Напередодні «турецького маршу» - Політика - dt.ua

Напередодні «турецького маршу»

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

Донедавна, до корекції положень Воєнної доктрини України, що виключила з числа пріоритетів держави вступ до НАТО та Європейського Союзу, багато хто в Києві придивлявся до «турецького досвіду»...

Донедавна, до корекції положень Воєнної доктрини України, що виключила з числа пріоритетів держави вступ до НАТО та Європейського Союзу, багато хто в Києві придивлявся до «турецького досвіду». Суть справи в тому, що Туреччина є членом НАТО з 1952 року, і це, на думку значної кількості аналітиків, вельми сприяло і вестернізації життя країни, і поступовому її зближенню із «західним клубом», і розширенню її торгівлі з провідними західними країнами (головними торговими партнерами Туреччини традиційно є Німеччина та інші країни ЄС, США, Швейцарія). Анкара ще 1963 року уклала угоду про асоціацію з європейськими співтовариствами, а 1996-го — договір про митний союз із Європейським Союзом. Зрештою на саміті ЄС у Хельсінкі наприкінці 1999 року Туреччину визнали кандидатом на вступ до Євросоюзу серед дванадцяти інших країн-кандидатів (десять з них стали членами Союзу 1 травня цього року), однак із відкладеною датою початку переговорів.

Наприкінці нинішнього року, після того, як буде проаналізовано доповідь Європейської комісії про стан справ у Туреччині, глави держав та урядів країн—членів ЄС мають вирішити, чи починати з нею переговори про вступ до ЄС, і якщо починати, то коли саме. Нещодавня резолюція Європейського парламенту вказувала на те, що сьогодні Туреччина не відповідає критеріям, необхідним для вступу до ЄС. Досі Анкару на словах заохочували за вже проведені реформи, але заявляли, що треба зробити набагато більше.

«Турецький шлях» був вельми нелегким, і гарантій того, що в поданому на розгляд вищих структур Європейського Союзу проекті рішення міститиметься положення про те, що ця країна відповідає необхідним для вступу до ЄС «копенгагенським критеріям» (демократичний устрій, верховенство права, конкурентоспроможна ринкова економіка, вільна преса), не може дати ніхто. Навпаки, у «старій Європі» переконані, що Туреччину приймати до ЄС просто не можна. Демонстрацією такого підходу можна вважати, зокрема, відому заяву екс-президента Франції Валері Жіскар д’Естена про те, що це означатиме «кінець Європи». Комісар Європейської комісії Фріц Болкенштейн, чиї повноваження закінчуються в листопаді, заявляв, що Україна є більшою мірою європейською країною, ніж Туреччина, і він же вказував, що Україну приймати до ЄС не можна. Голова правоцентристської партії ХСС, прем’єр-міністр уряду Баварії Едмунд Штойбер зазначав, що Туреччина ніколи не вступить до Європейського Союзу, міністр закордонних справ Франції навесні казав, що вона не відповідає критеріям вступу до ЄС. Таких прикладів вистачає.

Було і є багато заяв про те, що Туреччина надто велика (майже 70 млн. населення), і це створює загрозу справжнього підриву Європейського Союзу, що лише три відсотки її території географічно розташовані в Європі. Були натяки на те, що ЄС — це передусім «християнський клуб» (99 відсотків громадян Туреччини — мусульмани, майже всі — суніти). Були і вказівки на те, що крім цих проблем, ЄС не відчує великого бажання межувати з Іраном, Сирією та Іраком. Дуже багато хто впевнені: турецька культура досить сильно відрізняється від європейської, щоб можна було говорити про можливість її інтеграції.

Але офіційні претензії грунтуються не на цьому. Вони мають три базових рівні, які перетинаються між собою. Передусім йдеться про демократизацію та дотримання прав людини. Туреччина справді не зразок стабільної демократії, що підтверджують часті втручання військових у політичне життя. Засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк досягнув не лише побудови світської держави, в якій було заборонено навіть носіння національного одягу, а й того, що армія стала по суті гарантом конституції. Роль армії в житті держави та суспільства не змінилася й нині. Досить пригадати, що конституцію 1982 року розробляли та приймали на всенародному референдумі під час військового правління. Військові втручалися щоразу, коли у країні виникала гостра політична криза, і, що є примітною ознакою Туреччини, не допустили приходу до влади радикально налаштованих ісламістських груп.

Від різних турецьких урядів вимагали дотримання елементарних прав національних меншин, насамперед курдів, які становлять приблизно п’яту частину населення; вони ніколи не мали права ані на освіту, ані на отримання інформації рідною мовою. Основна вимога — створення незалежної держави Курдистан (курди живуть також в Іраку, Ірані та Сирії). Курдські організації, зокрема, знаменита в нещодавньому минулому Робітнича партія Курдистану (РПК), вельми часто в боротьбі за свободу застосовували терор. Влада відповідала особливим станом у населеній курдами частині країни і поліцейським терором. При цьому варто зауважити, що у Стамбулі й Анкарі курди, за їхнім власним визнанням, особливих утисків не зазнавали.

На дійсно серйозні реформи Туреччина зважилася лише останніми роками. Їх започаткував прем’єр-міністр Еджевіт, продовжив уряд Ердогана. До речі, Реджепа Тайїпа Ердогана, колишнього мера Стамбула, лідера Партії справедливості й розвитку, багато хто розглядав як «ісламіста» і традиціоналіста. Поки що його правління ознаменувалося як спробами зближення з ключовими країнами ЄС, так і деяким охолодженням відносин зі США (турецький парламент не схвалив планів використання турецької території та розгортання на ній баз при плануванні війни в Іраку).

З жовтня 2001 року в країні здійснюють серйозну конституційну реформу. Затверджуються права громадян на свободу думки й слова, місця проживання, на особисту безпеку, гендерну рівність, заборонено тортури. Заборонено смертну кару в мирний час (останнім засудженим був лідер РПК Абдулла Оджалан; на практиці страту після 1984 року не застосовували). Служба новин державного телебачення й радіо почала мовлення курдською мовою, зроблено перші кроки до запровадження освіти цією мовою.

2002 року ухвалено новий цивільний кодекс. У 2002—2003 роках у Туреччині прийняли сім пакетів так званих гармонізаційних законів: згідно з ними, правові та процесуальні норми в державі приводяться у відповідність із так званим європейським правом. Скасовано практику судів і трибуналів національної безпеки. Розширено права громадян на свободу зборів, маніфестацій, більшу свободу дій отримали профспілки. Звільнено з ув’язнення курдських лідерів (крім Оджалана). Зроблено кроки до скорочення впливу армії на громадське й політичне життя.

Наступна група проблем — економіка. Західні аналітики зазначають, що турецька економіка, яка динамічно розвивається зараз, є сумішшю сучасної промисловості та традиційного сільського господарства, в якому зайняті близько 40 відсотків працездатного населення. Держава продовжує відігравати основну роль у багатьох галузях промисловості, банківській сфері. Транспорт і зв’язок також є державними. Уряд Ердогана розпочав приватизацію. Остання, за оцінкою американських фахівців, має набути й більших масштабів, і більшої ефективності.

Розвиток країни останніми роками характеризувався періодами економічного зростання (ВВП зростав у середньому на шість відсотків за рік), які чергувалися з кризовими роками. Зокрема, 2001-й був роком як політичної, так і фінансової кризи.

Інфляція все ще вимірюється двозначними показниками (18,4 відсотка минулого року). Дефіцит перевищує десять відсотків ВВП. Рівень іноземних інвестицій вважають низьким — близько 1 млрд. доларів на рік. Близько 60 відсотків ВВП дає сектор послуг, тобто, передусім, морські курорти. Останніми роками розвиваються й гірські курорти. ВВП на душу населення (за методикою, яка бере за основу паритет купівельної спроможності) — 6700 доларів минулого року, що істотно перевищує аналогічні дані по Україні, але «не дотягує» навіть до найнижчого рівня у країнах, прийнятих до ЄС 1 травня нинішнього року, не говорячи про «старі» країни — члени Союзу. У країні, за офіційними даними, 11,3 відсотка безробітних плюс близько шести відсотків «неповністю зайнятих». Зовнішній борг — понад 140 млрд. доларів. Майже чверть населення живе за межею бідності. Саме з огляду на це чиновники зі структур ЄС доходять висновку про те, що Туреччина не готова до початку переговорів.

Проблема Кіпру є ще однією істотною перешкодою. Грецька частина острова стала членом ЄС. «Турецький» Північний Кіпр перебуває в невизначеному стані, переговори про вироблення принципів об’єднання традиційно провалюються, сторони звинувачують в цьому одна одну. Ситуація виглядає так, що турецькій стороні заради просування шляхом до ЄС доведеться йти на куди більші компроміси, ніж представникам грецької громади. Однак уряд, який ризикне піти цим неминучим шляхом, швидше за все буде змушений піти у відставку, оскільки його звинуватять у зраді інтересів турецької громади Кіпру. У цій ситуації майже неминучими виглядають масштабні заворушення по всій країні та справжній бунт у середовищі військової еліти. Схоже, що нинішній уряд країни до цього ще не готовий.

Туреччина — вельми неоднорідна країна. Відоме висловлювання комісара ЄК Гюнтера Ферхойгена про те, що якби можна було приймати до Європейського Союзу окремі міста, то Стамбул прийняли б без проблем. Найбільше місто Туреччини за ритмом і насиченістю життя, за діловим і торговим розмахом, за обсягами щоденного фінансового обігу, за рівнем того, що називають глобалізацією, за рівнем своєї міської культури, що сягає корінням до Римської та Візантійської імперій, безумовно, серед світових лідерів. Однак Стамбул, поступово «вестернізована» столиця Анкара та решта Туреччини іноді здаються різними континентами. Для більшої частини країни характерним є устрій життя, за якого ісламські традиції мають набагато більше значення, ніж спроби будь-якого уряду встановити нормальні світські порядки. Для Туреччини рівною мірою характерні й цілком сучасні виробництва, збудовані останніми роками на кошти німецьких, французьких, японських інвесторів (наприклад, популярні в Україні автомобілі Renault Symbol виробляють саме тут), й екзотичні для сучасної Європи способи землеробства. Поруч із сучасним швидкісним шосе — путівці, якими на ослячих возах везуть на продаж кавуни й дині.

Права жінки навіть у провінційних великих містах є все ще не більш ніж декларацією. При цьому в армії й поліції служать дедалі більше жінок, дедалі більше їх займають посади й на державній службі, й у менеджменті компаній. Рівень грамотності турецького населення оцінюють у 87 відсотків, при цьому в університетах найбільших міст щороку збільшується потік бажаючих здобути освіту. За досить значного рівня безробіття у країні понад мільйон співгромадян, за офіційними даними, працюють за кордоном, за неофіційними — в кілька разів більше. Сильні турецькі громади існують у Німеччині, де після Другої світової війни турки, нарівні з італійцями й португальцями, відновлювали країну, і в Австрії. Тільки за офіційними даними, понад 3 млн. турок отримали громадянство Німеччини. Саме німці і є головними противниками вступу Туреччини до ЄС, у той час як нинішній німецький федеральний уряд цю ідею, принаймні на словах, підтримує.

Сприяння Вашингтона в нинішній ситуації всередині ЄС не тільки не є вирішальним, але може навіть зашкодити. Наприклад, коли президент США Джордж Буш виступив у Стамбулі напередодні саміту НАТО наприкінці червня на підтримку прагнення Туреччини стати членом ЄС, президент Франції Жак Ширак різко відповів, що США не мають права втручатися у процеси прийняття «європейських» рішень. Цей урок варто врахувати й Україні. Як і те, що повторити «турецький шлях» навіть у нинішньому його не до кінця визначеному вигляді неможливо.

Ідея «в ЄС через НАТО» може виявитися набагато складнішою в нинішній реальності, оскільки НАТО сьогодні шукає нового самовизначення. Туреччина стала членом Північноатлантичного альянсу в абсолютно інших умовах: тоді для Заходу дійсно актуальною проблемою був колективний захист від потенційної радянської загрози, і країна сумлінно несла досить відчутне навантаження. Сьогодні Туреччина так само важлива для НАТО—борця з тероризмом, якщо ця боротьба концентруватиметься на Середньому та Близькому Сході. Але якщо Туреччина за півстоліття цілком інтегрувалася до структури НАТО, то Альянсу до ролі механізму колективної безпеки все ще належить звикнути.

Крім того, саме членство Туреччини в одному воєнному союзі з Грецією допомогло не допустити переростання незліченної кількості локальних конфліктів між ними у справжню війну. Однак довіри між двома країнами немає досі, і це також є значною перешкодою для зближення між Анкарою та Брюсселем.

Туреччина претендує на роль моста між Заходом і Сходом, її часто називають «Заходом на Сході» та «Сходом на Заході». У реальності вона не є «своєю» ані для Сходу, де спроби встановити світські режими не привели до значних успіхів, ані для Заходу, який, використовуючи турецькі воєнні можливості, до свого «клубу» країну допускати здебільшого не бажає. Це при тому, що Туреччина змогла заручитися підтримкою урядів Великої Британії, Італії, Німеччини. Україна ж таких лобістів не має.

Збігнєв Бжезинський застерігав, що спроби тримати Туреччину на відстані можуть одного разу привести до радикальної зміни настроїв і в політичному класі, і в суспільстві загалом, і до виникнення небезпечного протистояння. Але поки що Босфорський міст у Стамбулі все ще більше з’єднує Європу й Азію, ніж розділяє.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво