ОБОРОННЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РОЗВИТКУ ОПК Й ПІДХОДИ ДО ЇХ ВИРІШЕННЯ

У промислово розвинених країнах питання технічного оснащення збройних сил (ЗС) належать до пріоритетних. Попри високий досягнутий рівень, тривають дослідження, спрямовані на створення нових озброєнь і військової техніки (ОВТ), розвиток науково-технічної й експериментально-промислової бази. Пріоритети у створенні й виробництві ОВТ визначаються за такою схемою:

а) обгрунтування вимог до кількісного та якісного складу ЗС, їх технічного оснащення з військової точки зору — з урахуванням прогнозу військово-політичної обстановки, можливих воєнних загроз, форм ведення збройної боротьби, сценаріїв застосування ЗС, поточного стану ОВТ;

б) оцінка прогнозних показників розвитку економіки держави на середньострокову й довгострокову перспективу, визначення очікуваних щорічних часток оборонного бюджету для технічного оснащення ЗС, зокрема на проведення НДДКР, створення й виробництво ОВТ;

в) пошук компромісу — виходячи з оборонних потреб і ресурсних можливостей — щодо кількості типів ОВТ й чисельності озброєнь кожного типу, з огляду на їхній внесок у виконання завдань ЗС.

Наведена схема досить ефективна. Але її застосування в нашій країні вимагає врахування додаткових обмежень — вони пов’язані з неординарними початковими умовами створення ЗС нової України й особливостями оборонного будівництва протягом наступних років.

Початкові умови, передумови
та прорахунки

Для будівництва ЗС України та їх технічного оснащення використано дві складові, отримані в спадщину від колишнього Союзу. ЗС України створювалися на основі кількох потужних військових угруповань, оснащених на той період найсучаснішими ОВТ; оборонно-промисловий комплекс (ОПК) — на основі понад 30% союзного ВПК, спроможного в кооперації з іншими підприємствами, які опинилися за межами України, виготовляти всі види озброєнь. До цього слід додати союзні арсенали ОВТ, розміщені на території України.

Як відомо, Україні відійшли 43-тя ракетна армія, сухопутні війська трьох військових округів, армії ВПС і ППО, частина Чорноморського флоту. На базі цих військових угруповань (а їх чисельність визначалася цілями й завданнями ЗС СРСР) необхідно було створити власні ЗС, виходячи з нової оборонної доктрини й економічних можливостей держави.

Почалася розробка концептуальних підходів і базових документів, що визначають основи створення й технічного оснащення ЗС, — Військової доктрини, Концепції оборони та будівництва ЗС України, Державної програми розвитку ОВТ, причому виходячи з трьох принципів: скорочення особового складу й кількості озброєнь військових угруповань, оснащення їх сучасними ОВТ і орієнтація ОПК на виробництво перспективних зразків озброєнь. На жаль, уже на цьому етапі було допущено кілька помилок стратегічного значення:

не проведено прогнозування на найближчу й середньострокову перспективу можливих змін основних показників економіки держави в принципово нових умовах її функціонування;

не враховано ресурсних обмежень і небезпечних темпів виведення з експлуатації наявних озброєнь через вичерпання технічного ресурсу вже в серед-
ньостроковій перспективі;

не розроблено достатньо обгрунтованих шляхів компенсації можливих наслідків взаємозалежності ОПК України та оборонної промисловості РФ на випадок негативних тенденцій у ВТС зі східним сусідом.

Допущені помилки негативно позначилися на змісті Військової доктрини — основі військового й військово-технічного будівництва в державі.

Відповідно до Військової доктрини (1993 р.), Україна повинна бути готова до «організації ефективної оборони сухопутних і морських кордонів на всіх напрямках і забезпечення повітряно-космічної оборони». Реалізація цього положення була недосяжна та провокувала створення ЗС якнайбільшої чисельності особового складу й кількості озброєнь. Розпливчастість положень доктрини стосовно безпеки держави й військових загроз робила проблематичним і вибір сценаріїв застосування ЗС, обгрунтування їхньої структури, чисельності особового складу й кількості озброєнь.

Сформульований у доктрині «пріоритет у розвитку видам високоточної зброї підвищеної потужності, силам і засобам роз-відки, повітряно-космічної оборони, радіоелектронної боротьби, ракетним військам й аеромобільним частинам, перспективним видам надводних кораблів і підводних човнів» свідчить, що документ розроблено без попередньої оцінки вартості таких озброєнь і витрат для створення ОПК із відповідними можливостями. Для реалізації такого грандіозного задуму необхідні або мільярдні інвестиції в оборонну промисловість і тривалий час (20—30 років), або непомірна, навіть для економічно розвинених країн, закупівля найсучасніших озброєнь за кордоном.

З суто військової точки зору, частину положень доктрини сформульовано коректно, вони відповідають військовим доктринам розвинених європейських держав, проте в цілому документ значною мірою відірваний від реалій України.

Відповідно до затвердженої доктрини, нова держава почала створення (реформування) ЗС. Їх чисельність планувалася на рівні 450 тис. чоловік (1 квітня 1993 р. вона становила 525 тис.), а технічне оснащення — переважно за рахунок озброєнь і військової техніки, отриманих у спадщину. Таким чином, ставилося завдання створити потужні ЗС, які за чисельністю особового складу й кількістю озброєнь перевищували б армії країн, що межують з Україною (за винятком РФ), так само як і розвинених європейських держав.

Існували також обмежуючі чинники, які слід було врахувати при створенні ЗС. Україна відмовилася від третього у світі (після США й Росії) ракетно-ядерного потенціалу — цю зброю необхідно було ліквідувати. Треба було також виконувати зобов’язання за Договором про звичайні озброєння в Європі. Обсяги скорочення озброєнь були безпрецедентними — скороченню підлягали 136 пускових установок із 46 балістичними ракетами SS-24 і 90 SS-19, 44 стратегічних бомбардувальники (25 Ту-95 і 19 Ту-160), 1972 танки, 1577 бойових броньованих машин, 560 бойових літаків тощо. Планувати в цих умовах ще більше скорочення озброєнь, приміром, удвічі, порівняно з вимогами вказаного Договору, було передчасно.

У ті роки Україна дивилася в майбутнє з оптимізмом, і мало хто прогнозував тривалу економічну кризу в країні. Проте економічні проблеми з часом стали руйнівними: у 1991—1995 рр. ВВП України зменшився вдвічі, у 1996—2000 рр. — ще приблизно вдвічі.

Попри навальне падіння ВВП, зниження рівня військових загроз, поліпшення військово-політичної обстановки в регіоні, керівництво ЗС України намагалося й надалі підтримувати вказану чисельність особового складу, кількість ОВТ і всіляко домагатися збільшення оборонного бюджету.

Для утримання ЗС такої чисельності стало хронічно бракувати коштів. У результаті фінансування ОПК здійснювалося за залишковим принципом: кошти виділялися передусім на утримання ЗС (на «проїдання» й символічну технічну підтримку озброєнь), залишок — на розвиток оборонної промисловості. Це прискорило занепад ОПК України, і так певною мірою запрограмований руйнуванням українсько-російської кооперації у виробництві ОВТ.

Стан озброєнь

ЗС України мають значну кількість основних систем озброєнь. Кількість танків і бойових броньованих машин лише на 4% менша допустимих величин (визначених у вказаному Договорі), артилерійських систем — на 8%, бойових літаків і вертольотів — на 16% і 25%, відповідно. Практично всі системи озброєнь — радянського виробництва, зокрема застарілі артилерійські системи часів Великої Вітчизняної війни — гармати ЗІС-3, гаубиці М-30, гаубиці-гармати МЛ-20, протитанкові гармати ЗІС-2, міномети БМ-37, ПМ-38, реактивні системи залпового вогню БМ-13; озброєння перших по-воєнних поколінь — танки Т-55, Т-62, бронетранспортери БТР-60, протитанкові ракетні комплекси «Фаланга», зенітні гармати С-60, КС-19; морально застаріле озброєння — танки Т-64, бронетранспортери БТР-70, самохідні артилерійські установки 2С1, 2С3, гаубиці Д-30 тощо.

Загальний обсяг озброєнь, які потребують заміни, сягає 50%. На відносно сучасні зразки, які своїми характеристиками все-таки поступаються найкращим світовим системам озброєнь, припадає лише 30%. Не менше 70% загального складу ОВТ потребують капітального ремонту. Особливо тяжке становище з озброєнням у військах ППО і ВПС — йдеться про ракетні системи, винищувальну авіацію, вертольоти, тобто основні засоби ведення сучасної збройної боротьби. Сьогодні в авіаційних частинах справних літаків менше 50%, вертольотів — 16%. ВМС укомплектовано переважно небоєздатними кораблями й катерами; практично всі вони потребують докового ремонту.

Відповідно до нормативів, для підтримання бойового потенціалу ЗС системи озброєнь потрібно щороку оновлювати на 4—6%. Низький рівень оборонного бюджету не дозволяє цього робити, тож стрімко знижується бойовий потенціал — приблизно на 9% щороку. Ситуація погіршується хронічним браком запчастин, комплектуючих, невчасним проведенням регламентних робіт.

Прискорюються темпи виходу озброєнь ЗС з експлуатації внаслідок вичерпання технічного ресурсу. За оцінками фахівців, навіть у разі розвитку економіки країни за оптимістичним сценарієм у 2010—2015 рр. Україна може втратити практично всі види озброєнь. Постане непідйомна проблема тотального переозброєння ЗС.

Стан ОПК України

Україна одержала в спадщину від колишнього СРСР близько 700 оборонних підприємств. Найпотужнішими були 344 організації: 205 виробничих
об’єднань (підприємств) і 139 науково-виробничих об’єднань (організацій) із загальною чисельністю працівників близько 1,5 млн. чол. В умовах СРСР українська частина ВПК працювала в замкнутому циклі на 15 республік, у рамках загальносоюзних програм з адекватним бюджетним фінансуванням.

У новій Україні стан оборонних підприємств змінився докорінно. Істотно зменшилися зовнішні оборонні замовлення — тепер уже країн СНД, передусім РФ. Видатки вітчизняного оборонного бюджету на технічне оснащення ЗС протягом багатьох років були символічними й не відповідали навіть мінімальним потребам армії.

Винятково важливими для промислово-розвиненої держави є високотехнологічні галузі — авіаційна, ракетна, бронетанкова, суднобудівна, створені для виконання завдань союзного ВПК, — стали занадто дорогими для України.

Ситуація ускладнювалася майже повною відсутністю в українських арсеналах бойових літаків, запасних систем до них, зенітно-ракетних комплексів, артилерійських, авіаційних, морських озброєнь. Відповідні ж підприємства-виробники розміщені в Росії.

Значні зусилля держави щодо збільшення можливостей виробництва озброєнь ОПК для потреб ЗС були зведені майже до нуля системною економічною кризою в Україні.

Конверсія певною мірою сприяла запобіганню хаосу на підприємствах і в організаціях ОПК у період катастрофічного падіння оборонних замовлень, але в цілому вона не дала очікуваних результатів. Реалізація конверсійних програм дозволила налагодити виробництво цивільної продукції та товарів народного споживання. Проте хронічний брак оборотних коштів на підприємствах, високі кредитні ставки, висока собівартість продукції, низька купівельна спроможність підприємств і населення стримують реалізацію товарів. Вартість нереалізованої продукції сьогодні обчислюється мільярдами гривень. Лібералізація імпорту товарів широкого вжитку ще більше ускладнила ситуацію — внутрішній ринок заповнили дешевші імпортні товари.

Як з’ясувалося, структурна перебудова ОПК потребує набагато більше коштів, ніж планувалося; їх обсяги перевищують можливості держави. У результаті, значні диспропорції в структурі виробничих потужностей ОПК збереглися, а обсяги виробництва оборонної продукції продовжували падати. Якщо 1991 року оборонна продукція становила 27% від загального обсягу продукції машинобудування, то 1997-го — лише 4%. За цей самий період кількість діючих оборонних підприємств зменшилася майже вп’ятеро, кількість працівників — усемеро.

Військово-технічне співро-бітництво з Росією просувалося повільно. Передусім через нездатність виконувати спільні проекти за умови своєчасного фінансового забезпечення української частини робіт і військово-політичних особливостей в українсько-російських відносинах після підписання двосторонніх угод. Від самого початку у вирішенні питань оборонного будівництва кожна сторона використовувала політику подвійних стандартів. Приміром, представники урядів або міністри підписали двосторонні угоди у сфері ВТС, але більшість їх не затвердило ке-рівництво України та Росії. До планів Росії не входила відмова України від участі у військово-оборонному союзі країн СНД. РФ була занепокоєна військовим співробітництвом України з НАТО, яке планує розширюватися на схід, — цей чинник Росія сприймає як реальну військову загрозу. Тому РФ, не звертаючи уваги на пропозиції України щодо спільного виробництва ОВТ, керується передусім власними інтересами. Вона створює замкнуті цикли виробництва сучасної зброї на своїй території, виконує спільні науково-дослідні роботи з пріоритетних для Росії напрямів, на розміщених у РФ підприємствах-дублерах організовує виробництво озброєнь, які раніше створювалися спільно.

Спроби налагодити ВТС з країнами Заходу тривалий час живили романтичні сподівання. З питань ВТС було проведено багато зустрічей на різноманітних рівнях, нарад, конференцій, зокрема щодо впровадження проекту військово-транспортного літака Ан-70, модернізації українськими підприємствами озброєнь радянського виробництва, якими оснащено країни — нові члени НАТО, і т.п. Але фактичний рівень ВТС з країнами Заходу сьогодні перебуває на нульовій позначці.

Створення окремих замкнутих циклів виробництва оз-броєнь в Україні не вельми позначилося на рівні технічної оснащеності її ЗС. Створені замкнуті виробництва (бронетанкової техніки, ракет різного призначення, радіолокаційних та інженерних систем тощо) внаслідок обмеженого оборонного бюджету було згодом зорієнтовано на випуск експортної продукції.

Певним винятком з правила стала підтримка високотехнологічних підприємств, здатних виробляти конкурентноспроможну продукцію. Державна підтримка й виробничо-комерційна активність підприємств дозволили їм зайняти нішу, нехай поки що нестійку, на міжнародних ринках. Приміром, ДКБ «Південне» та ВО «Південний машинобудівний завод» успішно працюють на міжнародному ринку космічних послуг у рамках проекту Sea Launch. Авіаційні підприємства — АНТК ім. Антонова, Запорізьке машинобудівне КБ «Прогрес», Київський авіаційний завод «Аві-ант», Харківське державне авіаційне виробниче підприємство, АТ «Мотор Січ» — експортують до Росії, інших країни СНД і держав далекого зарубіжжя високоякісні літаки Ан-32, Ан-74, Ан-124. У 32 країни світу поставляють радіолокаційну техніку запорізьке КБ «Іскра» і ЗМЗ «Іскра». Навігаційне устаткування для ВМС, автоматизовані комплекси й засоби навігації та управління рухом НДІ «Квант», НДІ «Квант-Навігація», серійних заводів «Буревісник», «Радар» експортуються до Індії, Китаю, Ірану, Алжиру. На жаль, можливості вітчизняного ОПК щодо забезпечення потреб ЗС України в ОВТ сьогодні неприпустимо малі — на рівні 5—7 %.

Нові рішення —
нові надії

Для виходу з глухого кута, в якому опинилися ЗС і ОПК України, протягом останнього року в державі ухвалено ряд рішень принципового характеру.

Указом Президента України затверджено нову Державну програму реформування та розвитку ЗС України на період до 2005 року. Хоча ключових положень програми щодо оборонних потреб і ресурсів держави остаточно не збалансовано, документ протягом певного часу відіграватиме позитивну роль у реформуванні ЗС.

РНБО України розглянула й надіслала до Міноборони на наступне доопрацювання другу версію Державної програми розвитку ОВТ.

З огляду на нагальну потребу підвищення можливостей і обсягів оборонного виробництва, а також відсутність у державі на рівні центральних органів виконавчої влади повноцінної інтегруючої ланки, яка б з єдиних позицій формувала військово-технічну політику й разом з іншими органами управління забезпечувала її реалізацію, Указом Президента України №893/2000 від 15.07.2000 р. створено Державну комісію з питань оборонно-промислового комплексу України. Головна мета її діяльності — забезпечення на достатньому рівні ЗС та інших військових формувань України озброєнням і військовою технікою та розвиток ОПК, який відповідав би середньостроковим і довгостроковим оборонним інтересам держави.

Постановою КМУ №1723 від 20.11.2000 р., на виконання Указу Президента України №1237/2000 від 15.11.2000 р., створено Урядовий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності. Це підсилить повноваження та відповідальність уряду у вирішенні питань оборонного будівництва.

Цим самим указом Президента України передбачено передати 50% коштів від реалізації ОВТ та іншого майна на закупівлю конче потрібних озброєнь для ЗС і на проведення пріоритетних НДДКР. Бюджетом держави на 2001 р. передбачено певне збільшення його оборонної частини.

Ухвалено рішення про розробку нових редакцій Концепції національної безпеки і Військової доктрини України.

Враховуючи зміни в поглядах керівництва держави на оборонне будівництво, а також прийняті важливі рішення, можна сподіватися, що розв’язання концептуальних загальнодержавних питань оборонного бу-дівництва надалі здійснюватиметься не зсередини — керівництвом силових структур, а ззовні — за активної участі Президента України, РНБО України, Державної комісії з питань ОПК України, Урядового комітету, міністерств і відомств.

Формування військово-технічної політики

Планування та формування ВТП мають проводитися з урахуванням положень нових Концепції національної безпеки та Військової доктрини, а також чинників, що впливають і на зміст, і на особливості реалізації ВТП. До таких чинників слід зарахувати:

вигляд ЗС України-2015, пріоритети виробництва ОВТ і відповідні напрями розвитку ОПК;

стратегію оснащення ЗС України озброєнням, яке має враховувати як насущні потреби ЗС, так і поступове нарощування можливостей ОПК;

системну реструктуризацію ОПК, що враховує оборонні інтереси держави;

нарощування циклів виробництва ОВТ (зокрема створення таких центрів кристалізації «ядра» нового ОПК, як виробництво озброєнь для сил стратегічного стримування, ударних вертольотів тощо);

нарощування виробництва наукомісткої оборонної продукції зі світовим і надсвітовим рівнем характеристик для підвищення обсягів експорту ОВТ (за зважених обсягів державної підтримки, порівняно з виробництвом озброєнь ОПК для потреб ЗС та інших військових формувань України);

поглиблення ВТС з іншими країнами у сфері спільного виробництва ОВТ з максимальним використанням наявних технологій і експериментально-промислової інфраструктури;

розвиток міждержавної корпорації у виробництві ОВТ, особливо в надлишкових галузях, з продажем (акціонуванням) частини виробничих потужностей на пільгових умовах;

конверсію неефективних оборонних потужностей, зокрема з передачею їх у приватну власність на пільгових умовах для випуску конкурентоспроможної цивільної продукції.

З урахуванням цих чинників слід підготувати й подати вищому керівництву держави пропозиції щодо стратегічного планування та розробки ВТП.

Розробка концептуальних документів і програм

Виконання цього завдання можливе за умови налагодження ефективних каналів взаємодії — з участю адміністрації Президента України, РНБО України, Ка-бінету Міністрів, Державної комісії з питань ОПК України, силових міністерств, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Державного комітету промислової політики, інших зацікавлених міністерств і відомств. Нижче пропонується послідовність розробки базових документів, що визначають основи ВТП.

Передусім з залученням згаданих органів підготувати нові редакції Концепції національної безпеки та Військової доктрини України. Під час розробки Військової доктрини основну увагу зосередити на обгрунтуванні економічних, військових і військово-технічних положень.

Після затвердження Військової доктрини Міністерству оборони разом з іншими силовими міністерствами, Державним комітетом промислової політики, Державною комісією з питань ОПК України, зацікавленими науково-дослідними інститутами виконати комплексну НДР з обгрунтування вигляду ЗС України-2015 та інших військових формувань, пріоритетів виробництва ОВТ, напрямів розвитку ОПК. Результати НДР мають бути затверджені рішенням РНБО України.

З урахуванням отриманих результатів, підготувати Концепцію озброєння ЗС та інших військових формувань України, а також Концепцію реструктуризації та розвитку ОПК.

Визначити стратегію технічного оснащення Військової організації України. У її основу покласти подвійний підхід, що базується на закупівлі ОВТ в інших країнах (передусім у РФ) і на виробництві ОВТ в Україні. На базі стратегії розробити індикативну Державну програму розвитку ОВТ в Україні на період до 2015 р. До неї мають входити дві взаємозалежні підпрограми: закупівель ОВТ в інших країнах і виробництва ОВТ в Україні. Перша підпрограма повинна передбачати поступове зменшення закупівель за кордоном, друга — нарощування вітчизняного виробництва ОВТ.

Паралельно розробити Державну програму реструктуризації та розвитку ОПК України.

Після затвердження основних показників індикативної Державної програми розвитку ОВТ внести зміни в Державну програму реформування й розвитку ЗС України на період до 2005 р., у проект Державної програми розвитку ОВТ на той самий період і почати розробку однойменних програм на період до 2010 р.

Очевидно, окремі проблеми ОПК можуть бути вирішені оперативно, до завершення розробки базових документів. Нижче пропонуються деякі рішення.

Формування державних оборонних замовлень

В умовах обмеженого фінансування на перший план виходять рівень обгрунтованості обсягів щорічних замовлень, їх забезпеченість ресурсами, пріоритети й основні техніко-економічні показники НДР і НДДКР зі створення й модернізації ОВТ, показники поставок (закупівлі) ОВТ, підготовка виробництва, розробки й виготовлення військової продукції, розподіл і контроль за використанням бюджетних коштів.

Для поліпшення ситуації вже зроблені перші кроки. Проведено попередній аналіз обгрунтованості номенклатури й кількості НДР і НДДКР у наявних планах із метою відмови від малозначущих робіт й уникнення розпорошення бюджетних коштів. Готуються відповідні пропозиції для розгляду на засіданні урядового комітету.

Відповідно до Указу Президента України №1337/2000 від 14.12.2000 р., пріоритети й основні показники державних оборонних замовлень розглядатимуть на колегії Державного комітету з питань ОПК України, а обсяги коштів на їхнє виконання погоджуватимуться кожним замовником із Міністерством фінансів. Державне казначейство й державні замовники зобов’язані щомісяця інформувати комітет про використання бюджетних коштів для виконання замовлень.

Інвентаризація казенних підприємств

Такі підприємства створювалися ще в царській Росії й у СРСР — для прискорення становлення й розвитку оборонної промисловості. В Україні казенні підприємства були створені відповідно до Постанови КМУ №987 від 30.06.98 р., причому тільки за профілем Держкомітету промислової політики працюють 45 підприємств.

Аналіз свідчить, що таку кількість казенних підприємств Україна утримувати не в змозі. Підприємства не завантажені оборонними замовленнями, мають значну дебіторську й кредиторську заборгованість. В умовах недостатнього фінансування вони не можуть розвивати виробництво, знижувати вартість продукції. Складна схема узгодження й прийняття рішень робить казенні підприємства малопривабливими для комерційних партнерів. Загалом прогресивна (при адекватному бюджетному фінансуванні) форма казенних підприємств у кризових умовах перетворюється на свою протилежність — непрацездатну, значною мірою руйнівну форму існування.

Потрібно провести роботу щодо зменшення кількості казенних підприємств, списання заборгованості підприємств зменшеного складу, забезпечення їхнього виробничого завантаження при достатньому фінансуванні. Впровадити нові механіз-ми кредитування казенних підприємств державними і комерційними банками під заставу закріпленої за ними власності з формуванням пільгових страхових резервів.

2000 р. було зроблено перший крок для поліпшення становища частини казенних і державних підприємств: шести казенним і восьми державним підприємствам створено пільгові умови з реструктуризації та списання заборгованості, капітального будівництва, передачі в комунальну власність об’єктів підприємств тощо. Але для більшості казенних підприємств проблеми їхнього функціонування не вирішені.

Підтримка високотехнологічних підприємств

Україна має велику кількість високотехнологічних під-приємств ОПК. Держава має створити сприятливі умови для їх функціонування й сприяти просуванню їхньої продукції на міжнародні ринки. Якщо діяти розумно й активно, то продукція може реалізовуватися з високим прибутком.

Сьогодні більшість таких підприємств не мають оборотних коштів і державних замовлень, зростає їхня заборгованість перед державою. Якщо списати борги, надати певні пільги й фінансову підтримку, через відносно короткий час кількість високотехнологічних підприємств, які успішно працюють на міжнародних ринках, значно зросте.

Для успіху на цьому напрямі потрібно мати «замкнуте коло» вирішених питань: Державний перелік високотехнологічних підприємств, характеристики обсягів додаткових бюджетних витрат на їх підтримку і надання пільг, обсяги заборгованості, котрі потрібно списати, характеристики зовнішнього (внутрішнього) ринку продукції й обгрунтування можливостей зайняти в його сегменті певну нішу, прогнозовані характеристики економічного ефекту для держави від діяльності високотехнологічних підприємств і порівняння їх із відповідними додатковими державними витратами тощо.

Низка високотехнологічних підприємств мають близько 100% продукції, котру можна виробляти з використанням технологій світового рівня (перша група), інші — значно менше (друга група). В умовах обмежених економічних можливостей створювати пільгові умови, однакові для всіх підприємств, недоцільно; потрібна їхня диференціація за відповідними критеріями.

Держкомітет промислової політики разом із самими підприємствами, а також з участю фахівців Державної комісії з питань ОПК України могли б ініціювати робочий проект із техніко-економічного обгрунтування державної фінансової підтримки і надання пільг високотехнологічним підприємствам України, який має стати додатком до проекту Закону України «Про відродження високотехнологічних підприємств».

Поглиблення військово-технічного співробітництва

Доцільно поглиблювати економічно вигідне співробітництво у сфері спільного виробництва ОВТ, особливо якщо це не потребує значних капіталовкладень у створення науково-тех-нічного оснащення, технологій, експериментально-виробничої бази. Таке ВТС дозволяє використовувати новітні технології країн, зменшує вартість зразка ОВТ, сприяє економії коштів за рахунок використання наявних технологій та інфраструктури.

У нинішніх умовах найбільш перспективним партнером у ВТС для України є Росія. Протягом останнього року відбулися значні позитивні зміни у відносинах України та Росії в економічній сфері. Помітні зміни й у військовому співробітництві: порівняно з 1998 р. кількість спільних навчань зросла майже вдвічі. У ході останньої зустрічі Президентів Л.Кучми і В.Путіна досягнуто домовленості про розширення співробітництва у військовій і військово-технічній сферах.

Як і Україна, Росія ще остаточно не подолала етапу кризового стану. Самотужки РФ не може розгорнути в достатніх обсягах промислове виробництво ОВТ. Сьогодні для Росії розробка новітніх озброєнь — це швидше спроба не втратити сучасних оборонних технологій і потен-ціалу ВПК, а також реклама для потенційних країн-імпортерів, аніж виробництво ОВТ для власних ЗС.

Росія розуміє, що Україна, як жодна інша країна, із технологічної і виробничої точок зору підготовлена до взаємовигідного співробітництва, а це — значна економія коштів. Крім того, Україна для Росії — досить привабливий ринок озброєнь, потреба в яких, з огляду на стан озброєнь ЗС, із року в рік зростатиме. Україна з жодною іншою країною, крім Росії, не зможе забезпечити в потрібні терміни вкрай необхідне технічне переоснащення своїх ЗС.

Підприємства ОПК України роблять внесок у виробництво російських озброєнь, у т.ч. тих, що стоять на озброєнні ЗС України. Сьогодні понад 400 російських підприємств залежать від поставок з України; з другого боку, понад 70% підприємств-постачальників систем і комплектуючих для українських оборонних підприємств розміщені в Росії.

Співробітництво з Росією не перекреслює планів України налагодити ВТС із країнами Заходу, попри їхню незмінну стриманість і побоювання Росії, котра може розглядати розширення ВТС із Заходом як спробу зробити ринок озброєнь України «прозахідним».

Розробляючи нові підходи до майбутнього ВТС із країнами Заходу, потрібно врахувати, що вони сьогодні вкрай стурбовані рівнем оборонного потенціалу Європи: сьогодні витрати Європи становлять 60% від військових витрат США, тоді як європейський оборонний потенціал не перевищує 10% американського. Країни ЄС планують значно підвищити можливості європейського ВПК. Сьогодні вони на шляху «генерації» автономних європейських збройних сил, що не може не супроводжуватися створенням нового ВТС. Підписання влітку 2000 р. рамкової угоди щодо реструктуризації й інтеграції ВПК Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Швеції та Великобританії дає серйозні підстави для такого висновку.

Україні, яка прагне вступити в ЄС, рух країн ЄС до військової та військово-технічної «самостійності» створює нові передумови для початку ВТС.

Новими ініціативами зі створення таких передумов можна назвати підготовку й обговорення проекту декларації про готовність України брати участь у європейських військових структурах (як це зробили кандидати на членство в ЄС), інституалізацію військово-політичного партнерства ЄС з Україною, звернення з відповідним листом до вищих посадових осіб ЄС і НАТО з викладенням комплексу проблем і пропозицій щодо доцільності розвитку ВТС України з країнами ЄС, маючи на увазі високий рівень можливостей України саме в цій сфері, проект декларації про готовність України дотримуватися Кодексу поведінки ЄС щодо експорту зброї у випадку залучення українських підприємств у європейський оборонний сектор тощо.

Позитивний імпульс може дати і нова ініціатива спільної робочої групи Україна—НАТО з питань оборони, узгоджена 05.10.2000 р., — з проведення планування й оцінки сил у рамках програми «Партнерство заради миру» з урахуванням підтримки виконання української оборонної реформи.

Удосконалення законодавчої бази

Потрібно розробити Закон України «Про військово-технічну діяльність в Україні», де визначити її мету й завдання, принципи і механізми планування й реалізації, повноваження органів законодавчої та виконавчої влади в цій сфері діяльності. У законі мають бути визначені центральні органи виконавчої влади, відповідальні за формування і реалізацію ВТС, координацію впровадження оборонних технологій у цивільне виробництво, виконання планів розробки, виробництва й поставок ОВТ у ЗС й інші військові формування України.

Слід почати розробку Закону України «Про оборонний бюджет», у якому визначити принципи, порядок і особливості формування оборонного бюджету, зокрема витрат на реструктуризацію ОПК і підвищення його можливостей, відповідальність Міністерства фінансів за своєчасне фінансування оборонного замовлення.

Прийняття Закону України «Про казенні підприємства» дозволило б чіткіше визначити принципи та механізми фінансування казенних підприємств, нові підходи до розподілу їхнього прибутку, можливість створення спільних підприємств з участю як резидентів, так і нерезидентів, норми правового захисту казенних підприємств від банкрутства.

Прийняття Закону України «Про відродження високотехнологічних підприємств» забезпечило б створення пільгових умов їх функціонування, реструктуризацію та списання заборгованості перед державою, надання додаткової фінансової підтримки для випуску конкурентноспроможної продукції і як наслідок збільшення обсягів високотехнологічної продукції, що буде вигідно реалізовуватися на міжнародних ринках.

Замість висновку

Вирішення проблемних питань розвитку ОПК потребує значного часу і концентрації зусиль усіх державних структур. Ми повинні виробити єдиний державний підхід до обгрунтованого вибору вигляду перспективних ЗС, пріоритетів виробництва ОВТ на перспективу, напрямків реструктуризації ОПК і забезпечити належну економічну й матеріальну підтримку розвитку ОПК. Якщо ми цього не зробимо, то про створення в Україні більш-менш самодостатньої оборонної промисловості нам доведеться забути, і забути надовго.

Запропоновані в статті підходи до вирішення проблемних питань розвитку ОПК, безумовно, потребують детального опрацювання. Ми запрошуємо читачів «ДТ» до дискусії про вибір раціональних шляхів розвитку ОПК — це питання виняткової важливості для нашої держави.