Одного разу, п’ять років по тому - Політика - dt.ua

Одного разу, п’ять років по тому

24 квітня, 2009, 16:52 Роздрукувати Випуск №15, 24 квітня-29 квітня

Між першим квітня і першим травня вітчизняні політики демонструють надмірну активність. Порившись у газетних підшивках або звернувшись до Інтернету, ви знайдете масу підтверджень цього...

Між першим квітня і першим травня вітчизняні політики демонструють надмірну активність. Порившись у газетних підшивках або звернувшись до Інтернету, ви знайдете масу підтверджень цього. Чому небожителі схильні до оригінальних висловлювань і несподіваних діянь після дня дурня і перед днем солідарності, тільки Богу відомо.

Чинний гарант винятком із правил не став. Його витійства під час останньої прес-конференції не залишили байдужим нікого. Спочатку Віктор Андрійович добряче потішив спільноту безстрашним зізнанням у готовності брати участь у майбутніх президентських перегонах. Потім вельми спантеличив розповідями про незліченну кількість позитивних змін, які сталися в державі за минулих п’ять років. Підбиваючи підсумок сказаного, оратор навіть не припустив — він безапеляційно заявив: сьогодні ніхто не захоче повернутися у 2004-й.

З Банкової, звісно, видніше. Однак ваш слуга покірний переконаний: мільйони співвітчизників із великим задоволенням погодилися б знову опинитися в недалекому минулому. Із безлічі причин. Чимало є тих, хто просто хотів би знову пережити Майдан. Тисячі учасників помаранчевої революції нині соромляться привселюдно віддаватися публічним спогадам про минулі дні. Що, втім, не заважає багатьом із них зізнаватися самим собі: помаранчеві події стали найяскравішим емоційним переживанням у житті.

Не втомлююся повторювати, що каятися ветеранам Майдану ні в чому. Волаюча неадекватність Ющенка зовсім не привід для запізнілого звеличування Кучми. Віктор Андрійович виявився на диво «лівим» президентом, але хто сказав, що «Данилич мав рацію»? Повінь анітрохи не гірша й анітрохи не краща за пожежу. Розмови про переваги одного лиха над іншим позбавлені сенсу. Особливо якщо у вас немає ні помпи, ні вогнегасника. Потішно, чи не так — на тлі бездарності Ющенка навіть Кучму можна спробувати виставити взірцем мудрості. Фактична реабілітація попереднього гаранта (що сталася під завісу правління гаранта нинішнього), напевно, є головним результатом п’ятирічного владарювання «мрійника з Безрадичів». Якщо точніше — вироком його спроможності як загальнонаціонального лідера.

Однак у 2004-й нездоланно вабить не лише зголоднілих за гострими відчуттями. Вабить туди й прагматиків. Тих, хто вірить: якби все сталося знову, багато що можна було б змінити. Ім’я їм — легіон, і живуть вони на різних берегах Дніпра, розмовляють різними мовами, моляться різним богам. Одні впевнені, що Ющенко вкрав перемогу у Януковича. Інші переконані, що Ющенко вкрав перемогу в тих, хто проголосував за нього.

А ще 2004-й манить тих, хто пам’ятає, що п’ять років тому він був багатшим. І йдеться не тільки й не стільки про матеріальні статки (хоча, напевно, для багатьох і про них теж). Хіба що тільки далекого вже 1991-го країна переживала таку навалу мрій. Мільйони жили очікуванням того, що їхнє життя нарешті наповниться іншою якістю, новим сенсом. Хай і пов’язувалися прийдешні зміни з різними іменами, різними кроками й різними гаслами.

Обманули всіх.

Ось чому, на моє скромне розуміння, невдале поминання 2004-го має посісти заслужене топ-місце в рейтингу нісеніт­ниць від Віктора Андрійовича.

Писано-переписано про те, що незграбні спроби Ющенка привласнити собі лаври установника прав та свобод відгонять банальним плагіатом. Напружте пам’ять: обмежена свобода слова і обережна свобода політичної діяльності виникли не завдяки Ющенку, а всупереч Кучмі. Їх поява (об’єктивно й наперед визначена) і уможливила тріумф помаранчевого кандидата.

Заслугою Ющенка можна вважати хіба його дозвіл розвиватися тому, що вже виникло. Дехто вважає: йдеться не про свідому позицію, а про тривіальний недогляд. Мовляв, Ющенку просто лінь було зачинити двері, не ним відчинені. А коли вирішив боротися з протягом, то вже забракнуло силоньок іти проти вітру.

Свобода слова в журналістиці і свобода справи в політиці виникли як усвідомлена необхідність. Тому що був на них попит. Суспільство чекало змін. А що затребуване сьогодні?

Свобода слова? Мені здається, в часи заборон і репресій чесності було більше. У кожному разі, майже завжди можна було відрізнити правду від брехні. Сьогодні це зробити практично неможливо. Нині не зрозумієш, де правда, де брехня, де піар. Тим більше що де-не-де, крім піару, взагалі нічого не залишилося. Чи варто було боротися за свободу слова, щоб перетворити флагман вітчизняного ТБ на ретранслятор закордонного «мила»? Два десятки серіалів від російських і мексиканських виробників, присмачені парою випусків новин, які відкриваються сюжетом про вкрадену валізу. І не потрібні ніякі темники. А чим кращий інший медіаважковаговик, де «безгоспний» (себто об’єктивний) сюжет може з’явитися тільки в ніч із суботи на неділю, і то через недогляд? Чим повінь краща за пожежу?

Що ще? Свобода політичної діяльності? Головне досягнення в цій сфері протягом останніх п’яти років — легалізація купівлі виборців. За Кучми така демократія справді була неможлива.

Чи винна влада в тому, що свобода набирає контурів уседозволеності, а демократія помилково сприймається за безкарність? Як на мене, так.

Чесність і в політиці, і в журналістиці в часи Кучми аж ніяк не була безрозсудним поривом. Вона, радше, була усвідомленою місією. Надії мільйонів конвертувалися у вчинки десятків. Саме тому одиниці, які приносили себе в жертву, породжували у сотень бажання брати з них приклад. Країна жила напруженим очікуванням змін. І чим ближчим був рубіжний 2004-й, тим чіткішими ставали контури цих очікувань.

Мудрець Бенджамін Дізраелі, один із найбільш знакових британських прем’єрів, одного разу промовив: «Ми живемо в епоху обачності: тепер уже вожді йдуть за народом». Українські вожді продемонстрували вершину необачності — вони йти за народом, який їх обрав, не захотіли.

Про помилки Ющенка сказано багато — і справедливого, і не дуже. Ризикну назвати на ім’я ту, котру вважаю головною. Він позбавив народ (який свого часу самовпевнено називав своїм) надії на швидку появу в нього самоповаги.

Від народжених плазувати важко вимагати виконання фігур вищого пілотажу. Але нам хотілося польоту. Хотілося, щоб не було соромно показувати свій паспорт на будь-якому кордоні. Хотілося якісних доріг, ввічливих міліціонерів, справедливих суддів, чистих лікарняних палат, світлих шкільних класів, відремонтованих під’їздів, прозорої процедури реєстрації бізнесу. Одне слово, всього того, що асоціюється зі словом «цивілізованість».

На цьому тлі було абсолютно неважливо, за яку суму й кому саме продадуть «Криворіжсталь», скільки буде палат у парламенту і хто платитиме за будівництво «Мистецького Арсеналу»

Майдан був бунтом проти сірості. Нам хотілося стати повноцінною складовою світу. Його частиною. Не сателітом, не жебраком, не проблемою, не геополітичним непорозумінням. Майдан був заколотом тих, кому набридло, що наші численні стратегічні партнери вирішують наші проблеми за нас, без нас і найчастіше — не на нашу користь. Майдан був повстанням проти тих, хто обрав нашим майбутнім — містечковість. Незалежно від того, у що це хуторянство рядилося, — у вишиванку чи в косоворотку.

Масова підтримка Ющенка, небувалий рейтинг довіри до нього пояснювалися передусім тим, що втомлена від власної провінційності країна захотіла побачити в ньому нового, модернового, сучасного політика. Він видавався лотерейним квитком у майбутнє. А виявився жетоном у минуле.

Ющенко почав ховати себе з перших днів — до такої міри шокуючою була невідповідність завдань, за які він брався, тим цілям, для досягнення яких його обирали.

Неадекватність стала візитівкою нашої влади. Хоч би за що вона бралася. Що важливіше? Спорудити пам’ятник Гонгадзе чи знайти й покарати його вбивць? Ліпити титри державною мовою на відверто антиукраїнські фільми (зняті на нашій натурі з участю наших акторів) — чи забезпечити розвиток власного кінематографа?

Важливо виконати розпорядження Конституції і видворити Чорноморський флот у встановлені терміни. Але значно важливіше побудувати власний. Важливо зберегти пам’ять про мільйони жертв Голодомору. Але скорбота за дочасно померлими поколіннями не повинна заважати піклуванню про покоління прийдешні. Спорудження на диво позбавленого смаку й циклопічно величезного монумента жертвам голоду можна називати патріотизмом. А можна — цинізмом. Якщо порівняти кошторис на один пам’ятник і загальні витрати на медицину. І якщо уявити, скільки коштів іде на злощасні «відкоти».

Україна неадекватна від малого до великого. Іноземців, які часто відвідують столицю, вже не дивує засилля дорогих автомобілів, але їм важко звикнути, що в столиці європейської дер­жави можуть бути такі дороги. І що на добрій половині цих доріг практично зовсім немає розмітки.

Можна декларувати свою європейськість, а потім щиро дивуватися, чому тебе все одно вважають за провінціала. Чи то вираз обличчя видає, чи то шаровари, що волочаться? Європеєць насамперед побудує дорогу. Хуторянин — купить машину.

Боєць УПА з ППШ ще може бути прикладом для наслідування для частини молоді на Заході. Шахтар із відбійним молотком уже не може бути ним навіть на Сході. Новий герой, герой нового часу не з’явився. Хоча його появи чекали.

Наші вожді пересіли з «мерсів» на «порші». Цим їхня еволюція закінчилася. І закінчилася наша надія на цивілізований вибір України. З прийдешніми виборами важко пов’язувати якусь надію. Бо всі, хто має шанс зійти на вершину, вже мали можливість продемонструвати свій провінціалізм.

Хто здатен зробити з України державу, гідну поваги? Хто здатен переступити через власну містечковість? Нинішній гарант із його жартами про представників дружньої Молдови і розповідями про мниму вагітність дружини? Прем’єр, яка переказує плоскі анекдоти з репертуару «Русского радио»? Столичний мер, який листується зі слоном? Чи головна молода надія країни, який у державне свято красувався на головному майдані країни у брилі і вишиванці?

Чи слід дивуватися, що населення ні від кого нічого особливо не чекає. Що його дістали навіть ті, хто закликає вийти на майдан із гаслом «Дістали!»

Відсутність надій конвертується у відсутність вчинків.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво