«Неоєвразійство», питання про російський фашизм і російський політичний дискурс - Політика - dt.ua

«Неоєвразійство», питання про російський фашизм і російський політичний дискурс

15 грудня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 15 грудня-22 грудня

Останні місяці можна спостерігати втішну тенденцію до сенсибілізації російської громадськості стосовно нападів скінхедів на іноземців і зростання інших націоналістичних проявів у російському суспільстві...

Останні місяці можна спостерігати втішну тенденцію до сенсибілізації російської громадськості стосовно нападів скінхедів на іноземців і зростання інших націоналістичних проявів у російському суспільстві. Попри це, підхід путінської адміністрації й контрольованих Кремлем мас-медіа до ксенофобських тенденцій залишається неоднозначним. Примітивна ксенофобія і насильницькі дії дедалі рішучіше й привселюдно засуджуються; водночас триває поширення інших націоналістичних, особливо антиамериканських стереотипів центральними засобами масової інформації й політичної публіцистики. Так, у дебатах російської еліти все більший вплив мають фантастичні ідеї про світову історію відомого «неоєвразійця» Олександра Дугіна, який у дев’яностих роках відверто пропагував фашизм. Буде цікаво спостерігати за реакцією російського керівництва в найближчі роки на безліч виникаючих унаслідок цього протиріч у внутрішній і зовнішній політиці РФ.

Нова сенсибілізація стосовно правого екстремізму?

Через інциденти, пов’язані з випадами, обвинуваченнями, побиттями, нападами, убивствами й іншими діяннями, спрямованими проти іноземців, що почастішали в останні роки в Росії, дискусія про російський фашизм знову переживає підйом у мас-медіа РФ. Схожі дебати можна було спостерігати в середині 1990-х, коли конфронтація між єльцинською адміністрацією і «непримиренною опозицією», дводенна громадянська війна в Москві, сходження Володимира Жириновського, виступи неонацистських партій, перша чеченська війна й інші події призвели до виникнення поняття «веймарська Росія». Попри те що ця конструкція останнім часом зустрічається рідше, сучасні дебати в засобах масової інформації також характеризуються тривожністю й акціонізмом.

Можна тільки вітати той факт, що російська громадськість, яка роками ігнорувала зростаючі правоекстремістські тенденції у партійному ландшафті, інтелектуальному житті й молодіжній культурі, нині хоча б до певної міри взяла їх до відома і почала обговорювати відповідні заходи. Навіть відома своєю прихильністю до націоналізму російська юстиція під тиском громадської думки (чи ж президентської адміністрації) починає змінюватися і, порівняно з практикою дев’яностих років, дедалі частіше використовує параграфи російського кримінального кодексу, що карають розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Так само вселяють надію гостра реакція державних органів на ксенофобський рекламний ролик блоку «Родина» під час передвиборних перегонів у Мосміськдуму 2005 року і безліч заходів, вжитих у відповідь на численні атаки скінхедів на іммігрантів й іноземних студентів. Більш того, в офіційних викладах, що стосуються цих питань, часто вказується на антифашистську спадщину Радянського Союзу й робляться запевняння про наявність особливого імунітету проти фашизму в російської нації.

Двоїсті реакції

Попри такі надихаючі тенденції, ставлення державних ЗМІ до правоекстремістських спрямованостей залишається загалом амбівалентним. Тоді як відвертий антисемітизм і насильницький расизм піддаються масивній критиці й демонстративному осуду, інші не менш ксенофобські образи мислення досі наявні, а іноді навіть посилюються в коментарях світових і внутрішньополітичних подій довколакремлівськими журналістами, публіцистами і політтехнологами. Це стосується, крім класичних антизахідних, антибалтійських, антициганських і антипольських висловлювань, також і зростаючих україно- і кавказофобських, а тепер особливо антигрузинських, стереотипів. Безперечно, провідне місце серед називаних російськими мас-медіа «ворогів Росії» належить Сполученим Штатам. Дедалі примітивніший і інтенсивніший антиамериканізм, що транслюється, наприклад, у таких телепередачах, як «Однако» (Михайло Леонтьєв), «Реальная политика» (Гліб Павловський) або «Пост скриптум» (Олексій Пушков), створює маніхейський світогляд, де США подаються відповідальними за більшу частину невдач і неправильного розвитку сучасної російської, та й новітньої світової історії взагалі, і де американське суспільство трансформується в негативне «інше» російської цивілізації. При цьому курйозним чином державу, яка у недавній історії принесла Росії найбільше нещастя — Німеччину, — виключено з такого параноїдного сприйняття зовнішнього світу. Замість цього ФРН нині, не в останню чергу, певне, завдяки особистій прихильності Путіна, подається російськими ЗМІ як колективний друг росіян. (Багато німців, дізнавшись про таку честь, напевно, здивувалися б.)

До того ж слід зауважити, що, попри зростаючий офіційний осуд найочевидніших правоекстремістських тенденцій, представники дружніх до Путіна націоналістичних політичних угруповань, насамперед ЛДПР, залишаються за межами гучних антинаціоналістичних кампаній Кремля. Це попри те, що багато висловлювань Жириновського і його однодумців сприяють розпалюванню міжнаціональної ненависті не менше, ніж, наприклад, згаданий антиіммігрантський ролик «Родины». Достатньо пригадати горезвісну автобіографію Жириновського 1993 р. «Останній кидок на південь», де лідер ЛДПР звинувачує «южан» у всіляких невдачах Росії. Не кажучи вже про низку недавніх довколанацистських висловлювань депутата ЛДПР у Держдумі Миколи Кур’яновича. Більш того, Путін у квітні 2006 р. нагородив Жириновського — людину, яка 9 вересня 1995 р. тягала за волосся жінку, депутата Євгенію Тишковську, по залу Державної думи перед включеними телекамерами, — орденом «За заслуги перед Отечеством» IV ступеня.

Помилки інтелігенції

Поряд із цими тенденціями в публічній політиці такі суперечливі явища є й у дискурсі державної еліти, інтелектуальних кіл і політичної публіцистики. З одного боку, частина пропрезидентських чиновників й інтелектуалів форсує інтеграцію Росії в західні організації, такі, як «велика вісімка» чи Всесвітня торговельна організація. З другого боку, нинішні політико-експертні дискусії, як і інтелектуальне життя в цілому, характеризуються поширеним антизахідним, що часто позначається як «євразійський», консенсусом, основним змістом якого є ідея про те, що Росія «відрізняється» від США й існує як «противага» Сполученим Штатам.

Російський книжковий ринок переживає наплив політичних пасквілів, для яких характерні патологічний антиамериканізм, маячна конспірологія, апокаліпсичні картини майбутнього світу й фантастичні твердження про прийдешнє нове народження російської нації або ж «євразійської» цивілізації. Серед авторів таких шедеврів, яких більш-менш читають, — поряд із багатьма іншими — Ігор Шафаревич, Олег Платонов, Максим Калашніков (він же Володимир Кучеренко) і Сергій Кара-Мурза.

Одним із найвідоміших таких публіцистів є доктор політичних наук Олександр Дугін — фундатор, ідеолог і голова міжнародного «Євразійського руху», вища рада якого прикрашена членством таких політичних постатей, як міністр культури Олександр Соколов, віце-спікер Ради Федерації Олександр Торшин, низка інших високопоставлених політиків, чиновників і дипломатів РФ, а також деяких маргінальних західних інтелектуалів і представників СНД. На зростаючий авторитет Дугіна слід звернути увагу також і у зв’язку з тим, що головний «неоєвразієць» Росії може вважатися не тільки найвпливовішим, але й, мабуть, найбезсоромнішим серед своїх ультранаціоналістичних колег-публіцистів. Тоді як такі автори, як Олег Платонов або Кара-Мурза, обмежуються у своїх трактатах переважно реанімацією класичного російського антизахідництва й тільки прихованим використанням західних ідей, Дугін відкрито зізнається в тому, що основні джерела його ідеології — неросійські антидемократичні концепції. Дугінські джерела включають і європейський інтегральний «традиціоналізм» (Рене Генона, Юліюса Еволу, Клаудіо Мутті та ін.), і західну геополітику (Альфреда Махена, сера Хальфорда Макіндера, Карла Хаусхофера та ін.), і міжвоєнну німецьку «консервативну революцію» (Карла Шмітта, Ернста Юнгера, Артура Меллера ван ден Брука та ін.), і нинішніх франкомовних «нових правих» (Алана де Бенуа, Роберта Стойкерса).

Більш того, у дев’яності роки Дугін не раз натякав на свої симпатії до центральних ідей і інститутів італійського фашизму і німецького нацизму, особливо до Ваффен-СС і його дослідницького центру «Аненербе» (Спадщини предків). У своїй книжці «Консервативна революція» він характеризував німецький націонал-соціалізм як найповніше втілення «третього шляху», якому він найбільше віддає перевагу. У главі «Фашизм — безмежний і червоний» інтернет-версії його книжки «Тамплієри пролетаріату» він висловив надію, що після непослідовного впровадження споконвічно правильних ідей у фашистській Італії, Третьому рейху й інших країнах із націоналістичними режимами в пострадянській Росії виникне нарешті справжній «фашистський фашизм». У численних конспірологічних публікаціях Дугіна світову історію подано як іноді таємну, іноді відверту конфронтацію, що триває століттями, між ієрархічно організованими «євразійськими» континентальними державами, з одного боку, і ліберальними «атлантичними» морськими державами — з другого. Це протистояння розігрується тепер між Росією й США як головними представниками обох антагоністичних цивілізацій і наближається до свого Endkampf (останньої битви) — слово, яке Дугін уживає німецькою мовою, без перекладу російською, і яке відігравало важливу роль у нацистській пропаганді в Німеччині сорокових років XX століття.

Такі профашистські висловлювання мали б призвести до того, що Дугін й інші правоекстремістські публіцисти, які висловлюються аналогічно, також засуджувались би російськими ЗМІ, як це було з неонацистськими партіями типу РНЕ і скінхедівськими угрупованнями. Але нині цього не сталося. Навпаки, Дугіна й подібних до нього публіцистів, наприклад, головного редактора найважливішого ультранаціоналістичного щотижневика Росії «Завтра» Олександра Проханова, дедалі частіше запрошують як шановних коментаторів у такі політичні передачі, як «Времена» (Володимир Познер), «Тем временем» (Олександр Архангельський), «Воскресный вечер» або «К барьеру» (Володимир Соловйов), а іноді вони навіть з’являються в популярних ток-шоу як, наприклад, «Пусть говорят» (Андрій Малахов).

Пострадянське розуміння фашизму

Те, що досі згадані курйозні аспекти інтелектуальної біографії Дугіна ігнорувалися контрольованими Кремлем мас-медіа, пов’язано, напевне, не тільки з тим, що Дугін останнім часом профілює себе як «радикального центриста» і фанатичного прихильника Путіна і зміг домогтися симпатій відомих представників російської законодавчої й виконавчої влади. Дугіну вдалося також уникнути привселюдних обвинувачень у фашизмі — завдяки його адаптації своїх останніх висловлювань і офіційного іміджу до перекрученого, успадкованого від радянської пропаганди розуміння слова «фашизм». У пострадянському дискурсі поняття «фашизм», що виникло в Італії, на практиці часто порівнюється з німецьким нацизмом і його зовнішньою символікою, такою, як свастика й гітлерівський салют. Частково пропагандистське використання поняття «фашизм» у Росії зайшло так далеко, що воно іноді застосовується до ідей, що вважаються просто «антиросійськими» і, отже, зненацька перетворюється на риторичний інструмент ксенофобських кампаній російських ультранаціоналістів.

Приклад Дугіна ілюструє, що внаслідок такого вузького розуміння слова «фашизм», достатньо словесного дистанціювання від найгірших аспектів Третього рейху й уникнення відкритого копіювання нацистської символіки, щоб запобігти осуду громадськістю як «фашиста». Цим принаймні можна було б пояснити, чому, з одного боку, відверто неонацистські угруповання — такі, як Російська національна єдність Олександра Баркашова (з якою Дугін колись кооперувався) і банди скінхедів, офіційно переслідуються владою, а з другого боку, риторично не менш радикальних ультранаціоналістичних публіцистів терплять, і вони можуть безбоязно брати участь в офіційних дебатах у контрольованих державою ЗМІ. Подеколи цим активістам навіть приписують певні ролі в різноманітних проектах кремлівських політтехнологів.

1984 — дежавю

Ще один чинник на користь Дугіна&Co — це повернення російського керівництва до квазіоруеллівських форм офіційного політичного дискурсу. Перебуваючи під прямим або опосередкованим керівництвом президентської адміністрації сьогодні, одна масмедійна кампанія плавно переходить у другу. Хай то російсько-китайська зустріч на найвищому рівні, виступ російських спортсменів на Олімпіаді, помаранчева революція чи касовий успіх російського фільму жанру фентезі за кордоном, — будь-які міжнародні події роздуваються в колективно завойовані тріумфи або ж спільно пережиті поразки російської нації під її надійним керівництвом.

Результуюча симпліфікація й емоціоналізація громадських дебатів, що іноді закінчуються курйозними змаганнями в крикливості між учасниками політичних теледискусій, заважають серйозному журналістському й науковому аналізу. Політичні коментарі в ЗМІ фіксуються на «тут і зараз», що у випадку з Дугіним, напевне, сприяло тому, що його взагалі-то відомі профашистські виступи дев’яностих років «забули». Нескінченне паплюження Заходу в коментарях до світових подій і пропаганда «окремого шляху» (ідея, яка німцям старшого покоління видасться знайомою) Росії, поступово розширюють простір для радикальних гасел і рішень, що також посилює суспільну позицію Дугіна й аналогічно орієнтованих теоретиків антиамериканізму.

Перспективи на 2008 рік

Чи призведе нещодавно проявлена російська сенсибілізація проти націоналістичних тенденцій до подальшого повернення до традицій толерантності й відкритості в російській політичній і громадській думці? Чи ця поки що незміцніла тенденція залишиться тільки коротким епізодом у мінливих медійних кампаніях путінської адміністрації?

Нині можна спостерігати два зустрічних рухи — ідеологічний і прагматичний, зіткнення яких надає офіційним дебатам у Росії після декількох років відносної нудьги в ЗМІ знову певної гостроти. Президентська адміністрація останніх років налагодила дуалістичну картину світу: з одного боку, наївно-хороші росіяни, які борються за свою «незалежність», а з другого боку — підступно-бездушний західний «імперіалізм», що виконує важливу легітимаційну функцію для «твердого курсу» нового президента Росії, «яка відроджується». Проте офіційно схвалена манія переслідування відкриває двері для радикальніших висновків і дій. Оскільки американську модель суспільства подано як протилежність російської цивілізації, не слід дивуватися, коли молодіжні формування своїми засобами намагаються запобігти «американізації» російського суспільства. Пов’язана з наступними ексцесами шкода, завдана міжнародному іміджу росіян, своєю чергою, несумісна з таким же сильним прагненням Кремля подавати Росію як шанованого партнера західних держав і частиною «цивілізованого світу». До того ж у російському уряді, напевне, серйозно розглядається можливість протиставити зменшенню населення РФ, що стрімко прогресує, широкомасштабну імміграцію, яка може послужити ще одним запальником міжнаціональної ворожнечі. Також можна вказати на те, що фанатичний антиамериканізм і демонстративно проіранська позиція Дугіна & Co суперечить розумінню актуальних проблем безпеки РФ у Кремлі і його намаганням зробити Росію головним членом у складі міжнародної коаліції проти ісламістського тероризму (що, своєю чергою, важливо для виправдання «рішучих заходів» федеральних військ у Чечні). Ці й інші протиріччя надають додаткової гостроти питанню про напрями й наслідки — принаймні, часткової — зміни влади 2008 року.

Автор — магістр політичних і кандидат історичних наук — працював у Стенфордському, Гарвардському, Уральському й Оксфордському університетах, Уральській юридичній і Києво-Могилянській академіях; із 2005 р. — лектор Німецької служби академічних обмінів (ДААД) при Київському національному університеті ім. Т.Шевченка.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво