«Мозок» підвів Буша - Політика - dt.ua

«Мозок» підвів Буша

12 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 12 серпня-19 серпня

Президент Джордж Буш вирушив у найтривалішу за п’ять років президентства відпустку. Поза столице...

Президент Джордж Буш вирушив у найтривалішу за п’ять років президентства відпустку. Поза столицею він проведе п’ять тижнів, чим встановить новий рекорд своєї відсутності на робочому місці в Овальному кабінеті Білого дому. За роки президентства сумарний термін відгулів Буша перевищив 300 днів. У декого навіть виникло запитання: а чи справді президент є людиною, котра керує країною?

Буш поїхав, попри те що в нього з’явилися невідкладні справи у Вашингтоні. Він має врятувати від суду заступника глави своєї адміністрації Карла Роува. Ця людина зазвичай не світиться на людях, проте його вплив на американську політику останніх років настільки великий, що його навіть називають «сірим кардиналом» Білого дому. Досить сказати: сам Джордж Буш вважає його своїм політичним «архітектором», котрий фактично створив Буша-президента. Ще одне схвальне висловлювання Буша про Роува — «це мій мозок». Правда, нині фортуна зрадила людину, котра в багатьох ситуаціях не лише думає за президента, а й, як припускає багато хто, приймає за нього рішення. Блискуча кар’єра Роува — одного з найближчих друзів і політичних радників Джорджа Буша — може завершитися в’язницею. Він звинувачується в злочині, який за американськими законами карається терміном відсидки до десяти років. Проте несподівано за Роува заступився не лише президент США та правляча республіканська партія. Застосовано всю могутність державної машини, готової розчавити будь-кого, хто зазіхне на «мозок президента». Утім, уже сьогодні справа Роува, яку в США охрестили РОУВГЕЙТОМ, перетворилася на найгучніший процес другого терміну президентства Буша та стала показником того, наскільки серйозна криза в дотриманні американською елітою демократичних норм, цінностей і свобод, наскільки похитнулися підвалини моралі й етики.

Певне, неспроста, але останнє, що Джордж Буш зробив перед від’їздом до Техасу, він знову заговорив про Роува, сказавши: «Я цілком довіряю Карлу, він цінний співробітник моєї команди». У коментарі не було б нічого дивного, якби місяць тому президент не стверджував фактично протилежне. Тоді він заявив, що звільнить будь-кого зі своїх радників, коли буде доведено вчинення тим протиправних дій. Проте, наполягав тоді Буш, доказів проти Роува не було. А от сьогодні вони є.

Історія ця розпочалася ще 2002 року в розпал підготовки США до війни проти Іраку. У пошуках будь-якої зачіпки, що дозволила б Джорджу Бушу знайти привід для нападу на Саддама Хусейна, відомий американський дипломат, колишній посол США в низці африканських держав Джозеф Уїлсон був відправлений із секретною місією до Нігеру. Він мав перевірити дані європейських спецслужб і ЦРУ про те, що Багдад закуповував у цій африканській країні 500 тонн концентрованого окису урану для виробництва ЗМЗ. Від самого початку цей факт викликав сумніви. Проте 55-річний Уїлсон усе перевірив і за підсумками своєї поїздки в Нігер доповів: слідів поставок до Іраку не знайшов. Проте історія про уран в Іраку потрапила в нашвидкуруч сфабриковану доповідь британського уряду про іракську ЗМЗ. Саме його потім Буш активно використовував для обгрунтування атаки на Багдад, згадавши про доповідь у посланні до нації в січні 2003 року. Ці слова президента Уїлсон поставив під сумнів, але його доповідь тоді сховали від громадськості. Війна в Іраку вже була неминуча. Усе-таки дипломат визнав за необхідне бодай і з запізненням (тобто після війни в Іраку), але розповісти про те, як президент обманював свій народ. І 6 липня 2003 року в «Нью-Йорк таймс» вийшла його стаття про таємну поїздку до Нігеру під заголовком «Про те, що я не знайшов в Африці». Слова про уран у посланні президента нації були визнані «помилкою», відповідальність за яку спробували покласти саме на спецслужби. Проте через тиждень, 14 липня 2003 року, у тій самій «Нью-Йорк таймс» з’явилася замітка відомого своїми правими поглядами та пробушівськими настроями оглядача Роберта Новака. У ній він критикує Уїлсона і ніби між іншим каже, що дружина останнього Валері Плейм — таємний агент ЦРУ. Вона нібито й направила свого чоловіка до Нігеру за завданням своїх босів і лише для того, аби вислужитися. Крім імені агента було наведено домашню адресу й телефон. Пізніше ця інформація з різними варіаціями почала кочувати в різноманітні вашингтонські видання, які висміювали то Уїлсона, то його половину. Ясна річ, кар’єра Плейм-розвідниці на цьому завершилася. Вона звільнилася з ЦРУ.

У відповідь дипломат звинуватив владу країни в спланованій акції з його дискредитації, а потім зажадав і порушення кримінальної справи, оскільки розголошення імені агента в США за законом «Про захист персональних даних агентів розвідки» від 1982 року вважається карним злочином. Річ у тому, що в своїй публікації Новак обмовився, що дані про Плейм він отримав від двох високопоставлених джерел в адміністрації президента США. Такі самі дані роздобув і репортер журналу «Тайм» Матт Купер, у курсі була й кореспондентка «Нью-Йорк таймс» Джудіт Міллер, а також ще ряд відомих у США журналістів із найбільших ЗМІ. Тепер, через два роки, слідство встановило, що найімовірніше витоку припустилися Карл Роув і керівник апарату віце-президента Чейні Льюїс Ліббі. Саме вони через два дні після появи викривальної публікації Уїлсона в «Нью-Йорк таймс» почали обдзвонювати знайомих журналістів і повідомляти їм факти по цій справі. Проте довести, що саме Роув назвав у розмові з журналістами ім’я Валері Плейм, виявилося нелегко. Спочатку Білий дім і особисто Джордж Буш наполягали на непричетності співробітників адміністрації до цієї справи. Роув запевняв, що нічого не говорив і дружину Уїлсона зовсім не знав. Тепер, коли журналісти почали пригадувати розмови дворічної давнини, вони несподівано всі як один заявили: Роув імені й адреси агента не вимовляв, а лише підтвердив, що дружина Уїлсона й була тією людиною, котра послала чоловіка в Нігер, а про все інше — що вона агент — вони самі здогадалися. Карл Роув також змінив свої показання й коли раніше заперечував сам факт своїх контактів із журналістами, то нині запевняє, що це він від журналістів (а саме — від Роберта Новака) дізнався пікантні факти про Плейм і її чоловіка.

Дійшло до того, що в центрі слідства (тобто крайніми) виявилися журналісти, котрі вважали нижче своєї гідності й порушенням журналістської етики розкривати імена своїх інформаторів. Проте дивно: до Роберта Новака, який раніше від усіх оприлюднив секретні дані про дружину Уїлсона, претензій не висунули взагалі, а от до Купера й Міллер підійшли з усією строгістю закону. Американська феміда як у верховному, так і апеляційному суді країни вирішила: в їхньому випадку перша поправка Конституції США про свободу слова не діє. Окружний суд у Вашингтоні торік зобов’язав їх видати свої джерела інформації, прийнявши формулювання, що в протилежному разі вони потраплять за грати за відмову співробітничати зі слідством і за «презирство до суду». На початку липня Купер розкрив суду своє джерело інформації, нібито отримавши від нього (Льюїса Ліббі) дозвіл. А от 57-річна Джудіт Міллер воліла до жовтня посидіти за гратами, але промовчати, посилаючись на канони журналістської етики. 7 липня 2005 року вона виголосила полум’яну промову, звернену до судді Томаса Хогана, котрий наказав охороні надіти на журналістку наручники прямо в залі суду. «Я не можу порушити своє слово лише для того, аби уникнути в’язниці. Право на громадянську непокору, засноване на совісті кожної людини, фундаментальний принцип нашої системи», — сказала ця лауреатка Пулітцерівської премії, найшанованішої серед працівників ЗМІ в Америці.

Арешт Джудіт Міллер викликав бурю протесту в політичних колах у Вашингтоні, в американських ЗМІ, які стали на її захист. Але закон цього разу виявився сильніший від прав і вагоміший від свобод. Джудіт Міллер сидітиме... Проте інші запитують. А заради чого? Навіщо журналістці Джудіт Міллер захищати політиків на кшталт Карла Роува? Сам Джозеф Уїлсон вважає, що за грати Міллер пішла не тому, що в неї заговорила совість, — її змусили чи їй наказали люди з оточення президента. Багато хто в США пам’ятає, що напередодні іракської війни саме вона «зливала» на перших сторінках «Нью-Йорк таймс» підготовлені в Білому домі матеріали про іракську ядерну загрозу, а потім створювала помпезні матеріали про перебіг бойових дій в Іраку. Дивно й те, що вона особисто не написала жодної статті про Валері Плейм. Проте від колег-журналістів (зокрема від репортера Мюрея Вааса з журналу «Салон») є дані, що Міллер знала про Плейм як про агента ЦРУ раніше від усіх і ще 8 липня 2003 року зустрічалася з тими, хто розробляв план дискредитації Джозефа Уїлсона, але відмовляється їх назвати.

Слідство спрямували хибним шляхом, і через журналістів до Роува, очевидно, не підкопатися. Найпростішим і найлогічнішим кроком був би в даній ситуації позов пані Плейм до пана Роува за те, що їй було нанесено певну шкоду особисто, її чоловікові та родині. Проте в такому разі покарання за актом від 1982 року не могло бути застосоване на повну силу. Певне, тому в Білому домі особливо не тривожаться з приводу фіналу справи й тому Буш спокійно поїхав у відпустку, побажавши Роуву всього хорошого.

Президент як і раніше переконаний: йому потрібний такий радник, бо, як вважають, без Роува не буде й Джорджа Буша — принаймні такого, яким ми його знаємо. Буш — досить нелукавий хлопець, котрий часто посміюється над своєю простотою (що притаманне американцям), із незграбними ковбойськими манерами, із поганою англійською — це також твір Роува, який дуже давно вирішив — саме такий президент потрібний Америці. І вже два рази поспіль — у 2000-му й 2004-го — він зумів переконати в цьому більшість американців, вдало плануючи виборчі кампанії свого боса. Кажуть, саме зараз Роув готує свою наступну значну перемогу. Перед ним поставлено завдання забезпечити перемогу республіканського кандидата на президентських виборах 2008 року. До речі, всюдисущі журналісти пронюхали, що сам Буш придумав для Роува кумедне прізвисько — Turd Blossom («Квітка на гною»). Вислів із техаського ковбойського сленгу якнайкраще характеризує спритність і пронозливість Роува, уміння видиратися з найскладнішої ситуації, як, утім, і ті умови, у яких ця явно неординарна людина зуміла видертися на вершину політичного Олімпу країни. Чимало людей згадують, що Буш-молодший «заборгував» йому ще тоді, коли обрав його хранителем ключів від своєї машини на час гучних вечірок студентських років.

Нинішня історія з Валері Плейм у насиченій біографії цього політичного консультанта та стратега для представників вищих ешелонів влади США буде, очевидно, не найяскравішою сторінкою. Проте життя та діяльність Карла Роува, мабуть, щонайкраще відображає суть нинішньої американської політики й те, як вона втілюється в життя. Деякі називають усе те, що відбувається, Армагеддоном в Америці, проте навіть ця битва не може завадити президентові відпочити.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво