Небезпечні ігри - Політика - dt.ua

Небезпечні ігри

5 червня, 2009, 12:58 Роздрукувати Випуск №20, 5 червня-12 червня

Україна ввійшла у фазу активної президентської кампанії. Про це з упевненістю можна казати після ...

Україна ввійшла у фазу активної президентської кампанії. Про це з упевненістю можна казати після того, як Головне контрольно-ревізійне управління, виконуючи політичне замовлення, спровокувало скандал навколо Міністерства оборони.

Сьогодні вже очевидно, що ГоловКРУ принесло матеріали так званої ревізії своєму партійному керівництву як політичну «данину за кормління». Те, що «накопало» відомство Сивульського, має забезпечити прикриття його партійним вождям, які не хочуть відповідати за провальну політику у сфері фінансування оборонної сфери. Однак «бліцкриг», у якому знайшлося місце і грубому порушенню процедурних норм, і відвертому підтасовуванню фактів, і маніпуляції громадською думкою, провалився. Зараз по армії Б’ЮТь із облогових інформаційних гармат.

Спроба дискредитації Збройних сил України, у процесі якої українську армію спробували представити як зборисько некомпетентних і нечистих на руку чиновників та генералів, які керують голодними, роззуто-роздягненими і ненавченими солдатами, досить показова. Вона продемонструвала насамперед те, до якого рівня цинізму можуть дійти окремі політики у прагненні виправдати власні прорахунки, у бажанні заробити кілька рейтингових пунктів на гучних, але нічим не підкріплених заявах.

Тим часом армія — це соціальний інститут, якому довіряє суспільство. Це тисячі людей, для яких поняття «честь», «гідність» — не порожній звук. Зрештою, армія — це невід’ємна частина міжнародного іміджу держави. Саме ці міркування і спонукали мене до написання цієї статті, головна мета якої — донести до українського суспільства правду про ситуацію, що склалася у Збройних силах та навколо них.

Процедура

Одне з найпопулярніших виз­начень демократії втілене в англійській приказці «Демократія — це насамперед процедура». А одна з очевидних аксіом демокра­тії полягає в тому, що жодна людина не може вважатися винною, доки її вину не доведено законним шляхом. Але, мабуть, ці й аналогічні аксіоми не стосуються деяких українських чиновників та політиків, котрі вважають, що висока й відповідальна посада дозволяє їм безкарно порушувати встановлені процедури і своїм окриком підмінювати рішення судових інстанцій. Однак про все по черзі.

15 травня 2009 року Мініс­терст­во оборони отримало довідку Головного контрольно-ревізійного управління про результати перевірки Міноборони. Згідно з порядком, затвердженим Кабмі­ном, міністерство мусило протягом п’яти днів дати відповідь на надіслані зауваження, тобто до 21 травня. Після цього всі учасни­ки аудиту мали погодити з керівниками служб міністерства підсумковий документ. І тільки після такого погодження документ отримав би статус офіційного і міг бути поданий керівництву.

Однак цієї процедури не бу­ло виконано, і довідка КРУ, в якій містилися дані, що їх категорично заперечують керівники відповідних департаментів МО, лягла на стіл прем’єр-міністра. При цьому 19 травня увечері ме­не як міністра оборони попереди­ли, що звіт ГоловКРУ розглядатиметься на засіданні Кабміну.

20 травня на засіданні уряду було заслухано виступ керівника ГоловКРУ пана Сивульського, на підставі якого прем’єр-міністр Юлія Тимошенко звинуватила керівництво Міноборони і мене особисто в корупції та нераціональному використанні бюджетних коштів.

Прикметно й те, що повний документ, який містить дані пере­вірки КРУ, Міністерство оборони отримало тільки 21 травня. Але датований він був 15 травня!

Я свідомо акцентую увагу на процедурних порушеннях, допущених організаторами брудної кампанії проти керівництва Міністерства оборони. Вище викладене свідчить, що грубе ігнорування встановленої про­цеду­ри мало одну-єдину мету — викинути в інформаційний простір так званий компромат. На жаль, такі дії з боку Юлії Тимо­шенко стали останнім часом звич­ною практикою, з допомогою якої вона вирішує свої кон’юнк­турні політичні завдання.

Результати перевірки КРУ не викликають довіри. М’яко кажучи. А політична ангажованість пана Сивульського очевидна. Адже якби звіт КРУ розглядався так, як велить нормативна база, максимум, що ми отримали б на виході, — «окремі недоліки». Яких у будь-якій державній структурі предосить, і які заведено усувати в робочому порядку (якщо, звісно, є налаштування на їх усунення), а не влаштовувати шоу перед телекамерами.

Вибіркове, точкове викорис­тання «караючої руки ГоловКРУ» свідчить про те, що Контрольно-ревізійне управління де-факто вже не є державною структурою. Воно — інструмент досягнення політичних цілей, якщо хочете — інструмент політичних репресій. Сьогодні ж гучні звинувачення ГоловКРУ викликають тільки подив у експертів, які професійно розуміються на питаннях забезпечення Збройних сил України.

«Матчастина»

По-перше, Міністерство оборони після виконання попереднім міністром оборони А.Грицен­ком указу президента від 27.12.05 №1862-25т/2005 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 09.12.05 «Про Державну програму розвитку Збройних сил України в 2006—2011 роках» перейшло на систему забезпечення харчування військовослужбовців на основі аутсорсингу. Тому тепер Міністерство оборони не закуповує продукти харчування, а купує жорстко відповідно до встановленого нормативу (35,01 грн. на одну особу на добу) послуги із забезпечення харчування. І, до речі, проведена 26 травня в Міністерстві оборони нарада з питань організації харчування підтвердила правильність ухваленого рішення: солдат повинен служити, а не ходити в наряди на кухню. Питання в тому, як виправити помилки та недоліки, допущені в початковій фазі переходу.

По-друге, перевіряльники з ГоловКРУ відверто фальсифікували дані з кількох позицій. Наприклад, закупівельні ціни на ПММ подавалися з обліковою одиницею літр, тоді як у системі Міноборони за облікову одиницю взято кілограми і тонни. Співвідношення між літром і кілограмом пального (залежно від сезону) коливається в межах 1,2—1,3 разу. Окрім того, під час аналізу закупівельних цін абсолютно не враховувалися такі додаткові витрати, як транспортування пального безпосередньо у військові частини, а також специфіка оплати послуг постачальників, пов’язана з нерівномірним надходженням коштів на закупівлю пального в поквартальному розрізі. І абсолютні подив та обурення викликає ледь не найгучніший викривальний факт, що стосується закупівельних цін на ковбасу. Організатори скандалу, очевидно, слабко знають «матчастину», інакше не ризикнули б заявляти на всю країну про захмарні ціни на продукт, який не входить у раціон солдатського харчування.

По-третє, всі закиди, пов’язані із земельними ділянками, базуються на повному ігноруванні норм українського законодавства. Підкреслюю, Міністерство оборони не має права торгувати землею і за моєї бутності міністром ніколи цим не займалося. Наведені ж у довідці ГоловКРУ дані щодо листів, надісланих Міністерством оборони в органи місцевого самоврядування, ігнорують встановлену законами України процедуру зміни цільового призначення земельних ділянок. Першим кроком у такій процедурі є офіційний лист від міністерства в орган місцевого самоврядування, в якому повідомляється про відмову від використання тієї чи іншої земельної ділянки за її нинішнім профілем (як полігону, складу, військового містечка тощо). Саме зміна цільового призначення земельної ділянки дозволяє надалі використовувати її для будівництва житла для військовослужбовців. І, до речі, саме нинішнє керівництво Міністерства оборони торік домоглося істотного просування в цьому питанні: протягом року при незмінно мізерному фінансуванні військовослужбовцям було видано понад п’ять тисяч ордерів.

Наслідки

Все викладене вище дозволяє мені стверджувати:

1) керівник ГоловКРУ, політичний призначенець БЮТ Микола Сивульський, проводячи перевірку Міністерства оборони, діяв упереджено, виконуючи чітке політичне замовлення на пошук так званого компромату на нинішнє керівництво Міністерства оборони;

2) прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко у своїх звинуваченнях на мою адресу й на адресу керівництва Міноборони на засіданні Кабінету міністрів 20 травня нинішнього року спиралася на дані, які не пройшли офіційної процедури узгодження і затвердження. При цьому вона дозволила собі політичні звинувачення в корупції, не підтверджені у законному порядку. Така поведінка, на моє переконання, не відповідає писаним і неписаним канонам поведінки держчиновника такого високого рангу.

Керуючись міркуваннями захисту честі та гідності нинішнього керівництва Міністерства оборони і Збройних сил України, я як глава міністерства вимагаю у прем’єра Тимошенко офіційних вибачень та відставки пана Сивульського з посади керівника ГоловКРУ — як чиновника, котрий припустився грубих порушень процедури перевірки Міноборони.

Важливий і інший аспект проблеми — як позначиться цей конфлікт на ставленні до армії в суспільстві. Сьогодні армія за рівнем довіри поступається тільки церкві. Згідно з опитуванням, проведеним компанією «GfK Україна» в березні нинішнього року, армії довіряють 28,7% громадян. Звісно, це далеко не ідеальний показник. Але для порівняння: міліції довіряють 16,4% громадян, Кабміну — 6,3%, Верховній Раді — 2,7%.

Багато в чому відносно високий рівень довіри суспільства зумовлений тим, що Збройні сили завжди залишалися поза політикою. Нинішній конфлікт — спроба силоміць втягнути армію в політику. Це відверто небезпечна затія.

«Таблиця Менделєєва»

Окремої розмови заслуговує участь у скандалі газети «Дзерка­ло тижня». Привертають до себе увагу кілька обставин.

По-перше, те, що недостовірні дані, котрі з’явилися в цій газеті 16 травня нинішнього року, ідентичні тим, які було наведено в довідці КРУ. Прикметно, що вони були опубліковані до завершення офіційної процедури з її узгодження — до 21 травня. Це може свідчити про те, що керівництво державного органу допустило просочування інформації. Тоді як видання поширило її, взявши безпосередню участь у підготовці провокації, що завдала шкоди репутації не тільки нинішнього керівництва Міноборони, а й Збройних сил України.

По-друге, дивує, що така шанована газета, яка ратує (і в цьо­му прагненні її слід підтримати) за дотримання високих професійних стандартів у журналістиці, не послалася на вищезазначену довідку КРУ як на документальне джерело інформації. Таким чином, або в редакції розуміли, що використовують неофіційний документ (що суперечить задекларованій політиці видання), або намагалися замаскувати свою участь у широкомасштабній спецоперації (що також не прикрашає газети, котра претендує на звання незалежного друкованого органу).

Набір «компромату» у згаданій статті «Дзеркала тижня» трохи розбавлений кількома «стратегічними вигадками», з приводу яких вважаю за потрібне висловитися.

Я згоден із тезою про необхідність скорочення армії. Але проти безвідповідального підходу до цього процесу. Останніми роками сформувалася хибна практика, коли в ході «виконання планів зі скорочення» розформовувалися бойові частини. У результаті Україна не має взагалі або має замало підрозділів у деяких стратегічно важливих регіонах.

Водночас тягарем на армійському бюджеті лежить необхідність утримувати 18 тисяч осіб, функція яких в основному полягає в охороні об’єктів, котрих, фактично, армія не використовує. Ці підрозділи виконують невластиві армії функції, що мають бути передані іншим — відповідним — службам. Резерви скорочення армії за рахунок цих частин не використовуються. В таких умовах, якщо триватиме непродумана політика скорочення, армії доведеться або залишити без охорони всі потенційні новобогданівки, або й далі «різати» боєздатні частини.

Такий підхід може дозволити собі тільки безвідповідальний міністр. Або міністр, котрий свідомо завдає шкоди обороноздатності країни.

А заколисування себе розповідями про відсутність зростання загроз безпеці України — недозволенна безтурботність. Торішні події на Кавказі (незалежно від того, хто і як їх оцінює) наочно продемонстрували, що конфліктогенний потенціал у регіоні досить високий. І протистояти зовнішнім загрозам може тільки сильна, навчена і керована армія.

Міжнародна спільнота продемонструвала, що вона досить повільно реагує на конфлікти, схожі на кавказький. До того ж Україна не є учасником жодної системи колективної безпеки. А покладатися тільки на міжнародно-правові гарантії безпеки — дуже великий ризик в умовах, коли ситуація в регіоні далека від стабільної.

Звісно, можна виправдовувати злочинно низьке фінансування української армії кризою і тим, що в аналогічних умовах усі країни знижують оборонні бюджети. Але жодна країна, якщо безпека її громадян — для неї найвища цінність, не знизить рівня фінансування армії до 0,83% ВВП.

Щоб не бути голослівним, пропоную порівняти цифри: оборонний бюджет Росії — 2,8%, Франції і Великобританії — 2,5, Польщі — понад 2, Румунії і Болгарії — 2%.

Знижувати оборонні бюджети можуть дозволити собі лише ті країни, які входять до систем колективної безпеки і можуть розраховувати на допомогу сильніших партнерів.

Україна ж повинна покладатися тільки на себе.

Так, сусідні держави не мають територіальних претензій до України. Але політики, а інколи — й офіційні особи низки сусідніх країн висловлюють такі претензії до нашої країни. А якщо завтра ці люди прийдуть до влади? Що коли заморожений придністровський конфлікт «відтане»? І перелік «що коли...» досить довгий.

Економіка

Повторюю, я далекий від тверджень, що в українській армії все гаразд і її керівництво не заслуговує неупередженої критики. Армія — це зліпок із усього українського суспільства. І негативні явища, з якими нинішнє керівництво веде систематичну боротьбу, в ній є.

Однак на тлі всіх наявних об’єктивних труднощів і, можливо, суб’єктивних прорахунків незаперечним залишається факт катастрофічного становища з фінансуванням Збройних сил Кабінетом міністрів. Недарма експертна спільнота практично одностайно оцінила нинішній бюджет ЗСУ як «бюджет розвалу армії». І це єдино правильна оцінка. Інакшої бути не може, якщо замість потрібних і підтриманих профільним комітетом ВРУ 17,5 млрд. грн. армія отримала тільки 8,63 млрд. грн. (за загальним фондом). При цьому повне забезпечення всіх потреб Збройних сил, яке б дозволяло говорити про їх конкурентний розвиток в умовах загострення міжнародного стану, становить 32 млрд. грн.

Саме у цій — недалекоглядній — політиці керівництва уряду й міститься головна причина, з якої зірвано Державну програму переходу на контракт­ну армію. Серйозно урізано поточні плани з технічного переоснащення ЗСУ, підвищення їхньої боєготовності. Слід нагадати і про той факт, що в результаті затримок із перерахуванням бюджетних коштів на рахунки міністерства в січні 2009 року було допущено затримки з виплатою зарплати військовослужбовцям. Випра­вити ситуацію вдалося тільки після активної апеляції керівництва міністерства до гро­мадської думки.

Очевидно, що такий — публічний — захист керівництвом Міноборони інтересів Збройних сил налякав тих політиків, які не звикли відповідати за невиконання передвиборних обіцянок. Цей переляк і став початковою причиною провокації, влаштованої проти оборонного відомства. Мета її авторів — спробувати переконати суспільство в тому, що нинішні труднощі з переходом на контрактну армію, зміцненням обороноздатності країни є наслідком «нераціонального використання» бюджетних коштів керівництвом Міноборони, а не провальної економічної політики, загнаної у прокрустове ложе популізму.

Популізм

Свого часу я запропонував «Дзеркалу тижня» статтю «Чому я проти популізму, або Чим сьогодні ризикує Україна» (//pravda.com.ua/news/2007/ll/29/67607.htm). Редакція в публікації відмовила.

Я далекий від того, аби стверджувати, що існує прямий причинно-наслідковий зв’язок між тією відмовою й сьогоднішньою ситуацією, коли все ще шанований мною тижневик, опублікувавши односторонній і необ’єктивний матеріал про стан справ в армії, став інструментом популістських ігрищ. Але замислитися є над чим...

Не викликає сумнівів і те, що нинішній скандал, розв’язаний керівництвом уряду, — це не­зграбна і злочинна (у виборі армії як об’єкта для маніпуляцій) спроба відвернути увагу громадян України від реальної ситуації в економіці. А про те, що вона межує з тотальним колапсом, свідчить бодай факт засекречування офіційної статистики щодо темпів зниження ВВП за підсумками першого кварталу нинішнього року, а також ретельно приховуваний багатомільярдний дефіцит Держбюджету і Пенсійного фонду.

Переконаний, що головна наша біда — це популізм, не подолавши якого, ми не навчимося жити по кишені, а отже не впораємося із сьогоднішньою кризою. Впевнений і в тому, що маю право на такі жорсткі оцінки провальної економічної політики Тимошенко. Хоча б тому, що у 2005—2006 роках, коли я був прем’єр-міністром, мені вже доводилося піднімати економіку після авантюрних і некомпетент­них дій свого попередника.

Першим кроком на шляху до одужання має стати правдива інформація про стан української економіки. Другим — неупереджене вказування на тих горе-керівників, які поставили країну на межу серйозних потрясінь.

І питання не в пошуку винних, а в прозрінні самого народу, все ще схильного довіряти солодким обіцянкам безвідповідальних політиків...

Р.S. 5 червня Верховна Рада проголосувала за мою відставку. Висловлюю вдячність тим народним депутатам, які чесно й чітко визнали: це рішення має виключно політичний характер.

У друкованому виданні «ДТ» цю статтю Юрія Єханурова опубліковано у №22 (750) за 20—26 червня 2009 року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво