НА ПЕРЕХРЕСТІ ІНТЕРЕСІВ - Політика - dt.ua

НА ПЕРЕХРЕСТІ ІНТЕРЕСІВ

5 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 5 липня-12 липня

Так склалося, що в Україні досі остаточно не сформувалася модель суспільних трансформацій. Цьому перешкоджала економічна криза, яка деформує суспільні відносини, позбавляє їх системної визначеності...

 

Так склалося, що в Україні досі остаточно не сформувалася модель суспільних трансформацій. Цьому перешкоджала економічна криза, яка деформує суспільні відносини, позбавляє їх системної визначеності. Спробою визначитися в цьому питанні є президентське Послання «Європейський вибір». Своєрідність цього документа полягає в обгрунтуванні, з одного боку, моделі соціально-економічних перетворень, з другого — інструментів реалізації євроінтеграційного курсу нашої держави. Зрозуміло, що як перша, так і друга позиції торкаються складного комплексу суспільних, у т.ч. й геополітичних суперечностей та інтересів. Ця стаття є спробою автора подати власні погляди на деякі аспекти цих суперечностей.

Необхідність корекції діючої моделі розвитку

Надзвичайно важливим чинником консолідації нації є те, що під час виборів усі політичні сили, які пройшли у парламент, висловилися за підтримку євроінтеграційного курсу України. Але така позиція не виключає неоднозначності логіки реалізації цієї мети. Це стосується не лише полярності лівих та крайніх правих поглядів. Два протилежних по суті підходи викристалізовуються і в позиціях центристських сил. Один із них зводиться до формули — в Європу на основі започаткованої ще у 1992 р. неоліберальної моделі ринкових перетворень, енергійного виправлення допущених при її реалізації помилок та деформацій. Інша формула зводиться до наступного: євроінтеграційний процес має супроводжуватися принциповою зміною парадигми розвитку — утвердженням інституційної моделі ринкових перетворень, заснованої на принципах дирижизму, що поєднуються з елементами сильного державного регулювання. Мало в кого виникають сумніви, що ющенківський блок «Наша Україна» — прибічник неоліберальної ідеології, згідно з якою український шлях прилучення до західноєвропейських цінностей має обов’язково проходити через американські ворота.

Мається на увазі реанімація добре відомої читачеві моделі трансформації, що базується на принципах так званого «Вашингтонського консенсусу» і утверджувалася впродовж усього попереднього періоду не лише в нас, а й у багатьох інших країнах з перехідною економікою. Так склалося, що Європа, по суті, віддала ініціативу США щодо впливу цієї держави на визначення логіки трансформаційних процесів на пострадянському просторі, у т.ч. і в Україні. Під безпосередньою опікою МВФ вони здійснювалися за латиноамериканським сценарієм. Так звані «матриці реформ», які нам настирливо рекомендувалися, були ідентичними латиноамериканським. Багато внутрішніх суперечностей трансформаційних процесів, з якими зіштовхнулася наша економіка, органічно обумовлені цим чинником. Пострадянський світ, у т.ч. й Україна, могли б бути зовсім іншими при здійсненні трансформаційних процесів за іншим сценарієм. США понад усе боялися, що постгорбачовська Росія піде шляхом Китаю. Тому їй фактично була нав’язана апробована в Латинській Америці модель трансформації, за якої системні реформи (навіть при їх ефективній реалізації) залишають країну в межах периферійної зони. Йдеться про модель, яка фактично заперечує можливість вертикальної міграції країн з нижчого на вищі поверхи розвитку. Така міграція стає можливою лише для обмеженого кола держав. Показові такі дані. Як зазначає професор Массачусетського технологічного інституту Руді Дорнбуш, протягом останніх 20 років річний приріст ВВП з розрахунку на душу населення у країнах Латинської Америки становив усього 0,35%. За таких темпів розвитку економіці, щоб збільшитися удвічі, потрібно 200 років. Латиноамериканська модель має кілька базових ознак: вузький внутрішній ринок і переважно експортну орієнтацію економіки, її високу зовнішньоборгову залежність, глибоку стратифікацію населення; фактичну відсутність середнього класу і водночас — панівні позиції кланово-олігархічного капіталу, що унеможливлює формування основних засад громадянського суспільства та соціальної бази демократичного розвитку. Всі ці ознаки, можливо, навіть у більш деформованих формах, притаманні українському суспільству. Ми весь час пов’язували перелічені деформації з економічною кризою. Як уже зазначалося, криза справді деформує соціально-економічну і політичну структури суспільства. Однак факти переконливо доводять й інше: сформовані у попередній період деформації поглиблюються і в умовах економічного зростання. Вони дедалі більшою мірою набувають не лише стійкості, а й системних ознак.

Продовжує зростати доведена до краю диференціація доходів населення. Поглиблюється залежність бізнесу від чиновництва, зрощування влади та власності. Нова хвиля перерозподілу власності створює сприятливе підгрунтя для розширеного відтворення олігархізації суспільства. Ні для кого не є таємницею, що своєрідним інкубатором цього процесу виступає депутатський корпус. Відчутної різниці між двома провідними блоками парламенту — «Наша Україна» і «Єдина Україна» — з цієї принципової позиції, практично немає, принаймні я їх не бачу. Зацікавлений у фактичному збереженні в суспільстві «статусу кво», олігархічний капітал перетворюється на дедалі консервативнішу силу суспільства, яка за своєю суттю об’єктивно є антиподом демократії та громадянського суспільства, а відтак і зближення України і Європи. Не випадково дехто з відомих політиків ладен уже поставити хрест на відповідних перетвореннях, вважаючи їх на нинішньому етапі розвитку безперспективними. Зрозуміло, що все це потребує глибокої корекції. Стратегія «Європейський вибір» — це, по суті, дороговказ, який орієнтує суспільство, у якому напрямку і як нам потрібно рухатися далі у цих питаннях.

Переваги західноєвропейської моделі

Визначаючи шляхи виправлення ситуації, що склалася, ми відверто і відкрито заявляємо, що віддаємо перевагу західноєвропейській, або, точніше, рейнській моделі, яка набагато соціальніша, ніж північноамериканська, а тому ближча нам, привабливіша, ніж північноамериканська. Вона органічно поєднує у собі три компоненти — реальну демократію, громадянське суспільство і не просто ринкову, а соціально-ринкову економіку, яка розбудовується на засадах верховенства права та забезпечення прав людини.

Таким чином, у понятті «західна модель» як своєрідний еталон здійснюваних перетворень викристалізовується найбільш раціональне зерно — західноєвропейські цінності. Йдеться про цінності Макса Вебера та Людвіга Ерхарда, на основі яких сформувалися головні, у моєму розумінні, і найпривабливіші для нас риси західноєвропейського суспільства.

Ми усвідомлюємо й те, що західноєвропейська модель є нині і, безперечно, залишатиметься у майбутньому найвищим досягненням сучасного цивілізаційного розвитку, що в умовах становлення постіндустріального суспільства Європа має набагато вагоміший потенціал поступального розвитку, ніж американський. Та найпривабливіше для нас — істотна відмінність парадигми відносин європейських країн з країнами периферії. Зазначені відносини кардинально відрізняються від малоефективного імперського (лобового) гегемонізму США. Вони розбудовуються на принципах максимальної гармонізації глобальних та національних інтересів. Базовий принцип ЄС — збереження в інтеграційному процесі національної ідентичності та різноманіття культур. Для Української держави, яка лише утверджує власний суверенітет і незалежність, розглядає євроінтеграцію як основу національної самоідентифікації, — цей принцип є чи не найважливішою цінністю.

Чого очікуємо ми від наших західних партнерів? Наша позиція у порушених питаннях чітка, прозора, чесна і водночас виважена. Ми говоримо: для України євроінтеграція — це, з одного боку, — модель внутрішніх перетворень, з другого — утвердження зони вільної торгівлі, митний союз, у перспективі — валютна інтеграція, спочатку асоційоване, а далі — повноправне членство в ЄС. Таку схему етапних рішень ми пропонуємо західним партнерам. Ми підкреслюємо, що це наш принциповий вибір. Водночас ми бачимо складнощі, які тут існують, не перебільшуємо своїх можливостей. Нині частка України в економіці Євросоюзу незначна. Однак за десять років ситуація може істотно змінитися. Як доводить світова практика, десятирічний цикл економічних перетворень при відповідній концентрації зусиль може дати цілком реальні результати. У зв’язку з цим ми наголошуємо — давайте активізуємо переговорний процес, почнемо разом (при наявності взаємної зацікавленості) шукати найефективніші шляхи та механізми розв’язання інтеграційних проблем. Для нас дуже важливо побачити, якою буде зворотна реакція, у тому числі й щодо позиції стосовно кінцевої мети, яка проголошується, — можливості у перспективі набуття Україною повноправного членства в ЄС. Україні зараз конче потрібні такі політичні сигнали.

І ще про одне. Опрацьовуючи стратегію наступного десятиріччя, ми виходимо з того, що не повинні йти шляхом «сліпого» копіювання чужої моделі євроінтеграції — польської чи прибалтійської, у яких нині рельєфно виявляються не лише позитивні, а й досить серйозні проблемні питання. У зв’язку з цим президентським посланням пропонується принципово нова модель відповідної стратегії, яка органічно поєднує у собі три базові позиції. Йдеться, по-перше, про освоєння (впродовж наступного десятиріччя) інноваційної моделі економічних перетворень. Наше гасло: «В Європу на основі інноваційного шляху розвитку». По-друге, головним у соціальній сфері має стати формування середнього класу — основного носія демократії та політичної стабільності суспільства. Треба розуміти, що середній клас — це водночас і основна соціальна база євроінтеграційного курсу. Потрібно стимулювати її становлення. І по-третє, не демонтаж держави, як це приписується принципами «Вашингтонського консенсусу», а істотне посилення її дієздатності. Держава — основний суб’єкт реалізації євроінтеграційного процесу, і тому потрібні ефективні дії щодо відчутного посилення її дієздатності.

Ми, Росія і США

Наступна принципова проблема стосується співвідношення єврокурсу України та наших відносин з Російською Федерацією. Йдеться, зокрема, про ставлення до відомої позиції «В Європу разом з Росією», яка також має багато прибічників, відстоюється достатньо впливовими політичними силами. І в цьому питанні наша позиція чітка й прозора. Ми виходимо з того, що Росія — велика європейська країна. Вона відіграє й відіграватиме в перспективі дедалі більшу роль у європейській політиці. Європа також зацікавлена у поглибленні співпраці з Росією в усіх сферах суспільних відносин — у сфері економіки, політики, військового співробітництва та гуманітарних відносин. Як і Україна, Росія цілком природно прагне інтегруватися у європейський економічний простір. В кінці 1998 р. ратифіковано Угоду про партнерство та співробітництво між Російською Федерацією і ЄС, а в 1999 р. — Стратегію розвитку відносин Російської Федерації з ЄС. Із урахуванням цих обставин, російський напрямок і далі зберігатиме своє значення як один із наріжних каменів української зовнішньої політики. Більше того, поглиблення наших зв’язків з Росією — це, по суті, одна з об’єктивних передумов реалізації європейської політики України, органічна складова євроінтеграційного процесу. У цьому напрямі зовнішньоекономічних відносин України існують надзвичайно широкі потенційні можливості, які неодмінно реалізовуватимуться. Важливо враховувати й те, що головними акторами у цих відносинах стають дедалі більшою мірою не держава та її інституції, а безпосередньо ділові партнери. Це ж саме стосується і нашого співробітництва з іншими державами СНД. Ми виходимо з того, що інституційна конструкція економічного співробітництва в межах СНД ще остаточно не сформувалася. Наївно гадати, що це можна було зробити всього за десять років після розлучення. Потрібен час, насамперед для загоєння ран. Переконаний, що у такому перебігу подій об’єктивно зацікавлений і Захід. Відгороджена кам’яним муром від своїх східних сусідів, Україна може виявитися нецікавою для Заходу.

Водночас конче важливо враховувати й наступне. Стратегія наших відносин з Росією має розглядатися як така, що підпорядковується курсу європейської інтеграції України. Маємо враховувати й те, що Росія розвиватиме свої відносини з Євросоюзом у трохи іншому форматі. Наші держави ставлять перед собою різні цілі, а тому і використовуватимуть в інтеграційному процесі різні механізми. Для Росії інтеграція в європейський економічний простір — це передусім питання взаємовигідної економічної кооперації. Росія не порушує питання членства в ЄС. Вона претендує на статус самостійного центру інтеграції незалежних держав на пострадянському просторі. Дозволю висловити припущення, що така претензія дедалі більше кореспондується з інтересами США, які після трагічних подій 11 вересня взяли достатньо визначений курс на відчутне зближення з Росією. Складається враження, що американці, по суті, вже продекларували «право» Росії на «нове» лідерство, увімкнувши для цього зелене світло. Як зазначає впливовий російський журнал «Експерт», «американці з нашою (російською. — А.Г.) допомогою хочуть навести глобальний порядок та усунути зовнішні загрози, які здатні дестабілізувати або навіть ліквідувати світову економічну систему, на вершині якої перебувають США» («Эксперт», № 21, 3 червня 2002, с.13). Однак річ не лише в цьому. Нові акценти політики США — Росія мають розглядатися і в контексті глибинних геополітичних суперечностей США — Євросоюз, у яких останнім часом стратегічна перевага дедалі більшою мірою схиляється на бік країн «старого світу». Одним із індикаторів цього є зміна співвідношення долар—євро на користь грошової одиниці європейського співтовариства. Зближення з Росією, особливо за умов утвердження її фактичного лідерства на пострадянському просторі, де однією з ключових ланок є Україна, здатне не лише змінити цю тенденцію, а й відчутно посилити позицію США у такому протистоянні.

Це підтверджують і результати саміту G-8, що відбувся 26—27 червня в Канаді. Саміт засвідчив тенденцію до стійкого російсько-американського зближення, формування нової політичної парадигми їх відносин — створення латентного союзу, що в основі своїй спиратиметься на спільні мотивації чи інтереси стосовно: 1) взаємопідтримки геополітичних ролей і ймовірне тяжіння до відтворення «двополюсного світу»; 2) протидії політичному екстремізмові та міжнародному тероризмові; 3) визнання пріоритетного права Росії на підпорядкування геополітичного простору СНД; 4) посилення впливу на політику країн Європи (ЄС).

З урахуванням цих обставин, ми не маємо права спрощувати проблему співвідношення наших інтересів та інтересів США і Росії у питаннях євроінтеграції. Вони не настільки прозорі й однозначні, як це здається на перший погляд. Маємо керуватися тим, що, при декларованій лояльності до євроінтеграційних прагнень України і водночас при активізації власних устремлінь на цьому напрямку, стратегічним інтересом Росії залишається завдання за будь-яку ціну утримати нашу державу в зоні власного впливу. З цією метою вводяться в дію насамперед інструменти економічного тиску. Йдеться, зокрема, про забезпечення за всяку ціну членства України в ЄврАзЕС. Однак не слід забувати, що для Росії ЄврАзЕС у своїй основі — суто геополітичний проект. На мій погляд, нинішній статус України як спостерігача в ЄврАзЕС є найбільш оптимальним. Статус спостерігача в ЄвроАзЕС не виключає можливості участі України у зоні вільної торгівлі з відповідними країнами. Більше того, наша держава виступає за утворення вже в окресленій перспективі зони вільної торгівлі, куди б фактично входила вся Західна, Центральна та Східна Європа, у тому числі й Україна, Росія та деякі інші країни пострадянського простору. Це також одна з принципових позицій України в її зовнішньополітичному курсі.

Активізується експансія російського капіталу. За оцінками журналу «Эксперт», які було опубліковано ще у вересні 2001 р., «після остаточного завершення приватизації приблизно 60% українських підприємств належатимуть російському капіталу». В лютому 2002 р. цей прогноз було скориговано у бік зростання. Експерти журналу вважають, що до 2005 р. 70% продукції, яка виробляється в Україні, випускатиметься з участю російського капіталу («Эксперт», 11 лютого 2002, № 6, с.41). Однак при всьому цьому Росія була і, на жаль, залишається й тепер для України найбільшою мірою нестабільним та непередбачуваним економічним, у т.ч. торговим партнером. Не думаю, що у цьому випадку йдеться про російську ментальність. Показова така статистика: за п’ять місяців поточного року обсяги українського експорту до Російської Федерації зменшилися майже на третину, тоді як до західних країн — зросли на 14,7%. Відповідно зменшилася частка Росії у загальному обсязі нашого експорту з 24,4 до 16,6%. Швидше за все — це результат суперечливості позиції Кремля у всьому комплексі питань економічних відносин між нашими державами, яка зберігається й досі.

Такою ж суперечливістю позначене і ставлення США до євроінтеграційного курсу України. Офіційні посадові особи цієї країни неодноразово публічно заявляли про підтримку європейського вибору України. Водночас очевидне й протилежне. Як засвідчують окремі факти, у новій геополітичній ситуації США виявляють усезростаючу зацікавленість у протилежному — у зближенні України з Росією. Звісно, цей процес ще не набув остаточних обрисів. Однак можна припустити, що чорний піар, який у дедалі більших дозах доставляється через океан, має на меті за всяку ціну відштовхнути нас від Європи і кинути у ще тісніші обійми Росії.

Як реагувати на це Україні?

У такій ситуації нашій державі найкраще було б знайти в собі сили перестати пристосовуватися до «чужої гри». Ми мусили це робити у перші роки своєї незалежності, у своє перше десятиріччя. Нині складаються передумови для подолання цієї позиції. Нам конче потрібно повніше усвідомити свої стратегічні цілі та національні інтереси, почати грати «у свою гру». Політика «стати самим собою» — це не політика самоізоляції. Навпаки — це найсильніша політика, політика, що має на меті завоювати справжню повагу до себе світової спільноти.

Так склалося, що в Україні досі остаточно не сформувалася модель суспільних трансформацій. Цьому перешкоджала економічна криза, яка деформує суспільні відносини, позбавляє їх системної визначеності. Спробою визначитися в цьому питанні є президентське Послання «Європейський вибір». Своєрідність цього документа полягає в обгрунтуванні, з одного боку, моделі соціально-економічних перетворень, з другого — інструментів реалізації євроінтеграційного курсу нашої держави. Зрозуміло, що як перша, так і друга позиції торкаються складного комплексу суспільних, у т.ч. й геополітичних суперечностей та інтересів. Ця стаття є спробою автора подати власні погляди на деякі аспекти цих суперечностей.

Необхідність корекції діючої моделі розвитку

Надзвичайно важливим чинником консолідації нації є те, що під час виборів усі політичні сили, які пройшли у парламент, висловилися за підтримку євроінтеграційного курсу України. Але така позиція не виключає неоднозначності логіки реалізації цієї мети. Це стосується не лише полярності лівих та крайніх правих поглядів. Два протилежних по суті підходи викристалізовуються і в позиціях центристських сил. Один із них зводиться до формули — в Європу на основі започаткованої ще у 1992 р. неоліберальної моделі ринкових перетворень, енергійного виправлення допущених при її реалізації помилок та деформацій. Інша формула зводиться до наступного: євроінтеграційний процес має супроводжуватися принциповою зміною парадигми розвитку — утвердженням інституційної моделі ринкових перетворень, заснованої на принципах дирижизму, що поєднуються з елементами сильного державного регулювання. Мало в кого виникають сумніви, що ющенківський блок «Наша Україна» — прибічник неоліберальної ідеології, згідно з якою український шлях прилучення до західноєвропейських цінностей має обов’язково проходити через американські ворота.

Мається на увазі реанімація добре відомої читачеві моделі трансформації, що базується на принципах так званого «Вашингтонського консенсусу» і утверджувалася впродовж усього попереднього періоду не лише в нас, а й у багатьох інших країнах з перехідною економікою. Так склалося, що Європа, по суті, віддала ініціативу США щодо впливу цієї держави на визначення логіки трансформаційних процесів на пострадянському просторі, у т.ч. і в Україні. Під безпосередньою опікою МВФ вони здійснювалися за латиноамериканським сценарієм. Так звані «матриці реформ», які нам настирливо рекомендувалися, були ідентичними латиноамериканським. Багато внутрішніх суперечностей трансформаційних процесів, з якими зіштовхнулася наша економіка, органічно обумовлені цим чинником. Пострадянський світ, у т.ч. й Україна, могли б бути зовсім іншими при здійсненні трансформаційних процесів за іншим сценарієм. США понад усе боялися, що постгорбачовська Росія піде шляхом Китаю. Тому їй фактично була нав’язана апробована в Латинській Америці модель трансформації, за якої системні реформи (навіть при їх ефективній реалізації) залишають країну в межах периферійної зони. Йдеться про модель, яка фактично заперечує можливість вертикальної міграції країн з нижчого на вищі поверхи розвитку. Така міграція стає можливою лише для обмеженого кола держав. Показові такі дані. Як зазначає професор Массачусетського технологічного інституту Руді Дорнбуш, протягом останніх 20 років річний приріст ВВП з розрахунку на душу населення у країнах Латинської Америки становив усього 0,35%. За таких темпів розвитку економіці, щоб збільшитися удвічі, потрібно 200 років. Латиноамериканська модель має кілька базових ознак: вузький внутрішній ринок і переважно експортну орієнтацію економіки, її високу зовнішньоборгову залежність, глибоку стратифікацію населення; фактичну відсутність середнього класу і водночас — панівні позиції кланово-олігархічного капіталу, що унеможливлює формування основних засад громадянського суспільства та соціальної бази демократичного розвитку. Всі ці ознаки, можливо, навіть у більш деформованих формах, притаманні українському суспільству. Ми весь час пов’язували перелічені деформації з економічною кризою. Як уже зазначалося, криза справді деформує соціально-економічну і політичну структури суспільства. Однак факти переконливо доводять й інше: сформовані у попередній період деформації поглиблюються і в умовах економічного зростання. Вони дедалі більшою мірою набувають не лише стійкості, а й системних ознак.

Продовжує зростати доведена до краю диференціація доходів населення. Поглиблюється залежність бізнесу від чиновництва, зрощування влади та власності. Нова хвиля перерозподілу власності створює сприятливе підгрунтя для розширеного відтворення олігархізації суспільства. Ні для кого не є таємницею, що своєрідним інкубатором цього процесу виступає депутатський корпус. Відчутної різниці між двома провідними блоками парламенту — «Наша Україна» і «Єдина Україна» — з цієї принципової позиції, практично немає, принаймні я їх не бачу. Зацікавлений у фактичному збереженні в суспільстві «статусу кво», олігархічний капітал перетворюється на дедалі консервативнішу силу суспільства, яка за своєю суттю об’єктивно є антиподом демократії та громадянського суспільства, а відтак і зближення України і Європи. Не випадково дехто з відомих політиків ладен уже поставити хрест на відповідних перетвореннях, вважаючи їх на нинішньому етапі розвитку безперспективними. Зрозуміло, що все це потребує глибокої корекції. Стратегія «Європейський вибір» — це, по суті, дороговказ, який орієнтує суспільство, у якому напрямку і як нам потрібно рухатися далі у цих питаннях.

Переваги західноєвропейської моделі

Визначаючи шляхи виправлення ситуації, що склалася, ми відверто і відкрито заявляємо, що віддаємо перевагу західноєвропейській, або, точніше, рейнській моделі, яка набагато соціальніша, ніж північноамериканська, а тому ближча нам, привабливіша, ніж північноамериканська. Вона органічно поєднує у собі три компоненти — реальну демократію, громадянське суспільство і не просто ринкову, а соціально-ринкову економіку, яка розбудовується на засадах верховенства права та забезпечення прав людини.

Таким чином, у понятті «західна модель» як своєрідний еталон здійснюваних перетворень викристалізовується найбільш раціональне зерно — західноєвропейські цінності. Йдеться про цінності Макса Вебера та Людвіга Ерхарда, на основі яких сформувалися головні, у моєму розумінні, і найпривабливіші для нас риси західноєвропейського суспільства.

Ми усвідомлюємо й те, що західноєвропейська модель є нині і, безперечно, залишатиметься у майбутньому найвищим досягненням сучасного цивілізаційного розвитку, що в умовах становлення постіндустріального суспільства Європа має набагато вагоміший потенціал поступального розвитку, ніж американський. Та найпривабливіше для нас — істотна відмінність парадигми відносин європейських країн з країнами периферії. Зазначені відносини кардинально відрізняються від малоефективного імперського (лобового) гегемонізму США. Вони розбудовуються на принципах максимальної гармонізації глобальних та національних інтересів. Базовий принцип ЄС — збереження в інтеграційному процесі національної ідентичності та різноманіття культур. Для Української держави, яка лише утверджує власний суверенітет і незалежність, розглядає євроінтеграцію як основу національної самоідентифікації, — цей принцип є чи не найважливішою цінністю.

Чого очікуємо ми від наших західних партнерів? Наша позиція у порушених питаннях чітка, прозора, чесна і водночас виважена. Ми говоримо: для України євроінтеграція — це, з одного боку, — модель внутрішніх перетворень, з другого — утвердження зони вільної торгівлі, митний союз, у перспективі — валютна інтеграція, спочатку асоційоване, а далі — повноправне членство в ЄС. Таку схему етапних рішень ми пропонуємо західним партнерам. Ми підкреслюємо, що це наш принциповий вибір. Водночас ми бачимо складнощі, які тут існують, не перебільшуємо своїх можливостей. Нині частка України в економіці Євросоюзу незначна. Однак за десять років ситуація може істотно змінитися. Як доводить світова практика, десятирічний цикл економічних перетворень при відповідній концентрації зусиль може дати цілком реальні результати. У зв’язку з цим ми наголошуємо — давайте активізуємо переговорний процес, почнемо разом (при наявності взаємної зацікавленості) шукати найефективніші шляхи та механізми розв’язання інтеграційних проблем. Для нас дуже важливо побачити, якою буде зворотна реакція, у тому числі й щодо позиції стосовно кінцевої мети, яка проголошується, — можливості у перспективі набуття Україною повноправного членства в ЄС. Україні зараз конче потрібні такі політичні сигнали.

І ще про одне. Опрацьовуючи стратегію наступного десятиріччя, ми виходимо з того, що не повинні йти шляхом «сліпого» копіювання чужої моделі євроінтеграції — польської чи прибалтійської, у яких нині рельєфно виявляються не лише позитивні, а й досить серйозні проблемні питання. У зв’язку з цим президентським посланням пропонується принципово нова модель відповідної стратегії, яка органічно поєднує у собі три базові позиції. Йдеться, по-перше, про освоєння (впродовж наступного десятиріччя) інноваційної моделі економічних перетворень. Наше гасло: «В Європу на основі інноваційного шляху розвитку». По-друге, головним у соціальній сфері має стати формування середнього класу — основного носія демократії та політичної стабільності суспільства. Треба розуміти, що середній клас — це водночас і основна соціальна база євроінтеграційного курсу. Потрібно стимулювати її становлення. І по-третє, не демонтаж держави, як це приписується принципами «Вашингтонського консенсусу», а істотне посилення її дієздатності. Держава — основний суб’єкт реалізації євроінтеграційного процесу, і тому потрібні ефективні дії щодо відчутного посилення її дієздатності.

Ми, Росія і США

Наступна принципова проблема стосується співвідношення єврокурсу України та наших відносин з Російською Федерацією. Йдеться, зокрема, про ставлення до відомої позиції «В Європу разом з Росією», яка також має багато прибічників, відстоюється достатньо впливовими політичними силами. І в цьому питанні наша позиція чітка й прозора. Ми виходимо з того, що Росія — велика європейська країна. Вона відіграє й відіграватиме в перспективі дедалі більшу роль у європейській політиці. Європа також зацікавлена у поглибленні співпраці з Росією в усіх сферах суспільних відносин — у сфері економіки, політики, військового співробітництва та гуманітарних відносин. Як і Україна, Росія цілком природно прагне інтегруватися у європейський економічний простір. В кінці 1998 р. ратифіковано Угоду про партнерство та співробітництво між Російською Федерацією і ЄС, а в 1999 р. — Стратегію розвитку відносин Російської Федерації з ЄС. Із урахуванням цих обставин, російський напрямок і далі зберігатиме своє значення як один із наріжних каменів української зовнішньої політики. Більше того, поглиблення наших зв’язків з Росією — це, по суті, одна з об’єктивних передумов реалізації європейської політики України, органічна складова євроінтеграційного процесу. У цьому напрямі зовнішньоекономічних відносин України існують надзвичайно широкі потенційні можливості, які неодмінно реалізовуватимуться. Важливо враховувати й те, що головними акторами у цих відносинах стають дедалі більшою мірою не держава та її інституції, а безпосередньо ділові партнери. Це ж саме стосується і нашого співробітництва з іншими державами СНД. Ми виходимо з того, що інституційна конструкція економічного співробітництва в межах СНД ще остаточно не сформувалася. Наївно гадати, що це можна було зробити всього за десять років після розлучення. Потрібен час, насамперед для загоєння ран. Переконаний, що у такому перебігу подій об’єктивно зацікавлений і Захід. Відгороджена кам’яним муром від своїх східних сусідів, Україна може виявитися нецікавою для Заходу.

Водночас конче важливо враховувати й наступне. Стратегія наших відносин з Росією має розглядатися як така, що підпорядковується курсу європейської інтеграції України. Маємо враховувати й те, що Росія розвиватиме свої відносини з Євросоюзом у трохи іншому форматі. Наші держави ставлять перед собою різні цілі, а тому і використовуватимуть в інтеграційному процесі різні механізми. Для Росії інтеграція в європейський економічний простір — це передусім питання взаємовигідної економічної кооперації. Росія не порушує питання членства в ЄС. Вона претендує на статус самостійного центру інтеграції незалежних держав на пострадянському просторі. Дозволю висловити припущення, що така претензія дедалі більше кореспондується з інтересами США, які після трагічних подій 11 вересня взяли достатньо визначений курс на відчутне зближення з Росією. Складається враження, що американці, по суті, вже продекларували «право» Росії на «нове» лідерство, увімкнувши для цього зелене світло. Як зазначає впливовий російський журнал «Експерт», «американці з нашою (російською. — А.Г.) допомогою хочуть навести глобальний порядок та усунути зовнішні загрози, які здатні дестабілізувати або навіть ліквідувати світову економічну систему, на вершині якої перебувають США» («Эксперт», № 21, 3 червня 2002, с.13). Однак річ не лише в цьому. Нові акценти політики США — Росія мають розглядатися і в контексті глибинних геополітичних суперечностей США — Євросоюз, у яких останнім часом стратегічна перевага дедалі більшою мірою схиляється на бік країн «старого світу». Одним із індикаторів цього є зміна співвідношення долар—євро на користь грошової одиниці європейського співтовариства. Зближення з Росією, особливо за умов утвердження її фактичного лідерства на пострадянському просторі, де однією з ключових ланок є Україна, здатне не лише змінити цю тенденцію, а й відчутно посилити позицію США у такому протистоянні.

Це підтверджують і результати саміту G-8, що відбувся 26—27 червня в Канаді. Саміт засвідчив тенденцію до стійкого російсько-американського зближення, формування нової політичної парадигми їх відносин — створення латентного союзу, що в основі своїй спиратиметься на спільні мотивації чи інтереси стосовно: 1) взаємопідтримки геополітичних ролей і ймовірне тяжіння до відтворення «двополюсного світу»; 2) протидії політичному екстремізмові та міжнародному тероризмові; 3) визнання пріоритетного права Росії на підпорядкування геополітичного простору СНД; 4) посилення впливу на політику країн Європи (ЄС).

З урахуванням цих обставин, ми не маємо права спрощувати проблему співвідношення наших інтересів та інтересів США і Росії у питаннях євроінтеграції. Вони не настільки прозорі й однозначні, як це здається на перший погляд. Маємо керуватися тим, що, при декларованій лояльності до євроінтеграційних прагнень України і водночас при активізації власних устремлінь на цьому напрямку, стратегічним інтересом Росії залишається завдання за будь-яку ціну утримати нашу державу в зоні власного впливу. З цією метою вводяться в дію насамперед інструменти економічного тиску. Йдеться, зокрема, про забезпечення за всяку ціну членства України в ЄврАзЕС. Однак не слід забувати, що для Росії ЄврАзЕС у своїй основі — суто геополітичний проект. На мій погляд, нинішній статус України як спостерігача в ЄврАзЕС є найбільш оптимальним. Статус спостерігача в ЄвроАзЕС не виключає можливості участі України у зоні вільної торгівлі з відповідними країнами. Більше того, наша держава виступає за утворення вже в окресленій перспективі зони вільної торгівлі, куди б фактично входила вся Західна, Центральна та Східна Європа, у тому числі й Україна, Росія та деякі інші країни пострадянського простору. Це також одна з принципових позицій України в її зовнішньополітичному курсі.

Активізується експансія російського капіталу. За оцінками журналу «Эксперт», які було опубліковано ще у вересні 2001 р., «після остаточного завершення приватизації приблизно 60% українських підприємств належатимуть російському капіталу». В лютому 2002 р. цей прогноз було скориговано у бік зростання. Експерти журналу вважають, що до 2005 р. 70% продукції, яка виробляється в Україні, випускатиметься з участю російського капіталу («Эксперт», 11 лютого 2002, № 6, с.41). Однак при всьому цьому Росія була і, на жаль, залишається й тепер для України найбільшою мірою нестабільним та непередбачуваним економічним, у т.ч. торговим партнером. Не думаю, що у цьому випадку йдеться про російську ментальність. Показова така статистика: за п’ять місяців поточного року обсяги українського експорту до Російської Федерації зменшилися майже на третину, тоді як до західних країн — зросли на 14,7%. Відповідно зменшилася частка Росії у загальному обсязі нашого експорту з 24,4 до 16,6%. Швидше за все — це результат суперечливості позиції Кремля у всьому комплексі питань економічних відносин між нашими державами, яка зберігається й досі.

Такою ж суперечливістю позначене і ставлення США до євроінтеграційного курсу України. Офіційні посадові особи цієї країни неодноразово публічно заявляли про підтримку європейського вибору України. Водночас очевидне й протилежне. Як засвідчують окремі факти, у новій геополітичній ситуації США виявляють усезростаючу зацікавленість у протилежному — у зближенні України з Росією. Звісно, цей процес ще не набув остаточних обрисів. Однак можна припустити, що чорний піар, який у дедалі більших дозах доставляється через океан, має на меті за всяку ціну відштовхнути нас від Європи і кинути у ще тісніші обійми Росії.

Як реагувати на це Україні?

У такій ситуації нашій державі найкраще було б знайти в собі сили перестати пристосовуватися до «чужої гри». Ми мусили це робити у перші роки своєї незалежності, у своє перше десятиріччя. Нині складаються передумови для подолання цієї позиції. Нам конче потрібно повніше усвідомити свої стратегічні цілі та національні інтереси, почати грати «у свою гру». Політика «стати самим собою» — це не політика самоізоляції. Навпаки — це найсильніша політика, політика, що має на меті завоювати справжню повагу до себе світової спільноти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво