цьому влада? Хіба не вона своєю бездіяльністю щедро удобрила грунт, на якому із завидною регулярністю сходить ненависть?

Безглуздо чути про спроби «піддати ревізії» історію, якої в Україні ніколи не було. Одні збірники ідеологічної нісенітниці замінили на інші. Імперську історіографію замінила історіографія хуторянська. Історія великого і гордого народу, який довго і болісно торував шлях до самовизначення, до незалежності, до державності, поки що не написана. Історія відверта, сувора і безстороння, історія пошуків і поневірянь, свідомих зрад і неусвідомлених помилок, необхідних жертв і безглуздих убивств. Історія, густо замішана на крові. Крові праведників і безневинно вбитих, крові воїнів і боягузів, крові патріотів і завойовників, крові подвижників і заблудлих. Історія, позбавлена шмарклів і ярликів, історія, не списана з радянських підручників або з монографій літописців у екзилі. Така історія, здається, нікому непотрібна. У кожному разі, вона непотрібна нікому з тих, кому вигідно періодично нацьковувати одне на одного представників одного народу. Народу, який їх обрав. Така історія не потрібна тим, кому зручно, щоб одні вважали всіх комуністів шкуродерами, а всіх росіян — окупантами. І щоб в інших слово «бандерівець» асоціювалося зі словом «фашист», а слово «петлюрівець» — із словом «антисеміт». Суспільству, розділеному протиріччями, легше нав’язувати свою думку. Країною, що не пройшла через болючий процес необхідного історичного примирення, легше маніпулювати. Розділяючи народ, простіше панувати. І тому, хто при владі, байдуже, що розділений народ — поки що не народ...

Моя шестирічна донька нинішнього року розлучається з дитячим садком. Через кілька місяців вона має скласти своєрідний «випускний іспит». Щоб скласти його на «відмінно», вона, крім іншого, муситиме назвати імена Президента країни, міністрів (?), а також дату проведення останніх президентських виборів (?!). Я щиро сумніваюся, що авторами такого «тесту» є самі вихователі. Я не знаю, який йолоп «спустив» цю вказівку. Але я охоче вірю, що зазначений перелік історичних персон і історичних дат є саме тим обсягом знань про країну, які влада вважає першочерговими для підростаючого покоління.

Матеріали про події навколо рішення Івано-Франківської міськради, про історію ОУН, УПА і дивізії «Галичина», а також про досвід національного примирення в Польщі й Іспанії читайте на стор. 4—5.