НОВИЙ ЕТАП ЗБРОЙОВОГО БІЗНЕСУ: PRIMUM NON NOCERE

На початку минулого місяця трагічно загинув гендиректор держкомпанії з експорту й імпорту продукції та послуг військового і спеціального призначення «Укрспецекспорт» Валерій Малєв. Людина, яка займалася реалізацією державної політики військово-технічного співробітництва протягом майже чотирьох років - його призначення датується 15 квітня 1998 р. Цей факт сам по собі досить унікальний, причому як для України, так і для сусідньої Росії - головного орієнтира України в збройовому бізнесі. «Він був на цій посаді так довго, тому що це був Малєв. Когось іншого за цей період уже з’їли б кілька разів», сказав про нього один із високих представників української «оборонки».

Деякі спостерігачі і політики, котрі використовують ЗМІ для свого кар’єрного зростання, стверджують, що загибель В.Малєва не була випадковістю. По-перше, тому що у квітні 1999 р. майже за таких самих обставин загинув керівник «Укрінмашу» Борис Марусич. А по-друге, тому що не всіх влаштовувала позиція Валерія Івановича щодо жорсткої централізації збройового бізнесу. По-третє, тому що нібито існує записана на плівках майора Мельниченка розмова Президента України Леоніда Кучми і Валерія Малєва про нелегальну торгівлю.

Хай там як, зрозуміло одне: настав новий етап у житті українського збройового бізнесу. Саме тому гіппократівський принцип, винесений у заголовок, буде найважливішим при ухваленні рішення про те, хто очолить структуру, яка, заробляючи валюту для держави, є водночас одним із її найвагоміших інструментів зовнішньої політики.

Без Валерія Малєва...

І все-таки, не намагаючись на чомусь наполягати або щось спростовувати, автор хотів би звернути увагу на деякі факти й аксіоми, повз які пройти просто неможливо, стверджуючи, що загибель Валерія Івановича була невипадковою.

По-перше, на момент загибелі в автокатастрофі керівник «Укрінмашу» Б.Марусич не лише не був людиною номер один в українському збройовому бізнесі, а практично відійшов від цієї сфери, з огляду на ряд причин, розглядати які нині немає сенсу. Більше того, уже певний час існували два «Укрінмаші», і саме керований Б.Марусичем практично був непричетний до збройових угод.

По-друге, що стосується централізації збройового бізнесу, то це була не виключно особиста позиція В.Малєва, а насамперед чітка державна політика останніх п’яти років, причому підкріплена указами глави держави, рішеннями Комітету з питань політики ВТС і експортного контролю при Президенті України тощо. А після досвіду роботи самотужки того ж «Заводу ім. Малишева», який навряд чи можна назвати вдалим, чи ж варто стверджувати, що існуючу систему мали незабаром замінити. Та й щоб змінити систему, замало було б створити ситуацію, аби на одній з ключових посад гендиректора «Укрспецекспорту» опинився хтось інший, а не В.Малєв. Експерти стверджують, що і після трагічної події 6 березня система залишиться колишньою — про це свідчить, окрім іншого, і підписаний Президентом України Указ «Про розмежування повноважень центральних органів виконавчої влади в сфері військово-технічного співробітництва з іноземними державами», яким велено Держкомісії з питань оборонно-промислового комплексу України «організовувати і координувати» ВТС держави.

По-третє, конфлікт із Харківським танкобудівним заводом, про що насторожено повідомили кілька телеканалів, також навряд чи можна пов’язувати з загибеллю В.Малєва. Хоча б тому, що конфлікт розгорівся через конкретний контракт, у ході реалізації якого «Укрспецекспорт» почав зазнавати істотних збитків. А не через різне бачення місця підприємства в системі збройової торгівлі. Сам конфлікт уже на кінець 2001 р. було повністю вичерпано. А крім того, не лише В.Малєв, а й будь-хто інший на його місці не побажав би позбавлення заводу прав спецекспортера, що означало б головний біль відповідальності за завантаження гігантського підприємства. Більше того, з низки найперспективніших тендерів завод і так працює з державним посередником — дочірньою фірмою «Укрспецекспорту» — «Прогресом».

Нарешті, по-четверте, технічний бік трагедії свідчить про те, що саме «Ауді-8» гендиректора «Укрспецекспорту» вийшла на зустрічну смугу, а не навпаки. А що стосується можливої участі в нелегальній торгівлі зброєю, то навіть коли гіпотетично припустити, що якісь українські фізичні або юридичні особи могли б бути учасниками чорного чи сірого ринків озброєння, то цікаво, кому б спало на думку пропускати такі контракти через «Укрспецекспорт» — державного посередника, який має впізнавану і досить вагому марку у світі? Структуру, яка представляє державу і продає зброю на легальному ринку на суму близько півмільярда доларів.

В усій цій ситуації, окрім, зрозуміло, болю втрати для рідних і близьких Малєва, важить розв’язання іншої проблеми, пов’язаної з тим фактом, що успіх збройового бізнесу будь-якої держави багато в чому залежить від усталеної системи, а підписання контрактів багато в чому визначається особистими стосунками перших осіб у державній системі експорту-імпорту держав, які розвивають військово-технічне співробітництво. Що стосується самого Малєва, то, без перебільшення, за роки його керівництва «Укрспецекспортом» (слід читати — основним практичним сегментом військово-технічного співробітництва України з іноземними державами) йому вдалося зробити не просто багато, а навіть те, чого від нього мало хто очікував. Тому значною мірою питання полягає в тому, як розвиватиметься система ВТС без Малєва.

Почати варто з місця України на світовому ринку. Справді, 97-й і 98-й роки були роками ейфорії для національного збройового бізнесу. Україна виконувала найбільший танковий контакт на $640 млн., що, попри певні проблеми з РФ, вивів Україну в десятку основних світових експортерів зброї. Та саме в цій ейфорії і чаїлася небезпека — більшість західних експертів небезпідставно вважали, що після виконання контракту Україна зникне зі списку найсильніших постачальників зброї. Як, приміром, Молдова чи Білорусь, які продали в різні роки по значній партії винищувачів. Саме тому В.Малєв почав розвивати нові напрями ВТС, і результатами цих зусиль став той факт, що Україна не лише не зникла зі списку першого десятка світових експортерів зброї, а й закріпилася на деяких нових ринках. Переорієнтування від реалізації одного найбільшого контракту до цілого ряду контрактів менших обсягів забезпечило Україні заповнення ніші на світовому ринку зброї.

І якщо підписання і виконання пакистанського танкового контракту — заслуга дуже багатьох людей, то вихід на ринок держави НАТО — Греції — заслуга, яка більшою мірою належить гендиректору «Укрспецекспорту». Хоча керівник української держкомпанії ніколи не переоцінював можливостей України на європейських ринках...

Саме Малєв став пов’язувати зростання обсягів експорту зброї з підготовкою новітніх зразків техніки, і саме при ньому «Укрспецекспорт» від імені держави почав серйозно інвестувати ряд нових напрямів від реалізованих контрактів, оскільки розглядав збройовий бізнес як забезпечення умов для розвитку науки й технологій. Наприклад, розробки зі створення в Донецьку станцій пасивної радіорозвідки «Кольчуга» і радіоелектронної боротьби «Погоня», перспективні проекти у сфері радіолокації та безпілотних літальних апаратів, розвиток систем протидії високоточній зброї. «Усе ж таки майбутнє України на ринку зброї може і повинно проявитися в нових технологічних рішеннях з високоточної зброї. Україна вже сьогодні може представити нові радарні системи, системи радіорозвідки і радіопридушення, а також системи керованих на останній стадії польоту снарядів», — сказав він перед торішньою виставкою озброєнь і військової техніки IDEX-2001. І як результат у лютому 2002 р. у Китаї В.Малєв домовився про поставку чотирьох станцій пасивного радіолокаційного виявлення «Кольчуга», яку фахівці одразу ж назвали проривом на ринку високотехнологічної продукції.

Після протистояння на ринку зброї України та Росії 1996—98 рр., 1999 р. уперше почався досить конструктивний діалог торговців зброєю двох держав. Не без допомоги Валерія Малєва і його російського колеги Григорія Рапоти, тоді гендиректора «Росвооружения». А наприкінці 2001 р. (звісно, насамперед у результаті політичного зближення) Валерій Малєв і глава російської ФГУП «Рособоронэкспорт» Андрій Бельянинов підписали угоду про взаємодію двох головних державних посередників збройового експорту, що передбачає, крім іншого, погоджені дії на ринках третіх країн.

Безперечно, ця людина багато зробила для вітчизняної системи збройового бізнесу, у тому числі для її централізації. Сьогодні для цієї системи настали непрості часи, оскільки в Україні завжди було кілька центрів впливу на цей чутливий експорт, причому з досить неоднаковими підходами. Тому, поза всяким сумнівом, подальший успіх Києва на міжнародних ринках зброї великою мірою залежатиме від особистості нового керівника.

Майбутнє компанії і майбутнє системи

Більшість офіційних осіб держави, відповідальних за реалізацію політики військово-технічного співробітництва України, більшість представників оборонно-промислового комплексу і військових експертів упевнені, що українська система ВТС відбулася, і найближчим часом вона не лише не змінюватиметься, а навіть не коректуватиметься серйозно. Більше того, сьогодні цю систему замінити нічим. Швидше за все, не варто шукати майбутніх змін у президентському Указі «Про розмежування повноважень центральних органів виконавчої влади в сфері військово-технічного співробітництва з іноземними державами», підписаному главою держави 20 березня. Хоча де-юре він посилює роль Держкомісії з питань оборонно-промислового комплексу, визначеної «організатором і координатором» діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері військово-технічного співробітництва, йдеться радше не про політику ВТС держави, а про військово-технічну політику. Тобто «що, куди і як продавати» за межі країни, в Україні давно регламентовано, а ось як зробити, щоб було що продавати, — тут є запитання. Тому ряд кроків, які підсилили вплив цього недавно породженого органу, цілком логічний. На початку року під опіку Держкомісії ОПК потрапили виставки озброєнь, у лютому уряд затвердив Концепцію структурної перебудови ОПК. Тепер голос цієї структури буде чіткішим і в іншій сфері: указ передбачає участь її представників у переговорному процесі щодо збройових угод. Але це теж об’єктивна необхідність — адже, виявляється, навіть таке, здавалося б, просте питання, як затвердження офіційної делегації на міжнародну виставку озброєнь, майже щоразу перетворюється на проблему. Як вважають експерти, усе ж таки найголовнішим досягненням Держкомісії ОПК є інше — відтепер саме позиції цього органу мають стати ключовими у визначенні напрямів і конкретних проектів розробок нової зброї. А також — у визначенні партнерів для таких військових НДДКР. А це вже реалізація державної військово-промислової політики. Але не зміна системи ВТС, і тим більше державної монополії на збройовий бізнес!

Найбільше, на що можна сподіватися, — це створення і становлення обіцяних семи-дев’яти вертикально інтегрованих структур. Але на це піде, за різними оцінками, не менше двох-трьох років. Ще близько півроку може знадобитися на отримання такими холдингами права самостійно торгувати спецпродукцією і послугами. Чимало спостерігачів надихнулися повідомленнями про те, що в сусідній Росії торгівля запчастинами до проданої військової техніки йтиме безпосередньо, а не через держпосередника. Однак сьогодні ще немає жодного прикладу, коли б контракт було реалізовано повз державу. А за останніми даними, ряд російських самостійних у плані зовнішньої торгівлі структур, типу «Антей» чи РСК «Миг», будуть позбавлені генеральних ліцензій. Зате, зміцнивши державні позиції в особі «Рособоронэкспорта» (ліквідувавши кілька структур, які торгують зброєю), Росія вийшла на рекордні показники за обсягом експорту озброєнь і військової техніки 2001 року.

Тепер про особу нового керівника компанії. Хоча життя компанії настільки налагоджене, що вона може певний час функціонувати за інерцією, загибель гендиректора «Укрспецекспорту» виявилася настільки несподіваною, що підшукати йому рівнозначну заміну справді складно. Саме це, а також те, що Президент не пішов на призначення нового керівника до закінчення виборів, свідчить ось про що. По-перше, про те, що готових кандидатур сьогодні немає. По-друге, про те, що ця посада справді політична, причому практично без права політика на помилку, бо вона завжди буде для нього останньою. А це означає, що цілком можливий і, очевидно, буде політичний торг. І хоча посада керівника «Укрспецекспорту» славиться як невдячна, очікується, що претендентів на її заміщення буде достатньо.

Вже сьогодні спостерігачі називаються у ролі можливих кандидатур деякі досить відомі у цій сфері прізвища. Наприклад, екс-міністра оборони Олександра Кузьмука, екс-віце-прем’єра Володимира Куратченка, нинішніх першого заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони Леоніда Рожена, заступника голови Держкомісії ОПК Володимира Чумакова і заступника гендиректора «Укрспецекспорту» Олександра Коваленка. До речі, у вівторок останній урядовою постановою був призначений виконувачем обов’язків гендиректора, що свідчить, по-перше, про життєздатність схеми торгівлі зброєю 1996—97 рр., а по-друге, про те, що ця посада все ж таки стане предметом післявиборного торгу. Кожен із названих має свої цілком реальні шанси, однак у кожного є свої вразливі місця. Є ще дуже можливий варіант призначення на посаду гендиректора керівника одного з великих оборонних заводів, наприклад, із Дніпропетровська. Спеціалісти вважають, що така ситуація вкрай небажана, але цілком реальна. Однак як найбільш імовірна розглядається версія призначення досить впізнаваного в країні і за її межами політика, який хоч і далекий від «кухні» збройового бізнесу, але матиме дипломатичну жилку і дуже коротку дистанцію до першого кабінету в державі.

Взагалі, більшість експертів переконані, що критерії при призначенні на посаду гендиректора йтимуть у такому послідовно убутному порядку: близькість до Президента, дипломатичні здібності, становище на українському владному олімпі, здатність стратегічно мислити і прогнозувати ситуацію, менеджерські дані і, нарешті, знання проблем оборонно-промислового комплексу.

А про те, чи зуміє Україна оговтатися від втрати, ми дізнаємося при підбитті підсумків торгівлі 2002 року...