Мікаель Жан: «Треба зміцнювати соціальну тканину між нашими суспільствами»

Її сяючі очі, чарівна усмішка і повна невимушеність у спілкуванні примушують забути, що перед тобою — глава іншої держави. Ще кілька років тому, до вересня 2005 року, коли вона обійняла посаду генерал-губернатора Канади, Мікаель Жан була відома у своїй країні як талановита журналістка, ведуча інформаційних програм на Радіо-Канада і CBC Newsworld. Її спільні з чоловіком — кінорежисером Жаном-Даніелем Ляфондом — документальні фільми про Гаїті, Кубу, життя темношкірих у Квебеку були визнані гідними канадських і міжнародних нагород.

До Канади Мікаель Жан іммігрувала 1968 року разом із батьками, які втекли з Гаїті від режиму Франсуа Дювальє. Виросла у Квебеку. Закінчила університет Монреаля, де здобула магістерський ступінь у галузі порівняльної літератури, потім навчалася в університетах Перуджі, Флоренції та Мілана. Вільно володіє п’ятьма мовами: французькою, англійською, італійською, іспанською і креольською.

Із юних років Мікаель Жан вела активну громадську роботу, вісім років працювала в притулках Квебеку для жінок, які постраждали від насильства. Розвиток громадянського суспільства досі залишається її метою. Прибувши в Україну з державним візитом (23—26 квітня), значну частину його програми генерал-губернатор Канади присвятила спілкуванню з представниками громадянського суспільства України та молоддю. Саме після однієї з таких дискусій «ДТ» отримало можливість поставити пані Жан кілька запитань.

— Ваше превосходительство, в Україні словосполучення «громадянське суспільство» у масовій свідомості сприймається ще як щось абстрактне. І, як справедливо зауважила під час дискусії одна з українських колег, найчастіше у нас можна спостерігати його імітацію. Я знаю, що в себе на батьківщині ви присвячуєте питанням громадянського суспільства досить значну частину своєї роботи на посаді генерал-губернатора. Скажіть, будь ласка, чому для вас так важливо підтримувати розвиток громадянського суспільства і в Україні — далекій від вас країні?

— У моїй роботі для мене дуже важливо знати, що відбувається, які проводяться заходи, акції, які ініціативи йдуть із низів суспільства, народжуються в громадянському суспільстві, бо це дуже важливо для розвитку кожної окремої людини і розвитку самої країни. Громадянське суспільство — це те, що я назвала б хребтом. У нашій державі існує велетенська мережа різних громадських організацій та асоціацій. Вони створюються і діють на рівні мікрорайонів, кварталів, у містах, провінціях, по всій території країни. Щодня вони вирішують нагальні питання й проблеми. І роблять це заради панування солідарності в суспільстві. Вони є свого роду нашою совістю і виховують у нас відчуття відповідальності. Я хочу повторити те, що сказала канадська учасниця дискусії — керівник асоціації, робота якої спрямована проти апатії людей і за залучення молоді до різної діяльності. Такі організації — живі сили нації, суспільства, без яких воно просто не змогло б існувати.

Я розумію, що для вашої країни поняття громадянського суспільства може звучати трохи абстрактно. Це характерно не лише для України, я зіштовхувалася з цим і в інших пострадянських країнах, у яких раніше панував дух колективізму, нав’язаний згори. А коли ця система зруйнувалася, люди почали обережніше ставитися до громадської діяльності і відчули себе трохи розгубленими. Вони не знали, як поводитися в умовах несподіваної свободи, відчували протест і не хотіли брати участь у громадському русі, в якому мали б народитися ось ці живлющі сили суспільства. Ваш досвід побудови незалежної, самостійної держави, від помаранчевої революції і до сьогодення, свідчить про те, що і в Україні, і в світі є спільні важливі цілі, до яких люди прагнуть, — побудувати демократію у країні.

— За радянських часів, про які ви згадували, у наших людей практично не було можливості виїжджати за кордон, спілкуватися з людьми з інших країн. Зараз таких можливостей, особливо для молоді, студентів, значно більше. Але все одно і сьогодні українці не можуть вільно мандрувати світом. Я знаю, що на зустрічі з президентом Ющенком обговорювалася проблема візового режиму для громадян України. Вам, напевно, відомо, що секретаріат українського президента наполегливо ініціює повернення візового режиму для громадян країн Євросоюзу, США, Канади, Швейцарії та Японії. Тобто тих держав, для чиїх громадян наша країна 2005 року запровадила безвізовий режим, але від яких, як вважає багато хто в Україні, так і не дочекалася якихось значних преференцій у цьо­му питанні для своїх громадян. Чи готова Канада лібералізувати візовий режим для українців чи навіть скасувати його в майбутньому, щоб значно розширити рамки для спілкування між громадянами наших країн? Тим більше що в Канаді мешкає друга за чисельністю (після Росії) українська діаспора.

— Так, те, про що ви кажете, надзвичайно важливо. Дуже важливо дати молоді можливість подорожувати, відкривати світ. Це формує, як матриця. Ми сьогодні працюємо над угодою про забезпечення мобільності пересування саме молоді. Це сприятиме зміцненню зв’язків між Україною і Канадою. Якщо ж казати про візи, то справді — Україна скасувала їх для громадян Канади. Але практика в Канаді така, що взаємності в таких питаннях у нас немає. Проте слід зазначити, що 85% заявників візу отримують протягом доби, 95% заявок від студентів оформляються теж досить швидко — від 24 годин до двох тижнів щонайбільше. Таким чином, можливість подорожувати є. Але візи і їх видача ґрунтуються на об’єктивних критеріях. Президент Ющенко підкреслював, що Канада має забезпечити принцип взаємності у видачі віз українцям. Ми це питання розглянемо. Але ще раз повторю: нинішня практика така, що фактично 85% віз сьогодні видаються майже автоматично.

Саме для таких потреб, про які ми з вами говоримо, і проводиться такий захід як дер­жавний візит. Нам дуже важливо почути, що Україна хоче отримати від Канади. І Віктор Ющенко казав про це. Ми обов’язково дослухаємося, проаналізуємо питання, порушені під час візиту.

Українців у Канаді справді багато, і це потужна сила. Вона справді сприяє розвитку відносин між нашими країнами. Українці приїхали до Канади давно, тому в нас давні зв’язки. Ваша діаспора дуже динамічна, наполегливо трудиться і щодня робить свій внесок і в економіку, і в інші сфери життя Канади. Українські канадці чимало їздять і зміцнюють мости між нашими країнами. Щойно вони дізналися, що я поїду до вас, — відразу проявили жвавий інтерес (до речі, в нашій делегації є один дуже активний представник української громади). У Канади з Україною є відносини на політичному рівні, між офіційними інстанціями й організаціями, але ми також надаємо підтримку й неурядовим організаціям, громадянському суспільству. Розвиваємо зв’язки у сфері науки та техніки, допомагаємо у вирішенні соціальних питань і питань охорони здоров’я. Ми робимо це для того, щоб допомогти громадянському суспільству сформуватися, провести необхідні реформи. Для Канади дуже важливо, щоб Україна розвивалася нормально, у демократичному руслі. Необхідно диверсифікувати форми нашої співпраці, зміцнювати вже наявні мости, будувати нові. Налагоджувати зв’язки між асоціаціями, людьми. Під час свого візиту в Україну я хочу сказати всім українцям: ви не самі! Гадаю, особливо важливо їм почути такі слова в ці складні часи, які вони зараз переживають. Ми маємо реагувати, знаходити вирішення проблем, зміцнювати діалог не лише на рівні політиків та керівників держави, а й на рівні простих громадян, громадянського суспільства. І в цьому плані хочеться згадати про побратимство між Києвом і Торонто. Я вважаю, що це побратимство також може зміцнити наш діалог. Діють побратимські зв’язки і між Києво-Могилянською академією та університетом у Манітобі. Вони повинні розширювати і зміцнювати те, що я називаю соціальною тканиною між нашими суспільствами.

— Канада цікава Україні ще й своїми відносинами зі Сполученими Штатами, які часто згадують у розмовах про відносини України і Росії. Розкажіть, будь ласка, як, маючи такого впливового сусіда, що значно перевершує Канаду і військовим, і економічним, і людським потенціалом, вашій країні вдається не тільки зберігати незалежність у внутрішній та зовнішній політиці (наприклад, продовжувати підтримувати всі роки дипломатичні й економічні відносини з Кубою), а навіть критикувати дії США (як, наприклад, це було з війною у В’єтнамі або воєнною операцією в Іраку). У чому рецепт політичної незалежності при високому рівні залежності економічної?

— Якщо говорити про рецепт утвердження своєї незалежності, своєї самостійності, то він якраз і полягає в суверенності. У нас дуже непогані відносини зі Сполученими Штатами Америки. Це дружня нам країна. Але ми підкреслюємо і утверджуємо свою самостійність. Якщо ми кажемо, що не підемо цим шляхом, то наше рішення мусять визнавати і поважати. Україна з 1991 року — незалежна держава. Канада була першою західною країною, що визнала її незалежність. І ми шануємо її вибір. Україна зараз відстоює свою національну ідентичність, самобутність, культуру, мову, історію. І в рамках цього візиту хочеться сказати, що Канада також підтримує євроатлантичні прагнення вашої країни, її бажання інтегруватися в європейські та західні структури. Ми підтримуємо її прагнення повністю забезпечити свою незалежність.

Ми повинні щодня робити те ж саме у себе в Канаді. У нас хоч і дві офіційні мови, але ми щодня відчуваємо сильний вплив свого могутнього сусіда — США, оскільки ні для журналістів, ні для телебачення не існує кордонів. І вони приходять до нас. А це створює певні проблеми, складнощі і ставить перед нами певні завдання, зокрема як утвердити свою незалежність. У нас зі США багато відмінностей, але ми хочемо зберегти те, чого досягли. Наприклад, нашій системі охорони здоров’я заздрять американці. Ми не живемо за принципом, культивованим там, — принципом тигля, плавильного казана, в якому все перемішується і переплавляється в щось однорідне. Ми вважаємо, що люди, які приїхали до нас, — це наше багатство. У нас є вислів: Канада містить у собі весь світ. Ми не наполягаємо на тому, щоб іммігранти забували про своє коріння, свою мову, ми вважаємо це багатством. У цій диверсифікації ми не прагнемо до асиміляції, як роблять ті, хто вважає, що найголовніше — плавильний казан.

Україна також прагне проводити свою незалежну політику. Це зрозуміло, і ми її в цьому підтримуємо. Певна річ, проводити паралель між відносинами Канади та США і відносинами України з якоюсь іншою великою державою не можна. Адже ми ніколи не були сателітом Америки. Наш історичний досвід і їхній — дуже різняться. Але водночас у нас є відчуття необхідності розвитку партнерства — дво­стороннього, тристороннього, у рамках західної півкулі і багатостороннього. Є безліч форм відносин, у яких беруть участь США і Канада. Це якраз відповідає регіональній стратегії і необхідності будувати ці відносини, коли цілі єдині. Якщо ми хочемо, щоб цей процес формувався у відповідному дусі, необхідно змінювати відповідні парадигми, необхідно мати бажання сісти за стіл і сказати, що нас об’єднує, а якими шляхами ми підемо окремо. Якщо такого співробітництва і такої стратегії не буде, то нас чекає катастрофа. І нинішня криза саме й свідчить про це. Про те, що не можна керуватися принципом «моя хата скраю». Так жити неможливо. Щоб іти вперед, треба бути впевненим у своїй силі. Під час свого візиту я відчула, що така впевненість в Україні є. Адже тільки на її основі можна говорити на рівних із іншими партнерами.

— Україна завжди уважно приглядалася і до офіційної двомовності Канади, і до проблеми Квебеку. Наскільки мені відомо, у цій провінції для 83% людей французька — мова домашнього спілкування, а вільно нею володіють 93% її населення, тоді як англійською — всього лише близько 40%. Як вам вдається утримувати Квебек у складі Канади? І який ваш прогноз: чи буде в досяжному майбутньому питання незалежності Квебеку знову винесене на референдум?

— У Канаді є кілька провінцій і кілька територій. Вони мають свою компетенцію і свою автономію. Більше це стосується провінцій, аніж територій. При цьому є й федеральний уряд. Єдність грунтується на визнанні компетенції та відповідних повноважень кожної з цих провінцій. Квебек завжди прагнув незалежності. Цьому питанню було присвячено два референдуми. Вони продемонстрували, що більшість квебекців усе ж таки хочуть жити в єдиній державі — Канаді. Але значна частина населення цієї провінції виступає за суверенність і незалежність Квебеку. Питання сепаратизму не так швидко зникне. Проте така наша демократія, і це правильно. До речі, у нас склалася така ситуація, що в нашому парламенті головною опозиційною силою стала саме сепаратистська партія. Але все пройшло мирно, без якихось конфліктів. І це підтверджує дієвість канадської демократії. Канадці вірять у верховенство права. Це дозволяє стверджувати, що нашій федерації ніщо не загрожує.

Особливість нашої країни в тому, що її територія дуже велика. І якби наші прості громадяни їздили країною так часто, як я, вони б побачили, що всюди є аналогічні проблеми, виникають схожі, близькі за духом ініціативи. І що дуже важливо зміцнювати соціальну тканину, будувати мости.