МЕТАМОРФОЗИ

Чи може Леонід Кучма робити країну кращою? Чи може Віктор Ющенко заважати йому робити це? Багатьом перше запитання здасться упередженим. Ще більша кількість людей вважатиме друге провокацією. Тим часом, близькі до дійсності рік тому стереотипи громадської думки на кшталт «влада погана, опозиція хороша» або «щоб змінити ситуацію на краще, потрібно тільки вигнати цих, піднісши тих», стають занадто простими, аби дозволяти правильно зрозуміти нинішні події. Чому Віктор Янукович — плоть і кров Донецької області, де термін «соціальна справедливість» мало хто сприймає всерйоз, витрачає стільки часу на пенсійну реформу? Чому Олександр Мороз, який щиро вірить у це абстрактне в Донецьку поняття, не підтримує таку реформу? І що це означає для країни?

Рік тому все виглядало просто. Повстала проти влади з її примітивними методами та низькими результатами опозиція, серед якої виділявся перший прем’єр-реформатор Віктор Ющенко, вимагала дати їй можливість виправити політичну й економічну ситуацію. Програвши парламентські вибори, влада, де виділявся Леонід Кучма, який звільнив першого прем’єра-реформатора, намагалася зберегти всі можливості за собою. Перемога опозиції дозволяла сподіватися, що справи підуть краще. Перемога влади загрожувала зворотним.

Справи йдуть краще. За підсумками першого півріччя економічне зростання склало більш як 7%, що майже вдвічі перевищує показник минулого року, причому найвищі темпи демонструють обробна промисловість і будівництво — галузі з високим споживанням інвестицій і технологій. Після багатьох років безплідного базікання, яке впиралося у відсутність політичної волі, реформується оподаткування й система соціального забезпечення. Заморожені в державній власності 2001 року найбільші підприємства активно готуються до продажу цього й наступного року. Базою для подальшого зростання є досить жорстка бюджетна політика і порівняно стабільна гривня. Внутрішній прогрес супроводжується зовнішніми успіхами. Порушені минулими роками взаємини зі США реконструюються, а Євросоюз, наблизившись до кордонів України, готовий робити щось для держави, яку раніше бачив у «сірій зоні» російського впливу і взагалі не хотів мати з нею справ. Сама Росія ледь не вперше зіткнулася з осмисленою і твердою українською позицією на переговорах про газовий консорціум і зону вільної торгівлі.

Можна вказати на тисячу проблем, які не вирішуються або вирішуються не так, але заперечувати досягнення нечесно. Як і те, що вони забезпечені владою, яка раніше виявляла більше схильності до створення проблем і несе стовідсоткову відповідальність за дефіцит успіхів у минулі роки. США перемінили дворічний гнів на милість після того як Кучма — головний винуватець їхнього гніву — сформував і продавив підтримку Україною частини позицій американців щодо Іраку. Російські пропозиції щодо консорціуму й умов об’єднання в Єдиний економічний простір були відкинуті урядом, економічну політику в якому визначають вихідці із найбільш проросійського в Україні регіону. А ліберальне за змістом зниження податків і стимулююча пенсійна системи були введені голосами більшості Ради, кістяк якої складають клани з їхніми звичками бити і рвати, що для них поділ пирога завжди був пріоритетнішим за його збільшення.

Влада змінюється. Крім звичного уміння стирати ворогів у порошок, вона продемонструвала незвичне мистецтво обігравати конкурентів за допомогою кращої політики. Створена як механізм коаліції провладних сил більшість стала реальністю не тоді, коли з її учасниками працювали батіг і пряник, а коли вона почала забезпечувати голосування за закони, у яких ці учасники побачили вигоду або у формі кращого ставлення виборців у майбутньому, або у формі поліпшення середовища для манімейкерства. На попередній сесії парламенту більшість була інструментом боротьби, будучи спроможною забезпечувати лише лічені кадрові рішення Президента. На останній сесії вона стала інструментом політики коаліції влади, самостійно ухваливши 27% із рекордних за сесію 401 закону, і зігравши вирішальну роль у затвердженні решти 73%. Побудований як запорука коаліції уряд намагається набрати очки не лише традиційним поділом заводів між материнськими кланами, а й тим, що узявся до реформ, зупинених після відставки Ющенка 2001 року.

Це не означає, що влада стала чеснішою, добрішою і тим більше моральнішою. Навряд чи хтось із політиків, які її формують, за винятком хіба що Володимира Литвина, суттєво переглянув свої принципи й погляди на життя. Як і більшістю людей, які йдуть у цю професію, ними рухають суто особисті інтереси. Почасти стимулюючи економічні реформи і намагаючись зміцнити взаємини із Заходом, Президент Кучма може розраховувати, що напередодні завершення терміну його президентства останні досягнення пом’якшать жахливе враження від провалів у минулому. Конструюючи коаліцію влади, глава адміністрації Віктор Медведчук управі думати, що її успіхи позбавлять перемоги на виборах нового президента його головного ворога Ющенка, а самому йому забезпечать статус конструктора. Розвиваючи розпочаті Ющенком реформи, прем’єру Януковичу логічно вважати, що поразка Ющенка означатиме його перемогу. А підтримуючи стабільність гривні і зміцнюючи банки, голові Національного банку Сергію Тігіпку залишається сподіватися, що заміною може стати і він.

Чому вони використовують нехарактерні для них методи? Мабуть, такі зміни пов’язані з еволюцією бізнесу і потім політики. Первісні методи боротьби, які приносили успіх у минулі роки, зараз радше ведуть до поразок. Аби процвітати, найбільшим бізнесменам уже недостатньо бути родичем чи другом Президента. Так само не гарантують їм результатів тотальні підкупи чиновників, силовиків і суддів. У Президента багато друзів, поки він Президент, і всі вони платять чиновникам, силовикам і суддям. У результаті ефективність адміністративних засобів забезпечення прибутків знижується, поступаючись місцем економічним аргументам: якості менеджменту, силі ідей тощо. Точнісінько такий процес відбувається й у політиці. Три роки тому політичний успіх дорівнював наявності в руках важелів влади, помноженій на контроль над мас-медіа. Зараз мати владу недостатньо: зростання конкуренції, а головне, прогресуючі засоби ведення конкурентної боротьби вимагають від можновладців постійно демонструвати свою ефективність як ворогам, так і союзникам, і що зовсім нове і надзвичайно важливе — електорату. Утримати владу за допомогою фальсифікації виборів і цензури ЗМІ практично неможливо, якщо не робити ставку на громадянську війну. Шанси дають лише поліпшення економіки і зовнішньополітичні успіхи, здатні переконати виборців.

Це закони розвитку, і влада дотримується їх, хай і не беручи близько до серця. Роки роботи по-іншому тягнуть провладних політиків на дно, заважаючи їм жити по-новому, ускладнюючи поставлене завдання виграти вирішальну кампанію за збереження влади у своїх руках. Їхні нинішні дії відбивають внутрішні суперечності в кожному з них й у всій коаліції загалом. Кучма, чию репутацію краще від будь-якого зростання економіки та співробітництва з Америкою могла б відновити дійсно демократична реформа політичного устрою, замість цього бореться з Морозом, із яким йому по дорозі. Він відстоює силові повноваження у майбутнього президента, немов не розуміючи, що відданий уряду економічний вплив набагато важливіший, оскільки бізнес в остаточному підсумку пересилить будь-якого силовика. Він закладає у своє бачення реформи механізм продовження повноважень, який вигідний лише двом-трьом його колишнім фаворитам, зате ламає плани більшості учасників коаліції влади, одночасно повертаючи йому імідж узурпатора замість реформатора. Медведчук, який мав шанси стати мозком цієї коаліції у її вирішальному поході, примудрився зробити своїми ворогами всіх можливих переможців президентських виборів, поховавши тим самим і своє теперішнє, і, можливо, своє майбутнє. Янукович, цілком правильно обравши ліберальні реформи засобом свого піднесення, спіткнувся об брак знань і досвіду проведення цих самих реформ. Здійснене зниження трьох основних податків буде марним без скасування пільг і вирішення проблеми соціальних зборів. Наповнений бюджет не дасть великого ефекту без реформування бюджетної системи, тобто правил здійснення витрат. А від запланованої приватизації буде мало користі на тлі відсутності галузевих реформ, до яких Кабінет Януковича не готовий ментально. Доказом цього служить робота Віталія Гайдука і Георгія Кірпи, які активно перебудовують свої сектори, але сенс перебудови полягає не в підвищенні ринкової конкуренції, що може забезпечити надвисоке зростання економіки на цьому етапі, а в посиленні ролі держави, що суперечить ідеям приватизації та зниження податків. Величезні суперечності між цілями і стилем роботи уряду проявилися під час червневого стрибка цін на продтовари, коли замість ефективних інтервенцій й інших ринкових заходів уряд атакував «спекулянтів», реанімувавши добряче забутий радянський термін і неефективну в нинішніх умовах радянську політику регулювання цін.

Однак особисті недоліки лише послаблюють дію властивих розвиненим демократіям механізмів політичної боротьби, до яких вдалася влада, не нівелюючи цю дію повністю. Наочним прикладом може слугувати поведінка в більшості трьох стовпів коаліції влади: Партії регіонів, Соціал-демократичної партії (об’єднаної) і «Трудової України». Їхні публічні лідери борються один з одним за місце на вершині коаліції і можливість впливати на кадрові рішення Президента. Суперництво бізнес-груп, на які спираються ці сили, в особі Ріната Ахметова, Григорія Суркіса і Віктора Пінчука, узагалі наближається до стану війни. Однак у парламенті, тобто на рівні визначення політики, три сили демонструють надзвичайну єдність у переважній кількості голосувань. Аналіз, проведений Анатолієм Толстоуховим за підсумками завершеної сесії Ради, засвідчив, що фракції «Регіони України» та СДПУ(о) голосували ідентично в 95% випадків. Депутати з СДПУ(о) і фракції Партії промисловців і підприємців і «Трудової України» однаково натискали кнопки під час прийняття 94% рішень Ради, а голосування фракцій Раїси Богатирьової та Ігоря Шарова було співпадало у 91% випадків. Для порівняння: позиції блоків «Наша Україна» і Юлії Тимошенко співпали лише в 63% голосувань, депутати БЮТ і Соціалістичної партії однаково голосували у 84%, а голосування СПУ і фракції Комуністичної партії були схожі в 57% випадків.

Таку кооперацію трьох найбільших провладних сил не можна пояснити ні наявністю спільних ворогів — Ющенко неприйнятний лише для Медведчука, ні тиском Президента — Кучма ніколи не ставив перед собою нереальну мету домогтися єдності всіх голосувань у парламенті своїх сателітів. Причина в іншому: у них з’явилася спільна мета — зберегти владу. Силові методи, як засвідчив досвід нинішнього Президента, ненадійні й небезпечні. Тому учасники коаліції влади, причому значною мірою несвідомо, пішли другим шляхом, намагаючись довести населенню своє уміння проводити ефективну державну політику і тим самим отримати право залишитися біля стерна. Для цього знадобилася консолідація більшості, економічні реформи й зовнішня політика, що більше відповідає національним інтересам — вони й були узяті на озброєння.

Фактично коаліція влади зараз рухається шляхом, який колись у західних країнах обрали всі непересічні лиходії та бандити, зрозумівши, що банківський бізнес вигідніший за піратство, а перемоги на виборах доцільніше досягати, переконуючи виборців, а не залякуючи їх. Не випадково провладні політики запозичили всі прогресивні ідеї у конкурентів, які з їхньою допомогою завоювали симпатії виборців на виборах Ради-2002. Схему створення коаліції та її економічну програму взяли у Ющенка так само, як і курс на поліпшення взаємин із США та ЄС. Ідея реформи системи влади була викрадена у Мороза й Симоненка, які збиралися використати її в боротьбі за дострокову відставку Президента Кучми. У цьому сенсі опозиція виграла протистояння з владою, змусивши її до дій, на які без протистояння та ніколи не пішла б. Засапавшись, з незвички та невміння натираючи мозолі й набиваючи гулі, коаліція влади намагається втілити в життя те, що обіцяли виборцям її вороги.

Проблема опозиції в іншому: вона виявилася не готовою до такого повороту подій, самовбивчо не помічаючи прогресу своїх конкурентів. Адміністративно слабнучи, Президент став зміщувати акценти з придушення ворогів до перегравання їх у політичних ініціативах, тому перетворення більшості й уряду з однозначної годівниці для бізнесу на інструмент проведення політики зажадали від опозиції включитися в боротьбу ідей. Проте цей виклик частково сприйняла лише «Наша Україна» і ще в меншому ступені Компартія, програмні цілі якої не збігаються з цілями коаліції влади. БЮТ і СПУ обрали тактику цілковитого блокування ініціатив влади за принципом «що добре їй, то погано нам». Мороз — справжній ініціатор політичної реформи, який міг використати для її проведення Кучму так само, як і той його, фактично повторив помилку Президента, сконцентрувавшись на відмінностях, а не схожості їхніх проектів. Навіть Ющенку, який торік проголосив готовність співробітничати з владою за умови збігу позицій, не вдається повністю подолати хибні побоювання, що політичні успіхи України посилять позиції Кучми, економічні — Януковича, а тому шкідливі. «Наша Україна», зібравши найбільше людей, спроможних розробляти ліберальну економічну політику, не використовує і десятої частини своїх можливостей для того, щоб на непогані ініціативи уряду відповісти хорошими, а на хороші — ідеальними. Останню заяву блоку про необхідність зупинити приватизацію стратегічних підприємств через низьку довіру до влади важко пояснити багатьом людям, які звикли вважати «НУ» флагманом ринкових реформ. Можна зрозуміти бізнесменів «НУ», які усунуті від великої приватизації і не мають шансу потрапити до неї до моменту зміни Президента і його фаворитів. Але вони прийшли в політику і з державної точки зору мусять погоджуватися з думкою, що будь-яка приватизація краща за приховане знекровлення формально державних заводів, а тому має бути проведена. Боротьбу за чистоту конкурсів і рівні права учасників тендерів під час продажу держвласності потрібно вести на повну силу, але боротися проти їхнього проведення взагалі — означає зрадити ідеали. За таких умов один із головних контраргументів влади в суперечці з опозицією: «вони будуть такими ж, як ми, після виграшу виборів», — видається ненадуманим.

Така поведінка насправді програшна для опозиції, оскільки означає підміну політики політиканством. Це обов’язково відчує населення, позбавлене можливості отримувати якісну інформацію зі ЗМІ, але навчене збирати її самостійно з непрямих відомостей. За даними низки соцдосліджень, у рейтингу довіри населення з листопада минулого року бали набирають лише провладні політики: Янукович і Литвин (щоправда, Кучма і Медведчук нарощують негатив). І хоча четвірка лідерів опозиції зберігає за собою перші чотири місця з огляду на велику перевагу, завойовану минулими роками, розрив поступово скорочується.

Відносні успіхи влади й відносні невдачі опозиції не означають, що вони помінялися місцями, що «погані» стали «хорошими» і навпаки. Політикам з обох таборів доведеться навчитися мистецтва приносити користь країні, одночасно досягаючи особистих цілей. Коаліцію влади чекає жорстка перевірка на міцність під час визначення єдиного кандидата на вибори, якого Кучма не хоче призначати, руйнуючи тим самим звичну, але навряд чи сучасну технологію. Ще більшим випробуванням може стати приватизація топ-підприємств, що запланована на передвиборний період і обіцяє викликати справжні бої в усіх кабінетах зі спеціальним зв’язком. Але події нинішнього року дають надію: час політиків, які різняться один від одного тільки зовнішністю й особистими якостями, що їх важко перевірити, і які змінюються під впливом обставин, минає. І замість нього настане час політики, під яку виборці підбиратимуть людей, здатних її реалізувати.