На межі - Політика - dt.ua

На межі

18 листопада, 2011, 15:55 Роздрукувати Випуск №42, 18 листопада-25 листопада

Мітинг «Марш порожніх гаманців» і справді відрізнявся від попередніх, яких Майдан Незалежності в неспокійному місті вже бачив-перебачив.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

З однією своєю знайомою я зустрічаюся переважно на мітингах у центрі міста. Мене, журналіста, приводить туди службовий обов’язок, а її — підприємницький статус і зумовлена ним активна життєва позиція. Хоча вона не входить до жодної з громадських чи профспілкових організацій, які об’єднують місцевих підприємців, і тому ніколи нічого не мусить робити як член цих організацій, та всі пов’язані з підприємництвом проблеми — дозвільні, податкові, пенсійні тощо — безпосередньо торкаються і її. «У нас же ніхто з офіційних структур нічого доброго тобі не зробить, а тільки простягає руку: «Дай!» — норовлячи тим часом підставити підніжку тобі», — каже знайома. Знаючи її шлях до невеличкого приватного бізнесу «купи-продай», який пролягав через нескінченні з’ясування дріб’язкових проблем у чиновницьких кабінетах, громадських приймальнях та судових засіданнях, їй віриш. І розумієш, чому вона з такими, як сама, подругами-«дрібновласницями» не пропускає жодного підприємницького протесту: тут вони опиняються у стихії спільних проблем і отримують, може, й оманливе, та все ж відчуття бодай якогось особистого впливу на вирішення цих проблем.

Не пропустила моя приятелька й початку всеукраїнської акції «Марш порожніх гаманців», яка почалася 16 жовтня з мітингу підприємців у Хмельницькому. Але, за її словами, «такого ще в нас не було».

Цей мітинг і справді відрізнявся від попередніх, яких Майдан Незалежності в неспокійному місті вже бачив-перебачив. Ні, він не був настільки багатолюдним, як протест проти Податкового кодексу рік тому, коли під тиском розбурханого багатотисячного натовпу, що вимагав появи голови обл­держадміністрації Василя Яду­хи, впали двері адмінбудинку — а голова, казали, втік через чорний хід. І якогось, як можна було очікувати від заходу з такою назвою, дзвону дрібних монет чи грюкання в порожні каструлі теж не було. І навіть виступи колег-підприємців з Донецька, Полтави, Києва та Вінниці (акція об’єднувала підприємців із Західного регіону країни) не робили цей мітинг особливим — бо такий представницький склад «президії» теж не дивина для хмельницьких протестів.

Вирізняло останній мітинг те, що він на Майдані був не один.

Поруч шумів мітинг Партії регіонів.

Саме шумів. Насамперед синіми партійними прапорами, які були чи не в кожного учасника мітингу. Дві-три сотні самих учасників також сум­лінно горлали в мегафони, свистіли, гуділи, скандували: для себе — «Я-ну-ко-вич!» і — «Ганьба!» у бік підприємців.

Спершу здавалося, що мітинг для того й зібраний, аби просто заглушати підприємців. Та й місцеві політики стверджували, буцім регіонали прийняли рішення зривати всі «чужі» заходи на Майдані. Буквально напередодні, мовляв, їм вдалося зірвати тут-таки флеш-моб молодіжної організації «Фронту змін».

Але виглядало це смішно, тим паче що «регіональний» шум не надто заважав опонентам. У кожному разі доки «регіонали» купчилися біля лівого крила адмінбудинку, щільно оточені шеренгою міліціонерів. Однак після виступу Королев­ської синьопрапорний загін під міліцейським прикриттям плавно перемістився до центрального входу в облдержадміністрацію і увімкнув гучномовець на повну потужність: «Королев­ська, віддай гроші шахтарям! Королевську — до Юлі! Заки­дайте їх камінцями!»

У відповідь полетіли яйця. Обурені підприємці сіпали міліціонерів: «Вони ж нас провокують! Зробіть щось!» Стражі порядку не реагували. Гучномовець старався як міг, час від часу обурюючись соратниками: «Я-ну-ко-вич! Люди! Чого ж ви мовчите? Кричіть щось! Ядуха — патріот!»

Тут ураз, наче Дід Мороз на заклики дітвори, на ґанку з’явився голова Хмельницької обласної державної адміністрації Василь Ядуха. І, незважаючи на тисячоголосе «Ганьба!» від учасників маршу, сказав усе що хотів: що пропозиції хмельницьких підприємців враховано в Податковому кодексі, а сам кодекс підтриманий Асоціацією хмельницьких ринків; що так не буде — коли сім підприємців утримують лише одного пенсіонера; що підприємцями маніпулюють — але реформи все одно відбудуться.

А після цього звернувся до підлеглих — бо серед учасників «прилеглого» до офіційного ґанку мітингу були практично всі голови районних адміністрацій, які, схоже, пильно пасли «своїх» мітингувальників, — і сказав, як благородний ідальго: «Але нехай люди виступають, висловлюють свою думку — вони ж для того тут і зібралися. Не будемо їм заважати». І зник за цілими на цей раз дверима облдержадміністрації.

За ним подалися й районні керівники. Мітингарі-альтер­на­тивники згорнули прапори і попленталися до автобусів із написами «Шкільний» чи «Нерегу­ляр­ні перевезення». Міліціонери у формі пішли в напрямку управління внутрішніх справ; туди ж попрошкували й чимало статурних чоловіків у цивільному, що досі додавали масовості мітингу підприємців. А підприємці голосували за резолюцію («ні — новим пропозиціям Кабміну щодо «спрощенців» і пенсійній реформі, відставку — президентові і Кабміну, розпуск — Верховній Раді») під веселу гучну музику з адміністративного ґанку.

Хоча веселого в тому, що відбулося на Майдані, було мало. Градус суспільного невдоволення на Хмельниччині зростає. Протести підприємців, «афганців», «молочні бунти», пікети «Свободи», громадянські акції проти продажу землі, «антитабачниківські» студентські виступи у Хмельницькому, мітинги на підтримку усуненого з торішніх виборів міського голови Нестерука у Кам’янці-Поділь­ському — тільки вершина айс­берга. Проте досі влада і громада ухитрялися ходити наче паралельними курсами. 16 листопада їхні маршрути збіглися.

Навряд чи це випадковість. Деякі учасники мітингу Партії регіонів зізнавалися у приватних розмовах, що їхали з районів до обласного центру на урочисті збори з нагоди Дня працівника сільського господарства в театрі (торжество, до речі, вперше за багато років відбулося так задовго до самого недільного свята — ще в середу, і так зарання — ще до обіду). А опинилися на мітингу, про який міську владу (точніше — чергового на вході до міськвиконкому) повідомили, вже коли колона з мітингувальниками долала півсотні метрів від театру до майдану. І коли організатори почали «розігрівати» свій мітинг перед виступом губернатора, будь-яка дошкульна репліка по гучномовцю могла спровокувати сутички і бійки. Це легко зробити в наелектризованому, що аж іскрив, натовпі. Надто ж коли комусь саме цього захочеться.

А те, що влада наразі не уникає таких провокацій — навпаки, свідомо протиставляє народ, — видно вже неозброєним оком. З кінця літа у Хмельницькому передається з уст в уста і обростає новими й новими подробицями історія про те, як у Києві під Печерським судом стрілися віч-на-віч батьки і син. Мама — нянечка дитсадка й тато — «афганець»-будівельник приїхали з Хмельницького, щоб «захистити свою Юлю». А побачили свого старшого сина, Володю, контрактника внутрішніх військ — у міліцейській шерензі, яка оточувала суд. Очі в очі, лице в лице — тільки по різні боки барикад.

Це не легенда, це правда: в місті знають і прізвище, і адресу цієї родини. Та найстрашніше, що такі історії перестають бути чимось унікальним.

…У моєї знайомої активістки, до речі, діти також служать у міліції.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво