Мюнхенські епізоди

Цього разу на Мюнхенській конференції не було грізних промов Владіміра Путіна і заяв про «кнопку перезавантаження» з боку Джо Байдена. Проте навіть у зовні миролюбному настрої головних спікерів таїлися нотки нових і досить тривожних безпекових трендів. У них дедалі менше справжньої трансатлантичної дружби і дедалі більше складних китайських ієрогліфів. Спробуємо охопити кілька, важливих, на наш погляд, мюнхенських епізодів.

Епізод перший. Європа, ображена на Америку

Розмови про те, що Америка йде з Європи, стали однією з наймодніших фішок нинішнього мюнхенського зібрання. Не в останню чергу завдяки рішенню президента Обами не приїжджати у травні на саміт ЄС — США до Мадрида. У Вашингтоні дали зрозуміти, що така поїздка не вписується у президентський графік, тим більше що цей регіон Обама стовідсотково відвідає в листопаді, коли відбудеться саміт НАТО в Лісабоні. Такий жест американського президента лише укріпив у європейських експертних колах думку, що Європа стає нецікавою для Америки.

Представник Сполучених Штатів, радник президента Обами з національної безпеки, генерал Джеймс Джонс, звісно ж, намагався довести протилежне. Він постійно наголошував, що його керівник у перший рік президентства відвідав Європейський континент шість разів — більше, ніж будь-який глава Білого дому до цього. У неформальних же розмовах американські чиновники говорили про те, що насправді Обама не відчуває особливого бажання їхати до ЄС, бо аналогічний саміт торік у Празі не мав, на думку американської сторони, жодної доданої вартості, а крім того, Євросоюз повинен трохи розібратися зі своїм новим укладом після набуття чинності Лісабонським договором. Питання про телефон у Європі, яке свого часу порушив Генрі Кіссінджер, активно звучало в Мюнхені вже у його присутності. Один зі стратегів Європейського Союзу на моє уточнення з цього приводу під час перерви на каву відповів, що з будь-якого зовнішньополітичного приводу телефонувати потрібно леді Кетрін Ештон. Проте сказано це було не дуже впевнено… І нічого дивного в цьому немає: вже від іншого відомого європейського політика, міністра закордонних справ однієї з поважних країн «Старої Європи» довелося почути, що в Брюсселі наразі коїться «страшний безлад: усі хочуть зайняти позицію в структурі, не знаючи навіть достеменно, який ця структура матиме вигляд». До того ж у деяких європейських столицях є відчуття, що процес політичної інтеграції всередині Євросоюзу, передбачений Лісабонським договором, насправді провокує ментальну дезінтеграцію у країнах — членах ЄС, оскільки незалежна зовнішня політика та оборона безпосередньо пов’язані з останнім відчутним символом суверенітету кожної з країн.

Так чи інакше, якщо раніше йшлося про те, що розчарування зовнішньополітичними трендами адміністрації Обами стосувалося Центрально-Східної Європи, то тепер воно починає потроху окуповувати й Захід Старого Світу. У німецькому інтер’єрі це відчувалось особливо помітно. Німцям (зокрема тамтешньому міністру закордонних справ Гідо Вестервеллє), кажуть, не дуже сподобалося, як Обама зі своїм новим афганським планом практично підпер Берлін до стінки, вимагаючи мало не терміново наростити контингент в Афганістані. При цьому, звісно, не беручи до уваги німецької специфіки, пов’язаної з несприйняттям такого кроку з боку більшості тамтешнього населення.

Тамтешні аналітики, натомість, намагаються знайти плюси у такому трансатлантичному відчуженні. Наприклад, один із німецьких експертів у рамках конференції висловив думку, що така тенденція піде на користь, оскільки європейська зовнішня політика постійно будувалась у прив’язці до Сполучених Штатів — або на надмірній лояльності до всіх їхніх дій, або на антиамериканізмі. Це, очевидно, зв’язувало руки у багатьох важливих питаннях і породжувало неабияке тертя серед самих країн — членів ЄС. Власне, чи не найбільша криза у зовнішній політиці Євросоюзу — операція в Іраку — була також спровокована Сполученими Штатами.

А тим часом як європейці вголос нарікають на прохолодний вітерець з Атлантики, схоже, що вагома частка зовнішньої політики ЄС наразі вже переорієнтована на Схід — досить до «Східного партнерства» доплюсувати той масив уваги, що приділяється Росії.

Епізод другий. Європейська оборона все ще за кошт євроатлантичної

Чи така вже критична для Євросоюзу його спільна оборонна політика? Питання, яке набуває нового звучання у зв’язку з тим, що «м’яка сила», котрою найбільше славився ЄС, поступово втрачає свою актуальність через відсутність головного свого двигуна — змін у європейських країнах із допомогою перспективи членства в Євросоюзі.

Проте однозначної відповіді на те, чи може Європейська політика безпеки та оборони (ESDP), яку так гаряче відстоювала український прем’єр Юлія Тимошенко, істотно додати вартості постлісабонському ЄС, — поки що немає. Коли автор цих рядків запитала директора одного з ключових департаментів Ради Євросоюзу, чи може Європейська політика безпеки та оборони бодай частково замінити для таких країн, як Україна, НАТО, — відповідь була однозначна: їх взагалі не можна порівнювати, бо «НАТО має справу з обороною, а Європейська політика безпеки та оборони — з кризовим менеджментом».

Але навіть коли йдеться виключно про кризовий менеджмент, брюссельські стратеги визнають, наскільки складно країнам — членам ЄС мобілізувати навіть 50 тисяч військових, а дефіцит транспортної авіації та гелікоптерів такий, що для місії в Чаді довелося залучати гелікоптери з Росії. Крім того, відіграють свою роль і накладки внутрішньої політики на зовнішню.

Ну і, звісно, не втратив своєї актуальності відомий факт, що лише поодинокі країни ЄС готові виділити на оборону більше, ніж два відомих «натовських» відсотки. Недаремно найбільш високопоставлений представник адміністрації Обами на одній із зустрічей у Мюнхені, в якій брала участь і ваша покірна слуга, досить відверто висловився про бажання європейських країн нарощувати потужності Європейської політики безпеки та оборони: «Дуже добре мати візію, але якщо ця візія не підкріплена фінансовими ресурсами, то це вже не візія, а галюцинація».

Хоча зрозуміло, що проблеми існують не лише в європейського оборонного проекту, а й в євроатлантичного. Питань, на які потрібно знайти відповіді у досить стислі терміни, кілька. Одне з них: чи буде Північноатлантичний альянс так званим «глобальним НАТО», за що сьогодні виступає група країн альянсу на чолі зі Сполученими Штатами, Великобританією, Нідерландами та Данією, — чи не виходитиме за радіус євроатлантичної дії, чого б хотіли європейські важковаговики на кшталт Німеччини або Франції (не в останню чергу тому, що не знають, наскільки позитивно глобальний формат може бути сприйнятий Росією чи Китаєм).

Інше питання — як уникнути різного тлумачення 5-ї статті Вашингтонського договору. Адже не секрет, що тим часом як країни на кшталт Британії чи Нідерландів бачать у ній захист від «Аль-Каїди», — Польща і держави Балтії розглядають її як порятунок у разі потенційної російської загрози.

Крім того, незрозуміло, чи вдасться розірвати зв’язок між ефективністю НАТО та операцією в Афганістані. Чи провал останньої справді означатиме провал Північноатлантичного альянсу? Хоча, до речі, головнокомандуючий силами НАТО в Європі адмірал Джеймс Ставрідіс у Мюнхені не втомлювався повторювати про «обережний оптимізм» із приводу цієї операції, який у нього з’явився останніми місяцями. Завдяки, зокрема, й тому факту, що рівень підтримки дій міжнародної коаліції з боку афганського населення наразі сягнув 70%, тоді як Талібан підтримують лише 6% афганців.

Епізод третій. Дракон, що підкрадається, ведмідь, що відступає

Членство Росії в НАТО і партнерство НАТО з Китаєм — ще дві модні фішки цьогорічного мюнхенського зібрання. Теза про те, що НАТО має або запропонувати членство Росії, або не розширюватися зовсім, як не складно здогадатися, переважно лунала з вуст представників країни — господаря конференції. Однак постійно наштовхувалася на опір у вигляді думки колишнього президента International Crisis Group Гарета Еванса, який одного разу зауважив: «Проблема розширення НАТО не в тому, що воно дійшло до російських кордонів, а в тому, що воно біля них зупинилося».

Під час однієї з панельних дискусій Сергія Лаврова запитали прямо: чи Росія погодиться на пропозицію стати членом НАТО, якщо така надійде з боку альянсу? Російський міністр несподівано перевів стрілки на альянс: мовляв, члени НАТО (!) не готові до цього, тому він не бачить сенсу це обговорювати. Чого у Мюнхені справді не були готові вислуховувати країни — члени НАТО, то це чергових нарікань представників Росії про небезпеку розширення альянсу. Мадлен Олбрайт у якийсь момент не витримала й на підвищених тонах відкарбувала, зірвавши аплодисменти залу: «Так, НАТО було проти Радянського Союзу. Радянського Союзу не існує. НАТО не є проти Росії». Відчувалася явна втома і від чергової порції наче завчених напам’ять російським міністром тез про життєву необхідність укладення Договору про європейську безпеку. Шефа російської дипломатії зрозуміти можна: нова архітектура європейської безпеки — перший і найбільший міжнародний проект президента Медведєва. Успіх цього проекту — персональний успіх російського президента.

Проте якщо Росія у Мюнхені помітно змінила тон з агресивного на миролюбний (Лавров навіть словом не відреагував на різкий випад у бік Росії з боку грузинського міністра), то Китай, схоже, рухається у зворотному напрямку. Важливо зазначити, що китайський міністр закордонних справ уперше виступав на Мюнхенській конференції: раніше, як зауважив у неформальній розмові організатор заходу, представники цієї країни лише мовчки слухали й активно занотовували.

Показовим виявилося, як китайський міністр закордонних справ з усмішкою на обличчі й майже урочисто заявив: «Так, Китай почувається сильнішим». Як він у хвіст і гриву критикував західні медіа, зізнавшись, що всю інформацію про події у світі намагається черпати виключно з китайських. Як він, зрештою, робив зауваження організаторам конференції, що в залі, де відбувався захід, занадто спекотно, — і це тоді як багато китайців лише недавно дізналися, що таке центральне опалення.

Недаремно — ділилися в кулуарах російські представники — у Москві заборонено публічно критикувати Пекін. І, очевидно, недаремно генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен та міністр оборони Німеччини Карл-Теодор цу Гуттенберг, наче змовившись, говорили про те, що НАТО має активно співпрацювати з Китаєм (пізніше німецький міністр зізнався на одній із зустрічей, що сам був здивований таким збігом поглядів із керівником альянсу).

І, можливо, найцікавіше в усьому цьому те, що питання стосовно Китаю, над яким ламали голови західні уми у Мюнхені, мало близьке звучання до того питання, яке свого часу лунало в контексті Росії: чи варто йти на максимальні поступки Пекіну, аби інтегрувати його якомога більше у західну систему цінностей, — чи не робити особливих поступок, ризикуючи, що з часом він запустить свою, альтернативну західній гру. Видається, поки що вибір зроблено на користь останнього.