Національний інтерес сьогодні - Політика - dt.ua

Національний інтерес сьогодні

28 серпня, 2009, 15:07 Роздрукувати Випуск №32, 28 серпня-4 вересня

2009 рік фінішуватиме під знаком розгортання президентської виборчої кампанії. Вже тепер на старті ...

2009 рік фінішуватиме під знаком розгортання президентської виборчої кампанії. Вже тепер на старті окреслюються її найнебезпечніші ознаки: кастинг виключно особистостей, а не програм, конкуренція екзотичних PR-технологій, боротьба на взаємну дискредитацію і знищення супротивника. А державі й суспільству треба, щоб ця кампанія стала змаганням на здатність адекватно відповісти на виклики, які постали перед Україною на межі другого десятиліття ХХІ століття.

Скажуть, що це неможливо — але так уже було: у 90-х роках ХХ століття перед українською елітою стояла чітка мета — збудувати власну державу, тобто створити державні інститути. Це було пріоритетним завданням, і, незважаючи на величезні помилки у процесі реалізації (наприклад: визнання в 1997 році державним боргом корпоративних заборгованостей підприємств за газ перед Росією — помилка, за яку ми донині розплачуємося мізерною ставкою оренди за базування російського флоту в Севастополі), в цілому воно відповідало національним інтересам. Наприкінці 90-х, коли обриси держави стали реальністю і складалося враження, що мети досягнуто, вибухнула політична криза створеної авторитарної моделі влади, криза моралі, і, як наслідок, виник масовий опозиційний рух, що боровся за права і свободу.

Помаранчева революція завоювала свободу, створила передумови для остаточного цивілізаційного вибору та модернізації економіки й суспільства. Однак нова владна еліта зрозуміла свободу як власну вседозволеність робити все що заманеться і бездарно змарнувала історичний шанс. В результаті руйнівної боротьби за владу, повноваження і маєтки країна отримала паралізовані державні інститути, вкрай розбалансовану систему управління, тотальне ігнорування законів усіма елітами. Сьогодні державну політику несе за течією. За великим рахунком, її взагалі немає, якщо не брати до уваги імпульсивної реакції на зовнішні подразники.

Полишена напризволяще система приречена на деградацію. Наочне підтвердження цього постулату спостерігаємо в Україні. Тому я спробую окреслити три найважливіші, на мій погляд, виклики, на які українські політики (насамперед кандидати у президенти) зобов’язані дати адекватну відповідь, якщо вони керуються державними інтересами.

Перший — енергетична безпека країни, тобто імпорт, транзит і видобуток газу. Банально й тривіально. Але так само і без­просвітно. Ця проблема виникла не нині і не вчора. Фактично, вона триває з часу здобуття незалежності. І дуже символічно, що знаком залежності, прив’язаності України до Росії є газова труба, яка, мов пуповина, не дає відірватися від «материнського» тіла й реалізувати свою самодостатність. А могла б, якби в нас була адекватна влада, стати знаком незалежності й символізувати наш контроль над їхніми інтересами. І доки Росія рухає свої прожекти транспорту газу в обхід України, ми повинні обстояти економічно обґрунтовану (й цілком конкурентну навіть з намальованими «північно-південними потоками») ціну на рівні 4—4,5 долара за 1000 куб.м на 100 км. Знову ж таки, це — питання лише послідовності й некорумпованості у сфері переговорів із Газпро­мом, а все решта — питання техніки. З технологічною ж фаховістю, як засвідчила минула «газова» зима, в нас проблем немає.

Очевидно, що через рік-два світова криза завершиться, споживання газу зросте, і докризові ціни на енергоресурси видаватимуться нам дитячими. Тому альтернативи зменшенню споживання імпортного газу Україна не має: її вибір полягає в тому, чи вона зробить це превентивно, чи — за фактом неплатоспроможності. У першому випадку побічним і політичним наслідком такого унезалежнення від монополіста буде можливість партнерських відносин із ним, у другому — більш ніж реальна загроза незалежності.

Тому український національний інтерес на 2010 рік треба окреслити як зменшення споживання імпортного газу вдвічі. Цей рівень не є довільним побажанням, його вивели сумлінні експерти, але досягти цієї цифри можливо тільки за умови мобілізації всієї країни. І всі дії політиків повинні оцінюватися з погляду виконання цього завдання.

Цифри. 1) Наявні вітчизняні технології (зокрема Інституту газу) заміщення газу вугільним пилом дозволяють економити — з економічною доцільністю — як мінімум 50% газу під час промислового виробництва тепла й електроенергії; в абсолютних циф­рах це 10 —15 млрд.м3 газу щорічно. 2) Завантаження надлишку енергогенеруючих потужностей (при відповідному переобладнанні газових котлів на електричні) плюс максимальне навантаження електрокотлів під час нічного мінімуму електроспоживання дасть змогу зекономити ще 10 —15 млрд. м3. 3) Приведення стандартів теплозбереження житла до рівня польських дає 50% економії, німецьких — 70%. Щоб ці цифри стали реальністю, державі треба зробити населення своїм союзником у боротьбі за економію газу; один зі шляхів до цього — підвищення ціни на газ для населення до європейського рівня із одночасним повним грошовим відшкодуванням вартості розрахункової норми газу. Тобто щоб люди отримували компенсацію за подорожчання і премію за невикористаний газ. Плюс державна програма переходу індивідуальних користувачів на технології електро­теплообігріву: разом це дає можливість заощадити ще від 5 до 10 млрд.м3 на рік.

Реалізація лише цих заходів (без урахування потенціалу нетрадиційних джерел енергії) дасть можливість зменшити споживання газу в рік на 25—40 млрд.м3, що знижує потребу в імпортному газі до мінімального рівня. Наведені цифри скидаються на фантастику, отож, щоб вийти на їх рівень, треба мобілізувати країну не навколо осіб («проти» чи «за»), а навколо ідеї — чіткої й прагматичної. Сюди ще слід додати наші можливості з нарощування власного видобутку газу шляхом допуску авторитетних західних компаній, що мають кошти і технології для розробки шельфу Чорного моря і так званої «глибокої води». Від України тільки потрібне створення належного законодавчого поля на основі досвіду Норвегії.

Але навіть частково «вивільнені» обсяги газу ставлять перед Газпромом необхідність їх продати і дають можливість Європі купити додатково до 25% споживаного нею російського газу, що є поважним політико-економічним аргументом для ЄС (з’являється можливість грати на зниження ціни, знижуються ризики від можливого зменшення видобутку чи зростання споживання, зникає потреба обхідних шляхів). Така перспектива вже б давно — якби українська економічна дипломатія використовувала наявні можливості — могла зацікавити ЄС; зацікавити аж до інвестування як у модернізацію українських систем теплопостачання та теплоспоживання, так і у виробництво електроенергії на заміщення газоспоживання. І проблема не тільки в реорганізації Нафтогазу (у нинішньому вигляді його подальше існування безперспективне і радше шкодить, аніж допомагає зміцнювати енергетичну безпеку; цілком слушно ЄС, перш ніж інвестувати у вітчизняну ГТС, вимагає розвести за різними структурами функції видобутку, транзитного транспортування і газорозподільне забезпечення споживачів). Проблема в неадекватності влади як серйозного партнера, з яким можна вирішувати спільні стратегічні завдання.

Другий пріоритет — влада. У цілому його можна окреслити як суспільну легітимацію української влади. Ракова пухлина української влади — ігнорування нею будь-яких законів та норм (не говоритимемо про їх справедливість). А в сучасному світі — за відсутності сакрального джерела влади — дотримання носіями влади законів є єдиним способом їх легітимації. Це стосується всіх держав: від ліберальних демократій до мусульманського авторитаризму. Отже, діагноз простий: влада зневажає закон, народ зневажає владу. Рівень довіри до такої влади впав нижче критичної позначки. Країну доведено до хаосу, безвладдя і беззаконня. Політичний цинізм став нормою. Система створила замкнену касту, яка узурпувала владу. Ця каста пише і змінює правила сама для себе, повністю вийшовши з-під контролю суспільства.

У цьому є частка відповідальності й суспільства. Воно це дозво­лило. Навчилося жити за викривленою мораллю: «життя є життя, а закон — про людське око». Люди збайдужіли до власної долі, бо втратили віру. Віру в правду, справедливість і закон. Суспільство мусить поставити владу під свій контроль; суспільство мусить саме — без посередництво влади й політиків — написати правила для влади. Це природне право народу як суверена. Кожен із нас стоїть перед вибором: або встановити правила, або жити як тепер — у корупційному консенсусі, що також — покладімо руку на серце — багатьом звично й вигідно.

Справжньою альтернативою цій стагнації є установчий процес, тобто процес встановлення народом як єдиним джерелом влади обов’язкових для всіх правил співіснування в державі. Бо, повторимо, влада, яка зневажає навіть створені нею правила, втрачає єдину основу своєї легітимності. А кульмінаційним етапом установчого процесу має стати скликання Конституційної асамблеї, через яку народ, усунувши політиків і владу від конституційного процесу, напише правила для всіх і примусить владу їх дотримуватися. І саме в цьому — встановленні правил і, відповідно, легітимації влади — й полягає нині національний інтерес.

Глибинна ж суть цієї ідеї в тому, що у процесі боротьби за скликання та обрання Конститу­ційної асамблеї змінюватиметься саме суспільство, мінятимуться стосунки між людьми, формуватиметься нова етика відносин між ними. Суспільство, яке відстоїть своє право на установчу владу, вже ніколи не дозволить собою маніпулювати. Тракту­вання закону як іграшки в руках егоїстичних еліт зміниться «сакралізацією» Основного Закону: він стане недоторканним для влади, яка буде змушена думати, як грати в рамках правил, а не як змінювати ці рамки у процесі гри. З іншого боку, Основний Закон стане плодом зусиль усіх громадян країни. У людей з’явиться впевненість у тому, що закон може бути їх­ньою кровною справою, а не є чимсь далеким, кимось нав’язаними умовностями, які можна порушувати і треба обходити. З’явиться культура довіри і взаємодопомоги, сформується справжня спільнота, об’єднана спільними ідеалами та спільними інституціями. Влада отримає легітимність, а народ — традицію демократії.

І третій напрям — ЄС і НАТО. Це не справа сьогоднішнього дня, і навіть не завтрашнього. Нинішня реальність — зачинені двері. Зачинені — можна констатувати — з обох боків. Фактом є те, що НАТО зараз стоїть на роздоріжжі серйозної трансформації, переосмислення всієї філософії безпеки і оборони. Фактом є втома ЄС від розширення; десятки мільйонів нових членів розбалансовують функціонування традиційних європейських інститутів, — потрібен час на відповідну інституційну асиміляцію.

За експертними оцінками, на це піде років п’ять. Одна каденція, один темпоральний квант, якщо міряти звичними нині мірками політичного виміру часу. І українська влада, і суспільство мусять відпрацювати ці п’ять років, реалізувати такий внутрішній план перетворень, щоб у 2015 році питання наших відносин із ЄС стояло на якісно іншому рівні, щоб питання нашого членства стало реальністю. Образно кажучи: нам треба зрозуміти, в якій точці будуть ЄС і НАТО, й вибудувати власну траєкторію так, щоб у цій точці в потрібний момент ми зустрілися.

Тому ми в жодному разі не повинні ставати в позу ображеного підлітка: якщо нас не взяли в цивілізований світ, то підемо до сусіда на схід чи закопаємося в землю й житимемо окремо від усіх і вся. Ми мусимо скрупульозно і послідовно шукати точки дотику у сферах, в яких ми сильні: транспортна авіація, ракетні технології і високоточна зброя, наприклад, сприятимуть зближенню з НАТО; облаштування східного кордону (не в сенсі колючого дроту, а вигідного всім контролю за міграцією) чи космічні технології — зблизять із ЄС.

Бо проблема не в ЄС, проблема — в нас самих. Проаналізуймо наші дії за минулих п’ять років: щойно з’являлася перспектива вступу, ми тут-таки наполегливо й ретельно її руйнували. Сварки лідерів, у яких державні інтереси ставали розмінною монетою, безумовне превалювання особистих і мінливих інтересів (якщо нестримне прагнення якомога дошкульніше допекти партнерові можна назвати інтересом) над стратегічними національними, спекуляція опозиції на цих дер­жавних інтересах, — усе це вибудовувало стіну між нами і євроатлантичними інституціями й посилювало нехіть європейських лідерів тягти нас туди. Повторюю: річ не в небажанні ЄС, річ у нашому небажанні, в нашій затятості. Чи було в Європи бажання проводити чемпіонат Європи з футболу 2012 року в Україні? Зате були віра і прагнення, фактично, однієї людини, і ця віра гори звернула. Може, на цьому прикладі варто повчитися нашим кандидатам у президенти: досить несимпатична для більшості українського суспільства персона стала — цілком заслужено — мало не національним героєм.

В історичному плані, альтернативи євроінтеграції для України немає — або Україна інтегрується в західний світ, або Україна як держава вічно балансуватиме на межі незалежності. І, знову ж таки, питання не в комусь, питання — в нас самих.

Відповідь на нього — лише окремий прояв глобальнішої проблеми: нашої самоідентифікації та утвердження України як незалежної держави, наших відносин із Росією.

Ця проблема має кількасотлітню історію. У середині XVII століття Богдан Хмельницький, прагнучи зберегти створену ним Укра­їнську державу, уклав тимчасовий військовий союз із Росією для боротьби проти Польщі. Цей союз розпався через два роки, але Росія виявилися включеною — на віки — у внутрішньоукраїнські процеси. Розпочався тривалий процес узалежнення та асиміляції українців Росією.

І тільки у XX столітті пішов зворотний процес. Із 1917 року, від УНР, через збройну боротьбу та компроміси ранньої УРСР у новітній історії України намітився шлях виокрем­лення з «тіла» Росії. Перший етап ідентифікаційної українізації України був перерваний пораз­кою у громадянській війні, другий, так звана соціалістична українізація, — зупинений голодомором, репресіями та війною. Наступний етап усамостійнення був пов’язаний із хрущовською відлигою (відносною демократизацією) і теж був перерваний посиленням авторитаризму та репре­сіями. Далі — процес «перестройки», найглибшої за всю історію СРСР демократизації — закономірно закінчився проголошенням української незалежності. Історія свідчить, що процеси демократизації й унезалежнення в Україні нерозривно поєднані й залежні один від одного.

Із проголошенням незалежності в 1991 році був досягнутий формальний відхід від Росії. Ключове слово в цьому реченні — «формальний». Бо завершився лише певний етап, і лише етап, а процес ментального розмежування України і Росії триває і в умовах незалежності, маючи внутрішні й зовнішні, віртуальні і реальні, економічні і культурні (перелік можна продовжувати в будь-якому напрямі — футбольному, дипломатичному, торгівельному тощо) аспекти.

Я переконаний, що сьогодні над­звичайно актуальне гасло Хвильового «Геть від Москви!». Не у вульгарно-примітивному сенсі: втікати від Росії. Нікуди ми не втечемо, і не треба. Гасло актуальне в його автентичному прочи­танні: поглиблення нашої самоіден­тифікації не через протистояння, а через унезалежнення (не анти- чи проросійськість, а «аросійськість»). Не за Росію і не проти неї — а перпендикулярно до неї.

Саме під цим кутом зору актуальне зараз військово-політичне самовизначення України. Бо, знову ж таки, питання НАТО не є питання «в НАТО чи не в НАТО», це навіть не питання «ми з Росією чи без Росії», — це питання, чи може Україна самостійно прийняти рішення, виходячи з власних потреб та інтересів, а не з інтересів Росії. І, поза всяким сумнівом, при будь-якій трансформації НАТО раціональним вибором України будуть безпекові гарантії та відповідність демократичним стандартам.

Об’єктивно, цей процес творення ідентичності є цивілізаційним вибором України, бо за ним стоїть ментально-цивілізаційний поділ світу, стоять два способи самоорганізації суспільства: пірамідально-вертикальний із авторитарним лідером на чолі чи горизонтально-демократичний з пріоритетом прав та свобод людини.

Політичні тенденції в Росії дають нам добрий шанс, бо віддаляють Росію від нас, поглиблюють світоглядний (не мовний чи національний) поділ, підкреслюють інакшість способу організації суспільства та ціннісних орієнтацій. Усвідомлення цих тенденцій дає дійові інструменти для конвертації нашої інакшості в наші переваги: ми можемо приєднуватися до європейського контексту. З іншого боку, така позиція створює світоглядну базу для вирішення багатьох практичних проблем: від газових переговорів до моделей економічного та соціального уст­рою.

І у цьому полягає українська справа сьогодні. І дуже хотілося б оцінювати кожного претендента на інституційного лідера нації під кутом зору його готовності відповідати на такі виклики.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво