Московське побачення наосліп - Політика - dt.ua

Московське побачення наосліп

10 липня, 2009, 16:25 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

Коли президентський літак Обами приземлився в московському Шереметьєві на півгодини раніше, ніж планувалося, то вже це було знаком...

Фото: barackobama.ru
Фото: barackobama.ru
Коли президентський літак Обами приземлився в московському Шереметьєві на півгодини раніше, ніж планувалося, то вже це було знаком. Знаком нетерпіння американського лідера продемонструвати собі й усьому світові, що московська дипломатична крига йому так само комфортна, як і вашингтонський політичний паркет. Це дещо хлоп’яче нетерпіння, котре відчувалося в перших кроках Обами по «гостинній російській землі», можна зрозуміти. Так уже склалося, що за останні півсотні років головні баталії американської дипломатії були так чи інакше пов’язані з Москвою. Тому навіть зараз, через 20 років після падіння Берлінської стіни, Росія автоматично сприймається як найважливіший тест для будь-якого американського лідера на дипломатичну профпридатність.

Це на візити до підступної Росії натякали противники Обами по президентських перегонах, коли казали, що він надто молодий і недосвідчений у міжнародних справах для президентського крісла. Це на стійке русофільство чиказьких інтелектуалів натякали американські праві, коли казали, що справжній патріотизм чиказького професора Обами проявить себе тільки після випробування російськими «мідними трубами». Слід віддати їм належне: вони внутрішньо відчували чужинця, людину, чиє ставлення до Росії є досить нетиповим для американського істеблішменту.

Чи випадково саме Обама пер­шим і єдиним з усіх кандида­тів у президенти на останніх виборах відкрив російськомовну веб-сторінку www.barackobama.ru? Чи випадково Обама і його дружина вибрали для своєї чарівної молодшої дочки російське ім’я Наташа (яке з дивної примхи американського вуха скоротили як Саша)? Мабуть, ні. Барак Обама — не з тих американців, хто звик дивитися на Росію крізь проріз прицілу (на кшталт МакКейна). І не з тих, хто провів свого часу роки за вивченням виступів генсеків на з’їздах партії (на кшталт Кондолізи Райс). Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що його ставлення до Росії не позбавлене поверхового романтизму в дусі голлівудських блокбастерів за мотивами російської класики.

У глибині душі американський лідер вірить у можливість виробити з Москвою взаємно прийнятний модус вівенді. Його поїздка радше зміцнила цю віру, аніж ослабила її. Для зовнішнього спостерігача кремлівські й особливо новоогарьовські переговори Обами нагадували «побачення наосліп» — спілкування людей, котрі познайомилися заочно, але вперше бачать одне одного наживо. Був взаємний інтерес. Було щире прагнення пояснити свої мотиви. Було щире прагнення сподобатися. Навіть «застряглий однією ногою в минулому» Путін зробив усе можливе, аби вразити американців російським колоритом. Чого тільки вартий спеціально навчений співробітник у цивільному, який роздмухував чоботом самовар. Та й оркестр із балалайками в кущах, що тішив вуха гостей російськими мотивами, був дуже доречним. Бо ніщо не радує американця більше, ніж підтвер­дження сформованих у його свідомості стереотипів. Чи розчарувало «особисте знайомство»? Навряд чи. Чи дало воно конкретні позитивні результати? Небагато. Чи створило основу для «серйозніших відносин»? Схоже, що так.

Отже, сухий залишок візиту Обами до Москви такий.

— Росія погодилася відкрити свій повітряний простір для американських літаків, котрі транспортують озброєння і навіть військовий персонал у напрямку Афганістану. Відповідно до домовленості, американські ВПС матимуть право на 4500 польотів протягом року, заощаджуючи для американської скарбниці до 133 млн. дол. на рік.

— Прагнучи підписання нового Договору СНО-2, Обама і Медведєв прийняли так зване спільне розуміння про скорочення арсеналу ядерних боєголовок на 1500—1675 одиниць. Відпо­відно, пов’язані з ними носії (бомбардувальники, ракети, підводні човни) підлягають скороченню на рівні від 500 до 1100 одиниць.

— Відроджується міжурядова комісія з економічного та технологічного співробітництва, котра існувала свого часу й називалася комісією Черномирдін—Гор. Згідно з принциповими домовленостями, її очолять президенти двох країн, а реальну роботу вестимуть Гілларі Клінтон і Сергій Лавров.

— Обама і Медведєв підписали обтічну заяву, відповідно до якої експерти двох країн ще раз детально розглянуть розбіжності, що існують між ними в питанні розміщення елементів американських систем ПРО в Східній Європі.

— Глави генеральних штабів підписали угоду про поновлення співробітництва у військовій сфері, а також про поновлення роботи спільної комісії з пошуків військових, зниклих без вісти у воєнних конфліктах останніх 60 років.

— Обидві сторони висловили надію, що угоди стосовно скорочення стратегічних наступальних озброєнь відкриють шлях до принципового зміцнення і розширення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

А тепер по пунктах. Найваж­ливішим субстантивним досягненням візиту є відкриття для транспортної авіації ВПС США російського повітряного простору. І йдеться не про горезвісну річну економію в 133 млн. дол. (у тому ж Іраку США щодня витрачають 270 млн. дол.). Для американців важливо мати альтернативний маршрут пересилання вантажів в Афганістан в обхід нестабільного й зараженого ісламізмом Пакистану. Звісно, це не межа мріянь американських стратегів (межею мріянь і справжньої економії було б відкриття Росією залізниці для доставки американських військових вантажів). Однак і досягнуте рішення, за всієї його половинчастості, це суттєвий пункт, що розв’язує руки на стратегічному напрямі американської зовнішньої політики.

«Спільне розуміння» про ско­рочення наступальних озброєнь є радше декларацією, ніж досяжною метою. На думку більшості експертів, заявлене в цьому документі прагнення підписати до 5 грудня договір СНО-2 так і залишиться благим побажанням. Занадто далекими одна від одної і суперечливими є позиції двох країн, у тому числі в принциповому для Росії питанні розміщення американських систем ПРО в Східній Європі. Головна надія — на російського посла у Вашинг­тоні Сергія Кисляка, який був призначений торік і якого в Росії характеризують як гуру в питаннях скорочення стратегічних нас­тупальних озброєнь. Напередодні і під час візиту він висловлював обережний оптимізм і хвалив нову американську адміністрацію за те, що вона «не тільки слухає, а й починає чути аргументи Москви». До речі, для України як колишньої ядерної держави й учасника виробничого циклу з обс­луговування російських ракетоносіїв московські домовленості несуть радше благу звістку, тому що розв’язують руки і ослаблюють вимоги з низки питань.

Відродження комісії з економічного та технологічного співробітництва (комісії Черномир­дін—Гор) відсотків на 50 залежатиме від особистої «хімії» між Сергієм Лавровим і Гілларі Клін­тон. Поки що складається враження, що ця хімія має місце. Принаймні Лавров почувається явно комфортніше з Клінтон, аніж із Кондолізою Райс. Інші
50 відсотків залежатимуть від загальної атмосфери у відносинах Обама—Медведєв і США—Росія. Бо поки що ці відносини проходять етап відлиги, то й ця складова буде присутня. Інша річ — реальний прогрес, якого вдасться (чи не вдасться) досягти на рівні окремих комітетів зазначеної комісії. Російська бюрократія (як і більшість пострадянських бюрократій) відома своєю патологіч­ною несумісністю з бюрократією американською. В американців усе зав’язано на особистій ініціативі підлеглих і на результат. У росіян же, навпаки, усе замкнуто на рішенні начальства і на безперервність процесу. Тому амери­канці традиційно швидкі, зубасті і прагматичні, а росіяни так само традиційно неквапливі, благодушні і неконкретні. Принаймні так було за єльцинських часів. Подивимося, чи продемонструє нова комісія нову якість російської бюрократичної машини.

Намір знайти спільні підходи щодо елементів американських систем ПРО теж належить радше до розряду кремлівського мрійництва. І проблема тут не в тому, що Обама одержимий прагненням розмістити американські радари в безпосередній близькості від російського кордону. За час своєї роботи в сенаті він, м’яко кажучи, не належав до фан-групи цього проекту. Навряд чи щось змінилося і зараз. Однак із легкої руки попередньої адміністрації Сполучені Штати надто далеко просунулися в цьо­му питанні, щоб здійснити розворот на 180 градусів. Це буде сприйнято як слабкість у Москві і — найголовніше — у Вашингтоні. Обама і без того вже став об’єктом жорстоких нападок справа за те, що «здав» Путіну американські ядерні боєголовки, бомбардувальники та субмарини в рамках підписаного в Москві «спільного розуміння». Якщо сюди додасться «здавання» позиції в питанні ПРО, то успішний візит до Москви, про який встигла заявити американська адміністрація, дуже швидко стане в очах американського виборця «дипломатією гнилих компромісів».

Це, втім, не означає, що компроміси в питанні ПРО в принципі неможливі. Парадокс полягає в тому, що саме тут присутній найбільший люфт для зближення. З одного боку, розміщення систем ПРО саме в Чехії та Польщі не є принциповим для Сполучених Штатів. Є й інші, менш болючі точки, де можна було б розмістити радари, приміром, Туреччина. Нехай і спрямовані проти Ірану, ці системи замислювалися адміністрацією Буша і як певний силовий маневр у піку Росії, відносини з якою на той момент були близькі до нижчої точки. Зараз ця мотивація зникла, а тому можна очікувати і певних послаблень із американської сторони. Пригадується горезвісний закритий лист Обами, який нібито був направлений Медведєву в березні і який, якщо вірити ЗМІ, пропонував угоду: відмова від систем ПРО в обмін на послаблення російської позиції в питанні санкцій проти Ірану. Обидві сторони офіційно спростували існування цього листа. Та все ж, як люблять жартувати манірні британці, «у політиці не можна вірити нічому, окрім того, що було офіційно спростовано».

Що стосується спільної заяви начальників генштабів про поновлення військового співробітництва, то, як заявила консервативна «Вашингтон таймс», «у нас і раніше були такі домовленості, але закінчувалися вони завжди тим, що росіяни нас обдурювали». Швидше за все, це зловмисне перебільшення, однак поки що важко побачити, як сторони реалізовуватимуть цю домовленість, з огляду на закритість російської військової машини та її ж сірячинний антиамериканізм.

Так само розмитими є і перспективи домовленостей про поновлення роботи комісії, що займеться пошуком зниклих без вісти військових. Конкретно це означає, що в Москві буде знову відкрито відповідне представництво американського Департаменту з питань ветеранів, закрите п’ять років тому на наполегливу вимогу російського керівництва. Росіяни традиційно підозрюють такі структури в шпигунстві і спонсоруванні кольорових революцій. Навряд чи щось кардинально змінилося у світосприйнятті російського керівництва за п’ять років відсутності в Москві вищезгаданої спільної комісії. Відповідно, залишається тільки чекати, чи довго проіснує офіс цього разу.

І, нарешті, під час візиту тільки мимохіть було згадано тему, що, мабуть, буде ключовою для російсько-американських відносин наступного року: розширення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Для американців тема нерозповсюдження є фундаментальним питанням. Це тема їхньої особистої безпеки, безпеки їхньої держави. Це тема ядерних валізок, котрі, відповідно до голлівудських блокбастерів, розповзаються по світу саме з російської території. Це — кошмар будь-якої американської домогосподарки і будь-якого американського торговця гамбургерами. Тому ця тема буде довгограючою і центральною в комплексі відносин двох ядерних держав.

Не слід забувати, що наступний рік в Америці — це рік чергових виборів до конгресу. Республіканці зроблять усе, щоб подати Обаму як некомпетентного і зайво м’якотілого в питаннях зовнішньої політики і за рахунок цього підірвати тотальне панування демократів у конгресі. До речі, саме під час візиту до Москви демократична більшість у сенаті збільшилася до критично важливого рівня в 60 голосів. Головний козир, який молодий президент зможе протиставити критикам, — це реальні зовнішньополітичні успіхи на проблемних напрямах. На кшталт підписання нових договорів СНО-2 або ДНЯЗ-2. Чи, на крайній випадок, просто потепління у відносинах із Москвою. Ні в Пхеньяні, ні в Тегерані, ні в Палестині йому таке потепління поки що не світить. Тому ставка американської адміністрації саме на Москву досить висока.

З огляду на високу популярність Обами в Штатах немає жодних підстав казати, що він притиснутий до стінки. Пожвавлення економіки (якщо його вдасться утримати) є достатньою основою не лише для одномоментної популярності, а й для успішного переобрання на новий строк 2012 року. Проте Обамі цього замало. Він хоче ввійти в історію не тільки як рятівник нації від економічного кошмару, а й як лідер, котрий відкрив шлях до без’ядерного світу. Для Росії це теж достатня основа — як мінімум для цікавої дипломатичної гри.

Отже, в американсько-російському просторі спостерігається рух. Не даремно Обама захотів зустрітися із постарілим Горбачовим. Відлига знову надворі. Знову звучать позитивні слова та обіцянки, роздаються аванси, сяють усмішки. Розморожується весь комплекс відносин, включаючи навіть військове співробітництво. «Проблеми демократичного становлення Росії» уже не розглядаються як камінь спотикання. Що це змінює для України? Хоч як дивно... не так уже й багато.

Люди, не з чуток обізнані зі щоденною матерією українсько-американських відносин, давно знають, що Америка ніколи не була тим спонсором і натхненником української демократії, яким її прийнято змальовувати чи оспівувати. У 2004 році американська адміністрація була морально готова до перемоги Януковича і переорієнтування України на Росію. Враховуючи, що Москва давно не вважається у Вашингтоні пріоритетним супротивником, а пострадянський простір — пріоритетним регіоном, певною мірою це навіть полегшило б завдання американської дипломатії на глобальному рівні. Москва одержала б те, що важливо для неї (Україну), а Вашингтон — те, що важливо для нього (можливість вести з Москвою предметний діалог щодо Ірану, Іраку, Палестини, Північної Кореї, нерозповсюдження).

Однак сталося те, що сталося. Америка отримала в руки небачений різдвяний подарунок у вигляді помаранчевої революції і розпорядилася ним, як уміла. Вимовляла надихаючі слова (багато слів). Підвищила на кілька мільйонів доларів технічну допомогу (потім знову знизила). У міру старанно просувала ідею членства України в НАТО (безуспішно). Скасувала поправку Джексона—Веніка (попередньо серйозно помотавши Україні
нерви).

Все це не змінило головного. Україна так і залишилася для Америки тією незбагненною точкою світобудови, де втрачають (в американському розумінні) свою дію магічні й безвідмовні інгредієнти успіху — демократія і ринкова економіка. У геополітичному плані вона залишається — о, блискуча метафора невідомого автора! — валізою без ручки. Занадто цінною, щоб кинути, занадто незручною і великою, щоб нести. Так було, так є і так, на жаль, ще буде, принаймні певний час. І прихід-відхід адміністрацій, потепління-охолодження в російсько-американських відносинах не змінить тут нічого або майже нічого.

Безумовно, мало приємного, коли «українське питання» обговорюється на переговорах Обами з Медведєвим. Судячи зі слів заступника голови апарату уряду Росії Юрія Ушакова та оперативної реакції українського посла в Москві Костянтина Грищенка, питання на переговорах таки справді фігурувало. І чого там мудрувати, Путін сам заявив, що «відверто поділився» з Обамою своїм занепокоєнням щодо важливих для Росії питань. Пам’ятаючи, наскільки важливою є Україна для Володимира Володимировича, важко собі
уявити, щоб він обминув її своєю президентською, вірніше, пардон, прем’єрською, увагою. Проте малоймовірно, щоб стосовно України вівся якийсь торг. Хоча б тому, що предмета торгу як такого, за великим рахунком, нема. Членство України в НАТО вже досить давно повернулося в довгу шухляду європейської політики. «Газові конфлікти» теж навряд чи будуть предметом активного діалогу США і Росії. Не ті нині часи, та й інструментарій американського «втручання» тут мінімальний.

Докладніше нам це пояснять через два тижні, коли Україну відвідає віце-президент США Джо Байден — політик, який десятки років критикував Росію в сенаті, але першим проголосив дух доброї волі і «перезавантаження» у відносинах із нею, щойно був наділений виконавчою владою. Цілком можливо, що разом із ним прибуде і Джон Теффт — нинішній американський посол у Грузії, котрий, вочевидь, буде переведений на аналогічну посаду в Київ. Теффт — один із найбільш досвідчених спеців на пострадянському напрямі, який запам’ятався тим, що був заступником начальника Радянського відділу в доленосних 1989—1992 роках, а також другим заступником держсекретаря з європейських питань у не менш доленосних 2004—2005 роках.

Що ж ми маємо в результаті? А те ж саме, що мали й раніше. У сучасному світі кожен сам за себе. Україна сама мусить розв’язувати свої проблеми, у тому числі з Росією. Жодного примусу Москви до миру не буде ні з боку США, ні з боку НАТО, хоч би як цього хотілося деяким мрійникам в Україні. Проблеми у відносинах із Росією не розсмокчуться і не зникнуть. І вже тим більше не народився ще добрий самаритянин, на чиї плечі ми зможемо ці проблеми перекласти. Америка — остання, хто може претендувати на цю роль. Можна тільки поспівчувати прибічникам теорії, що «Росія поважає тільки силу». Вона зараз явно не в моді. Хочеться сподіватися, що згодом вона поступиться місцем іншій, більш універсальній теорії, яка зводиться до того, що Росія поважає успіх. Його ж поважають Сполучені Штати, Європейський Союз та інші глобальні гравці. Неуспішна Україна — нецікава, маргінальна і не при справах. Тільки економічний успіх, політична стабільність і позитивний дух у відносинах із сусідами зроблять її такою, якою вона бачить саму себе — істинно європейською нацією, міжнародним гравцем і регіональним лідером.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво