Момент істини, або Точка неповернення? - Політика - dt.ua

Момент істини, або Точка неповернення?

5 червня, 2009, 16:18 Роздрукувати Випуск №20, 5 червня-12 червня

У старому радянському анекдоті всі спроби конструкторів-аматорів скласти трактор із крадених запчастин закінчувалися тим, що в результаті все одно виходив танк...

У старому радянському анекдоті всі спроби конструкторів-аматорів скласти трактор із крадених запчастин закінчувалися тим, що в результаті все одно виходив танк. Українські політики останні десятиріччя тільки й робили, що намагалися сконструювати з норм, запозичених із закордонних конституцій, власну державну модель. Без особливого успіху. Не дивно, якщо норм навіть не намагалися дотримуватися. Але хто ж із політиків у цьому зізнається публічно! Зате тепер «конструктори» з БЮТ і ПР, схоже, вирішили піти «іншим шляхом». І спорудити щось небачене, але вже точно українське. Вийшло, як завжди. Велике, громіздке й страшне. Орати на ньому навряд чи вдасться, а от стріляти по опонентах — якраз.

Жертва компромісу

Про те, що рано чи пізно регіонали і бютівці можуть спробувати об’єднати зусилля, йшлося давно. І в цьому не було і немає нічого поганого. Як показує практика цивілізованих країн, «велика коаліція» може бути достатньо ефективною. А часто в політиків іншого виходу й немає. У країні, яка розколота на непримиренні табори і яка переживає постреволюційний синдром, об’єднання ще вчора ворожих одна одній сил може бути дуже і дуже корисним. Проте є одне «але». Біло-сині з біло-сердечними досі не довіряють одне одному. І тому потребують «залізних» гарантій. Зовнішніх і внутрішніх. Технологи двох таборів чомусь вирішили, що внутрішньою гарантією може стати перекроєна Конституція. От її і вирішили перелицювати. А оскільки і регіонали, і тимошенківці відомі своїм «глибоко вкоріненим» демократизмом, результати вийшли вражаючими. Більшість експертів, які ознайомилися з проектом «узгодженої редакції» Конституції, свої враження описували одним словом. Частіше нецензурним. Інші використовували термін «шок».

Бютівці результат своєї праці намагалися не коментувати. Можливо й правильно. Оскільки більш говіркі регіонали виглядали на диво безпорадними. Борис Колесніков, приміром, пропозицію перенести вибори президента до парламенту обґрунтував тим, що в разі всенародного обрання Януковича... більшість у парламенті все одно сконсолідується навколо прем’єра Тимошенко. Як цьому зможе завадити обрання Януковича у Верховній Раді, так і залишилося загадкою. Неофіційно біло-сині висувають іншу, не менше дивну, версію. Мовляв, при збереженні прямих виборів Віктор Федорович може й перемогти, але БЮТ заблокує його обрання в судах. А заблокувати обрання Януковича в парламенті тимошенківцям буде ще простіше. Ну не набереться потрібної кількості голосів — і все! Хто не вірить — нехай на Молдову подивиться, де Гречаній двічі забракло всього одного голосу!

Рінат Ахметов, кажуть, просто махнув рукою, переклавши відповідальність на Януковича. Мовляв, якщо він партійний лідер, нехай бере на себе особисту політичну відповідальність. І додав при цьому, що як бізнесмен зацікавлений у стабільній і злагодженій роботі з подолання кризи. Якщо в «широкої коаліції» це вийде, він буде тільки «за», якщо ні — то ні. Щоправда, Рінат Леонідович при цьому не уточнив, як у другому випадку «відголосувати назад» поправки до Конституції... Але його про це ніхто й не запитував.

Приклад для наслідування?

У Бориса Колеснікова журналіст «Сегодня» усе ж таки запитати наважився. Але про інше. Мовляв, такої виборчої системи, яку пропонують автори Конституції від ПРіБЮТ, немає ніде у світі. Борис Вікторович парирував тим, що «у світі немає і двох однакових конституцій». Міг, звісно, відповісти й по-іншому. Наприклад, немає — не означає, що немає схожих. І вже, тим більше, — не було раніше. І не тільки виборчої системи... У дер­жаві, де партія, котра не здобула на вільних виборах більшості голосів, однак отримувала право формувати і законодавчу, і виконавчу владу, де партійні органи могли позбавити депутата не тільки мандата, а й свободи, де ЗМІ могли закрити без особливих церемоній (звісно, виключно за «дезінформацію»), ще недавно жило більшість читачів «Сегодня». Ця держава називалася Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Більшовики, втім, не заморочувалися зі складними «двотуровими» конструкціями. Навіщо, якщо у виборах брав участь лише один блок — «комуністів і безпартійних»? А от італійські фашисти — спочатку — усе ж таки перестраховувалися. У спосіб дуже схожий на нинішній український. 8 листопада 1923 року Муссоліні провів через парламент так званий закон Ачербо, відповідно до якого партія, котра здобула відносну більшість, отримувала в палаті депутатів 2/3 мандатів. Бютівці, щоправда, задовольняються половиною плюс один голос, але, на відміну від Джакомо Ачербо, не вимагають від «партії-переможниці» зібрати бодай 25% голосів. Досить і 10%, а теоретично — навіть простого подолання виборчого бар’єра. Головне, щоб у конкурентів голосів було хоча б на один менше

Зрозуміло, не треба думати, що подібні комбінації вигадують виключно фашисти. Перед спокусою владою не завжди здатні встояти навіть християнські демократи. Щоправда, коли ХДП подібний закон запропонувала в повоєнній Італії, його одразу ж охрестили «шахрайським». Як назвуть «прибютівський» проект Конституції українці, його авторів, схоже, не дуже цікавить — якщо його ухвалять, це вже не матиме значення. Справу буде зроблено. Точку неповернення пройдено. Відіграти назад практично неможливо. І в цьому полягає головна небезпека запропонованих змін.

«Хто сказав, що буде легко?»

Суть демократії — не лише в тому, що народ визначає, хто ним правитиме протягом наступних п’яти і чотирьох років, а в тому, що зі спливанням цього строку ті ж виборці можуть замінити нинішніх можновладців іншими — тими, кому вони довіряють більше. Автори нинішніх поправок до Конституції загалом і не приховують, що поправки спрямовані на те, щоб владу змінити було дуже непросто. Двотурове голосування (не тільки на національному, а й на місцевому, до речі, рівні) — лише один з інструментів. А справжній ключ, якщо не сказати фомка, котрий дає змогу зробити правління нинішніх «державних діячів» практично вічним, — це пропозиція подовжити повноваження нинішньої Верховної Ради. Рішенням самих депутатів. Користуючись цим прецедентом, надалі повноваження парламентарів (а також прем’єра і президента) можна подовжувати нескінченно, причому — не для прикладу середньоазіатським правителям — навіть без референдумів. Звісно, не з корисливості. А, скажімо, для виходу з кризи. Криза закінчиться? Не біда. У депутатів є і на цей випадок напрацювання.

«Вимушене об’єднання політичних сил необхідне не лише для подолання кризи, це потрібно для збереження та розвитку нашої країни. А опоненти завжди ллють бруд і б’ються в істериці. Але хто сказав, що буде легко, — ми й не сподівалися, що бути патріотом — це вигідно і почесно». Це слова бютівця Віктора Уколова. «Коаліційний уряд потрібен для того, щоб покликати на допомогу виснаженій країні всіх — незалежно від партій, — хто хоче врятувати її... Ми вимагаємо всієї повноти влади, тому що хочемо повної відповідальності». Це слова Беніто Муссоліні. Адже він теж вважав, що бути патріотом — це важкий хрест.

Щоправда, в ті часи були й люди, здатні звестися на повен зріст. «Пане Муссоліні, я кажу — хай живе Конституція, хай живе свобода, хай живе народний суверенітет, який не можна знищити!» — кинув в обличчя без п’яти хвилин диктатору депутат Умберто Као. «Ви можете позбавити нас життя і свободи, але не можете позбавити нас гідності. Так, ми беззахисні, але не збезчещені» — ці слова Отто Вельса, лідера тих 84 депутатів рейхстагу, котрі проголосували проти наділення Гітлера надзвичайними повноваженнями, викликали в майбутнього фюрера справжню істерику. Нацистський закон «Про подолання бідувань народу і держави» (назва теж симптоматична, наші політики можуть узяти на замітку) зрештою був ухвалений. Але слова Вельса назавжди залишилися свідченням того, що навіть у ті тяжкі часи була й інша Німеччина...

Українські депутати на здивовані запитання журналістів здебільшого знизують плечима і розводять руками, видавлюючи з себе щось на кшталт «а що ми можемо змінити?». Дивно чути ці слова з вуст тих, кому ще кілька років тому — в дуже непростих умовах — цілком вистачало сміливості й волі виводити людей на акції протесту. Воля вичерпалася? Позбавлення виборців навіть формальної можливості впливати на владу — це не привід для рішучих дій? Юлія Ти­мошенко з Віктором Януковичем не схожі на диктаторів? Можливо... Але невже прихована загроза менш небезпечна? Та й механізм, сконструйований БЮТ і ПР, може бути використаний зовсім іншими людьми зовсім з іншою метою. Адже вибори «за системою Ачербо», суперімперативний мандат і подовження повноважень парламенту самими депутатами прописані не десь, а в Конституції, змінити яку зовсім непросто (якщо, звісно, хтось захоче її змінювати). А те, що владу (поки що) ділять між двома, — то навіть до першого складу Раднарко­му входили не тільки більшовики, а в першому уряді Муссоліні фашистів було всього три з тринадцяти міністрів.

Оптимісти чи добре інструктовані песимісти?

Найдосвідченіші в тонкощах української політики заспокоюють: нічого в БЮТ і ПР не вийде. Угоди протримаються, в найкращому разі, кілька місяців, а там або регіонали не проголосують за пропозиції тимошенківців, або бютівці не проголосують за кан­дидатуру Януковича на виборах президента, або ще щось трапиться. І все повернеться на круги своя, тобто до звичної для української політики війни всіх проти всіх. Тільки ж надії на те, що «якось воно буде», справджуються не завжди. І, в кожному разі, буде створено прецедент. Якщо українське суспільство продемонструє, що готове проковтнути експеримент із позбавлення його права голосу, то рано чи пізно знайдуться люди, котрі спробують цей експеримент повторити.

Як уже тепер знаходиться чимало охочих використати поки що глухе невдоволення українців змовою Тимошенко і Януковича у своїх політичних інтересах. Від Віктора Ющенка до Інни Бо­гос­лов­ської. Намітилася навіть якась конкуренція. Президент, скажімо, вже попередив громадян, що «групуватися» потрібно тільки навколо нього. І з яким пафосом! «Ставайте біля президента, лікоть до ліктя. Нас — мільйони. І ми не пропустимо цих шахраїв». Наче не Ющенко весь цей час шахраював з Конституцією і шантажував депутатів власним проектом Основного Закону, наче не він відкрив скриньку Пандори абсолютно антиконстуційним указом про розпуск парламенту, наче не він поставив у колінно-ліктьову позу всіх, хто цілком щиро підтримав його в 2004—2005 роках, не кажучи вже про відверте хамство на адресу тих, хто голосував проти. Про які мільйони тепер каже Віктор Андрійович?

Чи ми знову маємо справу з операцією прикриття, коли під шумок народного гніву готують силовий сценарій і продовження повноважень чинного президента ще на один термін? Тільки чим тоді Ющенко відрізняється від «цих шахраїв»? І чи не станеться так, що з вогню політичних інтриг країна потрапить у полум’я справжнього хаосу? Пригадується, 2007-го марш Внутрішніх військ на столицю зупинили даїшники. Сьогодні охочих захищати гаранта Конституції менше на порядок. Або й на два. Але невиконання наказу — прецедент ще більш небезпечний. Після цього про failed state розмірковуватимуть не тільки в ефірах російських каналів, а й у кабінетах людей, котрі приймають рішення, в Європі й за океаном, — адже саме до них тепер апелює Ющенко.

До речі, показово, на що саме скаржиться Віктор Андрійович. Головні його претензії — збереження Юлії Тимошенко на посаді прем’єра і вибори президента в парламенті. Недемократично, переконує Ющенко послів Німеччини, Італії, Чехії та Угорщини... Помічники гаранта перед зустріччю з послами могли б енциклопедії погортати, в Інтернеті погуглити, щоб шеф — як мінімум — не видавався смішним, адже в добрій половині дер­жав, яким він адресує свої скарги, президентів обирають зовсім не всенародно.

Консервація — мати революції

Співвітчизникам свою позицію Ющенко пояснив взагалі інакше. Можливо, і обмовився, чого не буває. Але якщо сприймати слова гаранта буквально, то злочином, на його думку, є вже саме створення великої коаліції. Наче не він сам зовсім недавно боровся за «широке об’єднання», хай і в трохи іншому складі. Борис Колесніков, до речі, теж звернув на це увагу. І навіть пожартував: мовляв, закликав нас Віктор Андрійович об’єднатися, ми й об’єднуємося.

І справді, яка різниця, — об’єднається Янукович із Тимошенко чи з Ющенком? У кожному разі, це буде об’єднання політиків одного кола і дуже схожого виховання (політичного, звісно, а не особистого). І в цьому насправді полягає головна небезпека власне широкої коаліції для країни. Навіть якщо коаліціанти не чіпатимуть Конституцію. Створення «ширки» — це консервація правлячих еліт, які готові виключити когось зі свого кола (наприклад, Ющенка і «охвістя» «Нашої України»), але проти «прийому в сім’ю» будь-кого з боку. Литвина з Симоненком до уваги не беремо — вони вже давно «свої», інакше нинішній спікер не був би спікером, а Колесніков — не скаржився б на апетити комуністів у торгівлі з БЮТ.

Консервація небезпечна не тільки загниванням самих еліт, а й зростанням антисистемних настроїв у суспільстві — хай навіть не тепер, а в майбутньому. Вели­кий бізнес, звісно, зацікавлений у стабільності, бодай такою ціною. Але бізнесмени середньої руки й політики, котрі не потрапили в коло обраних і позбавлені соціального ліфта, тобто можливості безперешкодно розвивати свої бізнеси та кар’єри, можуть сформувати контреліту. А якщо політична система стане занадто жорсткою, єдиним способом взяти своє для контреліти буде соціальний вибух. У медіа вже тепер поширюють тексти про очищення з допомогою «ночей довгих ножів». Можна тільки уявити, про що незадоволені говоритимуть через два-три роки. І чи не станеться так, що, консервуючи систему, нинішні політики самі формують список жертв майбутньої революції?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво