Нам ніхто нічого не винен, крім нас

Може, й парадоксально, та факт: українці — внаслідок спільної тривалий час історії, найбільшого територіального сусідства тощо — з усіх народів найближчими до себе вважають росіян. Тим часом немає нині іншої країни, до якої в українців було б стільки претензій, як до Росії — що на найвищому державному рівні, що на рівні звичайних побутових відносин. Півтора десятиліття української незалежності, незважаючи на ще й досі перехідний стан не лише країни, а й свідомості її громадян, усе ж привчили нас ставитися до Росії як до іншої держави, а до Москви — як до чужої столиці. Та все ж це ставлення специфічне, в якому поєдналися і давня дружба-прив’язаність-любов, і небезпідставні підозри в як і раніше імперських — хоч і в сучасній безневинній фразеологічній упаковці — амбіціях Москви, і ревниве бажання довести їм і собі, що ми таки рівні між собою. Тож кожне спілкування з російською стороною неминуче криє в собі таку гримучу суміш емоцій.

Шляхетну місію взяв на себе московський фонд «Свободная Европа», організовуючи зустрічі українських журналістів із провідними російськими політиками, бізнесменами, державними діячами тощо: ближче знайомство зазвичай сприяє кращому порозумінню чи бодай чіткішому усвідомленню, з ким маєш справу. Тим паче що, як з’ясовується при цьому знайомстві, це ілюзія — начебто ми чудово знаємо одне одного.

«Печка» російської політики

Зустрічі з відповідальними посадовцями адміністрації президента Російської Федерації, Державної думи, Міністерства закордонних справ та Федерального агентства преси і масових комунікацій, до компетенції яких належать відносини з Україною, проходили в різній атмосфері та залишали по собі суперечливі враження. Проте всі вони були схожі одним — відсутністю будь-яких сентиментів з приводу розлучення України та Росії. Теза, яка ще й досі у вжитку в багатьох українських політиків — про спільність не лише колишню, а, ймовірно, й майбутню, — в їхніх російських колег трансформується виключно в констатацію основоположного внеску українців у створення Російської імперії: саме українці, мовляв, і були ідеологами-стратегами імперської політики Петра Першого. Інша теза, не менш популярна в українських умах, — наче Росія спить і бачить Україну знову в міцних своїх (не просто дружніх, а подружніх!) обіймах, так само далека від істини. Росіяни — вже — сприймають українську самостійність як даність. Але — і це абсолютно очевидно — прагнуть втримати Україну у сфері свого, і тільки свого, тотального впливу. І роблять усе від них залежне, щоб саме так і було. Вони цього не приховують. Зовсім. Просто російською це звучить так: «Россия всегда будет защищать свои национальные интересы».

Від цієї «печки» й «танцюють» усі російські можновладці. Російські національні інтереси — альфа і омега російської національної політики, яка не піддається жодному сумніву. Причому до сфери цих інтересів входить усе, що Росія вважає для себе важливим. В інтерпретації Модеста Колєрова, начальника управління адміністрації президента з міжрегіональних та культурних зв’язків із зарубіжними країнами, найпроблемніші питання в російсько-українських відносинах — це НАТО, церква та російська мова. У тій чи іншій послідовності ці проблеми звучали в переліку найгостріших і в інших посадовців. І, якщо несприйняття вступу України до НАТО хай і заскорузлою радянською аргументацією, але обгрунтовувалося, (категоричне небажання Росії мати під боком ворожий, на переконання всіх наших співрозмовників, військовий блок; посилання на те, що нині підприємства російського військово-промислового комплексу без українських спроможні виробляти лише 17% продукції, — то що вже говорити про можливості українського ВПК: чи Україна піде в НАТО з російськими суміжниками?), то інші просто емоційно декларувалися, але не підлягали найменшому сумніву. У відповідь на здивування кореспондента «ДТ»: церква і в нас, і у вас відділена від держави, і вірні Української православної церкви Московського патріархату (запевняю як її парафіянка) не мають жодної потреби в російському захисті — пролунало щось на кшталт: «Захищали і будемо захищати!».

А мова... То окрема мова. Голова комітету Держдуми з міжнародних справ Костянтин Косачов не стримував обурення: «Для меня лично отказ дать русскому статус государственного языка в Украине — нож в спину. Его выдавливают!». «Меня оскорбляет понижение знания русского языка в Украине», — серйозно непокоївся М.Колєров. І основним «аргументом» було: «Да у нас чеченцы имеют право вести судопроизводство на родном языке, а у вас русскоязычные граждане лишены этого права!». Причому жодних спростувань подібної маячні російські чиновники не слухали й слухати не хотіли. Так само як і не реагували на зауваження, що такі заяви — втручання у внутрішнє життя іншої держави. Вони були переконані, що це саме їхній, і тільки їхній, клопіт — захист російської мови будь-де, навіть там, де вона насправді почувається привільніше, ніж мова корінного населення.

Словом, російські державці чітко усвідомлюють суверенний статус України і на словах повністю визнають його. Що не заважає їм усі спірні чи складні питання українсько-російських відносин розглядати виключно з позиції інтересів Росії і диктувати свої рішення суворою мовою ультиматумів, а не компромісних угод. Усе як завжди: «Давайте будемо дружити!». «Давайте! Тільки умова: в усьому слухатися нас».

Консенсус у російській транскрипції

Безапеляційність суджень була характерна для більшості високопоставлених російських співрозмовників. Вони свято вірували лишень у свою правоту й істинність наявних (?) у них фактів, навіть якщо насправді вони скидалися на сон рябої кобили. Виняток становили тільки дипломати. Може, саме тому, що — дипломати. В кожному разі, розмова в Міністерстві закордонних справ була толерантна, сповнена взаємної поваги й приязні, а не тільки традиційних запевнень у цих почуттях. Віктор Сорокін, заступник директора Другого департаменту країн СНД МЗС РФ, посол з особливих доручень Володимир Івановський та радник В’ячеслав Лагін і почали зустріч з українськими журналістами з компліментів. Тобто — з визнання, що основну поточну інформацію про події в Україні вони черпають з «Української правди», аналітичну ж — із «Дзеркала тижня», якому довіряють беззаперечно. (До речі, нарікання на те, що російські ЗМІ часто не володіють реальною інформацією про українську дійсність, ми чули чи не від усіх наших візаві. Хоч нерідко скидалося на те, що вірити вони своїм медіа не вірять, але під їхнім впливом перебувають з доброї волі й не без задоволення.)

Що ж, на думку російських дипломатів, характеризує сучасні російсько-українські відносини?

Насамперед — їхній високий статус. Адже рівень міжурядової комісії України та Росії вирішено підняти до рівня лідерів країн — президентів. Це унікальне явище в дипломатії. Та саме такий рівень — «батіг», за образним визначенням пана Івановського — мобілізує і підвищує відповідальність. Заразом дипломати згадали про зустріч Ющенка ще в ролі прем’єр-міністра зі своїм тодішнім російським колегою Касьяновим: «Ми зазвичай нотуємо хід перемовин, а тоді відклали ручки і спостерігали за діалогом, наче за матчем з пінг-понгу: двоє професіоналів-фінансистів розуміли один одного з півслова; ми за ними не встигали».

Дуже високо оцінюють у російському МЗС і роботу посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна. Адже вона легко вимірюється цифрами. В 2000 році товарообіг між нашими країнами становив 8,7 мільярда доларів, торік — 20,2 мільярда, цього року очікується 25 мільярдів.

СНД теж викликає в російських дипломатів схвалення: «Сам факт зустрічей лідерів кількох держав кілька разів на рік — це вже позитив». Крім того, гуманітарне співробітництво, реалізація взаємовигідних економічних проектів не може не принести користі всім учасникам співдружності. Реформувати її, звісно, треба, але обов’язково — зберегти.

Такі делікатні питання, як Крим чи Керченська протока, також цілком піддаються вирішенню. Позиція Росії щодо Криму зафіксована в угоді про співробітництво України і Росії, і її дотримуватимуться — хоч регіональні відносини з півостровом Росія так само розвиватиме: в неї там є свої інтереси. А подій у Керченській протоці, за словами російських дипломатів, вони не драматизують, проте там необхідне політичне рішення. І дипломати лаконічно розповіли нам про дії української сторони: «В березні минулого року ми передали Україні проект співробітництва в судноплавстві, запропонувавши створити якийсь управлінський орган. А в травні цього року (!) отримали відповідь, що це українську сторону не влаштовує, і вона запропонувала свій варіант. І все. Більше ні клику, ні відклику».

Про неповороткість українського дипломатичного відомства ми чули не раз. Пан Косачов навіть запідозрив русофобство в міністра закордонних справ України Тарасюка. Колеги-дипломати такі підозри відмели, але скромно зауважили, що деяким українським повпредам не зайве було б утримуватися від емоційних коментарів з приводу й без.

Вузол проблем

Чесно кажучи, російське МЗС було єдиним відомством, де ми відчули постійність контактів з українською стороною. В усіх інших високих кабінетах питання про спілкування з колегами в Україні губилося в туманних відповідях про те, що так-так, зв’язки підтримуються, аякже. Але не відчувалося, що ті зв’язки, якщо вони є насправді, хоч якось впливають на позицію російських партнерів. Зате добре відчувалося, що позиція щодо України в наших поважних співрозмовників сформована давно і навряд чи підлягає корективам.

Узагальнено вона виглядає так.

Україна, безперечно, — один із пріоритетів російської зовнішньої політики. Але — пріоритет, котрий постійно завдає клопоту. Основне завдання Росії щодо України — не допустити, щоб вона повернулася спиною до Росії, стала ворожою в діях чи бодай у риториці. Росія розуміє причини тяжіння України до Європи, але вважає, що має для неї не менш привабливі пропозиції: ринок збуту продукції, дешева сировина і перспективний ринок праці. І тому різно- і рівновекторність української політики цілком влаштовує росіян. Тим паче що Україна давно перестала бути єдиним привабливим місцем вкладення російських капіталів: бізнесменів вона сьогодні цікавить не в першу і навіть не в другу чергу.

У російських державців дуже багато претензій до України. Вони називають шахрайською («так і запишіть», — наполіг п. Косачов) її позицію з приводу зовнішніх боргів і вимоги віддати їй приміщення 12 посольств; провокаційними — перманентні загострення кримського питання чи термінів перебування на українській території російського Чорноморського флоту; шантажем — газовий конфлікт («З цього питання, — підкреслив п. Колєров, — у нас завжди буде одна позиція: хай хто буде в Україні при владі — торг недоречний»); утопічним — уявлення про те, що хтось в Україні може бути вчителем демократії для пострадянських країн; темою для коміксів — тезу про «п’яту колону» Росії будь-де, в тому числі і в Україні.

Словом, резюмувалося — в нас немає жодних причин сваритися. І тим з українських радикалів, котрі мріють перенести в Україну досвід Прибалтики, слід відмовитися від ілюзій: Україна — не Прибалтика, Європа її не потягне.

Загалом відчувалося, що Україна, безперечно, важлива для Росії, але не вона одна: в Росії і без неї вистачає і пріоритетів, і клопотів. І це докорінно відрізняє російських політиків від українських, для яких Росія не перестає бути або основною загрозою українській демократії, самостійності та ідентичності, або, навпаки, матір’ю рідною, яка жде не діждеться повернення до її лона блудного сина (пардон, доньки; ще раз пардон — молодшої-старшої сестри). Словом, чимось таким потворно-притягальним, від чого ну ніяк не можна відвести погляд.

Росія, правда, теж не відриває очей від України. Наші події не дають їй це зробити. Цього літа вони стали предметом обговорення всіх росіян. Ні, швидше — предметом насмішок. Було соромно й гірко, та — люби, Боже, правду — заслужено.

Демократія по-російськи

Не можна не сказати також, що тон наших співрозмовників, спокійний і врівноважений в МЗС, ставав категоричним у стінах Держдуми і різко карбованим — в адміністрації президента. Мабуть, це залежало не від установи — від людей. Утім, від установи, може, також. Чи, швидше, від атмосфери, що панує в цих установах. У кожному разі, найпростіше — так би мовити, на віру, — ми пройшли до МЗС. Пропускна система до Держдуми мала кілька кордонів.

Нікуди не дінешся, така російська реальність: терористи не сплять. Навіть до театру довелося проходити через «рамку». І в аеропорту нас обшукували. Але все це було суто по-російськи: забрали «рамку» — і принось-винось що завгодно.

Попри це, росіяни впевнені, що в них — демократія. Чиновники — особливо. Щойно заходила мова про вплив держави на засоби масової інформації — вони стенали плечима: що ви, це неможливо в принципі. Тим паче що ЗМІ роздержавлюються, акціонуються. Трудові колективи редакцій практично не беруть у цьому участі: звідки в народу такі гроші? А гроші в сфері медіа крутяться й справді колосальні. Ринок медійної реклами становить 2,5 млрд. дол. і наступного року зросте ще на мільярд.

Шалені кошти вкладаються в кіновиробництво. Російське кіно нині перевантажене фінансами. Якщо раніше в одну серію «телемила» вкладалося 30 тисяч доларів, то нині — 100—120 тисяч.

Подорожчали в Росії і книжки — на 15—20%: уведено податок на додану вартість. Це практично не відбилося на попиті: населення стало заможніше, а звичка купувати книжки залишилася — вони рядовим громадянам цілком по кишені. Тим паче що вибір — на будь-який смак і ціну. Кон’юнктура книжкових розкладок вражає. Тільки про опального Ходорковського — з півдесятка назв: і життєпис, і особисті записки, і одкровення якогось «сусіда по камері»... Демократія ж...

І ще в Росії культивується патріотизм. Він має різні обличчя — аж до шовіністичного й чорносотенного. Але він прищеплюється, заохочується, виховується, розвивається. І — не має регіональних, ба навіть міждержавних кордонів.

Нам би так.

Москвознавство

Навіть той, хто давненько бував у Москві, знає про те, що обличчя російської столиці порівняно зі столицею радянською стало невпізнанним. Тобто — кращим і європейськішим.

Неправда. Москва з кожним роком стає дедалі більш російською: красною (тобто не лише красивою, а таки — червоною: ця барва, яскрава й багата, як ніяка інша пасує для купецького розмаху численних торговельних центрів, казино та ресторанів) і золотою. Церкви та храми, за радянських часів перетворені на клуби та склади, нині відновлені, реставровані та відбудовані. І, головне, — діючі. Вони — на кожному кроці. Церква чимдалі більше стає складником російського життя — можливо, не стільки духовного, скільки — ритуального, навіть — національного; притому — дуже істотним, майже обов’язковою частиною також і державної політики, в тому числі — зовнішньої.

Як і пам’ятники, старі й нові. Таке враження, що Москва вся забудована пам’ятниками. Проте й це — помилкове враження. Москва вся — це суцільна будова. «Реконструкція шляхом знесення» — це, як кепкують москвичі, улюблене заняття градоначальника — пана Лужкова. Таким чином реконструюється готель «Москва». А знаменитий готель «Росія» просто знесено: тут буде елітна житлова забудова.

Москву варто вивчати з допомогою закоханих у неї людей. Для київських журналістів таким гідом став виконавчий директор фонду «Свободная Європа» Олег Сапожников — історик за фахом, для якого Москва — це не лише місце проживання, а — місто здивування, захоплення і нескінченного пізнавання. Тобто пан Олег — москвознавець за покликанням. А слід сказати, що москвознавці в російській столиці є і фахові — бо такий предмет вивчається у столичних школах, і юні москвичі щороку мають можливість у рамках навчальної програми здійснювати безоплатні екскурсії рідним містом. А в ньому стільки змін, що є що вивчати.

Попри реставраційно-будівельний ажіотаж, Москва виглядає впорядковано й охайно. Цьому сприяє гігантська реклама, що прикриває фасади новобудов, або ж «псевдофасади», тобто зображені на полотні в натуральну величину будинки. Не занепала й культура зелених та квіткових насаджень: береги Москва-ріки барвами нагадують райдугу. І вже цілком по-європейському сприймається звичка москвичів відпочивати просто неба в парках і скверах (яка в Києві поки що не прижилася).

Якщо москвичі відпочивають у парках та скверах, то гості столиці не можуть оминути пішохідний Арбат. Пішли туди й ми. Крім кіосків із суто московськими сувенірами, нас цікавив Український культурний центр. Нам дозволили зайти в це ошатне приміщення. Тільки на перший поверх, де була виставка живопису та скульптури. Зовні тулилося банальне кафе без жодного натяку на національну специфіку. Нам забаглося ще й у крамницю української книги. Вона була зачинена. Не на обід — на місяць: на час відпустки продавця.