Неактуальна тема

Нинішню парламентську кампанію можна порівнювати з її попередницею за різними параметрами, але одна яскрава відмінність впадає в око (точніше у вуха) і без глибокого аналізу: це дивна тиша з приводу НАТО і російської мови. Дві болючі теми, які поляризували українське суспільство, було скинуто з панського плеча і віддано на розшматування політичним гномам, чийого пищання сьогодні практично не чути.

З цього приводу, зокрема щодо НАТО, думки експертів і спостерігачів розділилися. Одні вважають перехід євроатлантичної теми в тінь незаперечним плюсом, оскільки, по-перше, таким чином знижуються ризики нового поділу країни, а по-друге, сама натовська тема не обростає новими шарами помилок та негативу. Інші ж упевнені, що замовчування і тим більше табуювання натовського питання під час виборів — помилка, а страх втратити голоси виборців через прихильність до євроатлантичному курсу не має під собою достатніх підстав, оскільки ставлення політичної сили до НАТО не визначальне для симпатій виборців. Що доводить торішній плачевний приклад блоку «Не так!», який зробив боротьбу з євроатлантичною інтеграцією основою своєї виборчої кампанії і в результаті не потрапив до парламенту. Ця частина експертів вважає, що вибори — чудова можливість подискутувати і навести свої аргументи «за» або «проти» членства України в НАТО, підвищивши тим самим інформованість виборців.

Та, зрештою, хоч би яка такти­ка виявилася правильною, сьогодні професіонали євроатлантичного напряму змушені констатувати: в їхній роботі досягнуто стелі. І називають три основні чинники, які перешкоджають дальшому рухові України на шляху до НАТО: відсутність консенсусу з цього питання серед основних політичних сил, низька підтримка населення та позиція Росії.

Хоча слово «НАТО» згадується в передвиборній програмі лише однієї провідної політичної сили — Партії регіонів, позиції решти головних учасників перегонів ні для кого не є таємницею. «Регіони» взяли на озброєння торішню тезу соціалістів і записали в програму, що «питання вступу України до НАТО може вирішуватися лише на основі результатів усенародного референдуму», правда, рядком вище вони повідомили, що виступають «за збереження позаблокового статусу України». Більше того, у публічних виступах імениті регіонали (як, наприклад, Раїса Богатирьова, представляючи програму партії) намагаються переконати виборців, що позаблоковість зафіксована в Конституції, хоч, аби переконатися, що це зовсім не так, достатньо бодай один раз прочитати Основний Закон своєї країни.

Соціалісти ж, які ще на попередніх виборах залишали за народом право вибору і переконували, що «ставлення до НАТО визначатиметься народом лише на всеукраїнському референдумі», для себе вже все вирішили і записали у програму «позаблоковий статус України». Не дуже демократичне рішення, особливо коли згадати результати соцопитування, проведеного ще минулої зими на замовлення інтернет-газети «Оглядач» центром «Україн­ське демократичне коло» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс»: 5,2% прибічників СПУ впевнені, що Україна повинна вступати в НАТО якомога швидше, 5,2% — через кілька років і 18,1% бачать свою країну в альянсі у віддаленій перспективі. Отже, 28,5 % прибічників соціалістів бачать Україну в НАТО.

БЮТ і «НУ—НС», у чиїх лавах сконцентровано найбільше переконаних євроатлантистів, мабуть, також не знайомі з вищезгаданим дослідженням, яке показало, що більше половини їхніх прибічників є й прибічниками членства України в НАТО. У своїх програмах обидва блоки мовчать про своє ставлення до євроатлантичного майбутнього нашої країни. При цьому дуже цікаво, що всіляко уникати натовської тематики і, якщо вдасться, навіть не вживати слова «НАТО» «НУ—НСу», за інформацією «ДТ», порекомендували ... американські «хелпери». Втім, на американців нарікати особливо нічого. Якось так виходить, що у Віктора Ющенка та його соратників весь час «не на часі» говорити про НАТО. То президентські вибори у країні, то парламентські... То втратити голоси страшно, то суперникам зайвих балів додавати не хочеться. У зв’язку з цим важко стриматися й не згадати, що, за свідченнями людей, котрі три роки тому були безпосередньо причетні до процесу нашої євроатлантичної інтеграції, у червні 2004 р. Україна мала всі шанси отримати у Стамбулі на саміті альянсу добро на початок Інтенсифікованого діалогу з НАТО (ІД). Оскільки ж наближалися президентські вибори, а до Стамбула їхав Кучма, деякі члени опозиції, котрі мали дуже великі зв’язки у Європі та США, доклали максимум зусиль, аби Леонід Данило­вич повернувся з саміту без ІД: мовляв, навіщо робити «злочинній владі» такі подарунки? Ось стане наш Ющенко президентом — ми тоді все хутенько й вирішимо: і до НАТО вступимо, і в СОТ, і в ЄС. (До речі, ці ж самі аргументи восени того ж таки року наводив авторові цих рядків один із впливових нашоукраїнців, відповідаючи у приватній розмові на спантеличене запитання: «Чому ваша фракція завалила голосування сотівських законопроектів?») І хоча історія, як відомо, не визнає умовного способу, однак сама собою напрошується думка, що якби тоді у Стамбулі Україна ще за Кучми розпочала Інтенсифікований діалог, то вже за Ющенка у квітні 2005-го у Вільнюсі вона отримала б План дій щодо членства (ПДЧ) ...

Нагадаємо також, що, взявши владу й отримавши після помаранчевої революції колосальний кредит довіри, Ющенко аж ніяк не квапився «хутенько все вирішити», у кожному разі — в натовському питанні. Спочатку він казав, що це «питання невчасне», потім раптом заявив, що все вирішуватиметься на референдумі. Хоча, повторимо сто п’ятдесят восьмий раз: жодного референдуму для вступу в НАТО не вимагають ні українське законодавство, ні правила і процедури самого альянсу. Але тепер, коли ідею взяли на озброєння «Регіони» та ще й записали собі в передвиборну програму, зіскочити з теми буде складно.

Однак якщо владі (в тій чи іншій конфігурації) все ж таки вистачить совісті покласти відповідальність за ухвалення рішення з такого серйозного питання — безпеки країни — на плечі народу, то послідовність дій, вважає директор міжнародних програм Центру Разумкова Валерій Чалий, має бути не такою, як її уявляють собі можновладці: спочатку референдум, а потім, залежно від результатів, якісь рухи влади, а зворотною — спочатку рішення парламенту і тільки після цього — винесення питання на всенародний референдум.

При цьому, впевнений експерт, для позитивної відповіді щодо членства України в НАТО з боку більшості українських громадян самої інформаційної кампанії, навіть масованої, навіть грамотної, буде недостатньо. Щоб отримати необхідний показник, який перевищуватиме 50%, потрібні єдність влади в натовському питанні і високий рівень довіри населення до самої влади.

Але є ще один чинник, який істотно впливає на суспільну думку в Україні, — це ставлення Росії до євроатлантичної інтеграції нашої країни. Немає сумнівів, що коли воно раптом стане лояльним, рівень підтримки вступу в альянс у самій Україні не забариться значно зрости. Адже для багатьох українців основною причиною їхнього негативного ставлення до цієї ідеї є побоювання можливого погіршення відносин із Росією.

Крім того, перебуваючи у російському, а не європейському інформаційному просторі, українці мимоволі постійно чують саме російську точку зору на ті чи інші проблеми, пов’язані з НАТО. Нам часто розповідають про натовські бомбардування Белграда, але хто з українців знає, що минулої осені на ризькому саміті Сербія стала учасником програми НАТО «Партнерство заради миру», членом Ради євроатлантичного партнерства і прагне стати повноправним членом альянсу? Нас наполегливо переконують у вигідності позаблокового статусу, наводячи приклади європейських нейтральних і позаблокових держав. При цьому практично непоміченою в вітчизняному інформпросторі пройшла минулого тижня новина, що Фінляндія має намір переглянути свою політику у сфері оборони та безпеки. Це може завершитися приєднанням країни до НАТО, про що заявив фінський прем’єр Матті Ванханен. Зверніть увагу на послідовність і процедуру ухвалення рішення: комісія, до якої входять представники канцелярії президента, міністерств закордонних справ, оборони та фінансів, передасть 2008 р. відповідні висновки щодо натовського питання у парламент країни. Тобто рішення прийматиме держава. Про референдум поки що ніхто навіть не згадував. Але якщо такий фінам і знадобиться, то він, безумовно, відбудеться після того, як рішення прийме влада.

Але все це у нас чомусь не обговорюється. Зате нас регулярно ознайомлюють із тією чи іншою думкою Росії, точніше — Кремля, стосовно альянсу, його подальшого розширення та євроатлантичних амбіцій України. При цьому очевидно, що відносини Москви і Брюсселя останнім часом помітно охололи. Ще в лютому на гучній міжнародній конференції у Мюнхені віце-прем’єр РФ Сергій Іванов заявив, що в російсько-натовських відносинах «після двох-трьох років ейфорії» «обидві сторони зараз не бачать перспектив на майбутнє співробітництво». А ще через місяць із його вуст злетіла взагалі чудова фраза (прямо за Фрейдом): «із НАТО ми будемо терпляче, спокійно вибудовувати фронт дружньої взаємодії» (виділено Авт.).

Як у цій «прифронтовій смузі» почувається Україна? Чи зазнало останнім часом якихось змін ставлення Росії до можливого вступу України в НАТО, «ДТ» поцікавилося у Володимира ХАНДОГІЯ, який на початку цього місяця очолював українську делегацію на консультаціях із російською стороною із євроатлантичної проблематики. Ось що відповів перший заступник міністра закордонних справ:

— На консультаціях членство України в НАТО не обговорювалося, ми радше обмінювалися думками щодо комплексу теперішніх відносин. Зрозуміло, що обговорювали і стратегічний курс України на евентуальне набуття членства в майбутньому, сторони висловлювали свої позиції з цього приводу. Слід констатувати наявність розбіжностей у підходах і в сприйнятті НАТО. І в цьому, на мою думку, ключова проблема. Ми виходимо з того, що НАТО прагне бути основою європейської і глобальної системи безпеки, а Росія досі вбачає в НАТО військову організацію, що ставить перед собою цілі, які не збігаються з інтересами Росії. Я з жалем відзначив, що, попри підписання Основного акта Росія—НАТО (1997 р.),
а також Римської декларації (2002 р.), документа, який надав Росії статус члена «двадцятки» (на той час 19 членів НАТО плюс Росія, а тепер це формат «27») і позначив серйозний перелік проблем європейської та глобальної безпеки для обговорення Росією і НАТО, сьогодні відносини РФ з альянсом залишають бажати кращого. А нам хотілося б, щоб наші сусіди співпрацювали з НАТО і максимально поглиблювали цю взаємодію. Росія може не ставити перед собою мету бути членом НАТО. Побутує думка, що Росія не вступає в союзи, вона їх створює. Але поглиблене співробітництво, максимально наближене до членства, відповідало б інтересам як України, так і безпеки Європи.

— Чи звучало на консультаціях «переконливе прохання» до України не приєднуватися до ПДЧ і, тим більше, не вступати до НАТО?

— Так питання не стоїть. Як ми розуміємо, Росія завжди визнавала суверенне право будь-якої держави, у тому числі й України, на вибір механізму забезпечення своєї безпеки. Але при цьому російська сторона говорить, що в такому разі муситиме коригувати свої двосторонні відносини. І тут ми повинні докласти додаткових зусиль, аби показати Росії, що курс України на євроатлантичну інтеграцію і можливе майбутнє членство в НАТО (нагадаю, цю мету зафіксовано в нас у законі України про основи національної безпеки) має реалізовуватися, відповідно до закону, «при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими країнами світу». На консультаціях я акцентував увагу росіян на цих формулюваннях. І ще раз підкреслив: наш євроатлантичний курс не спрямований проти Росії. Сьогодні ми впевнені: НАТО не є організацією, ворожою РФ. Крім того, у нашому двосторонньому «великому» договорі зазначено, що сторони зобов’язуються не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти іншої сторони. І Україна налаштована неухильно дотримуватися цих зобов’язань. Тож, повторюю, проблема — в ідентифікації НАТО як складової глобальної системи безпеки, насамперед європейської.

Адже дивно виходить: на двосторонній основі Росія розвиває чудові відносини буквально з кожною країною — членом НАТО, у тому числі зі США. Але щойно вони збираються за одним столом у Брюсселі, причому саме у штаб-квартирі НАТО (з ЄС, до якої входять майже всі члени альянсу, таких проблем не виникає) — Росія починає їх сприймати як членів організації, котра має далекосяжні плани, що суперечать інтересам самої Росії. І про це слід говорити.

Тож консультації, аналогічні проведеним, дуже корисні, і ми домовилися продовжити їх у майбутньому. До речі, вони були не першими. Ми завжди були відкриті для дискусій із Росією щодо наших євроатлантичних амбіцій.

* * *

Узагальнюючи ж ситуацію за трьома чинниками, що гальмують євроатлантичну інтеграцію України, сьогодні складно знайти вагомі підстави для оптимізму. Адже ще на початку минулого року дипломати й експерти найбільш песимістичним сценарієм руху країни до членства в альянсі називали приєднання України до ПДЧ на Ризькому саміті НАТО в листопаді 2006 р. Але не за горами квітневий саміт 2008 року в Бухаресті, а українські євроатлантичні перспективи знову в тумані. Альянс, який звик планувати свої дії на роки наперед, знову не знає, що йому робити з малопередбачуваною Україною.

— За яких же умов наша країна все ж таки може отримати ПДЧ на саміті НАТО в Буха­рес­ті? — запитали ми у Володи­мира Хандогія.

— ПДЧ — це вже техніка. ПДЧ — це механізм, формат співробітництва. Зараз ми взаємодіємо в одному форматі — Інтенсифікованого діалогу. Перехід на інший рівень співробітництва з НАТО можливий лише за умови досягнення політичного консенсусу всередині країни серед основних політичних сил, які становитимуть більшість у парламенті, створять коаліцію, сформують уряд. І НАТО дуже пильно стежить за розвитком українських внутрішньополітичних подій саме тому, що задекларований і законодавчо зафіксований євроатлантичний курс зараз проходить, скажімо так, певні тести. Зокрема і з огляду на конституційні зміни, що відбулися в нашій країні і спричинили перерозподіл повноважень. Альянсу важливо знати, що цей курс підтримується всіма гілками влади.

— Достатньо буде трьох декларацій на цю тему — президента, парламенту й уряду, чи потрібно ще щось?

— Форма заявки такої позиції може бути різною. Це можуть бути і офіційні заяви як письмові, так і усні, зроблені під час візитів, консультацій. Для цього може бути задіяний і механізм Комісії Україна—НАТО, який існує вже 10 років. Хоча, власне, і заявляти особливо нічого не доведеться, і так буде все очевидно. Адже НАТО уважно відстежує ситуацію в нашій країні. І якщо буде зрозуміло, що в Україні дозрів консенсус із цього питання, — тоді ми зможемо перевести у практичну площину питання зміни формату нашого співробітництва.