Німецько-французька школа політичного лобі чи директорат меншості у ЄС?

Тоді як на порядок денний у Франції винесено підвищення пенсійного віку, а в Німеччині дедалі більше затягуються «вузли» держави соціального благоденства, — «європейська політична пенсія» Німеччині і Франції, двом досвідченим керманичам «локомотиву» Європейського Союзу, поки що не світить.

В інтеграційному об’єднанні, яке вже розширилося до 27 держав, у його багатонаціональній і багаторівневій політичній системі управління справді ніким заступити негласну посаду ідейного натхненника й політичного ініціатора, але важливіше, що сформований на початку 1950-х років німецько-французький тандем уже за інерцією провадить «союзну політику в рамках союзу», тобто діє як політичний «alliance within the alliance» — як часто титулують таку політичну констеляцію. Свідчення цього можна знайти майже в кожному політичному процесі союзного рівня — винятку не становлять і обидва цьогорічні саміти Європейської Ради. Чи то на березневій, а чи на жовтневій сесії Європейської Ради франко-німецькі ініціативи знову і знову випереджають поміркованість решти держав-членів у загальносоюзному масштабі.

Назвемо лише декілька останніх: березневі пропозиції німецького канцлера Меркель і французького президента Саркозі щодо реформування Пакту стабільності і зростання; проекти реформування супутникової навігаційної системи Галілео (навздогін американським успіхам у цій сфері, всім відомій GPS); жовтневі довілльські зустрічі у форматі «трійки» (з участю російського президента Медведєва); німецько-французькі заклики до перегляду окремих положень щойно прийнятого Лісабонського договору; форсована реформа валютної політики у Союзі.

Визнаючи, що «роль Німеччини зростає», і не лише як донора переддефолтної Греції, президент Європейської Ради Герман ван Ромпей усе-таки дивується: «чого ж хоче Німеччина від Європи»? А тут ще нові німецько-французькі пропозиції реформування Договору про реформування Європейського Союзу: хоч би як тавтологічно й парадоксально це не звучало, але щойно прийнятий (у грудні 2009 року) новий установчий договір Німеччина вже розцінює як «недієвий» і форсує його зміну, особливо у частині зовнішньополітичної діяльності Союзу. Чи справді союзні конституційні акти за рік так застаріли, що не дозволяють ефективно функціонувати союзним органам і творити союзну політику, чи вони просто недостатні для далекоглядних і прогресивних цілей німецько-французького тандему? Так чи інакше, якщо провести реформу планують до наступного саміту ЄС у березні 2011 року, то доведеться поквапитися, бо в такому разі її проект треба подати до кінця грудня нинішнього року. Не вдаючись наразі до прогнозів, спробуємо віднайти ключовий інструмент впливу, що його вдало і давно використовують Німеччина і Франція для лобіювання своєї зовнішньополітичної стратегії, оформленої у лютому 2010 року у спільний «Порядок денний 2020» із понад 80 проектами.

«Особлива особливість»

Усі відносини між сучасними суб’єктами міжнародних відносин — особливі й не схожі між собою. Тим часом поняття «особливих відносин» якось уже інерційно асоціюється із типом відносин Великої Британії і США. Насправді ж німецько-французькі відносини характеризуються не менш особливою, навіть
унікальною властивістю, що дозволяє обом чоловим державам ефективно провадити власну політику на союзному рівні.

Політичне лобіювання у Європейському Союзі таке ж багатогранне, як і сама його політична природа, і кожна з держав, діючи самотужки чи в союзі з іншими, розвиває власний арсенал інструментів зовнішньополітичного впливу. Втім, жодна інша держава—член нинішнього Союзу не має такої ваги і такого статусу в Європі, як їх мають Німеччина і Франція. Ключовий момент їхнього впливу на союзну політику — стабільна й ефективна проекція стратегічно зближених національних зовнішніх політик на європейський рівень. І хай скептичне око вбачає у цьому простий збіг обставин, — раціональний погляд примушує інтерпретувати суть і рівень впливу німецько-французьких ідей на розвиток інтегрованої Європи як політичне явище, що має власні закономірності функціонування й еволюції, — міжнародний режим. Саме з такої перспективи пропонується розглядати усталену форму тісних (взаємовигідних, але й взаємообумовлених) зносин німецької і французької республік як у формальному, так і у неформальному вимірах. Якщо формальні, офіціозні елементи німецько-французького режиму можна віднайти і в інших «парах» усередині ЄС, то, власне, неформальні риси цього двостороннього режиму виділяють його в окрему, особливу категорію, що наразі не має аналогів (віддалено нагадуючи за показником особливості вже згадані «особливі відносини» США і Великої Британії).

Формальний інструментарій політичного лобізму на рівні ЄС творять у німецько-французькому режимі норми, процедури та інституції. Норми німецько-французького тандему доволі диверсифіковані і мають як договірний (взаємна консультація та узгодження позицій, взаємне інформування, звітність, тісна координація, рівноправність), так і позадоговірний (символізація двосторонньої співпраці, норма інспектування, відмови від одиночних дій) характер. Не поступається нормам інституційний регулятор двосторонніх відносин, представлений щільною мережею урядових і неурядових утворень та політичних форматів: інституційна мережа німецько-французького режиму сформована як на президентсько-канцлерському, так і на міністерських та відомчих рівнях, включно з відповідними парламентськими департаментами і відділами, а також численними міжнаціональними формаціями громадянських суспільств обох країн. Процедурна складова політики Німеччини і Франції — чи не найбільш політично рентабельний «депозит» спільної стратегії лобіювання на європейському рівні: на противагу тактиці «ходінь бюрократичними коридорами», що становить суть процесу формування й імплементації політики у Європейському Союзі, процедури німецько-французького лобі дозволяють обом країнам застосовувати практику бюрократичного штурму.

Дієвість формального інструментарію має свіжі політичні підтвердження. Так, буденно-політична для німецько-французького режиму норма координації та узгодження національних позицій, засвідчена скоординованими діями Німеччини і Франції на цьогорічному жовтневому саміті Європейської Ради, поповнилася листопадовим консенсусом із її поглиблення у бік налагодження механізму ще тіснішої координації політичних курсів обох країн.

Найхарактернішими принципами цього тандему є: співпраця (як беззастережна форма політичних відносин) і зміцнення дружніх взаємин, солідарність (особливо у вимірі європейської та міжнародної політики), усвідомлення спільності проблем і необхідності їх спільного розв’язання, принцип спільного стратегічного планування, а також автономізації Європи. Правила, які обмежують егоїзми національних політичних курсів, здебільшого лежать у площинах, що відповідають принципам, утім — вирізняються й такими моментами, як попередня координація, скоординована співпраця у міжнародних інституціях, інтенсивний обмін кадрами й інформацією, детабуїзація двосторонньої співпраці.

Закономірність еволюції чи еволюція закономірності?

Саме у передбачуваності й відносно точній прогнозованості полягає успіх спільної стратегії політичного лобіювання, що її провадять Німеччина і Франція у загальноєвропейському політикумі. Утім, зі зміною політичного лідерства обох країн (особливо з приходом на посаду президента Франції амбіційного й темпераментного політика Ніколя Саркозі), така роками усталена передбачуваність політичної погоди в національних кулуарах обох країн стає проблематичною. Нова «пара» лідерів двох країн, Ніколя Саркозі і Ангела Меркель, характеризується доволі різним політичним темпераментом (управлінський стиль німецького канцлера можна означити як «спокійно-розважливий», тим часом стиль керівництва французького президента, який майже щодня шокує країну власними заявами, можна охарактеризувати як «амбіційно-імпульсивний»), відмінним від поміркованого управлінського стилю політичної еліти покоління «’69». Утім, досі темпераменти обох лідерів відмінно взаємодоповнювалися. Чи вдасться збалансувати політичні амбіції й національні інтереси двох провідних держав Європейського Союзу задля налагодженої роботи «двигуна» європейської інтеграції та посилення ефективності режимного лобі Німеччини і Франції у союзному політикумі, покажуть уже грудневі політичні перформанси, дебют яких спільними зусиллями готує на європейській сцені німецько-французька політична трупа. «Прогонка» німецько-французького сценарію реформування щойно реформованого Європейського Союзу уже дає підстави стверджувати: союзний зовнішньополітичний авторитет і економічну стабільність зміцнюватимуть переважно вздовж паралелі «Берлін — Париж», а не генеруватимуть на брюссельських широтах.

Російське пальне для німецько-французького «двигуна»?

Тектонічні коливання континентально-владного характеру в Європі, що особливо почастішали після (ще досі свіжої) економічної кризи, віддають неспокоєм у східний бік зовнішніх кордонів Європейського Союзу. За терапію неспокійного сусіда взялися (що зовсім не дивує) обидва ідейних лідери в союзному політикумі — Німеччина і Франція. Не дивно, бо начерки такого сценарію підготував промовистий жест дворічної давності (саме в Німеччині російський президент Д.Медвєдєв виступив п’ятого червня 2008 року з пропозицією прийняти новий договір про європейську безпеку), а цьогорічні мезеберзькі обіцянки німецької канцлерки (п’ятого червня 2010 року) заступитися у європейському політикумі за ідею російського колеги і зробити перший крок у напрямі до створення комітету Росія — ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки (КЗПБ) лише скоротили шлях до норманського Довілля. Фактично, мезеберзькі пропозиції А.Меркель російському президентові взамін на виведення російських військ із Придністров’я були подані так, неначе ЄС усім членським складом уже ухвалив бодай якесь таке рішення. Така впевнена позиція німецького уряду будувалася на міцній підтримці французького партнера: якщо раніше терези зовнішньополітичного інтересу Франції нерішуче схилялися до російського джерела нафти й газу, то криза в європейській економіці прибрала всю амбівалентність. І хоча публічно (читати — на публіку) Н.Саркозі заявляє своєму російському колезі, що будь-який договір про безпеку «від Ванкувера до Владивостока» повинен базуватися на вже дійсних інститутах і механізмах безпеки у Європі (передовсім — НАТО, Рада Росія — НАТО, ЄПБО), фактично Париж розгорнув широку економічну програму «наведення мостів», вступ до якої політична еліта прочитала у проекті забезпечення Росії французькими кораблями «Містраль». Оскільки в листопаді Франція перебрала головування у «великій вісімці» (яку президентові Н.Саркозі належатиме впродовж 2011 року переформатувати у «велику чотирнадцятку», а то й «двадцятку») і водночас добивається спільного з Німеччиною головування в Організації
з безпеки та співробітництва у Європі, — кульмінація сценарію «Берлін — Париж — Москва» ще попереду.

Попереду, вочевидь, і еволюція німецько-французького режиму, чи принаймні його статусу в Європі, адже наведення мостів економічної (передовсім — власної) безпеки з Росією уже викликає спротив решти держав—членів ЄС, підсилений широким невдоволенням німецько-французькими амбіціями з реформування Пакту стабільності і зростання, а також валютної політики ЄС, задекларованими на брюссельському саміті Європейської Ради у жовтні нинішнього року. І тут проблема не так у тому, що Берлін і Париж активізували проросійську політику, як у тому, що столиці чільних у Європі країн до певної міри паралізують європейську політику: німецько-французька спільна позиція, що раніше представляла компроміс держав—членів ЄС з того чи іншого питання, почала втрачати (внаслідок надання переваги національним економічно-безпековим інтересам перед загальноєвропейськими) рівень «представництва». Тим часом із початку листопада нинішнього року федеральний міністр фінансів ФРН Вольфґанґ Шойблє навіює німецькій Франкфуртер Алльґемайне Цайтунг риторику «представницької» ролі Німеччини і Франції, яку до того ж пропонує поширити і на сусідський регіон: обом чільним країнам ЄС буцімто випала честь втілювати представницький компроміс інтересів країн союзного сусідства (Франція — регіону Середземномор’я, а Німеччина — традиційно регіону Східної та ще й Північної Європи). Аби такі амбіції «адекватно» сприйняла решта держав—членів ЄС, німецький міністр фінансів напередодні саміту Європейської Ради 28 — 29 жовтня 2010 року вдався аргументувати по-сорбоннському від протилежного: «Зрозуміло, що Німеччина і Франція не можуть виступати за весь Союз. Однак без спільних німецько-французьких позицій (що зовсім не слід трактувати як «зраду Європи») подальші кроки у європейській інтеграції даватимуться вкрай важко». Цілком імовірно, що такий залізний аргумент здатен зламати крихку (читати — боязку) союзну критику німецько-французької довілльської ініціативи у форматі «трійки». Тож, можна гадати, європейські партнери не завадять німецько-французькому «двигуну» курсувати автобанами брюссельської політики на пальному марки «made in Russia», принаймні доки режимна політика Німеччини і Франції у Європейському Союзі залишатиметься дієвим інструментом ініціації та імплементації союзного політичного курсу, що може з’ясуватися уже в березні наступного року.