ОПЕРАЦІЯ «ПУСТОТА» - Політика - dt.ua

ОПЕРАЦІЯ «ПУСТОТА»

26 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 26 вересня-3 жовтня

Російські газети тепер щодня пишуть про виборчу кампанію, реєстрацію передвиборних списків, конкуренцію «партій влади»...

Російські газети тепер щодня пишуть про виборчу кампанію, реєстрацію передвиборних списків, конкуренцію «партій влади». Поява Володимира Путіна на з’їзді «Единой России» — сенсація, про яку знали місяців за шість до партійного форуму, — стала однією з найбільш обговорюваних політичних тем. І все-таки вибори в Росії більше не політика. Радше, економіка. Отже й писати про неї повинен не політичний журналіст, а економічний оглядач, цікавитися виборами — не читач, котрий спостерігає за процесами, а політтехнолог, що цікавиться заробітком. Щиро кажучи, мені — певне, як і кожному, кому випадає висвітлювати цю виборчу кампанію, — просто совісно забивати чиїсь голови всіма цими безглуздими назвами, прізвищами й інтригами. Так, від результатів виборів щось зміниться в біографіях учасників і в банківських книжках тих, котрі допомагають їм стати обраними. Але нічого не зміниться в долях виборців. І мало що зміниться в країні.

Чотири роки тому все було інакше. Так, тоді Державна дума вже навчилася штампувати потрібні виконавчій владі закони. І все-таки вибори в неї проходили в атмосфері, коли на порядку денному стояло питання про наступність влади. Головним номенклатурним блоком на тих виборах був блок «Отечество — вся Россия», що збирався замінити «Выбор России» часів першої Думи й «Наш дом—Россия» — часів другої. І створювався він за такою самою схемою — губернатори, чиновники, адміністративний ресурс... Але несподівано виявилося, що ця номенклатура опозиційна людям, котрі займають кабінети в Кремлі, і готова поборотися з ними за владу та власність — не випадково лідерами цього об’єднання стали відставний прем’єр Євген Примаков і Юрій Лужков, який ніколи не асоціювався з «сім’єю» Бориса Єльцина й не був допущений цією сім’єю в прем’єри. А підтримати фрондерів були готові практично всі провідні регіональні лідери Росії.

І тоді Борису Березовському, ідеологу прийдешньої заміни Бориса Єльцина маловідомим офіцером ФСБ, спала щаслива думка — створити «народну партію», партію порядку, яка дістала невдовзі назву «Единство». Очолив партію «сімейний» — міністр із надзвичайних ситуацій Сергій Шойгу, у список увійшли популярні, однак аполітичні люди типу борця Олександра Кареліна, що так і з’явився в Думі. Політиків із цього списку не знав у Росії ніхто. Зате новому об’єднанню було гарантовано підтримку прем’єр-міністра Володимира Путіна.

Результат відомий: «Единство» обійшло «Отечество», ресурс виграв у ресурсу, Примаков спікером Держдуми не став, більше того — у новій палаті «Единство» пішло на тимчасовий союз із комуністами й розподілило парламентські комітети без урахування думок «Отечества» та правих фракцій (через два роки так само кинуть комуністів, але це вже інша історія). А через кілька місяців новим президентом Росії обрали Володимира Путіна.

Що сталося за час путінського правління з законодавчою владою? Цитуючи сказані з іншого приводу слова російського президента, можна сказати: вона потонула. Такої влади в Росії більше немає. Ну зовсім немає. Закони готуються в Кремлі й уряді, у Думі — лише тоді, коли депутатам дозволяють виступити в ролі одного з законотворчих департаментів президентської адміністрації. Зникла верхня палата парламенту — Рада Федерації. Тобто вона нібито є, але замість обраних губернаторів і спікерів регіональних законодавчих зборів у ній засідають узгоджені з Кремлем чиновники.

«Единство» об’єдналося з «Отечеством—Всей Россией». Це і є «Единая Россия» — нова партія влади. Тобто, по суті, «Единство» сприйняло формулу «Отечества», а «Отечество» висловило цілковиту підтримку президентському курсу. У виборчому списку партії немає випадкових людей — більше того, боротьба за місця у федеральному списку була настільки запеклою, що вирішили залишити в ньому лише чотири чиновницькі прізвища — Гризлов, Шойгу, Лужков, Шаймієв, решту направити в списки регіональні. (Вважалося, що п’ятим буде прізвище майбутнього лідера фракції в Думі. Але п’ятого прізвища немає як і не було. «Це об’єднання покрутіше будь-якого розколу», — сказав мені один з учасників з’їзду. І, справді, відразу ж після форуму за участю Путіна Юрій Лужков, невдоволений тим, що до федерального списку не ввійшов ніхто з його представників, а сам він не очолив московський список, публічно дистанціювався від «партії влади», заявивши, що йде на вибори мера Москви як незалежний кандидат — ось тобі й третій номер. А раніше Лужков заблокував появу третім номером у списку «Единой России» спортивного міністра й колишнього хокеїста В’ячеслава Фетисова.)

У «Единства» чотири роки тому був популістський антураж і суспільні чекання, пов’язані з ім’ям Путіна. У «Единой России» немає нічого, крім адміністративного ресурсу й підтримки президента, яка мало що визначає в процесі виборів, — виборець якось хитромудро навчився відмежовувати «доброго царя» від «злих міністрів», котрих тепер у партії хоч греблю гати. Здавалося б, на підтримку партії влади, що втрачає рейтинг, потрібно кинути всі сили? Але влада невтомно випікає все нові й нові партії та блоки, на кшталт Народної партії, блоку партій спікерів Сергія Миронова й Геннадія Селезньова тощо. Навіщо, здавалося б? Адже рейтинг цих об’єднань невисокий, а голоси в «головної партії» вони явно відтягнуть. Тим паче що використання адміністративного ресурсу цими об’єднаннями неминуче: секретар Генради «Единой России» Валерій Богомолов уже критикував спікера верхньої палати парламенту Сергія Миронова за перетворення Ради Федерації на філію Партії життя — і це тоді, коли вся влада в країні повинна перетворитися на філію «Единой России». І справді — чому не повинна, якщо вся влада вже в ній і сам Путін приходив на з’їзд. Навіщо це висуванцю Путіна Миронову й іншому вірному влади пітерцю, Селезньову, свій блок? Але це з погляду формальної логіки усе дико. А з грошової — усе правильно. Бо хто сказав, що люди, котрі займаються виборами, справді зацікавлені в перемозі «Единой России» і створенні конструктивної коаліції для підтримки президента? Адже це означатиме, що фінансові потоки після виборів обміліють — залишаться кошти хіба що на депутатські конверти й на дрібниці. А ось якщо контрольний пакет одержать комуністи, якщо без них не створити ніякої коаліції? Оце вже інша річ! Які кошти доведеться витратити на приборкування перекірливих і яка частина коштів осяде в кишенях приборкувачів! Дух перехоплює!

У цьому ж напрямі — ідея створення блоку Сергія Глазьєва «Родина». Не встиг блок заявити про себе, як звідкись негайно вигулькнули шановні політологи, — слава Богу, що не соціологи — котрі почали торочити про великі шанси нового виборчого об’єднання, про те, що воно пройде в Державну Думу, про те, що воно відбере голоси чомусь у комуністів. Навіть самі комуністи характеризують новий кремлівський проект як спрямований проти них, хоча неозброєним оком видно — це диверсія проти «Единой России». Ну чому потрібно вважати виборця абсолютним ідіотом і розраховувати, що прокомуністично налаштований електорат проголосує за блок за участю колишнього гайдарівського міністра Глазьєва, нинішнього спеціального представника президента Рогозіна та колишнього голови Центробанку Геращенка? Адже це ще один блок чиновників — тільки чиновників-невдах проти блоку вдатних чиновників із «Единой России». І відібрати голоси він може тільки в цієї організації, недарма спостерігачі вже називають його «красным Единством». Але, знов-таки, не слід думати, що люди, котрі придумали блок Глазьєва, цього не розуміли. Інша річ — блок було задумано наспіх і, як і будь-який рух невдах, його досі лихоманить від інтриг. Виявилося, що фігура Дмитра Рогозина, котрий залишив Народну партію і якого не прийняли в «Единую Россию», відлякує багатьох потенційних прибічників Сергія Глазьєва, що й великодержавна ідеологія має свої відтінки, що й маргінали сприймають себе серйозно — коротше, документи для реєстрації «Родина» здала в Центрвиборчком без виборчого списку, тільки з першою трійкою. Стало також відомо, що виборчою кампанією блоку більше не займатиметься добре відомий своїми політтехнологічними подвигами в Україні Марат Гельман — схоже, цей задум галериста зазнав фіаско ще до виборів у парламент. Який жаль.

Певні шанси потрапити в Думу, ясна річ, залишаються в традиційних фракцій — жириновців, СПС і «Яблока». Але, зважаючи на все, якщо вони й подолають бар’єр, однаково залишаться невеличкими групами, неспроможними вплинути на реальний розклад сил. Тим паче що фракція ЛДПР давно вже не виглядає такою собі страшною люмпенізованою силою — ні, це та сама «партія влади», тільки розрахована на свій, «жириновський», електорат. А голосують жириновці завжди правильно — і грошей на них багато не йде. А стосовно СПС, у першу трійку кандидатів якого ввійшов Анатолій Чубайс, то про зрозумілі зв’язки партії з досить серйозними силами у владі говорити після цього зайве. І вже тим паче не треба хвилюватися за «Яблуко», чий лідер Григорій Явлінський став дуже бажаним гостем у Кремлі, тільки не в тих кабінетах, де шанують СПС... Ясна річ, влада розпорошена, клани борються між собою, президент відіграє міфологічно-представницьку роль, тоді як люблячі його «чекісти» наступають на «сім’ю» попередника, що виплекала його, — нехай усе так. Але влада однаково залишається владою, навіть у такому броунівському русі. Тим паче що, як я намагався показати на прикладі «Единой России», такий самий рух спостерігається і на рівні «головної партії», і на рівні численних «маленьких» чиновницьких об’єднань.

А чи є в Росії не-партії влади? Мабуть, немає. Оскільки віднести до таких партій фаворитів цих виборів — комуністів, котрі відкрито включили цього разу до свого списку представників компанії ЮКОС, якось не піднімається рука. Тим паче що навіть членство в комуністичній фракції стає питанням умовним: вигідно-невигідно. Один колишній комуніст, спікер Думи Геннадій Селезньов — у блоці з Сергієм Мироновим, члени фракції комуністів Сергій Глазьєв і генерал Валентин Варенников — у «Родине», колишній комуніст Микола Губенко, що залишив фракцію, коли вона порадила йому здати портфель голови комітету з культури, повернувся в КПРФ, а нижегородський губернатор Геннадій Ходирєв, підтриманий на виборах комуністами, очолив регіональний список — правильно, «Единой России», адже він тепер губернатор. Оскільки КПРФ — це вже не ідеологія. Це бренд і місце заробітку, причому непоганого. Тому що більше голосів одержать комуністи на виборах — то їм краще. І, як я вже писав, не лише їм. За зображення фігури незгоди в наш час непогано платять.

Єдине, що може свідчити не стільки про те, що демократія в Росії є, а про те, що вона в цій країні буде — це дедалі більша кількість виборців, котрі голосують проти всіх. На недавніх виборах губернатора Санкт-Петербурга кандидат проти всіх набрав понад 11 відсотків голосів і мало не вийшов у другий тур. Ще більшою була кількість тих, що проголосували проти всіх на губернаторських виборах у Свердловській області — понад 15 відсотків. І якщо ця тенденція збережеться і проявиться на загальноросійському рівні, то можна буде констатувати: з’являється дедалі більше людей, котрі не просто розуміють, що їх обдурюють, а й активно протестують проти цього. З’являється дедалі більше справжніх, відповідальних громадян Росії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво