Не про любов - Політика - dt.ua

Не про любов

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

Чи бувають нещасливі міста? У кіровоградців є чимало підстав вважати рідне місто саме таким. Адже ...

Чи бувають нещасливі міста? У кіровоградців є чимало підстав вважати рідне місто саме таким. Адже інститут місцевого самоврядування, який багатьом територіям допоміг розвинути власні можливості, задіяти внутрішній і матеріальний, і людський потенціал, у Кіровограді протягом останніх п’яти-шести років, коли, власне, настав час і для економічного, і для ресурсного зростання, ледь не всуціль характеризувався чварами, скандалами, постійним розтяганням майна територіальної громади явно не заради задоволення її потреб. Усі ці роки у місті фактично не було відповідального перед виборцем, незалежного від чиїхось бізнесових інтересів, а, отже, здатного діяти на благо більшості, міського голови.

Від в. о. до в. о. в. о.
плюс кулькова ручка

Нова ера для Кіровограда настала з обранням міським головою бізнесмена, на той час людини нової демократичної формації Олександра Нікуліна. Молодого перспективного мера підвела його демократичність: під час акції «Україна без Кучми!» він ніяк не міг зрозуміти, чому треба забороняти встановлювати намети перед міськвиконкомом. Саме у ті дні він став членом тодішньої партії «Собор» і майже відразу був звинувачений у хабарництві та заарештований. І хоча обставини давання хабара більш ніж дивні та викликають чимало запитань, ні слідство, ні суд відвертої відповіді на них громадськості так і не дали. А сам Олександр Васильович, відбувши майже два роки в слідчому ізоляторі і діставши умовний термін, учергове зайнявся бізнесом.

Тим часом, зрозуміло, містом керували в.о. Перший заступник міського голови, секретар міської ради — хто головніший, у кого більше повноважень?

Не принесли спокою (швидше навпаки!) Кіровограду і наступні вибори. Зі зрозумілих обставин Нікулін участі в них не брав, зате розгорілася запекла боротьба між двома бізнес-групами — Шарова (тоді вона діяла під партійним брендом «Трудової України», а нині — Партії регіонів) та колишньої горілчаної принцеси Ганни Антоньєвої. Власне, боротьба увінчалася формальною перемогою останньої: вона мало не на руках внесла до кабінету голови міста свого ставленика, невиразного чиновника Миколу Чигрина. Але формальна перемога не стала реальною. Певний час трудовики вели з новим міським головою таку наполегливу боротьбу, що змусили його стати абсолютно лояльним. Аж до того, що позаочі Миколу Станіславовича часом називали кульковою ручкою… Саме за його головування Кіровоград прославився сотим округом та відміною судовими рішеннями результатів голосування у двох турах президентських виборів.

Тодішнього ж улюбленця кіровоградців, опозиціонера, лідера обласного осередку партії ВО «Батьківщина» Валерія Кальченка за якесь незначне порушення в останній момент суд зняв з перегонів.

Не варто пояснювати, що лояльності міського голови група трудовиків добивалася не заради усмішки а ля Володя Ульянов, яка так личить Миколі Станіславовичу, а заради конкретного майна, землі та вигідної оренди. До речі, висновки обласного КРУ щодо бурхливої діяльності трудовиків на цьому полі і досі не трансформувалися у так само конкретні судові рішення тільки тому, що, за словами прокурора області Олександра Гардецького, чомусь дуже затрималось проведення судово-бухгалтерської експертизи щодо оцінки майна, яке начебто незаконно приватизоване.

А у місті керують уже навіть не в.о., а в.о.в.о. (хоча остання сесія міськради формалізувала статус посадовців, але від скелетів у шафі сховатися важко). Як відомо, той, на кого кіровоградці покладали такі великі надії і хто впевнено переміг на виборах — Валерій Кальченко, — навіть не спробував ті надії виправдати, а ледь не наступного дня після прийняття присяги міського голови, написав заяву про складання з себе відповідних повноважень, обравши роботу у Верховній Раді. Керувати містом лишились новообраний секретар міської ради Людмила Калкіна, яка досі не мала жодного управлінського досвіду та перший заступник Станіслав Березкін. Лишилися вони на розтерзання вкрай розбалансованого, приватизованого і прихватизованого міського господарства та фракції Партії регіонів, яка хоч і нечисельна, але за допомогою мегафонів, кидання пляшками з водою та крутих слівець досягала вагомих успіхів у справі зривання сесій.

У результаті — Людмила Іванівна, опинившись у лікарні з нервовим стресом, написала заяву про складення повноважень. Станіслав Семенович теж повернувся до свого бізнесу. На господарстві залишився Анатолій Перевозник — ще один начальник департаменту, фактично керуючий справами міськвиконкому. Депутатська більшість затвердила його першим заступником міського голови, обрала також і нового секретаря, молодого, але амбітного банківського працівника, бютівця Руслана Мишериченка.

Скільки «Формул смаку»
треба для формули успіху?

Гарувати Перевознику лишилося недовго — наприкінці листопада в Кіровограді знову вибори. Звичайно, якщо він не стане їхнім переможцем. А претендентів на це крісло чимало: зареєстровано 36 (!) кандидатів, мабуть, найбільше за всю історію новітнього виборчого процесу.

Список здебільшого передбачуваний, але без цікавих поворотів, мабуть, не обійдеться. Наприклад, якщо вдруге оберуть міським головою Олександра Нікуліна. Він, до речі, може дістати значну підтримку кіровоградців, до того ж чимало з тих, хто голосував за Кальченка, ймовірно віддадуть свої голоси за Олександра Васильовича.

Серед ймовірних претендентів на крісло мера не можна не назвати колишнього керівника Ленінського у місті району Валерія Манухіна. Валерій Констянтинович має велечезний досвід роботи в органах місцевого самоврядування (понад 15 років очолював район), добре знає тонкощі міського господарства, а крім того, має дещо уражені амбіції — його крісло зайняв новачок в управлінській діяльності, ставленик БЮТу Петро Романюк. Валерія Манухіна можна було б назвати кандидатом від Партії регіонів, якби ще кілька чільних її представників не заявили про своє бажання очолити місто. Серед них — колишній голова сумнозвісної сотої ТВК Сергій Хільченко, член цієї ж ТВК Лариса Андрєєва та один із братів Шарових. Їхню спробу балотуватися можна розцінити як своєрідний тест на терпіння і терпимість кіровоградців.

Очевидно, на перемогу без будь-яких тестів розраховує бізнесмен-ліберал Олександр Табалов. У березні він до фінішу прийшов другим. Правда, не без скандалу: люди з бейджиками працівників підконтрольної йому газети «Формула смаку» (таку ж назву має й фірма) прямо на виборчих дільницях у день виборів допомагали електорату «правильно орієнтуватись». Міська ТВК зняла його кандидатуру та Ліберальну партію з перегонів, але суд оперативно їх поновив. Цікаво те, що так званих кореспондентів «Формули смаку» — невеличкого видання, яке можна прирівняти хіба що до багототиражки, — справжні журналісти налічили десь більше двох сотень!

Куди везе Перевозник?

Досить чітко визначились і партійні кандидати на посаду міського голови. Одним із перших про себе заявив представник християнсько-демократичної партії Геннадій Заболотний. Непохитний у намірах і представник Компартії, екс-народний депутат Володимир Пузаков.

Не має свого реального кандидата кіровоградський осередок «Нашої України». Але найважчою ситуація, здавалося б, мала бути для БЮТу: аби хоч трохи реабілітуватися в очах кіровоградців йому варто було б прийняти хоча б нерадикальну заяву з оцінкою дій свого лідера. Але Валерій Михайлович із завжди притаманним йому глибоким почуттям власної правоти провів обласні збори партійного активу, де хоч і звучали тверезі голоси про становище в партії (її рейтинг у місті, за даними опитування газети «Україна-центр», знизився більш ніж у два з половиною рази), але почуті не були. Кальченко повідомив партійним активістам, що обласне бюро підтримує кандидатуру Анатолія Перевозника на посаду голови міста та що вона вже узгоджена з вищими органами партії. Але у штабі «Батьківщини» й досі не визначилися: чи є Анатолій Перевозник їхнім офіційним кандидатом, чи ні (зареєстрований він як самовисуванець). Тим більше, що ще троє бютівців вирішили випробувати свою долю: депутат обласної ради Віктор Андрєєв, депутат міської ради, який тимчасово призупинив своє членство у фракції, Іван Марковський та депутат обласної ради, головний лікар обласної лікарні Микола Шевчук. Перший має чимало цікавих ідей, другий — солідний досвід і авторитет, але й поважний вік, а третій міг би розраховувати на успіх тільки у разі серйозної організаційної та медійної підтримки.

Важко сказати, чому Валерій Кальченко так наполегливо (минулої зими Анатолій Перевозник був кандидатом
№ 1 від БЮТу на посаду міського голови поки не втрутилася сама Тимошенко) впарює місту скомпрометованого перебуванням у великій кількості партій (не рахуючи КПРС) та безлічі абсолютно протилежних за своїми намірами і методами діяльності команд кандидата. При цьому останнього важко назвати чи то ідеологом, чи то господарником (береться він за все, інколи й непогано виходить)…

* * *

Серед величезного гурту претендентів не вистачає таких, які не просто дали б раду міському господарству, про занедбаність якого вже говорено-переговорено, а навели у Кіровограді елементарний порядок і встановили людяні пріоритети.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво