Nil sub sole novum

Поділитися
Чи, простіше кажучи, немає нічого нового під сонцем. Вислів, що міститься в знаменитій Книзі Екклезіаста і приписуваний наймудрішому царю Соломону, так і проситься на роль гасла чергової політичної реформи.

Чи, простіше кажучи, немає нічого нового під сонцем. Вислів, що міститься в знаменитій Книзі Екклезіаста і приписуваний наймудрішому царю Соломону, так і проситься на роль гасла чергової політичної реформи.

Аналізуючи погляди юристів і політиків на суть, масштаби та механізми гіпотетичних перетворень Основного Закону, можна вийти на деякі узагальнення.

Перше. Слухаючи осіб, які в тій чи іншій формі впливали на процес, переконуєшся, як мало прогресують провідні політики в цьому питанні. Ті самі непродумані підходи, ті самі непереконливі аргументи, те саме вільне поводження з дефініціями. І та ж завзятість, із якою провідні майстри мистецтва можливого відмахуються від застережень незаангажованих правознавців. Відмінність від ситуації восьми-, п’яти- чи трирічної давнини лише в тім, що незаангажованих правознавців залишилося вкрай мало.

Дефіцит нових ідей і нових людей є загрозливим. Утім, самих політиків ця обставина, схоже, геть не лякає. І від цього стає ще тривожніше.

Друге. Бажання політиків переробити Основний Закон «під себе», нехай і старанно масковане, для кожного спостережливого експерта є очевидним. Ключові персонажі значно охочіше й докладніше кажуть про перерозподіл повноважень між інститутами центральної влади, про діархію (дуалізм) у виконавчій системі, про нові правила розставляння керівних кадрів et cetera. Тим часом в Основному Законі є низка інших прогалин, про які бонзи або не згадують зовсім, або обмежуються загальними фразами. На кшталт тієї, що наприкінці минулого року «прикрасила» передвиборну програму Партії регіонів — «Ми — за поглиблення політичної реформи...» Ми — теж. Але у кожного своє уявлення про реформу і свій погляд на поглиблення.

А либонь Конституція — це не тільки злощасний трикутник «парламент — уряд — президент». Про що політики або забувають, або не знають зовсім.

Про потребу реформувати місцеве самоврядування переважно згадують мимохідь, про суть можливих змін узагалі воліють мовчати. Хоча без чітко прописаних правил функціонування регіонів Україна ніколи не зведеться на ноги. Стань вона хоч парламентською республікою, хоч конституційною монархією.

Про загальний нагляд прокуратури, схоже, взагалі забули. Чи навмисно не хочуть згадувати?

Про реформу судової влади не говорить тільки ледачий. Але далі абстрактних закликів до суддів «підвестися з колін» або настільки ж абстрактних обіцянок «викоренити корупцію» справа не рухається. Тим часом існує цілий ряд абсолютно конкретних речей, які потребують підвищеної уваги політиків і зваженої оцінки експертів. Насамперед мова про
124-ту статтю Конституції, котра поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини в державі.

У результаті суд став голов­ним аргументом у суперечках політиків, політичних угруповань і органів. Рівень політизації та корумпованості судів цілком очевидно досяг критичної позначки. А тому питання про перегляд чинної редакції статті 124, на наш погляд, назріло. Але чому про це мовчать ревні поборники «судової реформи»?

Ще одне питання, можливо, трохи менш гостре, але від того не менш актуальне — структуризація судової системи. Стаття 125 закріплює: дана гілка будується на принципах територіальності та спеціалізації. Порушення так званого принципу інстанційності, на думку багатьох знавців права, суттєво знижує ефективність механізму здійснення правосуддя. Однак цю тему теж мало хто порушує. Чи мало хто розуміє?

Напевне потребує уточнення не лише процедура призначення суддів, а й методика їхнього добору. Про першу проблему політики говорять охоче. Як відомо, торік Конституційний суд позбавив президента права призначати суддів на адміністративні посади. (Права, яке самовільно привласнив собі Леонід Кучма і яким за умовчанням користувався Віктор Ющенко.) Але, якщо не помиляємося, іншу методику призначення суддівського керівництва так і не узаконено. Що зберігає правову щілину для нових владних зловживань і заважає істинній незалежності судів. Лідери політичних угруповань наперебій пропонують свої рецепти. Але вважають за благо не пускати пари з вуст щодо необхідності посилити критерії добору суддів. Хоча питання, безсумнівно, назріло. Мова, наприклад, про запровадження жор­сткої системи кваліфікаційного тестування і, можливо, про запровадження вікового цензу.

Тривогу викликає та обставина, що і керівництво БЮТу, і лідери Партії регіонів, і окремі представники «НУ—НС» досить активно експлуатували популістське гасло про можливість призначення і відкликання суддів населенням. Ми поділяємо тривогу тих юристів, хто побоюється: у нинішніх умовах такий крок призведе лише до посилення залежності суддів і до ще більш масштабної політизації судів.

Особлива стаття — Вища рада юстиції. Функції цього органу, механізм комплектування ВРЮ, а також характер взаємодії даної структури з іншими інституціями гостро потребує коригування.

Багато й з гіркотою можна говорити про Конституційний суд. Обмежимося двома міркуваннями. Досвід останніх подій примушує до встановлення:

— прозорої і технологічної процедури добору майбутніх членів КС;

— чітких строків розгляду подань і надання висновків. (Затягнувши процес розбору проекту №3207-1, Конституційний суд свого часу фактично зірвав другий, украй важливий, етап політреформи — модернізацію системи місцевого самоврядування.);

— точного розшифровування поняття «порушення присяги» і беззастережного порядку усунення суддів КС за вчинення такого діяння.

Третє. У діях державних мужів (дам), як і раніше, немає системного підходу до модернізації Конституції. Вони висловлюють готовність пожертвувати одним заради впровадження (збереження) іншого. Проте Основний Закон — не політичний напівфабрикат, він — довершений правовий твір. Заміна коми на крапку може вимагати прийняття (скасування) сотень нормативних актів. А якщо їх не буде прийнято (скасовано), то вся юридична конструкція ризикує завалитися. Головне лихо так званої реформи зразка 2004-го було саме в тому, що вона не мала завершеного характеру. Схоже, що це так нічого політиків і не навчило.

Четверте. Лідери політичних об’єднань не мають чіткого уявлення про те, чого саме вони хочуть. Їхнє прагнення отримати (зберегти) владу — незаперечне. Горезвісна реформа — інструмент досягнення цієї мети, не більше. Вони терзають своїх юридичних радників ідіотським запитанням «Який розклад найбільше сприятиме мені в досягненні абсолютної влади?» І шаленіють, коли їм не можуть дати однозначної відповіді. Що така відповідь неможлива у принципі — поза межами їхнього розуміння. Тим паче їм складно зрозуміти, що Конституція існує для принципово інших цілей і завдань.

Ось чому вожді так шарахаються у своєму баченні «конституційної реформації». То їм подобається «чистий парламентаризм», то подавай сильну президентську владу.

Доки керманичі не визначаться, доручені їхньому піклуванню політсили не мають можливості точно сформулювати офіційну позицію. І відбуваються фразами про «демократизацію», «гармонізацію» та «поглиблення». Але доки поводирі метаються, паства розколюється. І в «НУ—НС», і в ПР, і в БЮТ різні громадяни по-різному дивляться на майбутні зміни. Імперативний мандат, функції глав місцевих адміністрацій, повноваження Ради національної безпеки, повноваження президента на дострокове припинення повноважень парламенту, виборча модель — ось неповний список питань, які викликають жваві дискусії в усіх трьох політичних силах. Причому погрози голосувати всупереч позиції фракції звучать із усіх трьох таборів.

П’яте. Усе вище перелічене дозволяє припустити, що навіть кожній із зазначених політ­сил окремо буде неймовірно складно вийти на якийсь узгоджений варіант. Свіжий приклад — внутрішній конфлікт у «НУ—НС». Ющенко сповнений бажання піддати ревізії основні принципи Конституції, викладені в I, III і XIII розділах Основного Закону. Щонайменше, два десятки членів його фракції, наскільки нам відомо, рішуче проти. Віктор Андрійович вбачає у конституційному референдумі панацею, цю ідею публічно підтримав глава «Нашої України» Кириленко. Проте інше крило «НУ—НС», «Народна самооборона», такого підходу не визнає.

У БЮТ і ПР ситуація багато в чому схожа.

Тим більше не доводиться говорити про єдність поглядів на конституційну реформу в масштабах усього парламенту. Точок дотику активно ніхто не шукає. Національна конституційна роль для такої місії підходить найменше.

Різноманітні сили позначили свою теоретичну готовність об’єднуватися не «за», а «проти». Наприклад, проти конституційного референдуму. Або проти впровадження парламентаризму. Ті ж таки сили готові взяти участь у різних протестних проектах. Зашкодити іншому легше, ніж зробити самому. Такого погляду поки що дотримуються і Тимошенко, і Янукович, і Литвин.

Шосте. Відсутність консенсусу еліт і відсутність цільного, вистражданого і зваженого погляду на зміни Конституції в кожній із них робить політреформу малоймовірною. А її легітимність — неможливою.

Хоч би хто, хоч би коли і хоч би як змінював Конституцію, неодмінно знайдеться досить серйозний гравець, у якого будуть не тільки приводи, а й причини сумніватися в законності, прозорості та ефективності цих змін. Далі можна очікувати або вимог скасувати «антинародну реформу», або закликів внести нові зміни, «поглибити», «гармонізувати» й «демократизувати».

І все розпочнеться спочатку?

Сьоме. Володимир Шаповал, один із адептів нової конституційної реформи, днями сказав, що нова версія Основного Закону має стати чимось на
кшталт «інструкції для дурнів». Тобто в ній не має бути положень, які б припускали подвійне тлумачення. Двозначність окремих норм справді є проблемою. Однак опускати головний правовий документ до рівня «інструкції для дурнів» теж, напевно, не варто. Тим паче що для дурнів інструкції не писані...

Пояснювати незрозуміле — функція Конституційного суду. Проте політики не поспішають із його допомогою знімати питання, а сам КС найчастіше не поспішає вносити необхідну ясність.

У результаті зоряні команди юристів, які обслуговують різні команди політиків, до втрати голосу і слуху сперечаються про те:

— має право на існування термін «нова Конституція» — чи припустимо вживати лише визначення «нова редакція Конституції»?

— чи існує юридична відмінність між словосполученнями «внесення змін у Конституцію» і «нова редакція Конституції», і якщо так, то в чому?

— елементом вітчизняного законодавства є лише резолютивна частина рішення Конституційного суду — чи юридичну силу має й мотивувальна? І, у зв’язку з цим, яке з рішень КС є істиною в останній інстанції? Березневе 2000-го, яким категорично забороняється приймати Основний Закон на референдумі? Чи жовтневе 2005-го, де таке дозволено?

Кожна зі сторін наводить неспростовні ( з її точки зору) аргументи, але запитання так і залишаються без відповідей. Без відповідей Конституційного суду.

Одне слово, все як завжди. Ті ж суперечки на ту ж саму тему.

Майбутнє Конституції так само туманне. Що означає нові, неминучі політичні кризи.

Але хіба вони когось здивують?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі