Молдова: фінальний забіг комуністів

«Мамалига не вибухає», — жартували в Молдові напередодні чергових парламентських виборів. І помилялися: вибух усе ж таки стався. Він був короткочасний, але й одного дня шаленства на головних вулицях Кишинева вистачило, щоб зрозуміти: нинішня перемога Партії комуністів може стати їхнім фінальним приходом у владу. Через чотири роки Володимира Вороніна, який уже й так вичерпав два конституційні президентські терміни, але напевне збереже всі важелі впливу в країні з допомогою, швидше за все, спікерської посади, можуть потіснити зовсім інші дійові особи. І не виключено, що для цих осіб гасла на кшталт «Ми — румуни» будуть не менш природні, ніж для молоді, яка вихлюпнула своє невдоволення результатом недільного голосування.

А поки що козирі на боці комуністів: за попередніми даними — 49,91% проти приблизно 12,91% в Ліберальної партії мера Кишинева і Ліберально-демократичної Влада Філата; визнання результатів виборів усіма поважними місіями спостерігачів; величезний розрив між комуністами та головними опозиційними конкурентами; досі ще затребуваний у республіці російський медіаресурс, вимушене благословення Вороніна з боку Кремля (за принципом краще партнер нездатний домовлятися, ніж прорумунський) і, нарешті, агресія опонентів, яка зіграла тільки на руку переможцям і яку, хоч як відхрещується сьогодні опозиція, приписують саме їй. За те, що не була відповідальна за тих, хто за неї голосував.

Проте треба розуміти: гнів молоді — це не тільки реакція на результати виборів, які — вони впевнені — були сфальсифіковані, оскільки навіть результати exit-poll давали комуністам 44,7, а не майже 50 відсотків голосів. Їхній гнів — це реакція на країну, в якій живуть останні вісім років.

На президента, без дозволу якого навіть «їжак не прослизне через кордон» (слова одного обізнаного кишинівського чиновника). На опозицію, яка за роки керівництва країною комуністами уславилася хіба що тим, що в скрутну хвилину спішила підставити дружнє плече Вороніну і Ко. Так, відомий лідер Християнсько-демократичної народної партії Юріє Рошка, котрий після попередніх виборів у 2005 році спробував вивести людей на вулиці під помаранчевими прапорами і з портретом Ющенка, невдовзі проголосував за переобрання Вороніна президентом. І був нагороджений посадою віце-спікера парламенту. Коли Рошці цей момент слабкості пригадали напередодні нинішнього свята волевиявлення, він до хрипу в горлянці пояснював, що насправді зробив це лише для того, щоб разом боротися проти Путіна. Ще раніше цей видатний опозиціонер виводив на вулицю людей, виступаючи проти надання російській мові статусу другої державної. Причина одна — щоб Володимир Воронін зміг пояснити Росії, чому він не в змозі виконати свою передвиборну обіцянку і зробити російську мову другою дер­жавною: мовляв, я б із задоволенням, але опозиція не дає. Інший блискучий опозиціонер, котрий минулого тижня засвітився на вуличних акціях у трійці головних спічмейкерів, — голова Ліберально-демократичної партії Влад Філат також успішно брав участь у переобранні Володимира Вороніна на посаду президента чотири роки тому. Чи змусить спалах студентського гніву, який підігрівається соціальними онлайн-мережами та есемесками, а не конкретними політичними керманичами (неабияке ноу-хау масових поствиборних протестів), стати молдовську опозицію більш принциповою в діалозі з комуністами?

Ті, хто без найменших докорів сумління замахувався каменюкою у вікна президентської адміністрації, насправді хотіли поцілити в країну, рівень ВВП якої на душу населення можна порівняти хіба що із Суданом. У країну, де займатися серйозним бізнесом дозволено тільки обраним «сім’єю»; де слово «комуніст» для багатьох є синонімом слова «корупціонер»; де одна частина жителів уже вступила в Євросоюз власними ногами, а інша вірить розповідям політиків, що інтегруватися в омріяний євросоюзівський клуб можна в складі Румунії, але аж ніяк не з допомогою декларованих комуністами реформ. У першому випадку йдеться про тамтешніх заробітчан, яких — хвалився колись Воронін — уже почали обирати мерами деяких міст у країнах Середземномор’я. У другому — про покоління молодих людей, які непомітно для лідера комуністів подорослішали і, побачивши світ із румунськими паспортами, навіч переконалися, що без віз можна пересуватися не тільки пострадянським простором, а й більш привабливим шенгенським, а навчатися в університеті в Бухаресті перспективніше, ніж у Москві. Як приклад — нинішній мер Кишинева 31-річний Доріан Кіртоаке, котрого румунська преса торік навіть сватала в депутати румунського парламенту (після того як уряд цієї країни запровадив квоту на два сенатські і чотири депутатські крісла для румунів, які живуть за межами країни).

Але Молдова сьогодні — це й країна, де багато освічених молодих людей (особисто знаю таких, у тому числі й серед етнічних українців) віддають свій голос за комуніста Вороніна та очолювану ним партію виключно через те, що вважають його єдиним політиком у країні, спроможним відстояти державу. Фактично вони змушені голосувати — і це звучить справді страшно — не за комуністів, а за збереження власної країни. Мало того, цей аргумент, хай як дивно, на виборах зразка 2009 року звучав більш актуально, ніж на виборах 2005-го: вплив прорумунських сил за цей час на правому березі Дністра тільки посилився. Успіх орієнтованих на Бухарест Ліберальної і Ліберально-демократичної партій Молдови — лише непряме тому підтвердження. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що після вступу Румунії до Європейського Союзу всі аналітики Заходу і Сходу дружно пророкували: перебуваючи під постійним наглядом Брюсселя, Бухарест зменшить оберти у прагненні возз’єднатися із «чотиримільйонним морем румунів», як одного разу назвав сусідню республіку президент Траян Бесеску. Проте сталося з точністю до навпаки: прибічники Romania Mare, відчувши за своєю спиною Євросоюз і НАТО, тільки активізувалися.

З одного боку, щедрі за молдавськими мірками дарунки Румунії опонентам Вороніна становлять більш ніж серйозну загрозу для збереження попиту на Партію комуністів навіть серед немолодого сільського населення (класичний електорат команди Вороніна), оскільки формують і пропонують суспільству, можливо й не гідну, та все ж альтернативу. Вона не така відчутна сьогодні, але за аналогічної політики Бухареста може стати очевидною вже за кілька років. Володимир Воронін це, очевидно, чудово розуміє. Інакше навряд чи під час передвиборної кампанії називав би опозиційних лідерів «дебілами на
кшталт Кіртоаке». «Ви хочете привести сюди цього Гаррі Поттера з кишинівської мерії?», — ще один його пасаж для виборців Гагаузії. Президент не втомлюється давати молдовському електорату уроки історії: «Молдовській державності 650 років. Про яку історію румунів може йтися? Як ми можемо називатися румунами, якщо ця штучно створена нація з’явилася пізніше за нас, молдован?». З іншого боку, якби певна частина молдовського населення не боялася поглинання Румунією, комуністи могли б прийти до фінішу з більш сумним для них результатом.

Втім, коли готувався цей матеріал, остаточний результат їхнього третього переможного фінішу за останні вісім років був невідомий: офіційні результати виборів тримали в таємниці. І зрозуміло чому — легалізація попередніх результатів голосування, з якими комуністи набирали не просто більшість голосів (це не стало б ні для кого сюрпризом), а конституційну більшість (що й викликало обурення), може ще далі завести юрбу, яка відчула смак стихійної революції. Цей заповітний 61 голос, що дає партії Вороніна змогу самостійно обирати президента, може коштувати для нього надто дорого. Навіть попри майстерне вміння домовлятися з політичними опонентами.