«ОБЕРЕЖНО!» — РОСIЯ - Політика - dt.ua

«ОБЕРЕЖНО!» — РОСIЯ

23 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 23 травня-30 травня

Недостатньо чіткі позиції Євросоюзу з приводу перспектив євроінтеграційних намірів України, з од...

Недостатньо чіткі позиції Євросоюзу з приводу перспектив євроінтеграційних намірів України, з одного боку, а з другого — активізація процесів у формуванні єдиного економічного простору (ЄЕП) на теренах Білорусі, Казахстану, Росії та України викликають цілком природні сумніви стосовно можливої переорієнтації зовнішньоекономічної стратегії України. Привертають увагу і принципові розбіжності у визначенні змісту реінтеграційних процесів на пострадянському просторі. У президентському Посланні «Європейський вибір» наголошується на тому, що наші економічні відносини з Росією та іншими країнами СНД мають розглядатися як такі, що підпорядковані стратегії європейської інтеграції України. У зв’язку з цим українська сторона дотримується позиції, за якої інтеграційні процеси четвірки мають обмежуватися утвердженням послабленої (м’якої) моделі ЄЕП. Ідеться про утвердження на принципах СОТ зони вільної торгівлі. Така позиція України не заперечує пріоритетності європейської стратегії України. Поглиблення регіонального співробітництва повністю відповідає і принципам Євросоюзу. В основі цих принципів лежить розуміння того, що лише через співробітництво і партнерство зі своїми сусідами кожна окремо взята країна може максимально реалізувати свій потенціал, гарантувати національні інтереси. Скажу більше: Україна зацікавлена в європейській орієнтації нового міждержавного регіонального утворення. Посилення інтеграційних процесів між відповідними країнами може сприяти утвердженню у східній частині Європейського континенту зони сталого розвитку та високих темпів економічного зростання, в чому об’єктивно зацікавлена і світова спільнота. Росія наполягає на іншому. Вона виходить із необхідності відтворення на євразійському просторі з участю України фактичної альтернативи ЄС — моделі ЄЕП, яка поєднувала б у собі механізми не лише зони вільної торгівлі, а й більш глибокої інтеграції — митного союзу, гармонізацію законодавства і в кінцевому підсумку — перехід до спільної валюти.

Навряд чи слід когось переконувати в тому, що зазначений рівень інтеграційних процесів виходить за межі суто економічного співробітництва. Її реалізація передбачає обов’язкову політичну інтеграцію чотирьох країн, а відтак — і відповідну зміну стратегічної парадигми нашої держави. За моїми переконаннями, позиція Росії, незалежно від того, як вона презентується політичним керівництвом РФ, зводиться насамперед до зазначеної цілі. Це, з погляду стратегічних прагнень Російської Федерації, нині визначальне. «Для того щоб інтеграція в ЄЕП пішла далі декларацій, — пише з щодо цього впливовий російський журнал «Эксперт», — самого економічного інтересу замало. Країни-учасниці, і насамперед Україна, мають для себе визначити нову геополітичну парадигму» (Эксперт, 2003, 24 марта, с. 66). Відповідна позиція аргументується і відомим російським політиком, віце-спікером нижньої палати російського парламенту В.Жириновським: «Нам, усім чотирьом країнам — Росії, Україні, Білорусі та Казахстану — вигідно, — відзначив він в одному зі своїх інтерв’ю, — посилити процес утворення економічного союзу з переходом у політичний, а далі — утворити союзну державу. Це може бути та сама абревіатура — СССР — «Союз Свободных Суверенных Республик», що матиме спільну Конституцію» (Бизнес, 2003, 7 апреля). По суті, такої самої думки дотримується й спікер нижньої палати Г.Селезньов. Виступаючи 3 квітня ц. р. на брифінгу в Москві, присвяченому проектові Конституційного акта Союзної держави, він підкреслив, що, поруч з іншими країнами, найбільш імовірним кандидатом на приєднання у майбутньому до союзної держави Росії та Білорусі є Україна. Показово, що ця ж ідея відразу знайшла відповідне відлуння і на сторінках окремих видань української преси. За твердженням «Кіевского телеграфа», статус України як «сусіда» ЄС передбачає опрацювання нової «інноваційної стратегії в межах СНД». Такою стратегією, вважає один з авторів газети, може бути «конфедерація країн СНД». «СНД може існувати як стійка конфедерація, якщо його пріоритетами буде обрано економічне та воєнно-стратегічне співробітництво, яке має охопити максимально можливу кількість країн-учасниць, насамперед Росію та Україну» (Кіевский телеграфъ. — 2003, 30 березня).

Можливо, все це лише сумнівна імпровізація, не варта уваги? Я так не вважаю. Кожен із нас зі схваленням ставиться до позитивних зрушень останніх років у внутрішній та зовнішній політиці Росії, зрушень, які ототожнюються з ім’ям російського президента Володимира Путіна. Однак чи вдасться В.Путіну докорінно змінити віковий вектор розвитку Росії, наблизити її до статусу постімперіалістичних держав? Чи зможе Росія справді, як цього очікує від неї світова спільнота, стати сучасною цивілізованою державою, демократичним плацдармом на пострадянському просторі? На ці запитання чіткої відповіді немає. В них остаточно не визначилася і сама Росія, що не може не турбувати світову громадськість, не може не турбувати і нас. Намагання перетворити угоду чотирьох із суто економічного в геополітичний проект Російської Федерації — одне з відображень відповідної ситуації. Спробуємо розібратися у її підвалинах грунтовніше.

«Небезпечна Росiя»

Слова, винесені у заголовок, не належать авторові цих рядків. Я не випадково взяв їх у лапки. Йдеться про назву книги досить відомого публіциста, вченого Юрія Афанасьєва, яка побачила світ 2001 р. Якими є джерела небезпечності, що загрожують прогресові нашого східного сусіда? Росія небезпечна насамперед своєю невизначеністю. Розглядаючи цю проблему, Ю.Афанасьєв зазначає: «Природу, тип російської влади важко зрозуміти не лише західному спостерігачеві. Як правило, характер російської держави помилково трактується і в Росії». Саме ці обставини, на думку автора, породжують ситуацію, коли «сучасна Росія стає небезпечною для себе самої й тим самим небезпечною для інших». Інший бік небезпечності Росії — трагізм історичної долі, намагання за будь-яку ціну надолужити втрачене у попередній період свого розвитку. Знову пошлюся на Ю.Афанасьєва: «XX століття для Росії розпочалося і закінчилося небаченими для неї історичними поразками. На початку століття збанкрутувало самодержавство, наприкінці — комуністичний порядок. У Росії було два реалізованих нею вибори: самодержавство або соціалізм; існували дві грандіозні споруди на їхній основі, і обидві впали. Дві історичні поразки на одну країну за одне століття. Такий стрес важко пережити, і не випадково поки що він переживається як самі сумніви замість визначеності щодо перспектив» (Афанасьев Ю. Опасная Россия. 2001 — 21, 157, 31).

У порушуваній проблемі існує й суто економічний аспект. Він також очевидний. Країна, що є найбільшою у світі за своєю територією, посідає п’яте місце за кількістю населення, одна з найбагатших за природними ресурсами, володіє (чим люблять смакувати і сьогодні окремі російські політологи) ядерним потенціалом, який можна протиставити американському, — водночас ця країна є «карликом в економіці». Останні слова, які можуть викликати неадекватні емоції у шанованого мною читача, знову взято у лапки, бо й вони належать не мені. Вони належать офіційному державному сановникові Росії А.Ілларіонову — раднику Президента Російської Федерації. У 2000 р. журнал «Вопросы экономики» опублікував його статтю, що, як і книга Ю.Афанасьєва, також має досить символічну назву: «Як Росія втратила XX століття». Сто років тому Росія по праву вважалася великою державою Заходу. У 1913 р. вона посідала п’яте місце у світі за виробництвом промислової продукції. На неї припадало 8,2% світового випуску продукції обробної промисловості, 50% видобутку нафти. Росії належало перше місце у світі з виробництва й експорту зерна. Її національний доход становив 21% від рівня США, 83% — від рівня Німеччини, 97% — від рівня Великобританії та 172% — від рівня Франції. Темпи зростання промислової продукції в кінці XIX і на початку XX ст. перевищували 5% у середньорічному вимірі й вважалися одними з найвищих на Європейському континенті. Ситуація докорінно змінилася у кінці минулого століття. За даними відомого російського економіста В.Кудрова, нині частка ВВП Росії від світового рівня становить усього 1,6%, а від США — 7,5%, країн Західної Європи — 8,0%, у т.ч. Німеччини — 32,5%, Франції — 44,5%, Великобританії — 47,5%. Ще більш вражаюче відставання у розвитку науково-технічного прогресу: за рівнем постіндустріальних технологій Росія відстала від розвинених країн світу приблизно на 25—30 років. Рівень комп’ютеризації в країні становить менше 1% від американського. В обсязі наукомісткої продукції світового ринку на частку Росії припадає лише 0,3% (США — 20 %, Японії — 8,5%).

Головними причинами того, що Росія втратила XX століття для економічного розвитку, підкреслює А.Ілларіонов, стали панування в країні протягом семи десятиліть економічної системи централізованого планування, а також здійснення владою впродовж останнього десятиліття, коли відбувся перехід до ринкової економіки, послідовно популістської політики. Все це завдало непоправної шкоди державі. «Вона перетворила, — констатує російський вчений, — економічного гіганта, яким була Росія на початку століття і могла ним і залишитися до його кінця, на економічного карлика. <…> Зіставлення різних варіантів економічної політики та можливих сценаріїв економічного розвитку, — наголошує А.Ілларіонов, — вказує на те, які можливості щодо збільшення багатства країни та зростання добробуту її населення було упущено в минулому столітті, як марно Росією було втрачено XX століття» (Вопр. экономики. 2000. № 1. с. 25—26).

Таку ж думку висловлює й інший відомий російський вчений-публіцист М.Шмельов: «У цілому XX століття стало для Росії століттям регресу, а не прогресу... Про який прогрес можна говорити, якщо всього за одне сторіччя Росія витримала шість революцій, вісім воєн та величезну кількість голодоморів?». Аналогічні аргументи наводить і В.Кудров: «Сьогодні багато хто справедливо вважає, що XX століття Росія втратила. Для нас це був період воєн і революцій, утопічних ілюзій і жахливого терору, відхід від цивілізаційного шляху розвитку... несамовитих зусиль щодо створення нового та справедливого устрою як у нашій країні, так і в усьому світі, величезних розчарувань та невдалих спроб спочатку реформувати цей лад, а потім і системної трансформації з метою повернення на демократичний, ринковий, тобто капіталістичний шлях розвитку» (Свободная мысль. 2002. № 2. с. 7). Я з такою скрупульозністю цитую іменитих російських авторів, аби ще раз привернути увагу читача до проблеми, яка не може не турбувати: чи справді за десять років російських реформ відбулися настільки істотні зміни, що все, про що сказано вище, вже залишилося у минулому? Маю на увазі не лише економіку, точніше — не стільки її. Мене насамперед цікавлять чинники людської ментальності, світосприйняття, цікавить те, що називається духовним фактором суспільного прогресу, який врешті-решт стає визначальним у прогресі тієї чи іншої нації, народу і яким політичні лідери держави не можуть нехтувати. Мене турбує порушена проблема і тому, що кожне слово шановних авторів Ю.Афанасьєва, В.Кудрова, А.Ілларіонова, М.Шмельова, людей, яких я добре знаю, стосується й України, адже впродовж багатьох століть ми жили в одному домі і проблеми росіян — це й наші проблеми. У 1991 р. розпочався процес нашого розлучення. Цей процес рік у рік поглиблюється. Слід враховувати й те, що кожна з країн СНД, у т.ч. й Україна, намагалася вирватися з кайданів колишньої імперії, подолати кризові процеси, утвердити ринкові механізми — самотужки. Відтак у наших країнах сформувалися різні економічні структури, власні геополітичні та зовнішньоекономічні інтереси і пріоритети. Потяг, як кажуть у таких випадках, уже пішов, він набирає швидкості, й затримати його рух уперед чи, тим більше, повернути його у зворотному напрямку нікому не вдасться. Така об’єктивність суспільних процесів, якою не можна нехтувати. Вважають, що високий рейтинг президента В.Путіна пов’язаний значною мірою з більш чіткою визначеністю політичного курсу Кремля останніми роками, що позитивно позначається насамперед на суспільних очікуваннях, формуванні їх системної визначеності. Але насправді це лише зовнішній аспект. Я переконаний у тому, що наполегливість В.Путіна у визначенні нового геополітичного курсу РФ, його кредо «Росія буде або великою, або її взагалі не буде» повною мірою висвітлюють внутрішні суперечності російського суспільства, про які йшлося вище.

Це ж саме стосується й угоди чотирьох, намагань трансформувати відповідні домовленості президентів у суто російський геополітичний проект. Важливо у зв’язку з цим враховувати, що основні контури цього проекту сформувалися після усвідомлення фактичного провалу ідеї утвердження в складі Росії, Білорусі, Киргизстану, Казахстану і Таджикистану Євро-Азійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС). Росія, пише з приводу цього відомий російський політик, депутат Держдуми РФ А.Кокошин, «вирішила здійснити перегрупування своїх сил, зробивши ставку на механізми ширшої реінтеграції». Зрозуміло, що у новому інтеграційному вимірі присутність України є ключовою (Независимая газета, 17 января 2003).

«Нова» політика Москви щодо України

Ми пройшли надзвичайно складний шлях до підписання у 1998 р. та взаємної ратифікації широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України з Російською Федерацією. Як вважають аналітики, можливість появи цього доленосного для наших держав документа пов’язана насамперед з іменами російського та українського президентів — Б.Єльцина й Л.Кучми, їхньою державною мудрістю та авторитетом. Проте договір не зняв і неспроможний був зняти всієї гостроти проблем, які накопичувалися століттями. Російський політичний істеблішмент, а точніше — його найагресивніше налаштована щодо України частина сприйняла цей документ як стратегічну поразку. Українська громадськість має орієнтуватися в цих питаннях. Послідовна у своїх антиукраїнських позиціях «Независимая газета» відзначила цю подію розлогою публікацією під виразним заголовком «Российско-украинский договор: обман века». Ця тема продовжувала нагнітатися й упродовж всього наступного періоду. Вона не сходить зі сторінок російської преси й нині. У січні 2001 р. ця сама газета опублікувала на двох шпальтах статтю відомих російських політиків — К.Затуліна та О.Севастьянова — під такою самою тенденційною назвою «Два года спустя после обмана века». «Два роки тому ми (а нас підтримували Ю.Лужков, С.Бабурін та багато інших політиків) активно боролися, — зазначено у статті, — проти ратифікації договору, який надав односторонню перевагу Києву на шкоду інтересам Москви і російських людей в Україні». Проте договір було ухвалено, що призвело до «агонії російських інтересів і впливу на Україну». Звісно, що К.Затулін, Ю.Лужков і С.Бабурін — це ще не вся російська політична еліта. Але водночас вони уособлюють достатньо вагомий шар суспільної політичної думки, російської ментальності, якими не можна нехтувати. Адже йдеться про ключову позицію російсько-українських відносин — широкомасштабний договір, який регулює не лише політичні, а й правові основи відповідних стосунків.

Які аргументи висуваються на користь зазначеної точки зору? Їх кілька. Спробую подати їх, посилаючись на відповідну статтю К.Затуліна та О.Севастьянова. У ній акцентується увага на аж ніяк не другорядних позиціях. Передусім — це питання кордонів. «Йдеться, — відзначають автори статті, — про юридично закріплене відторгнення від Росії значних історично і стратегічно важливих територій (не лише Криму або, скажімо, коси Тузла, а й колишніх земель війська Донського, Донбасу тощо), заселених значною мірою, якщо не переважно, росіянами. Наслідком цього стало утвердження раніше єдиного російського народу як розділеної нації». «Погодившись де-юре, — пишуть К.Затулін та О.Севастьянов, — із втратою значної частини своїх державоутворювальних земель і народу на користь іншої держави, Росія тим самим закріплює свою неповноцінність як держави. Під порожні розмови про «дружбу і партнерство» між Росією та Україною на роки і десятиліття вперед закладається міна під відносини між російським та українським народами». Далі у статті йдеться про «український етноцид», спрямований, як це намагаються довести автори вказаного пасквілю, на позбавлення російських громадян, що живуть в Україні, «їхньої національної ідентичності». Однією з жертв цього етноциду, за їхнім твердженням, може стати єдність православної церкви та віри. У такому ж самому дусі висловлюється й добре відомий в Україні політолог А.Ципко. «Нинішні кордони Російської Федерації, — безапеляційно заявляє російський вчений, — не можуть бути визнані недоторканними насамперед тому, що вони стримують становлення російської нації». І далі: «Помилки і прорахунки Біловезької угоди мають бути визнані, а їх виправлення має стати частиною нової державної політики Росії. Росія має повне право залишити за собою території в межах історичної Росії» (Независимая газета. 2002. 7 березня).

Я не ставлю знаку рівності між позиціями окремих представників російської політичної еліти та офіційного політичного уряду Російської Федерації. Однак мені не відомі приклади, коли б Кремль офіційно відмежувався від таких заяв, які не сприяють утвердженню спокою та добросусідства у відповідних міждержавних відносинах. Можливо, Кремль і не має наміру це робити? Я знаю, і це мене також надзвичайно бентежить, що на такі речі не реагує й офіційний Київ. Тим більше що йдеться про лінію, рух за якою аж ніяк не уповільнюється. Я намагаюся стежити за російською пресою і добре знаю, що позитивне про Україну в ній — велика рідкість. Навіть економічна статистика, якій люди звикли довіряти, подається зазвичай у викривленому вигляді. На моє глибоке переконання, негативний імідж України у багатьох аспектах започатковується саме з такої подачі. Процитую знову К.Затуліна. «…Росії зовсім не потрібний сильний український президент, сильна Україна, — цинічно заявляє він, — наш національний інтерес зовсім не полягає у тому, щоб Україна була могутньою державою, на яку б ми зважали… Так само Росії зовсім не потрібний сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України. Навіщо він їй? Щоб диктувати свою волю у складних обставинах нашого (мається на увазі російського. — А. Г.) сьогодення?» (Независимая газета. 2001. 25 квітня). Коли вчитуєшся в ці рядки, виникають цілком природні сумніви щодо непричетності російських спецслужб до витоків «касетного скандалу» в Україні. За наявності антиукраїнської психологічної налаштованості все можливе. Тим більше що все це вписується у загальну логіку геополітичної стратегії Росії. За оцінкою журналу «Эксперт», «головний вектор російської експансії у ХХІ ст., можливо, на початку ХХІІ ст., — відновлення з тими або іншими поправками старого імперського формату (кордонів Російської імперії зразка 1903 року і радянського Союзу зразка 1989 р.), відновлення лідерства у регіоні Середземномор’я, на Близькому Сході. Все це, звісно, не може бути воєнним захопленням… У ХХІ ст. експансія набуде ще більшою мірою поглибленого та витонченого характеру, можна передбачити, що вона буде навіть не так ідеологічною, як надідеологічною, з приматом духовно-культурної та інформаційної складової» (Виділено мною. — А. Г. ).

Навряд чи є потреба коментувати цей, хочеться вірити — суто журналістський пасаж, датований серпнем 2002 року. Водночас було б значною помилкою повністю відмежовувати від таких тверджень і дій офіційну Москву. Не думаю, що все, про що йшлося вище, може розвиватися стихійно, без офіційної згоди, що все це — випадковість. Як уже зазначалося, російська спільнота покладає великі сподівання на В.Путіна, на те, що він обов’язково реалізує своє кредо: «Росія може бути або великою, або вона не існуватиме взагалі». Однак нас не може не турбувати, що у зоні геополітичного впливу Великої Росії передбачається обов’язкова присутність і України з відповідною підпорядкованістю останньої. Як висловився один із фахівців російсько-українських відносин А.Окара, «Україна — це «критична маса» для будь-яких проектів на євроазійському просторі» (Эксперт. 2002. № 30, 19 серпня). Так само можна сказати, що Україна — це критична маса і для утвердження статусу Великої Росії. Переконаний, що внутрішня логіка нової моделі путінської геополітики близька до цієї формули. І це необхідно враховувати. Окрім уже відзначеного, треба бачити загострення цієї проблеми у зв’язку з розширенням американської присутності на пострадянському просторі й активізацією саме цього вектора американської політики. Повністю погоджуюся з В.Бадраком, який зазначає: «…усвідомивши втрату впливу на Прибалтійські держави, маючи американських солдатів у Грузії та різке розширення американської присутності в Середній Азії, Москва, швидше за все, намагатиметься не випустити зі сфери впливу Україну» (Дзеркало тижня. 2002. 1 червня).

Звісно, Москва не діятиме щодо України за білоруським сценарієм. Зрозуміла і безперспективність грубого шельмування нашого сьогодення. Нині наголошується на іншому — на нібито безперспективності євроінтеграційних прагнень України. У зв’язку з цим у російській пресі, починаючи з 2001 р., почала акцентуватися увага на питанні вироблення «нової політики Москви щодо України». Рецепти такої політики мають кілька складових. Перша з них — російське населення. «У виборі пріоритетів нової російської політики, — підкреслює «Независимая газета», — на першому місці за своїм значенням — становище росіян (і російськомовного населення) в Україні. Ми не маємо права втратити таку вагому частину нашого народу… Тому потрібно зробити права людини (тут — російської людини. — А. Г.) основним важелем російської політики в Україні. Розуміючи при тому, що в цьому питанні поєднуються стратегічні й тактичні завдання, слід враховувати, що іншої людської масової опори для російської політики у напрямі України — не існує». Навряд чи хтось зможе переконати мене в тому, що офіційний Кремль діє інакше.

Друга складова відповідної програми дій — економічна. Основні акценти тут робляться на експансію російського капіталу. За оцінками журналу «Эксперт», які було опубліковано ще у вересні 2001 р., після остаточного завершення приватизації приблизно 60% українських підприємств належатиме російському капіталові. У лютому 2002 р. цей прогноз було скориговано у бік зростання. Експерти журналу вважають, що до 2005 р. 70% продукції, виробленої в Україні, випускатиметься з участю російського капіталу. Третя складова — військова сфера, «повернення до військового та військово-технічного співробітництва за стандартами, які склалися у відносинах між Росією та деякими державами СНД» (Независимая газета. — 2002. 31 січня). Таким чином, ідеться про три ключові позиції «нової політики Москви щодо України». Ці складові видаються досить респектабельними з погляду норм міжнародних відносин. Тут уже не порушується питання кордонів. Тут ідеться про інше — про права людини, економічний прагматизм і співробітництво у військовій сфері. Щоправда, поза кадром залишаються ще дві позиції — «приватизація» відповідно налаштованої української еліти і виправлення єльцинської помилки щодо висунення «свого» кандидата на чергових українських президентських виборах та забезпечення його обов’язкової перемоги. «Москва, — прописує відповідні рецепти журнал «Эксперт», — повинна менш за все звертати увагу на чергові «кульбіти» Києва, а зосередитися на механізмах інтеграції представників української еліти з російськими інтересами. А також на посиленні прямих важелів впливу на внутрішньополітичну ситуацію в країні, з тим, щоб уберегти себе від несподіваних загострень української «багатовекторності» (Эксперт. 2003. 7 квітня). Звісно, чіткіше про відповідні прагнення російського політикуму не скажеш: без інтеграції представників української еліти новий раунд експансіоналістських прагнень виявиться неможливим.

Мені б хотілося, щоб я у своїх розмірковуваннях помилявся. Але чи слід замовчувати ці факти? Переконаний, що ні. Український народ пережив надзвичайно складну історію, і наші загострені відчуття, наша непримиренність до всього, що стосується загроз нашій державності, нашій незалежності, цілком природні. Іншими вони бути не можуть.

Час працює на Україну

Перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів, Україна має лише один вектор виживання — зміцнення свого економічного суверенітету. Ми розраховуємо і на активну позицію щодо нашої країни світової спільноти — розуміння того, що будь-яка «нова анексія» України Росією призведе до серйозної дестабілізації на європейському континенті. Є в цьому й інший аспект: беззастережний тиск на Україну може остаточно перекреслити прагнення російського політичного керівництва переконати світову громадськість у демократизації трансформаційних перетворень в РФ. Ключовою тут є формула З.Бжезінського. «Росія, — наголошував він, — може бути або імперією, або демократією, однак вона не може бути і тим, і іншим». У цьому пасажі є й протилежне. Це перебільшене відчуття рівня залежності України від свого північного сусіда.

Нинішня геополітична ситуація дедалі більше набуває ознак, за яких Україна для Росії виявляється більш значущою, ніж навпаки. Це стосується не лише політичної, а й економічної залежності. Час працює на Україну та її незалежність. Доки ми — українці — цього не зрозуміємо, доти не позбудемося відчуття меншовартості. Доти залишатимемося рабами існуючої політичної динаміки. Нині в Росії, як, до речі, і в Казахстані, по суті, відтворюється до болю знайома кожному з нас ситуація брежнєвської економіки, повністю залежної від нафтодоларів. Це визнають і російські аналітики. Як відзначає «Независимая газета», «стан бюджету, розвиток цілих секторів економіки, зовнішні зв’язки — все це продовжує залишатися у заручниках у ціни на нафту». Саме через це «в уряді Росії, по суті, не існує важливішої проблеми, ніж проблема ціни на нафту та її динаміки». «Раніше залежність від експорту сировини називали «нафтовою грою». Але тепер нафтову залежність варто порівняти вже не зі шприцом, заштрикнутим у вену, а з пістолетом, приставленим до скроні» (Независимая газета. 2003. 14 лютого). Ті, хто знається на економіці, розуміють, що йдеться про серйозні речі, про відмінності між російською та українською економіками, які можна кваліфікувати як відмінності сутнісного характеру. Завжди вважав і вважаю тепер, що потенційні позиції української економіки не слабші від позицій російської. Концентрація значних запасів природних енергетичних ресурсів — це не лише переваги, а й водночас вузьке місце російської економіки. Моноспрямована економіка найбільш конкурентовразлива. Японія, яка практично не має корисних копалин, розвивалася у повоєнні роки найшвидшими темпами. Нині в Росії понад 20% бюджетних надходжень дає нафта. Але не можна забувати іншого: економіка — це зіставлення доходів та видатків. Собівартість видобутої кувейтської нафти — 4 дол. за барель, Саудівської Аравії – 2,5 дол., Іраку – 1 дол, а російської — 14 дол. Якщо додати до цього високу транспортовитратність російської економіки, то коректність зазначеної тези навряд чи викликатиме заперечення. За словами М.Касьянова, «Нині в Росії практично всі несировинні галузі є неконкурентоспроможними» (Независимая газета, 16 травня 2003 р.). Не слід перебільшувати й нашу економічну залежність. У формуванні економічного потенціалу десять попередніх років реформ не минули марно. Навпаки, вони підтвердили спроможність України до самоствердження та розвитку. Попередні роки мають розглядатися як період не лише глибокої економічної кризи, а й структурного та технологічного оновлення діючих підприємств, підвищення їхньої конкурентоспроможності, освоєння нових промислових ринків і адаптації до умов зовнішньої кон’юнктури. Лише упереджені політики можуть піддавати це сумніву. Визначальним тут є зменшення залежності нашого експорту від російського ринку. У 1994 р. російський ринок поглинав майже 50% українського експорту товарів. У 1996 р. цей показник знизився до 35,95, у 2000 р. — до 22,8 і у 2002 р. — до 17,1%. Натомість частка нашого експорту до країн ЄС зросла за відповідний період з 10,3 до 18,9%, а з урахуванням країн ЄС та країн—кандидатів на вступ до ЄС — 40,8%. Акцентую на цьому зовсім не для того, щоб якимось чином піддати сумніву значущість наших економічних відносин із Російською Федерацією. Йдеться про інше: потрібно чітко уявляти коридор можливостей у наших економічних відносинах із Росією. Ці відносини даються нам нелегко, були і ще довго залишатимуться найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави. Така економічна динаміка є не випадковою. Йдеться фактично про процес «розлучення» наших держав, який має об’єктивне підгрунтя. Доречно буде зазначити, що впродовж усіх років незалежності найбільш незручним для України економічним партнером була російська сторона. Досить згадати, яким чином вирішувалися проблеми виходу України з рубльової зони, переходу на світові ціни на енергоносії, розподілу союзної власності тощо. На жаль, все це мені надто добре відоме. Тому я не можу уявити ситуацію, за якої все в одну мить, як це декларується нині, може змінитися. Сьогоднішня Росія, як і Україна, переживає, переконаний, найвідповідальніший період у своїй історії — період переходу від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це водночас і період подолання самоізоляції, період інтеграції країни у структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав. Мабуть, жодна з країн світу не зацікавлена такою мірою в успіхах Росії на цьому шляху, як наша держава. Ми об’єктивно зацікавлені у відродженні великої демократичної Росії. Україна і Росія як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної. Ця обопільна залежність значною мірою детермінує наш суспільний прогрес і в майбутньому. Саме тому необхідна глибока мудрість політичного керівництва, і особливо інтелектуальної еліти, щоб утвердити оптимальні механізми взаємодії наших держав. Звісно, для цього потрібні час, взаємоповага, добра воля і терпіння. У зв’язку з цим не слід драматизувати існуючих складнощів у російсько-українських відносинах. Вони є природними. Інша річ — конче потрібно глибше усвідомлювати власні стратегічні цілі й національні інтереси, активніше грати «у свою гру». Політика «стати самим собою» — це не політика самоізоляції. Навпаки — це найсильніша політика, політика, що має на меті завоювати справжню повагу до себе у світової спільноти. Переконаний, що саме такий підхід має стати і домінантою у наших відносинах із Росією.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво