НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПОВОРОТ - Політика - dt.ua

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПОВОРОТ

6 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 6 вересня-13 вересня

Переконаний у необхідності надзвичайно виваженого підходу до всього комплексу питань, що стосуют...

Переконаний у необхідності надзвичайно виваженого підходу до всього комплексу питань, що стосуються реформування влади, зокрема трансформації президентсько-парламентської форми правління у парламентсько-президентську. Ми не маємо права на помилку. Це може надзвичайно дорого коштувати суспільству та державі. У зв’язку з цим недостатньо виваженою видається ключова аргументація відповідної трансформації: утвердження парламентсько-президентської республіки — основа поглиблення демократизації суспільства. Франція — президентська республіка і водночас є однією з найрозвиненіших демократій Європейського континенту. Є багато й інших питань, які потребують всебічного осмислення. Дуже б хотілося, аби вони стали предметом серйозного аналізу. Переконаний, що про них слід говорити.

Олігархізація — антипод демократії

Застереження, про які йдеться, — це не емоції. Вони грунтуються на об’єктивному аналізі наявних передумов запропонованого кроку, на врахуванні специфіки пострадянської трансформації суспільства, особливостей соціального розвитку, геополітичного становища держави. Є й інші аргументи: де гарантії того, що в даному разі дійсно йдеться про застосування інструментарію реальної, а не фасадної демократизації суспільства? І наступне — якою мірою сприятиме реформування влади вирішенню найбільш гострого для нас питання — деолігархізації суспільства, адже олігархія і демократія — антиподи за своєю суттю? Існує світовий досвід, зокрема досвід латиноамериканських країн, який переконливо доводить, що можна тисячу разів одягати владні структури у найпрестижніше і найреспектабельніше «демократичне вбрання», але якщо залишається незмінною олігархічна основа суспільства і відтворювана на її підгрунті політична еліта, то за цих обставин держава лишатиметься за своєю суттю тоталітарною. Олігархічна основа суспільства і тоталітаризм — це органічно пов’язані поняття. Олігархізм не може бути демократичним. Косметичний ремонт у вигляді демократизації політичної атрибутики не може змінити суті справи. Навпаки — це прикрий самообман, це форма не демонтажу, а навпаки — зміцнення олігархічного режиму, надання йому відверто цинічних характеристик. У цих питаннях маємо і власний досвід. Мова йде про демократичний міф в СРСР, де з особливою ретельністю дотримувалися всіх ритуалів волевиявлення народу і представницької демократії. У дійсності влада в країні належала партійній номенклатурі і лише їй. У цьому ніхто не сумнівається.

Зішлюся у зв’язку з цим на російську «Независимую газету», яка буквально напередодні відповідних президентських ініціатив (23 серпня 2002 р.) писала: «В Україні олігархи прийшли в парламент і все активніше там працюють. І вони, зрештою, доб’ються того, що Україна стане парламентською республікою, уряд буде призначатися парламентом і стане фактично результатом боротьби кланів. Як наслідок — всевладдя олігархічних угруповань на Україні буде не послаблюватися, а лише посилюватися…» І далі газета робить висновок: «Майбутнє України — слабка держава з всевладдям кланів, крупних корпорацій, парламентською республікою і слабким президентом». Навряд чи у будь-кого з серйозних політиків знайдуться достатньо обгрунтовані аргументи, які б могли заперечити сказане. Як я вже писав, за моїми переконаннями, український парламент впродовж всього періоду реформ завжди слугував і слугує нині своєрідним інкубатором олігархічного капіталу. В Росії олігархи практично не представлені у держдумі. Ця принципова відмінність характеризує специфічність утвердження національного капіталу, його більш слабкі позиції в Україні, незавершеність системної консолідації.

У зв’язку з цим важливо застерегти себе ще від однієї ілюзії. Йдеться знову ж таки про цинізм ющенківської пропагандистської машини, яка намагається представити осередком олігархізації блок «За єдину Україну», а «Нашу Україну» — основою демократизму. У дійсності — два парламентських блоки мають ідентичну соціальну базу. Ідеологія, яка побудована за принципом — ми є кращими людьми, а всі решта — «маленькі українці», — за своєю суттю не може бути демократичною. Вона аж ніяк не кореспондується і з принципами лібералізму, за якими кожна людина — це особистість, найвища соціальна цінність суспільства. Але справа навіть не у цьому. І у першому, і у другому блоках «музику замовляли й оплачували» олігархічні структури, мета яких добре відома — остаточно приватизувати не лише парламент, а й всю виконавчу гілку влади, в т.ч. й уряд. Ідентичними були і залишаються їх економічні прагнення — забезпечити особисту участь у перерозподілі власності, який (при запропонованій схемі політичних трансформацій) стане обов’язковим атрибутом, таким, якого уникнути буде неможливо. Не випадковим є застереження В.Ющенка: «Ми за коаліційний уряд, якщо парламентська більшість формуватиметься на основі блоку «Наша Україна». У контексті сказаного вище економічний зміст цієї формули є очевидним. Незаангажовані політики, напевне, вже звернули увагу і на те, з якою легкістю «пропрезидентські» фракції у парламенті кинулися підтримувати ідею демонтажу інститутів президентської влади. Складається враження, що для них, як і в цілому для всього олігархічного капіталу, президентська влада — це вже відпрацьований продукт, який можна списувати в тираж.

Висловлюючи таким чином застереження щодо поспішності переходу до парламентсько-президентської республіки, я керуюся у цьому насамперед економічними мотивами: мене надзвичайно непокоїть те, що такий перехід посилюватиме існуючу й нині віртуальність відносин власності. Нестійкість уряду і крупні перерозподіли власності можуть стати системним атрибутом суспільства, а відтак і ознакою його паралічу. Відповідні «переділи» власності відбуватимуться кожного разу у зв’язку з політичними кризами (штучними і об’єктивними), з кожною зміною уряду, строковими та позастроковими виборами. І це закономірно — якщо владу отримано з допомогою олігархічного капіталу, то з останнім потрібно буде обов’язково розплачуватися — розплачуватися власністю. Корупція, тінізація та олігархізація суспільства зміцнюватимуться саме на цій основі. Вони набудуть нових імпульсів у своєму розвиткові.

Неструктуроване суспільство

Україна не має об’єктивних передумов радикальної зміни діючої системи влади і через інші обставини. Маю на увазі відсутність достатньої структурованості суспільства як об’єктивної основи формування дієздатних партійних угруповань, розвитку реальної демократії та громадянського суспільства. Йдеться про групову ідентифікацію індивидів, про механізми їх соціально-класового та партійно-політичного співробітництва, без чого модель представницької демократії, а відтак і парламентської чи парламентсько-президентської республіки ніколи не стане ефективною. До того ж потрібно враховувати успадковану ще з радянських часів соціально-політичну апатію та розчарування найширших верств населення. Я не хочу шукати в цьому чиєїсь провини. То наша спільна біда, об’єктивно зумовлена реальність: десять років оновлення суспільства — термін розв’язання цієї проблеми ще дуже малий.

На відміну від Заходу у нас не класичні партії, які у сталому суспільстві відрізняються між собою за ідейними та соціальними ознаками. Виняток — комуністи, але це, скоріше за все, рецидив минулого. Як наслідок формування партій здійснюється не за принципом об’єднання під партійними прапорами ідейних однодумців, не на основі пріоритетності програмних цілей, а шляхом залучення будь-кого за будь-якими мотивами, зокрема й матеріальними преференціями. В результаті численні партії (їх близько 140) формуються і функціонують скоріше за все як іміджеві механізми окремих політиків, як виборчі машини для їхніх лідерів. У підсумку — наш парламент і сьогодні відображає не соціально-класову структуру суспільства, а скоріше за все — арену зіткнення інтересів конкуруючої між собою політичної еліти, а також регіональної «знаті». До цього ж потрібно додати відсутність достатніх традицій та культури парламентаризму, які знову ж таки формувалися на Заході впродовж не одного століття. Це ще один надзвичайно вагомий аргумент, який стосується висловлених застережень щодо запропонованих політичних реформацій, їх поспішності.

Такою ж гострою є проблема оновлення політичної еліти, яка значною мірою вичерпала свій конструктивний потенціал. Її генетичні корені — це, насамперед, компартійна та комсомольська номенклатури, процес перетворення якої у національну еліту виявився досить суперечливим. Вона зберігає «родинні плями» комуністичної ментальності та способу мислення. Інша елітарна частина суспільства сформувалася на основі механізмів корупційного капіталізму, первісного нагромадження капіталу, здійснюваного значною мірою тіньовими методами. Якщо на Заході статус представників нової еліти визначається насамперед знаннями та компетентністю, то у нас — ієрархічними повноваженнями та накопиченим капіталом. У зв’язку з цим доходимо висновку, що час як першої, так і другої складової політичної еліти відходять у минуле. Тож робити на неї ставку як на основного носія дальшого розвитку національного парламентаризму було б ще однією невиправданою помилкою.

Середній клас — основа деолігархізації

Серйозною перешкодою дієвості запропонованих реформ є і слабкі позиції середнього класу, який міг би виступити противагою олігархізації суспільства. У розвинутих країнах Заходу середній клас формувався впродовж тривалого періоду — практично протягом всього ХХ ст. Нині — це 60—70, а в деяких країнах і більше відсотків населення. В Україні за даними дослідження лише 12% населення відповідає основним критеріям середнього класу. Водночас у значної частки населення (приблизно 40—50%) є потенційні можливості входження до середнього класу. Це особи, які мають належну освіту, професійну підготовку, бажання працювати і самостійно, без сподівань на будь-яку допомогу, забезпечувати прийнятний рівень життя собі і своїй родині.

Однак відсутність у державі необхідних економічних передумов і відповідальної політики, що була б націлена на комплексне вирішення зазначеної проблеми, призводить до прогресуючої маргіналізації суспільства — «виштовхування» потенційних представників середнього класу у категорію незаможного та бідного населення. Як наслідок в країні сформувався значний прошарок населення, який фактично вже втратив, або втрачає все більшою мірою можливість ідентифікувати себе як середній клас і який можна нині віднести до статусу середнього класу, який не відбувся. Саме ці верстви населення складають основу «протестного» електорату.

Потрібно бачити й лінію розмежування інтересів, яка дозволяє коректніше поставити діагноз головного конфлікту нинішнього етапу розвитку країни. Йдеться про лінію, яка розмежовує інтереси олігархічного капіталу, з одного боку, та середнього класу, з іншого. На противагу олігархічному капіталу, середні верстви населення виступають за реальну демократизацію суспільства, подолання корупції та тінізації економіки, загрозливого зрощування влади та власності. У даному разі до потенційно середніх верств населення відносяться не лише представники середньої національної буржуазії, малого та середнього бізнесу, а й технічної, наукової та творчої інтелігенції, менеджери виробництва, високооплачувані державні службовці та ін.

Однак їх політичний вплив на розвиток суспільства надзвичайно обмежений. Вони фактично не мають свого представництва в органах влади, насамперед у Верховній Раді та органах місцевого самоврядування, піддаються чи не найбільшій дискримінації чиновництва, його свавіллю. Жодна з політичних сил, представлена у парламенті, не є носієм їх інтересів. Будь-які судження про національний капітал, необхідність формування середнього класу не знаходять ефективної підтримки й рішуче відкидаються, як тільки заходить мова про реальні кроки у перерозподілі власності, визначення потоків державних фінансів та інше. У всіх подібних випадках кланові інтереси стають домінуючими. Як підсумок середні та близькі до них верстви населення за силою свого політичного впливу не можуть протиставити свої інтереси розгалуженій системі олігархічного капіталу.

У зв’язку з цим потрібно розуміти, що середній клас і близькі до його статусу верстви населення об’єктивно формують соціальну базу не суто парламентської, а президентської демократії. Вони найбільшою мірою зацікавлені у сильній владі, яка б могла захистити їх інтереси. Середній клас — це та частина суспільства, яка орієнтована на стабільність і не має нахилу до різного роду революційних потрясінь.

Зміцнювати принципи демократизму президентської влади

Глибоко переконаний у тому, що назрілі проблеми, пов’язані з удосконаленням діючої системи влади, потрібно вирішувати за столом переговорів. Я не прибічник консервації існуючих реалій. Завжди виступав і виступаю за розширення участі парламенту у формуванні уряду. Можна (однак з великою обережністю) обговорювати і проблему коаліційного уряду, який формується парламентською більшістю. Але і тут мають обов’язково бути передбаченими інституційні противаги — право Президента за чітко визначених умов розпускати парламент. Це загальноприйнята європейська норма. Без цієї запобіжної норми (а вона чомусь не передбачається пропозиціями 24 серпня) ми можемо отримати вкрай деформовану систему влади, яка може призвести до непередбачуваних наслідків.

Я вважаю актуальним запровадження інших інституційних механізмів, які здатні компенсувати природні (об’єктивні) вади президентства, його слабкі місця, і суттєво посилити демократизм президентської влади. Я пропоную змінити основні акценти реформ, зосередити їх саме на цьому колі питань. Це, по-перше, формування дійових механізмів місцевого самоврядування і як необхідна передумова цього — виборність губернаторів; по-друге, укрупнення адміністративно-територіальних регіонів і перехід на цій основі до двопалатного парламенту; по-третє, відкритість влади та запровадження принципу ротації держчиновництва; по-четверте, утвердження механізмів ефективного цивільного контролю над військовими формуваннями; по-п’яте, суттєве посилення незалежності (насамперед — економічної) судової влади та інше.

Власне ці позиції завжди відстоював, як це добре відомо, і Президент. Треба бачити, що Л.Кучма фактично опинився у структурній пастці — в умовах недостатньої дієвості виконавчої влади Президент весь час вимушений був (за діючих механізмів) брати на себе відповідальність буквально за все, що діється у країні, а відтак і нести особисту відповідальність не лише за помилки уряду та міністерств, а й за провали регіональних адміністрацій. Реалізація запропонованих кроків могла б суттєво підвищити рівень президентської влади, її концентрацію на ключових проблемах суспільного прогресу. У цьому контексті слід враховувати, що основним критерієм президентської чи президентсько-парламентської демократії є не механізм формування уряду, а насамперед спосіб призначення президента — його всенародне обрання.

Сказане вище є достатньою підставою для очевидного висновку: об’єктивно Україна, її політична еліта ще не визріла до переходу до парламентсько-президентської форми правління, що такий крок може виявитися не лише завчасним, а й деструктивним. У цій ситуації треба думати не про послаблення, а навпаки — про зміцнення президентської влади, утвердження більш ефективних атрибутів президентсько-парламентської республіки. Переконаний, що переважна частина населення підтримує таку спрямованість реформ. Саме завдяки подібним конституційним змінам у 1958 р. Франція змогла не лише подолати політичний та економічний хаос, а й утвердити себе як країну з найвищими стандартами європейської демократії. Треба, щоб конфронтуючі парламентські фракції обов’язково за участю третьої сторони — Президента (я підтримую у цьому В.Ющенка) сіли за стіл переговорів і знайшли в цьому оптимальні рішення.

Порушую цю проблему не у зв’язку з останніми пропозиціями щодо реформування влади. Сподіваюся, що читачеві відомо, що я виступав (у т.ч. і в пресі) за утвердження дійових інституційних структур президентсько-парламентської республіки ще у 1995—1996 рр., будучи членом Конституційної комісії. Всі ці роки, в т.ч. і події останнього часу, переконують мене у тому, що в умовах перехідного суспільства лише зазначена форма державного устрою в Україні здатна забезпечити економічний розвиток та реальний поступ до повнокровної демократичної системи, а відтак і втілення нашої стратегічної мети — посилення євроінтеграційного курсу. На думку лауреата Нобелівської премії, німецького вченого Ф.Хайєка, процес розбудови демократичної системи, як і дієздатної держави, може бути прирівняний до праці настроювача піаніно. У зв’язку з цим очевидним є те, що за допомогою булижника вирішити це завдання неможливо. Ті, хто «дурманить» громадськість і насамперед молодь, виводячи її на «штурм» законної влади, без всякого сумніву переслідує зовсім інші цілі. Давайте будемо і у цьому відвертими…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво