Майдан тривоги нашої? - Політика - dt.ua

Майдан тривоги нашої?

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Ще недавно головною темою для обговорення політиками, мас-медіа та експертами було підбиття підсумків перших ста днів діяльності нової влади...

Ще недавно головною темою для обговорення політиками, мас-медіа та експертами було підбиття підсумків перших ста днів діяльності нової влади. Як засвідчили дані соціологічних досліджень, громадяни оцінили їх «швидше, позитивно», хоча кредит довіри до влади поступово почав зменшуватися. У цій статті ми б хотіли зосередитися на іншому аспекті проблеми — соціальному самопочутті громадян через півроку після Майдану. Саме воно стало тим вододілом, який розділив новітню історію України на два періоди — «до революції» і «після революції».

Отже, які почуття характеризують сучасний стан громадян нашої країни? Що відчувають жителі різних регіонів через півроку після виборів? Це запитання є не лише даниною науковому інтересу. Воно значною мірою висвітлює те, наскільки серйозною виявилася для України «травма виборів», наскільки глибоким є розкол у сприйнятті громадянами того, що і як робить нова влада, нарешті, до чого слід готуватися, маючи на увазі наступні парламентські вибори, де боротьба обіцяє бути не менш, а можливо — і більш жорстокою.

Як засвідчило дослідження, проведене соціологічною службою Центру Разумкова, головне почуття, яке переживають сьогодні громадяни, це тривога за майбутнє. Саме так відповіли на запитання «Які почуття найкраще характеризують ваш стан, коли ви думаєте про ситуацію в Україні сьогодні, коли влада в країні змінилася і можна оцінити перші результати її діяльності?» 38,5% респондентів.

Що таке тривога? Це почуття, яке характеризує неможливість людини більш-менш визначено прогнозувати своє майбутнє. При цьому питання, яким саме є це майбутнє, має другорядну роль. Воно може бути і цілком благополучним, і несприятливим, але відчуття тривоги характеризує сам стан очікування того, що щось має відбутися. Зрозуміло, тривога виникає насамперед у часи серйозних суспільних потрясінь, її джерелом є нестабільність ситуації в цілому, яка може викликати зміни як на краще, так і на гірше. Думається, не варто багато пояснювати, чому тривога є основним почуттям сьогодення. Адже помаранчеву революцію за масштабом суспільних наслідків можна порівняти лише зі здобуттям нашою державою незалежності.

Найвищий рівень тривожності на Сході (50,3%). Проте не варто поспішати, роблячи висновок, що тривога характерна для стану населення тільки в тих регіонах, які підтримали переможеного кандидата — Віктора Януковича. Так, на Півдні України, де більшість громадян голосували за колишнього прем’єра, і в Центрі, де значну перевагу отримав діючий Президент Віктор Ющенко, рівень тривожності майже однаковий — 37,1 та 36,3% відповідно. А на Заході України, де щодо політичних уподобань громадян питань взагалі не має виникати, тривогу відчуває більш ніж кожен п’ятий (22,6%). Таким чином, почуття тривоги наявне у жителів усіх регіонів, хоча більше — там, де виборці прямо ідентифікували себе з
В.Януковичем.

Однак не лише тривога характеризує стан наших співвітчизників через півроку після революції. Так, майже кожен четвертий громадянин (24,2%) сприймає ситуацію в країні з оптимізмом, 8,9 опитаних — з гордістю, 8,7% — із задоволенням. Упевнені у своєму майбутньому 17,8% громадян.

Водночас 15,5% громадян виявилися розчарованими. Більш ніж кожен десятий (10,8%) відчуває безнадію, ще кожен десятий (9,9%) — роздратування. У 7,8% опитаних все те, що відбувається, викликає пригніченість, у 6,3% — обурення, а 4,9% ставляться до цього з байдужістю. Таким чином, позитивні оцінки в цілому переважають, але потенціал невдоволення також дуже серйозний.

Якщо «винести за дужки» тривогу за майбутнє як стан, більш-менш спільний для громадян усіх регіонів, то інші почуття сильніше залежать від результатів президентських виборів. Так, жителі регіонів, які переважно підтримали В.Ющенка, засвідчують переважно позитивні почуття. На Заході України це — оптимізм (31,1%), упевненість у майбутньому (29,8%), гордість (23,7%). У Центрі — так само оптимізм (30%) і впевненість у майбутньому (22,8%).

Там, де підтримали В.Януковича, домінуючі почуття змінюють знак. На Півдні України це — розчарування (21,5%) і байдужість (13,6%). На Сході — розчарування (21,1%), безнадія (19,9%) і роздратування (18,4%). Хоча в останньому регіоні на друге місце раптом виходить оптимізм — 20,3%. Вочевидь, певні зміни в країні все ж таки почали позитивно сприйматися не лише прихильниками нового Президента, а і його колишніми опонентами. Хоча негативні почуття поки що переважають.

Що все це означає? На нашу думку — те, що громадяни країни за своїми настроями все ще поділяються на два табори — «переможців» і «переможених». Ці табори дають протилежні оцінки того, що відбувається в країні. Одні вважають, що події в Україні розвиваються у правильному напрямі, інші з цим категорично не згодні; на думку одних, колишніх чиновників звільняють, щоб зробити владу більш ефективною, на думку інших — щоб покарати тих, хто колишню владу підтримував; одні вважають, що відкриття кримінальних справ проти Івана Різака та Бориса Колесникова, проти фальсифікаторів виборів — це забезпечення законності та справедливості, інші — що це розправа над опозицією... Хоч і серед перших, і серед других велика частина не впевнених у тому, до чого приведе те, що хтось вважає перемогою, а хтось — поразкою.

На наш погляд, двозначність оцінок задана не лише розколом суспільства на президентських виборах по лінії «Ющенко — Янукович», існування якого визнала майже половина громадян. На цей розкол накладається й неоднозначність дій нової влади, що також впливає на думки та настрої людей.

Зокрема на загальному тлі добрих намірів, програм і дій нової владної команди є певні «ляпсуси», які нівелюють позитивний ефект від заявленого і зробленого. Відповідь на підвищення пенсій і зарплат — зростання цін на м’ясо та пальне; відповідь на посилення гривні — знецінення заощаджень значної частини громадян внаслідок падіння курсу долара; відповідь на «оновлення влади» — скандали в урядовій команді, депутати-сумісники, випадкові або «вчасно перефарбовані» люди на відповідальних посадах. Такі негативні «відповіді», на жаль, можна знайти практично на кожну позитивну дію влади...

Зрозуміло, що для противників нової влади кожна її помилка — привід сказати «а ми ж попереджали»... За такої кількості помилок навіть у найпалкіших прихильників нової влади почали з’являтися побоювання: а чи все йде правильно, так, як обіцялося, так, як ми очікували? Для когось це могло навіть стати приводом сказати: «Ідеї Майдану зраджено», «дух Майдану мертвий». Адже образ Майдану — символічної колективної істоти, яка мала власний розум, цінності та ідеали, присутній як у риториці вищих посадових осіб держави, так і в суспільній міфології. Проте якщо в першій він виступав, швидше, як мандат для легітимації власних дій, то в другій — як критерій, хоча й досить довільний, для оцінки дій нової влади.

Тому дуже цікаво було дізнатися, як оцінюють те, що відбувається в країні, безпосередні учасники Майдану? Громадян, які засвідчили, що в будь-якій формі брали участь у масових акціях на підтримку В.Ющенка в листопаді-грудні 2004 р., виявилося 21,2%. Вважатимемо всіх їх учасниками одного спільного Майдану — не має значення, київського, тернопільського чи сумського.

Ось які почуття при оцінці ситуації виникли у них. На перших місцях — оптимізм (43,2%), впевненість у майбутньому (37,1%) і гордість (26,4%). Це — удвічі-втричі більше, ніж серед населення в цілому. Однак тривога за майбутнє також наявна (22,3%). Задоволення відчуває приблизно кожен шостий (16,9%), розчарування — лише один із 17 (5,9%). Таким чином, учасники Майдану все ще з оптимізмом дивляться вперед і шукають краще там, у майбутньому. Однак відповідь на запитання, наскільки вистачить цього оптимізму, залежить від того, наскільки він підкріплюватиметься задоволенням людей від дій нової влади. Поки що, як бачимо, це задоволення є далеко не в усіх, хто активно боровся за перемогу В.Ющенка.

Що вже казати про учасників іншого «Майдану» — біло-блакитного, якими визнали себе 6,7% опитаних. Їхні оцінки можна вважати квінтесенцією ситуації «переможених»: тривога за майбутнє — 59%; роздратування —31,6%; розчарування — 30,8%, пригніченість — 20,1%... Гордість — лише 1,5%. Можна зрозуміти психологічний стан цих громадян — вони не лише не досягли результату у своїй боротьбі, а й перестали сприймати мету її як морально варту того, щоб за неї боротися. Цим, до речі, можна пояснити й те, що акції Партії регіонів і СДПУ(о) на підтримку Б.Колесникова, І.Різака та інших «жертв режиму» — максимум, кількагодинні, а безлюдне «наметове містечко», споруджене цими партіями біля Верховної Ради, скидається, швидше, на виставку туристичного знаряддя. Однак такий психологічний стан значної частини суспільства дуже небезпечний, за ним — відчуження, депресія і приховане бажання помсти, не так безпосереднім політичним противникам, як усім тим, хто «не такий».

Чим це загрожує суспільству? Щонайменше — тим, що воно й надалі залишатиметься розколотим, нездатним консолідуватися для досягнення масштабних спільних цілей. Владі буде надзвичайно важко вирішити це завдання — між нею і значною частиною громадян існуватиме глибока прірва, але тепер — уже не стільки тому, що ця влада працює виключно на себе, як це було раніше, а тому, що ця влада — для них чужа.

Немає жодних сумнівів у тому, що цей розкол активно використовуватимуть деякі вітчизняні політики на майбутніх виборах до парламенту та до місцевих рад. Як наслідок, ворожнеча між Сходом і Заходом України, не в географічному, а в культурно-духовному сенсі, передаватиметься у спадок від одного покоління українців до іншого.

Чи усвідомлює суспільство ці загрози? Швидше так, оскільки майже половина громадян визнають наявність розколу. Однак самого визнання замало. Треба щоб усвідомлення небезпеки стимулювало спільноту до реінтеграції, до пошуку втраченої цілісності, хоч би якою ефемерною вона була до початку виборчої кампанії 2004 р.

Поки що цього не відбувається. Натомість дуже сильною є інерція протистояння, успадкованого від виборів. У головах багатьох політиків, насамперед владних, ще триває президентська кампанія. Вона виявляє себе через тональність промов, які виголошуються «начальниками з Києва» в тих регіонах, де голосували не за В.Ющенка; через очевидні прорахунки в кадровій політиці, коли призначення відбуваються за принципом «аби свій»; через порушення принципу презумпції невинуватості при реалізації гасла «бандитам — тюрми»...

З іншого боку, навряд чи можна пригадати якісь масштабні, системні ініціативи влади, спрямовані на подолання післявиборного розколу. Передусім у соціально-психологічному сенсі. Можливо, про такі ініціативи у високих кабінетах думають, але вголос не говорять, принаймні поки що. Так само пасивне в цьому питанні громадянське суспільство — саме воно було рушієм помаранчевої революції і має розділити з новою владою відповідальність за те, що станеться після неї. Водночас «голку» такого розміру, як розкол суспільства, в мішку не сховати.

Доки не будуть подолані негативні наслідки кампанії 2004 р. — доти й уболівальники донецького «Шахтаря» святкуватимуть перемогу свого клубу в чемпіонаті України не як спортивну перемогу однієї команди над іншою, а як перемогу Донбасу над Києвом, який для них уособлює «іншу Україну». І річ не в «Шахтарі» або «Динамо», річ у долях мільйонів людей, які хочуть відчувати себе «своїми» у своїй країні, незалежно від того, якого кольору політики перебувають при владі.

Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 27 травня по 2 червня 2005 р. в усіх регіонах України. Опитано 2008 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво