Нічия на користь переможених - Політика - dt.ua

Нічия на користь переможених

18 листопада, 2011, 16:09 Роздрукувати Випуск №42, 18 листопада-25 листопада

Демонстрація небувалої депутатської єдності стала трохи несподіваним підсумком тривалого і болісного процесу підготовки нових правил виборів парламенту.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Доля виборчого закону не залежала від опозиції. Доля опозиції не залежить від виборчого закону. Перш ніж розпочати аналіз того, що сталося вчора у Верховній Раді, потрібно нагадати ці абсолютно очевидні речі.

Демонстрація небувалої (як на нинішній час) депутатської єдності стала трохи несподіваним підсумком тривалого і болісного процесу підготовки нових правил виборів парламенту. Зробимо застереження: несподіваним, коли брати до уваги важливість свіжоспеченого нормативного акта і складну історію його створення. Однак із погляду нинішніх реалій 366 голосів, поданих за цей закон, — цілком очікуваний результат.

Перемога чи зрада? Прихильники опозиції, які намагаються знайти для себе відповідь на це запитання, схильні виставляти найкатегоричніші оцінки. Як на мене, це, швидше, нічия з легким відтінком «договорняку» (якщо вже вживати спортивну термінологію). А термін «зрада» можна застосовувати лише там, де є місце моральним принципам. У світі, в якому визначальними чинниками слугують фінансовий розрахунок, особиста вигода або як мінімум політична доцільність, категорії «відданість» і «зрада» застосовувати нерозумно.

Отже, хто що виграв чи програв, і чому.

Повернімося до джерел. Було дві основні версії нового закону про вибори народних депутатів. Першу розробила спеціальна група, яку очолював Олександр Лавринович і до якої входили представники опозиції. Документ значною мірою враховував критичні зауваження, висловлені Венеціанською комі­сією після торішніх місцевих виборів. Але він передбачав консервацію закритих партійних списків, повернення до змішаної моделі, вилучення блоків із процесу виборів та підвищення виборчого бар’єру. Три останні новації з різних причин опозицію не влаштовували. Але влада жорстко дала зрозуміти: вона готова обговорювати подальшу демократизацію виборчих про­цедур, проте не торгуватиметься з приводу моделі. Опозиція на ці правила гри пристала. Про­тести проти реанімації «мажоритарки» мали уривчастий і непереконливий характер. Збере­ження келійного характеру формування передвиборних реєстрів противників режиму якраз влаштовувало. Так само, як і владу. Вголос опозиціонери, зрозуміло, ратували за створення механізму відкритих списків. Але, поклавши руку на серце, належних зусиль до того, аби хоч спробувати пробити такі зміни, провідні політики та ключові політичні сили не доклали. Максимум, на що їх вистачило, — ліниво домагатися збереження чинного, жорстко пропорційного закону.

Отож сьогоднішні крики про те, що все пропало, не скидаються на щирі. По-перше, «пропало» не вчора. По-друге, далеко не все.

Був і другий варіант закону. Його відносно недавно вніс голова фракції Партії регіонів Олександр Єфремов. Він включав усі «драконівські» норми, які містилися в законі про місцеві вибори і які критикувала Венеціанська комісія.

Є дві версії появи цього закону. Згідно з першою, його виникнення могло бути пов’язане з конфліктом в оточенні Віктора Януковича. Зокрема з позицією Андрія Клюєва, який хотів мати важелі контролю за виборчим процесом, гостро необхідні у світлі помітного зниження довіри до влади. Згідно з другою, проект Єфремова був лише частиною інтриги, мета якої — примусити опозицію підіграти владі.

Так чи інакше, а єфремовський варіант послужив приводом до конфлікту. Щоб його розв’язати, було створено тимчасову спецкомісію на чолі з Русланом Князевичем. Він, спираючись на письмову згоду двох опозиційних фракцій, передав владі своєрідний ультиматум, що складався з двох частин — політичної і процедурної. У першій рекомендувалося: 300 депутатів ВР обирати на пропорційній основі, а 150 — на мажоритарній; надати право блокам брати участь у виборах; забезпечити однаковий виборчий бар’єр для партій і блоків, заодно істотно знизивши його. У другій частині пропонувалося повернутися до попереднього, в цілому узгодженого проекту, внісши до нього низку доповнень, спрямованих на подальшу демократизацію виборчих процедур. При цьому опозиція дала зрозуміти, що згодна пожертвувати політикою заради процедури. Звертає­мо увагу і на ще дві обставини. Ніхто не ставив вимогу добиватися «відкриття» списків. Ніхто не робив рішучих спроб прямо пов’язати долю закону з долею Тимошенко та Луценка.

По суті, противники режиму погоджувалися на купівлю того, що позавчора було подароване, а вчора — украдене. З висоти дня сьогоднішнього це справді скидалося на «договорняк». Після доленосного голосування депутати від влади і депутати від опозиції не скупилися на коментарі. І те, що ці коментарі часто були схожі за формою і по духу, посилювало підозру про змову.

Але якщо вона справді мала місце, то посвячені в неї були тільки вожді. А в рядових були свої причини підтримати проект, який, попри всі свої плюси, «дарує» опозиції купу проблем.

Можна зрозуміти, в чому виграш влади. Вона частково обіляє себе перед Заходом, відмовляючись від відверто недемократичних норм у виборчому законодавстві. Вона демонструє схильність до компромісу. Вона вносить сум’яття у лави прихильників опозиції, — частина симпатиків «фронди» не знає, як реагувати на те, що захисники режиму і його противники не просто одностайно голосують, а й спільно діляться радістю з приводу вчиненого. Нарешті, примушуючи опозиціонерів «купувати украдене», вона позбавляє їх можливості й засобів торгуватися, наприклад за зниження бар’єра.

Можна припустити, в чому резон одного з головних учасників комбінації — Арсенія Яценюка. Він зацікавлений у відносно високому бар’єрі та забороні на створення блоків. У такому разі «Фронт змін», що спирається на досить високий рейтинг, може розраховувати на пристойний результат у майбутній Раді. Теоретично він міг виступати в ролі посередника між владою та опозицією, і успіх на цій ниві посилював би його «тіньову» вагу. Представники БЮТ стверджують, що саме Яценюк фактично доламав Турчинова, який ще в четвер вранці закликав партійних колег ігнорувати голосування за виборчий закон. І якщо зазвичай Олександр Валентинович у кулуарних сутичках брав гору над Арсенієм Петровичем, то цього разу сталося інакше. Хіба не дивно, що лідер «ФЗ», який гучно й наполегливо закликав опозицію бойкотувати нову парламентську кампанію, бере таку жваву й активну участь у долі профільного закону? Невже тільки з любові до законодавчого мистецтва?

Якщо припустити наявність гіпотетичної змови, то можна відшукати причини, з яких ця змова могла бути вигідною, скажімо, Турчинову. Олександр Валентинович — фігурант кримінальних справ, судовий розгляд яких здатний зробити його сусідом Юлії Володимирівни. У світлі цього чи можна йому докоряти за природне небажання стати ще однією жертвою вибіркового застосування карного законодавства? Чи міг він підіграти Яценюку і (або) владі, беручи до уваги те, що виборчий закон у його теперішньому вигляді Турчинову й «Батьківщині», швидше, на руку. Спробуйте самі відповісти на це запитання.

Чому соратники Тимошенко зацікавлені у підтриманій Радою моделі, очевидно. Високий бар’єр і заборона на участь блоків відмітає дрібних конкурентів і збільшує бонусні відсотки. Закриті списки рятують від головного болю. Наявність «мажоритарки» полегшує «розфасовку» кандидатів. Усіх «потрібних» товаришів можна без проблем засунути в прохідну частину списку, всіх «непотрібних» — запхати у проблемні округи, позбувшись ритуальних пояснень. З допомогою невеликої кількості «знакових» персон можна ризикнути «побуцатися» в деяких одномандатних округах, дивись — і приросте майбутня фракція додатковими мандатами. Норма, яка дозволяє одночасно висувати кандидатів і за списком, і за «мажоритаркою» (антиконституційна, до речі), дозволяє у будь-якому разі провести лідерів партії в майбутню Раду. Точкова модернізація закону, зроблена комісією Князевича, дає такий-сякий шанс захистити результати.

Усе сказане — версія з приводу того, якою могла бути логіка вождів. Але у багатьох рядових були свої резони.

Тих депутатів-опозиціонерів, які підтримали новий закон із доброї волі (незалежно від партійної та фракційної приналежності), можна поділити на дві умовні групи. Перші цілком щиро заперечували саму можливість змови і були переконані, що коли не піти на компроміс, то влада проведе через Раду проект Єфремова з усіма наслідками, які з цього випливають. На аргумент, буцім влада не захоче сваритися з Європою, вони відповідали контраргументом: «Якщо їх не зупинила справа Юлі, то невже їх зупинить якийсь закон?»

Друга група можливості змови теоретично не виключала, але визнавала: якщо це й так, то в ситуації, в яку себе вимушено загнала опозиція, голосувати — менше із зол. «Влада пішла на всі наші умови. Ми самі визнали домінування процедурних умов над політичними. Ми самі обіцяли не гримати дверми. У нас немає гри, немає простору для маневру. Зрештою, закон у його нинішньому, не такому й кепському, вигляді можна вважати і нашою перемогою. У кожному разі, ми маємо і можливість, і право подавати це як наш успіх». Ось — приблизний зразок логіки представників цієї групи.

Чи маємо право ми їх судити за це? Філософське запитання. Можна говорити про те, що навіть найкращий закон можна обійти, а ухвалений закон, попри всі його очевидні плюси, — аж ніяк не найкращий. Можна говорити про те, що, коли Тимошенко і Луценко у в’язниці і шансів на їх звільнення дедалі менше, їхні соратники, мабуть, не повинні давати привід підозрювати їх у розписуванні «договорки» з владою.

Можна мільйонний раз закликати політиків бути не такими цинічними. Але можна говорити і про те, що в оцінці теперішньої, глибоко цинічної політики зайвий ідеалізм і надмірне святенництво — смішні.

Завищені вимоги були б виправдані, якби йшлося про долю країни. Але вчора опозиція боролася не за країну, а за себе. Можна до цього ставитися з осудом, можна з розумінням, але в кожному разі до цього слід ставитися як до даності. Як і до того, що йдеться про опозицію, розмах дій якої обмежений стінами будинку під куполом.

Вимагати від цієї опозиції ігнорувати процес ухвалення закону можна було б тільки тоді, якби вона була здатна й на наступний крок — вийти з Ради на вулицю. «Борці з ярмом» природніше почуваються на тусовках, мирно співіснують зі своїми ідейними ворогами. Кабінетні й вуличні протестанти зараз живуть у паралельних світах, саме тому влада безбоязно і безболісно (принаймні поки що) використовує і тих, і інших. Окремо. Бо одні бояться, а інші не вірять. І прірва між ними тільки поглиблюється.

Помноження узаконених правил виборів на практично повну відсутність взаємодії опозиційних сил (КОД не збирався злочинно довго, і, схоже, приречений на самоліквідацію) спрощує завдання влади. З такою моделлю не виключено, що, скажімо, у західних областях п’ять-шість опозиційних кандидатів відчайдушно битимуться один із одним. На тиху радість єдиного, хай навіть не дуже рейтингового, кандидата від влади, котрий отримає шанс абсолютно законно перемогти, — суперники вириватимуть голоси один в одного.

І на запитання виборця, який хоче звичної «чорно-білої» схеми: «Ну й чому ви знову не домовилися?» — відповіді, як завж­ди, не буде.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво