Найшла труба на камінь - Політика - dt.ua

Найшла труба на камінь

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

Росія тихо і без особливої помпи розпочала здійснення нового трансконтинентального проекту з перекидання енергоносіїв у Китай і в Азію в цілому...

Росія тихо і без особливої помпи розпочала здійснення нового трансконтинентального проекту з перекидання енергоносіїв у Китай і в Азію в цілому. Поворот газової труби на Схід став наслідком не лише нової енергетичної політики. А, як підкреслюють навіть російські експерти, свідчить про глибоку трансформацію російської еліти, способу її мислення і дій.

Україна, звичайно, може себе втішати, що вкотре примушує російського велетня робити кроки, на які він раніше не наважився б. Тема повороту труби до берегів Тихого океану в Росії обговорювалася роками, однак лише після газового скандалу з Україною Кремль прийняв круте і не в усьому зважене рішення «прорубати енергетичне вікно в Азію». І все це через норовливу країну-транзитера та педантичних у питаннях своєї газової самостійності європейських споживачів. Вони десятки років до цього палили російський газ у своїх квартирах і на своїх фабриках, а тепер, бачте, ставлять під сумнів спроможність Росії гарантувати надійність поставок у майбутньому. І намагаються або знайти нові джерела палива, або примусити росіян працювати за створеними європейцями правилами. Однак чи втрачено Європу для росіян безповоротно, і чи справді Китай допоможе Росії повернути втрачене реноме?

Зауважимо, що ще недавно, якихось кілька років тому, росіяни, у тому числі й високопосадовці в уряді, взагалі вважали, що подальше проїдання природних ресурсів країни і життя за рахунок труби, яка веде в Україну, а потім у Європу, — непростиме для великої держави, якою Росія віднедавна себе знову вважає. Виношувалися прожекти, шукалися альтернативні шляхи розвитку, визначалися нові системостворюючі галузі. Це не тільки прибутковий нафтогазовий сектор, а й інші сфери економіки країни в цілому, де кризові явища очевидні. Росія не хотіла й надалі носити ганебний ярлик «сировинного придатку» для багатих країн, тим більше що на той час російський президент уже засідав за одним столом із «великою сімкою» й почувався «великим восьмим», не гіршим від інших і навіть у чомусь кращим за них усіх.

Рік 2006-й. Через два місяці Росія сама прийматиме «велику сімку» на правах господаря і голови за столом. Мета саміту, відповідно до заяв самого Путіна, — влаштувати презентацію «енергетичної супердержави». Стати дійсним членом «вісімки», на якого б зважали інші (хай для початку в питанні енергетики). З 2005 року, на хвилі зростання цін на нафту в усьому світі, Росія відчутно відновлює свій вплив не лише в регіоні, а й у світі. Цілком «технічний» конфлікт з Україною про взаємоприйнятну ціну на газ, який можна було вирішити на рівні експертів, досяг такої емоційної напруги (особливо в Росії) тому, що досить яскраво продемонстрував Москві: «енергетична супердержава» сама по собі мало важить, якщо їй заважають транзитери і немає розуміння з боку споживачів.

Проте якщо в результаті домовленостей Брюсселя—Києва—Москви з’явиться якийсь «європейсько-українсько-російський алгоритм», то таємні бажання «енерговолодарів» Росії, «енергосупердержавників» або, нарешті, «енергоімператорів» виявляться просто нездійсненними.

Проте останні здаватися не збираються. Більш райдужними перспективи російської «енергетичної супердержави» видаються, якщо дивитися на Схід або зі Сходу. «Газпром» домовився з 2011 року продавати Китаю по 80 млрд. кубометрів газу щорічно. Російська компанія «Транснефть» наприкінці квітня розпочала будівництво нафтопроводу Східний Сибір — Тихий океан, який, мабуть, закінчиться на території того ж таки Китаю. Правда, у планах росіян заявлено довести його до Находки і потім гнати ним нафту навіть для Індонезії та Австралії, Японії і США. Причому почали його будувати з таким завзяттям, що готові були прокласти трубу на березі заповідного Байкалу. І лише втручання самого Володимира Путіна змусило нафтовиків уже по ходу будівництва змінювати плани. Тут особливо чітко видно, як політична воля і геостратегічні інтереси беруть гору над економічною, екологічною і будь-якою іншою доцільністю. Кожному фахівцю зрозуміло, що перегляд проекту вартістю 10,75 млрд. дол. США позначиться на його самоокупності й ціні сировини, яку по ньому прокачуватимуть. Проте, за заявою представників «Транснефти», навіть подовження трубопроводу, який спочатку був задуманий завдовжки 4 тис. км, ще приблизно на третину (і подорожчання приблизно на 1 млрд. дол.) не примусить відмовитися від планів будівництва. І, природно, ніхто не скаже, якою може бути ціна для кінцевих покупців нафти в тій-таки Австралії чи Індонезії. І скільки за нафту і газ із Росії платитиме, наприклад, Китай.

Американська газета The New York Times дуже просто пояснює цей феномен. Російськими трубами, крім нафти, тече ще й влада. Трубопроводи — це політичні важелі, вважає Френк Верастро з Вашингтонського центру стратегічних досліджень. Влада і вплив — побічні «продукти» нинішнього російського ПЕК, який отримав ліцензію на експорт у Кремлі. Для російського керівництва, схоже, сама цінність нафти як такої у цій ситуації втрачає значення. І це все для того, аби сказати потім: і ми «енергетична супердержава», і якщо у США є гроші й армія, у Китаю — необмежені людські ресурси, то в Росії — нафта і газ.

Тим часом помилковість такого підходу вже довів конфлікт з Україною. У самій Росії дедалі частіше лунають голоси, що продовження такої політики — згубне для країни. Не лише тому, що її ресурси танутимуть із колосальною швидкістю. Росія таким чином власними руками створює собі цілий комплекс проблем у зовнішньо- і внутрішньополітичній сфері. По-перше, Росія допоможе решті світу вирішити одну з найважливіших проблем, над якою нині сушать голови найосвіченіші мужі світу, причому багатої його частини: як забезпечити Китай ресурсами для подальшого зростання. Можна сказати напевно, що жодна інша країна світу добровільно не погодиться кинути свої ресурси в топку «китайського дива». Росія не лише погодилася, вона фактично сама запропонувала це. І все, на перший погляд, через банальну образу на сусіда із Заходу. Проте й це не все. На російських ресурсах, як на дріжджах, на Далекому Сході ще швидше сформується нова наддержава — Китай, яка найближчими роками стане конкурентом не США і Європи, а насамперед — Росії. На першому етапі такий альянс просто перестане бути рівноправним, хоча вже тепер без збільшувального скла видно перекоси у двосторонніх відносинах, і зокрема відверту дружбу Росії на користь Китаю. Ідеться про ту серію поступок (від територіальних до політичних), на які пішов Кремль останніми роками. Що ж буде далі, якщо Росія продовжуватиме позиціювати себе як «енергетична супердержава»? Адже по суті цей новий статус нічим не відрізняється від «сировинного придатку». Відбулося лише маскування поняття: у привабливу, на перший погляд, обгортку загорнули те, чого росіяни ніколи не хотіли. Вся різниця лише в тому, що обсяги продажу сировини зростуть і Росія вдаватиме, що це вона таким ось чином виступає гарантом енергетичної безпеки планети. Однак цього чомусь не бажають розуміти в Україні, у Європі та США. І не цінують.

При цьому росіяни не зовсім уявляють також іншу — внутрішню загрозу. Російський Далекий Схід, а якщо не церемонитися і взяти ширше — землі за Уралом (а на них цілком серйозно заздро позирають китайці), частково і був прив’язаний до європейської частини Росії тим, що, володіючи величезними ресурсами й резервами, ніколи не мав широкого незалежного виходу на зовнішні міжнародні ринки. Потік товарів і вантажів, що йшов через далекосхідні порти, не мав стратегічного характеру і не міг, наприклад, забезпечити добробут та процвітання регіонові. Він завжди дотувався з центру. Причому, хоч як це банально, з коштів, отриманих від продажу в Європу видобутих у Сибіру чи на Ямалі газу й нафти. Тепер сама Москва вкладає в руки місцевих еліт засіб — трубу, — який при певних зусиллях і ситуації в країні (наприклад, напередодні виборів 2008 року) дозволить поторгуватися за справедливіший розподіл чи то самих ресурсів, чи то доходів від них. При цьому не виключається варіант, що Москва згодом повністю втратить контроль над частиною своїх віддалених і в основному малонаселених регіонів. Це віддалена перспектива, але дискусія про сибірський енергетичний сепаратизм уже відродилася в російських форумах, причому з більшою інтенсивністю, ніж навіть у 90-х, коли розвалювався СРСР і багато «корінних сибіряків» теж говорили, що не хочуть бути «сировинним придатком» Росії, або навіть вимагали від Кремля, чи то жартома, чи то всерйоз, визнати за Сибіром колоніальний статус.

Кремль бореться з будь-якими проявами сепаратизму, проте енергетичний саботаж і тероризм усередині Росії можуть виявитися навіть серйознішими, ніж сепаратизм збройний.

І водночас росіянам, які так вірять у владу й силу труби, невтямки — «супердержаву» ще нікому й ніколи не вдавалося побудувати на самих лише природних ресурсах. Слід пам’ятати, що за жодних умов Китай не дозволить Росії, як, утім, будь-якій іншій країні, котра забезпечує його нафтою, «захопити» таку частку свого енергетичного ринку, як це дозволила росіянам зробити Європа. Жодної залежності й експорту влади по трубі в цьому випадку бути не може. Будь-коли, щойно Китай для себе зрозуміє, що Росія йому не цікава як партнер, він відмовиться від неї на користь саме своїх інтересів. Правда, як свідчить досвід минулого, не виключається й варіант, коли Китай (він уміє це робити, на відміну від ЄС) знайде свої важелі впливу на Росію й рано чи пізно одержить від неї саме те, що йому буде потрібно. Припустімо, тепер йому потрібні саме російські природні ресурси — нафта, газ, ліс. Що буде через 10, 20 або 50 років — важко навіть уявити.

Можливо, від своїх планів Кремль відмовиться лише після того, як усвідомить, у яку пастку заганяє Росію, причому не так нинішню, як майбутню. Не ЄС і навіть не США, а саме Китай бачить Росію у ролі свого «сировинного придатку».Однак слід пам’ятати, що досі Китай жив без російських енергоносіїв, вибравши незвичну тактику — купівлю ресурсів у африканських та близькосхідних країнах спочатку у вигляді продукції, а потім дійшов до скупки цілих родовищ, на яких тепер самі китайці качають нафту для потреб своєї країни.

Зараз ця експансія у ще яскравішій і відвертішій формі відбувається в регіоні Центральної Азії. Його Китай фактично оголосив своїми задвірками, зоною своїх інтересів, і тут суперничає вже не лише зі Сполученими Штатами, а якраз із Росією. Саме орієнтація на Пекін стала зручною альтернативою Москві для еліт в Астані, Душанбе, Бішкеку і навіть Ашгабаді. Вони наввипередки намагаються довести свою лояльність китайському старшому братові і в цьому набагато випередили Росію. Перша нафта по казахсько-китайському нафтопроводу Атасу—Алашанькоу—Душаньцзи піде вже через кілька днів. Завдовжки ця труба трохи недотягує до тисячі кілометрів, пропускна здатність її — 20 млн. тонн на рік. Обговорюється план будівництва газопроводу, але тут у казахів головний конкурент — Туркменистан. Президент Сапармурат Ніязов під час помпезного візиту в Пекін 4 квітня підписав угоду (на зло «Газпрому») почати вже з 2009 року постачати Китаю по 30 млрд. кубометрів газу на рік. Росіяни заметушилися, оскільки Туркменбаші запропонував ціну на газ нижчу від російської. Крім того, оголосив цей проект комплексним, що дозволить країнам регіону і Китаю розвивати вздовж лінії газопроводу свою інфраструктуру. Росія ж поки що прокладає трубу, лише турбуючись про кубометри й тонни і майбутню вигоду, але мало думає про наслідки, що продемонструвала історія з Байкалом. А Китай на цей час приміряється вже до Каспійського регіону і навіть Закавказзя й Перської затоки.

Пекін починає втілювати свою концепцію «стратегічних кордонів і життєвого простору». Вона, за повідомленнями преси, передбачає зокрема й територіальну експансію в міру зростання могутності держави. Природно і логічно, з погляду Пекіна, спрямувати вістря цього наступу всередину Азії, у Росію й центральноазіатські держави. Це тихий і непомітний процес. На цьому етапі він супроводжується введенням в еліту цих країн, як на регіональному, так і на найвищому керівному рівні, прокитайськи налаштованих людей. Поки що це не більше ніж лобі і група впливу, яка, втім, безперервно набирає вагу.

При такому стані справ не виключено, що відносини між видобувачем-імпортером і споживачем-покупцем енергоносіїв на сході Євразії набудуть нового, відмінного від європейського вигляду. Нафта й далі тектиме по трубі від першого до другого, проте невидима складова влади і впливу дедалі частіше перемикатиметься в реверсний режим. Китай може спожити практично будь-яку кількість поставлених йому нафти й газу. А ось Росія, замість того, щоб стати впливовою силою, дедалі більше грузнутиме в залежності від цього ненажерливого покупця і, як у давнину, проїдатиме нафтодолари.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво