«Ми» — «колишні», зате народні!

Якщо за радянської влади зразком конформізму при різних вождях був Анастас Мікоян, то в Україні політичну живучість треба вимірювати в «литвинах». Певне, фундаментальна історична освіта дозволяє Володимиру Михайловичу знаходити зручну політичну нішу за кожної зміни політичного вектора. Він став єдиним політиком, котрий у часи Кучми завжди перебував в авангарді влади, жодного разу не пережив опали й за будь-якого перетасування владної колоди лише нарощував політичний вплив. Довгі роки вирішуючи архіскладне завдання з контролю над доступом до тіла президента, Литвин перетворив домінуючі риси свого характеру — компромісність і скромність у головні політичні чесноти. Ну, хто міг би подумати якихось чотири року тому, що саме Литвин, права рука непопулярного президента, фігурант справи Георгія Гонгадзе, глава клаптикового блоку «За ЄдУ!», зможе стати вже без жодної допомоги Кучми самостійною політичною постаттю, лідером перспективного виборчого об’єднання вже при президентові від опозиції? Треба віддати належне — голова Верховної Ради вміє працювати над собою, і те, що він утримався на цій посаді, виключно його власна заслуга.

З’їзд Народного блоку Литвина показав: нову виборчу кампанію спікер розгортатиме за канонами кампанії 2002 року. Установчий з’їзд у тому самому Українському домі. Той самий контингент, тільки вже без гучних прізвищ. Утім, дежа-вю лише зовнішнє. Якщо чотири року тому в розпорядженні Литвина був увесь адмінресурс держави, то нині він має боротися за політичне виживання без тузів у рукаві. Та й масштаб не той. Входження до складу Народного блоку Селянсько-демократичної партії й усеукраїнського об’єднання лівих «Справедливість» мало продемонструвати хіба що динаміку об’єднавчих процесів і стати елементом антуражу. Про певну реальну політичну вагу цих структур говорити просто безглуздо. А прізвища їхніх лідерів у виборця не викликають жодних емоцій.

Очевидно, демонстрація Народного блоку як лідера об’єднавчих процесів у суспільстві (кого та з ким об’єднують ці процеси — питання другорядне) буде використана «народниками» протягом усієї виборчої кампанії. Резерви є. Як повідомив «ДТ» перший заступник глави Народного блоку й керівник штабу Ігор Єремеєв, «зараз відбуваються переговори про спільну участь у виборах приблизно з десятьма політичними партіями». Кандидатів багато, але всі вони, звісно, не мають ніякої політичної ваги. І фінансової також, за винятком республіканців Юрія Бойка й частини «Вперед, Україно!» Ігоря Шарова. Литвину не вдалося залучити в блок Віктора Мусіяку, котрий міг би серйозно підсилити напрям публічної політики. Майже напевно в блок Литвина не ввійде партія «Союз» Олексія Костусєва.

Цілком імовірно, у рядах Народного блоку може опинитися чарівна й енергійна Інна Богословська. У списки Литвина не потрапить жоден губернатор, і, кажуть, його брат Микола, командуючий прикордонними військами України, також не залишить службу.

З’їзд Народного блоку скоріше принциповий для його учасників як огляд сил. У ньому констатація того факту, що Литвин зміг створити справді боєздатну загальнонаціональну структуру, важливіша, ніж будь-які постанови. Крім того, це значима іміджева подія. Оскільки в більшості регіонів єдиними ознаками присутності Народної партії донедавна були білборди, цілком доцільно показати, що за абстрактними рівняннями про третю силу все-таки стоять певні миролюбні й компромісні дами та добродії. Для Народного блоку й Народної партії, на відміну від інших учасників парламентського марафону, питання впізнаваності й самоідентифікації досі стоїть вельми гостро. Це засвідчують і зворушливі зразки багатоликої рекламної продукції «народників». Самоідентифікацію партії тут намагаються сформулювати переважно художніми засобами, а не певними резонансними акціями. Залишається сподіватися, комплементарні репортажі «Інтеру» й медіа-холдингу Віктора Пінчука все-таки допоможуть новоствореному блоку не повторити шляху попередників зразка 2002-го.

Ідея блоку Литвина почала зароджуватися задовго до виборів-2004. Навколо спікера в парламенті став формуватися «рух неприєднання» з тих політиків і бізнесменів, котрі не знайшли собі гідного місця в жодному з протиборчих таборів і не хотіли «потрапити під роздачу» під час електоральної битви. Стартовим майданчиком спікер обрав маловпливову Аграрну партію, яка, отримавши мізерну квоту в блоці «За ЄдУ!», занепала, зберігши вплив і структури лише в трьох-чотирьох областях. Із іншого боку, нічого вагомішого не знайшлося. Стало зрозуміло, під Литвина треба будувати нову партію. Проте напередодні виборів-2004 вільних матеріальних, організаційних і інтелектуальних ресурсів у країні для некандидатів не було, і процес створення партії забуксував. У будь-якому разі пробуксовка з розгортанням власних партійних структур стала серйозною помилкою Литвина. Чинник часу, що не дозволить у низці регіонів створити й запустити ефективні технологічні структури, знизить майбутній результат команди Литвина на парламентських виборах.

Тут важливо відзначити: Володимир Михайлович і сам не форсував партійне будівництво. Можливо, крім службової завантаженості, відіграло роль небажання Литвина брати безпосередньо на себе організаційні функції. Проте відразу після революції Литвин розпочав активну підготовку до виборів-2006. Оскільки не міг не бачити — його стартові ресурси набагато слабші, ніж інших значних політичних постатей. Спікер не мав партії, котра була б загартована вогнем виборчих баталій. Та й сам мав досить специфічний досвід проведення виборів із допомогою адмінресурсу. Крім того, активізувати зусилля з облаштування власної структури Литвина спонукали звернені до нього заклики об’єднуватися з президентською партією. Ідея Віктора Ющенка створити до виборів єдиний блок влади дуже швидко показала свою практичну неспроможність. Під час переговорів про єдиний блок, як і в питанні про формування уряду, стало зрозуміло: Литвина розглядають лише як молодшого партнера. Володимиру Михайловичу особисте місце в об’єднаному списку гарантувалося, але питання про 25-відсоткову квоту для його команди повисло в повітрі. Віртуальною партією зневажали. Те, що Ющенко й увесь новий політбомонд мало рахуються з партією Литвина, показали події довкола «коаліційного» уряду. Кількаразові спроби зберегти представництво у владі завершилися для команди Литвина провалом. Амбіційніші суперники відняли в спікера навіть його скромні кадрові претензії стосовно митної служби й аграрного міністерства.

Команда Литвина, аби довести власну життєздатність, повинна витримати лише один іспит. Але цей іспит стане для неї водночас першим і останнім. Створення партії необхідно поєднати з розгортанням виборчої кампанії. Тому новоствореній Народній партії притаманні багато дитячих хвороб партбудівництва. Спікер парламенту зіткнувся з необхідністю ухвалення низки знакових стратегічних рішень стосовно кадрового складу НПУ. Специфіка добору парламентської фракції й центрального штабу полягає в тому, що там, природно, зібралися люди, відкинуті на узбіччя поствиборних політичних конфліктів. Недавно створена партія не могла залучити в свої ряди авторитетних політиків нової хвилі. Досі ніхто не може пояснити, що таке команда Литвина. Поділ на владу й опозицію відбувся раніше, ніж Народна партія стала активним політичним гравцем. Литвину залишалося робити ставку на політиків другого ешелону, на осколки кучмівської епохи. А де було взяти інших політиків? Які є... Так, є привід стверджувати, що, мовляв, формується партія «колишніх», що ці люди репрезентували владу, котра показала свою некомпетентність і слабкість. Але вони мають певний досвід виборчих кампаній. І більшість із них уже працювала на виборах-2002 із тим самим лідером. Ці люди мало що можуть додати до рейтингу голови ВР, проте з них можна сформувати колектив, нехай і позбавлений «зірковості». Володимир Михайлович розуміє, що єдиним ресурсом партії на виборах буде його власний вплив.

Проте рейтинг без структури — річ віртуальна. Низку обласних організацій довелося створювати практично з нуля. Заступник глави партії з кадрових питань Катерина Ващук передусім зайнята мобілізацією в областях відставного кучмістського чиновництва. Не можна не помітити: кадрові проблеми в «народників» є в усіх ланках. Публічна політична діяльність також залишається слабким місцем. По-перше, сам Литвин їздить і виступає, як правило, як голова Верховної Ради, а не лідер партії. По-друге, у партії немає публічних політиків, здатних самостійно створювати певні інформаційні приводи.

Також вимушеною, але, мабуть, єдино можливою мірою в даних умовах став принцип формування штабу. Оскільки в Литвина немає свого Романа Безсмертного, тобто авторитетного політика, на котрого можна навантажити суто технологічні функції, він вирішив обіпертися на відомого бізнесмена Єремєєва. Манерою спілкування Ігор Миронович дуже нагадує самого Володимира Михайловича. Як керівник штабу Єремєєв, звісно, не має серйозного досвіду роботи, проте як людина з адаптивним мисленням, орієнтована на результат, безумовно, перебуває на своєму місці і є сполучною ланкою між численними амбіційними штабістами з багатшою політичною біографією. Його присутність гарантує, що фінансових проблем у Литвина, не зважаючи на витратні рекламні кампанії, не виникне. Єремєєв запевняє: попри велику кількість політиків і бізнесменів, котрі зараховують себе до команди Литвина, процес бронювання місць у партсписках ще не завершено. «Роботу кожного буде оцінено на з’їзді, і навіть члени штабу не можуть бути впевнені, що потраплять до списку», — вважає Єремєєв. Це цілком може бути правдою, оскільки штаб у «народників» великий. Ще більше коло людей, котрі курирують ту чи іншу сферу агітації, різні області. Партійна структура Народного блоку в стадії становлення, і тому в ній природний надлишок керівників.

Серед найбільш явних супротивників Литвина — Олександр Мороз. Історія цього протистояння розпочалася ще в часи касетного скандалу. А майбутні вибори обіцяють додати йому новий імпульс. Соцпартія Мороза й Народний блок Литвина приречені на боротьбу, оскільки мають багато спільного в своєму іміджі, в електоральному позиціонуванні, у політичних перспективах. Зважаючи на все, цим силам належить конкурувати в боротьбі за головування в майбутньому парламенті. Очевидно, навіть у разі блокування в новому парламенті НСНУ з БЮТ або Партією регіонів у коаліції не буде більшості для обрання керівництва ВР і формування уряду. Можна припустити, що СПУ і НБ сподіваються стати тією третьою силою, котра й заволодіє «золотою акцією». Обидві політичні сили обмірковують можливості укладання передвиборних угод із цього приводу.

Ще одним ворогом НБ є Українська народна партія Юрія Костенка, яка не без підстав звинувачує Литвина в політичному плагіаті. Крім того, відверто ворожі стосунки в «народників» склалися з губернатором від УНП на Ровенщині Василем Червонієм.

Цілком імовірно, чергове загострення може виникнути й у відносинах НБ із БЮТ. За кульбітами політики Юлії Володимирівни встежити нелегко: критику Литвина вона припинила відразу після відставки уряду, але водночас жодних кроків до примирення не зробила. Стан «збройного нейтралітету» між Литвиним і Тимошенко зберігається.

Вибори, поза сумнівом, викликають додатковий потік обвинувачень на адресу Литвина, і передусім у зв’язку зі справою Гонгадзе. І хоч би скільки Володимир Михайлович стверджував, що його голос у записах Мельниченка йому не належить, скандал тягтиметься навіть після виборів. Але визнати свої слова Литвин не має наміру. Що ж, це зрозуміло, оскільки в протилежному разі нападки посилилися б ще більше. Крапку в цій справі повинен поставити лише суд, який, на жаль, буде ще нескоро.