ОБЕРЕЖНО: БЛИЗЬКОСХІДНИЙ МИРНИЙ ПРОЦЕС - Політика - dt.ua

ОБЕРЕЖНО: БЛИЗЬКОСХІДНИЙ МИРНИЙ ПРОЦЕС

5 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 5 квітня-12 квітня

Нова інтифада, обтяжена вантажем провалу Кемп-Девіда, взаємною недовірою і жорстокістю, стала поворотним пунктом...

Нова інтифада, обтяжена вантажем провалу Кемп-Девіда, взаємною недовірою і жорстокістю, стала поворотним пунктом. Обидві сторони можуть нескінченно сперечатися про те, що послужило відправною точкою. Відмова Арафата від мирного процесу, як заявляє Ізраїль, або похід Шарона в мечеть Аль-Акса, що призвів до передбачуваних хвилювань і жертв, — як говорять палестинці. Після трьох місяців відносно мирних акцій протесту сторони взялися за зброю, звинувачуючи одна одну в ескалації насильства. Після подій 11 вересня 2001 року в США й операції в Афганістані ізраїльська влада відчула максимальну свободу. Каральні операції дедалі більше озлоблювали палестинців, котрі й без того стрімко зубожіють, втягуючи їх в активний опір.

Європейські журналісти часто звертаються до офіційних осіб Ізраїлю з запитанням: чи маєте ви стратегію виходу (exit strategy). Переконливої відповіді немає. Певне, Шарон сам не уявляє, у якому місці слід поставити крапку. Більше того, реактивна за своєю суттю політика зводиться поки що до простої схеми — на будь-яку дію відповідати багаторазово сильнішою протидією. Складається враження, що Шарон явно перебільшує організаційний потенціал Арафата. Палестинська адміністрація так і не стала справжнім державним апаратом, спроможним стримувати дії радикально налаштованих верств суспільства, — як вимагав Шарон спочатку, або скеровувати й організовувати терористичні операції — як намагаються подавати її дії тепер.

У своїй реакції на події Сполучені Штати явно не поспівають за ходом думки ізраїльського лідера — вони, як і раніше, вимагають від Арафата стримати насильство проти ізраїльтян у той момент, коли останній уже сам перебуває під дулами ізраїльських танків. Від військової операції мало страждають самі палестинські радикали, схильні загалом сприймати будь-який черговий агресивний хід із боку Ізраїлю як підтвердження своєї правоти, але кожен пересічний палестинець сприймає все це як удар по його особистих інтересах. Кількість потенційних радикалів зростає в геометричній прогресії.

Розпочавши війну, Шарон змушений тепер дотримуватися логіки військових дій, більше того, він зайшов так далеко, що виправданням може служити тільки якесь якісно нове рішення. Конструювання цієї нової реальності відбувається на ходу. Але що далі? Якщо виключити нецивілізовану, як на нинішній час, але активно лобійовану зараз ізраїльськими праворадикальними партіями (такими, як Моледет) опцію поголовної депортації всіх палестинців у Йорданію або інші арабські країни, тоді чи Шарону, чи наступному уряду Ізраїлю доведеться згодом запропонувати якусь позитивну програму. Доведеться або шукати серед палестинців нових партнерів для переговорів, або якимось чином довести, що всі політично активні на даний момент палестинці є терористами, отже партнерів немає і найближчим часом не буде. Останні події свідчать, що Шарон віддав би перевагу другому варіанту. Так ізраїльські спецслужби почали активне поширення інформації про нібито знайдені документи, які підтверджують роль Арафата в фінансуванні тероризму. Більша частина лідерів палестинських організацій пішли в підпілля, вбиті або заарештовані.

За свідченням ізраїльських експертів, служби безпеки Ізраїлю та правоохоронні органи не в змозі запобігти всім терактам, які скоюють палестинські смертники. На думку головного комісара ізраїльської поліції Шломо Ааронішки, «навіть збільшивши кількість поліцейських, що патрулюють міста Ізраїлю, ми не зможемо цілком захистити центри населених пунктів, де завжди збирається багато людей. Теракт у Нетанії — яскраве тому підтвердження».

Усі палестинські організації заявили про початок широкомасштабної війни проти Ізраїлю після початку штурму резиденції Арафата в Рамаллі. Палестинські спецслужби й поліція об’єдналися в боротьбі з ізраїльтянами. Будь-яка спроба співробітництва з окупаційною владою карається смертю. Ізраїльтяни діють за таким самим принципом. У середу 3 квітня понад дві тисячі чоловік із медикаментами та продовольством узяли участь у марші миру, що прямував у Рамаллу. Його розігнала ізраїльська поліція, оголосивши учасників «п’ятою колоною» та «злочинцями Осло».

Рішенням військового командування район бойових дій було закрито для будь-яких засобів масової інформації, зокрема й ізраїльських. Арабські джерела повідомляють про масові розстріли, безчинства, навмисне знищення обладнання, медичних матеріалів, обмеження доступу лікарів до пацієнтів. Інтернет-видання «Новини Ізраїлю» повідомило про своєрідні методи психологічного впливу: трансляції порнографічних фільмів із захопленого в Рамаллі телевізійного центру.

Мета військових операцій Ізраїлю на палестинських територіях уже давно перенацілилася з власне терористичних організацій, таких як Хамас, на інституції самої палестинської автономії. У чому причини такої політики? Крім усім відомої ворожості нинішнього прем’єра до Арафата, схильності до провокаційних дій та інших загалом особистісних моментів, існують і реальні для Ізраїлю як політичного організму побоювання. Головне з них те, що, крім виведення військ, на порядку денному завжди стояли питання про палестинських біженців і їхнє право на повернення та про статус Єрусалима. Біженців, змушених колись залишити територію сучасного Ізраїлю, нараховувалося близько 700 тисяч. Тепер, з урахуванням демографічного приросту, їх кілька мільйонів (нагадаємо, що населення Ізраїлю в даний момент — приблизно 5 млн. чол.). Перспектива повернення біженців явно не популярна серед ізраїльтян різної політичної орієнтації. Реально мало хто з нинішніх йорданських громадян палестинського походження, палестинців, котрі натуралізувались у Європі, США й інших благополучних країнах, та й тих із них, хто живе на правах біженців у Лівані й в інших арабських країнах, — має бажання повернутися на територію сучасного Ізраїлю. Але питання про матеріальну компенсацію, ясна річ, підніматиметься.

Якщо припустити, що Ізраїль виконає умови РБ ООН і виведе війська з окупованих територій і тим паче погодиться на створення палестинської держави, то за столом переговорів позиція Ізраїлю виявиться слабшою, ніж палестинців. У поточній ситуації припинення окупації ще можна обміняти на поступки в питанні про біженців (або, як дуже сподівається Шарон, на повне зняття цього питання). Виконання умов Ради Безпеки значно звузить для Ізраїлю простір для маневру в майбутніх дискусіях із палестинцями й міжнародними посередниками. Тож цілком очевидно, що Ізраїль шукатиме і знаходитиме причини, щоб продовжити окупацію. А поки що тягнутиме час — по змозі затягуючи облогу ключових точок — резиденції Арафата і християнських святинь, де переховуються палестинці. Ряд представників ізраїльського кабінету розглядають рішення про блокування Арафата в його резиденції як не остаточне. «На даному етапі прийняте рішення про його ізоляцію, але це не означає, що так буде завжди: можливо, завтра настане час його вислати, а післязавтра — для ще жорсткіших дій», — стверджує віце-прем’єр, член кабінету з питань безпеки Натан Щаранський.

На думку ізраїльського експерта з університету ім. Бен Гуріона Л.Грінберга, ув’язнення Арафата в Рамаллі загалом неможливо виправдати логікою боротьби з тероризмом. Справжня мета ізоляції Арафата, вважає Грінберг, — не протистояти терору, а не дати палестинцям домогтися якихось виграшів на дипломатичній арені, єдиній арені, де вони могли б домогтися істотного прогресу.

Тут доречно було б сказати кілька слів про роль і місце Арафата в сьогоднішній Палестині. Для більшості палестинців Арафат у контексті мирного процесу цінний не стільки як практичний політик, скільки як знакова фігура. Беззмінний лідер ЗВП, котрий усе своє життя присвятив створенню незалежної палестинської держави й довгі роки демонстрував рідкісне вміння знаходити грунт для компромісу між конфліктуючими загонами палестинського опору, став для них і для всього світу своєрідним національним символом. Арафат може зійти зі сцени тільки після державотворення. Його не можна переобрати, замінити, як не можна замінити прапор під час бою. Тож удар по ньому сприймається всіма палестинцями як удар по самій ідеї незалежної Палестини.

Політика США в нинішній ситуації стає зрозумілою в контексті великого документа, що ліг на стіл президента ще 2001 року, коли новообрана адміністрація визначала свої зовнішньополітичні орієнтири. У документі з дуже характерною назвою «Навігація в умовах турбулентності. Америка та Близький Схід у новому столітті», підготовленому президентською дослідною групою, підхід до розв’язання близькосхідної проблеми грунтується на трьох основних положеннях:

— підтвердження «неписаного» альянсу з Ізраїлем. Вжити заходів, щоб Близький Схід не сумнівався в силі американсько-ізраїльського стратегічного партнерства;

— залучення прозахідних арабських держав (передусім Єгипту, Саудівської Аравії, Йорданії і Марокко), спрямоване на заохочення державного й особистого лідерства на підтримку мирного процесу;

— стримування супротивників, діючих і потенційних.

Безсумнівний успіх, досягнутий за другим пунктом у вигляді мирної ініціативи фактичного правителя Саудівської Аравії наслідного принца Абдулли, яка, втім, не дала якихось результатів. А Єгипет на недавньому засіданні Ради міністрів ухвалив припинити всі відносини з Ізраїлем, крім дипломатичних контактів, пов’язаних із палестинською проблемою. Єгипет вимагає повного виведення ізраїльських військ. Міністр закордонних справ Єгипту Ахмад Махер сказав: «Ізраїль стверджує, що перебуває в стані самооборони. Яким чином окупант може перебувати в стані самооборони?». Саудівська Аравія виступила з осудом терористичних актів проти мирного населення, але при цьому висловила підтримку повстанню проти окупації.

У Європі, як відзначають оглядачі, близькосхідна криза відчувається набагато гостріше, ніж у США, через географічну близькість і наявність потужних мусульманських громад. Як недавно сказав Хав’єр Солана: «Близький Схід для нас — це проблема цінностей, проблема відповідальності. Але це також і проблема безпеки. Безпека цієї частини світу має фундаментальне значення для нашої власної безпеки». ЄС вважає своєю заслугою той факт, що Ізраїлю не вдалося досі маргіналізувати Ясіра Арафата. При цьому країни ЄС усвідомлюють обмеженість своїх можливостей. «Ми не розв’яжемо проблему, фундаментальне значення має присутність Сполучених Штатів разом із Європейським Союзом. Ізраїльтяни не прислухатимуться до європейців», — сказав Солана. Єдиним важелем впливу для ЄС залишаються 350 мільйонів доларів допомоги, наданої Палестинській автономії, — переважно на розвиток інфраструктури, уже практично зруйнованої.

На зустрічі міністрів закордонних справ ЄС, що відбулася в середу, вирішено знову направити Солану для переговорів на Близький Схід. Порівняння рангу й суспільної ваги посланців ЄС (колишній генеральний секретар НАТО і діючий міністр закордонних справ об’єднаної Європи) і США (досі мало кому відомий генерал Ентоні Зіні) промовляє про те, що США поки що намагаються втриматися в традиційному форматі, відклавши можливість активнішого втручання в ситуацію на потім. Така стриманість загалом зрозуміла: усі, як європейці, так і араби, розуміють, що саме США доведеться ставити останню крапку в цьому спорі. Певним обмежувачем у часі є відкладена іракська проблема, розв’язання якої, певна річ, потребує надійних арабських тилів. Якщо місія Солани буде успішною, то через певний час після неї можна буде чекати на візит Пауела або Чейні. Ізраїльтянам вони скажуть приблизно таке: у вас було досить часу, щоб демонтувати інфраструктуру тероризму, а тепер — уперед за стіл переговорів. Поки що, як стверджує кувейтська газета Ас-Сіяса, Шарону надано карт-бланш до середини квітня. Як повідомляє ізраїльська «Га-Арец», він уже оголосив про можливість «відкриття другого фронту» на півдні Лівану, де у відповідь на події в Палестині помітно активізувалася шиїтська Хізбулла.

Тим часом, за оцінками експертів, економічна ситуація в Ізраїлі на тлі широкомасштабної військової операції погіршуватиметься. Останнім часом відбулося різке падіння котирувань акцій ізраїльських підприємств на фондовій біржі Тель-Авіва. Зведений індекс біржі «Тель-Авів-100» упав на 5,31%, а котирування цінних паперів ізраїльських підприємств — у середньому на 8,5%. 1 квітня було оголошено про підвищення цін на автомобільне пальне в середньому на 5,5%. Місцеві експерти прогнозують подальше падіння курсу шекеля відносно долара США. Сюди ж потрібно віднести й призов резервістів на військову службу, що лягає додатковим тягарем на ізраїльську економіку. Катастрофічно страждає такий важливий сектор ізраїльської економіки, як туристичний. За свідченням ізраїльського директора туристичного управління, туристів поменшало на 50% порівняно з 2000 роком, а з моменту початку кризи в ізраїльському турбізнесі було скорочено близько 40 тис. працівників і закрито 40 із 350 ізраїльських готелів. Помітні всі ознаки подальшого поглиблення економічної кризи.

Проте в Ізраїлі поки що відбувається максимальний за останнє десятиліття сплеск войовничих настроїв. Ізраїльські газети й Інтернет переповнені закликами до «остаточного вирішення» палестинського питання. Підтримка Шарона серед ізраїльтян гранично можлива, а голоси прихильників миру просто не чутні. Будь-яка спроба запропонувати альтернативну точку зору розглядається як замах на основи існування Держави Ізраїль.

На тлі цих подій може скластися враження, що виходу немає, і ситуацію вдасться владнати лише шляхом знищення однієї зі сторін хоча б у моральному плані. Тим часом досвід недавнього минулого свідчить, що примирення в принципі можливе. Так, у період 1998—2000 років кількість терористичних актів помітно зменшилася. Цьому сприяло активне співробітництво спецслужб Палестини й Ізраїлю за сприяння ЦРУ, укладені між ПА й ХАМАС угоди про ненапад, зміна політичного клімату в Ізраїлі, де до влади впевнено йшли ліві сили. Розвивалися контакти між інституціями громадянського суспільства.

На ситуацію постійно впливають численні чинники різноманітної природи, як сталі, так і мінливі: серед перших — взаємна недовіра, економічна й політична нерівність сторін, зміни політичного клімату в Ізраїлі, регіоні та світі в цілому. Необхідно усвідомити, що вихід із триваючої вже кілька десятиліть проблеми не може бути одномоментним, за самою своєю природою це процес. Не випадково ж він так і називався донедавна — «мирний процес». Але глибинний зміст цієї політичної ідіоми не знайшов повного втілення. Процес цей бачили передусім як тривалі переговори між Ізраїлем і Арафатом. Однак існують й інші, набагато важливіші виміри, хоча вони й дуже витратні з матеріального погляду й не дозволяють швидко заробити політичний капітал. Серед них не на останньому місці заходи для зміцнення довіри, що включають процес кропіткої роботи з усіма учасниками — і в Палестині, де у вибухонебезпечному становищі перебувають ті, хто живе за межею бідності (а це на даний момент приблизно 40% на Західному березі й 65% у Газі); і в Ізраїлі, де праворадикальні групи, так само, як і хамасівці, виявляють схильність до насильства — пригадаємо хоча б убивство Рабіна, розстріл 50 палестинців у мечеті Ібрагіма в лютому 1994-го.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво