МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ ВИЗНАЧАТЬ НАСТУПНІ ДЕСЯТЬ МІСЯЦІВ - Політика - dt.ua

МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ ВИЗНАЧАТЬ НАСТУПНІ ДЕСЯТЬ МІСЯЦІВ

25 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №28, 25 липня-1 серпня

Президент проекту «Перехідні демократії» та Комітету США з питань НАТО (неурядової організації, с...

Президент проекту «Перехідні демократії» та Комітету США з питань НАТО (неурядової організації, створеної з метою підтримки розширення НАТО //www.expandnato.org) Брюс ДЖЕКСОН людина впливова та відома не тільки в Сполучених Штатах. Тільки перелік наукових та дослідницьких центрів, інститутів та рад, у діяльності яких він бере безпосередню участь, забрав би чималу газетну площу. Сфера діяльності пана Джексона – міжнародна політика та політика безпеки. Його статті з цієї тематики прикрашали шпальти таких видань, як The Wall Street Journal, The National Interest, Policy Review, Polityka, Gazeta Wyborzca та інш. Сьогодні з думками експерта з світовим ім’ям щодо атлантичного майбутнього України мають можливість ознайомитись і читачі «ДТ».

— Пане Джексон, з боку НАТО звучали заяви, що політика відкритих дверей триватиме й після завершення нинішнього, другого раунду розширення на схід (до травня 2004 р.). Якими є перспективи наступних раундів розширення НАТО, і як довго двері залишатимуться відкритими?

—У комюніке, ухваленому на Празькому саміті НАТО в листопаді 2002р., союзники чітко задекларували намір продовжувати політику відкритих дверей і навіть назвали Албанію, Хорватію і Македонію кандидатами на отримання запрошення після досягнення ними відповідності критеріям НАТО. На мій погляд, у цьому десятиріччі обов’язково буде ще принаймні один раунд розширення НАТО.

Я очікую, що НАТО запросить нових членів через один самміт, тобто десь у червні 2006 року та ще, можливо, наприкінці десятиріччя.

Теоретично розширення НАТО може тривати безкінечно, але на практиці ми, очевидно, наближаємося до завершення формування сучасної євроатлантичної системи безпеки. Я вважаю, що Україна матиме найкращі шанси приєднатися до НАТО та інших європейських структур, таких, як Європейський Союз, протягом наступних п’яти років. Що буде після того, сказати важко. Тому прискорення політичної реформи є дуже важливим для утвердження України як європейської держави.

— Війна в Іраку спричинила глибокий розкол в НАТО, і багато хто зараз ставить питання про доцільність існування Альянсу. Чи зберігає Альянс якусь стратегічну мету? Якщо так, то яке значення може мати наступне розширення для вироблення його стратегії?

Це ще питання, чи був розкол аж настільки глибоким. Власне кажучи, розбіжностей стосовно суті режиму Саддама Хусейна не було, і ніхто із союзників не мав сумніву, що усунення Саддама Хусейна від влади зробить світ безпечнішим. Дискусії у НАТО, хай і дуже гострі, стосувалися питань тактики та процедур. У межах цих тактичних суперечок позицію США стосовно C.Хусейна стабільно підтримували 16 країн проти трьох; у ширших європейських дискусіях це співвідношення становило 18:2.

Що ж стосується загального питання про доцільність існування НАТО, то я вважаю, що серед провідних міжнародних організацій недавню «кризу довіри» НАТО пережив найкраще. Набагато серйозніші питання виникли стосовно ролі ООН у миротворчій діяльності або можливостей і готовності ЄС до гуманітарного втручання. Я вважаю, що стратегічну мету НАТО найкраще сформулював заступник помічника президента США з питань національної безпеки Стівен Хедлі у промові в Брюсселі 3 жовтня 2002р. Він сказав: «Стратегія базується на трьох китах: ми захищатимемо мир, протидіючи та запобігаючи насильству з боку терористів та режимів-ізгоїв; ми зберігатимемо мир, сприяючи настанню ери хороших стосунків між великими світовими державами; ми поширюватимемо мир, намагаючись забезпечити переваги свободи та процвітання в усьому світі. Як бачите, ця стратегія не усуває НАТО, а навпаки, відводить НАТО головну роль...»

Я не міг би зробити висновок краще за Стіва Хедлі і цілком погоджуюсь із його думкою, що НАТО є і залишиться основою євроатлантичної системи безпеки.

— Ви лобіюєте підтримку розширення НАТО у Конгресі США з 1994р. Які головні критерії використовує Конгрес США, оцінюючи кандидатів? Як, на вашу думку, ці критерії змінюватимуться стосовно нових кандидатів?

— Наше гасло під час першого раунду розширення було наступним: «НАТО — це військовий вияв товариства, що поділяє спільні цінності». Ми й тепер дотримуємося цього принципу. Конгрес насамперед дбає про цілісність громадянського суспільства в країні, вагомість його інститутів (суду, ЗМІ, парламенту, опозиційних партій, виборчого процесу) та відданість народу демократичним цінностям. Другий критерій — бажання (і, меншою мірою, здатність) країни-кандидата ділити відповідальність за захист цих цінностей. Я часто радив потенційним країнам-кандидатам: якщо у вас є вибір між найпотужнішими у світі збройними силами і президентом Вацлавом Гавелом, обирайте Гавела. В очах американського сенату бути безсилим, але святим набагато краще, ніж сповненим могутності злочинцем.

Щоразу, як сенат голосував за розширення НАТО, він робив це, виходячи з міркувань цінностей і відповідальності. Позитивне рішення завжди приймалося переважною більшістю голосів: 80 проти 19 в 1998р., 96 проти 0 — у 2003р. Проте, під час кожних дебатів сенат виявляє особливу зацікавленість, розглядаючи питання демократичних перетворень та докладну інформацію про новітню історію. Я думаю, що питання корупції та зобов’язань уряду країни-кандидата із протидії їй і через п’ять років залишаться серед головних, але гадаю, що сенат цікавитиметься також обмеженням президентських повноважень, захистом преси та громадянських свобод, ходом конституційної реформи та розподілом влади, загальним станом прав людини, а також звільненням України від організованої злочинності та впливу Росії. Я назвав лише кілька сфер, якими цікавитиметься комітет сенату з міжнародних відносин. Думаю, що висновки преси, незалежних неурядових організацій і власне НАТО дозволять зняти питання в певних сферах і визначити інші, які раніше нас не хвилювали.

— Часто кажуть, що рішення про прийняття до НАТО певних кандидатів є політичним, а не воєнним. Але стосунки НАТО з Україною значною мірою зосереджені на воєнній реформі. Яку увагу Конгрес США надає цим двом аспектам розширення?

— Воєнна реформа, власне, є початковим етапом. Парадоксально, але з усіх реформ її здійснити найлегше, оскільки якості оборонної сфери (війська, техніка, гроші) є об’єктивними та порівняно легко підлягають кількісній оцінці. Гадаю, ніхто не очікував, що армії Варшавського договору виявлять дуже бажані ліберальні якості — що їх солдати виконуватимуть накази цивільних керівників і здійснюватимуть реформи. Проте, як випливає і з поставленого питання, воєнна реформа є важливою, але недостатньою умовою.

Коли лідери НАТО називають запрошення «політичним рішенням», вони використовують термін «політичне» у найширшому сенсі. Можливо, точніше було б назвати його «цивілізаційним». Колишній міністр оборони Німеччини Фолькер Рюе казав, що членство в НАТО, як і в ЄС, створює стосунки, міцніші за шлюбні. Можна уявити четверте чи п’яте одруження, але рішення про вступ до НАТО чи ЄС приймається лише раз і, можна сказати, назавжди. Тому найважливіші аспекти рішення про запрошення є ідеологічними або політичними. Чи схожі на нас ці люди? Чи можемо ми їм довіряти? Чи дбатимуть вони про дітей, жінок, євреїв чи інші етнічні або релігійні меншини так, як ми? Чи віддасть їх уряд владу опозиційній партії після проведення вільних і чесних виборів? Чи гарантують вони своїм журналістам безпечну дорогу додому пізно ввечері?

Я формулюю все це у стилі американської політики, але європейські союзники ставлять ті ж самі запитання. У них вони дещо формально іменуються Копенгагенськими критеріями ЄС, але зміст мають такий самий. Із розгортанням Україною кампанії інтеграції до європейських структур, ці політичні питання обов’язково вийдуть на перший план. На останніх етапах свого «кандидатського стажу» Польща доклала чималих зусиль, аби показати, що польський народ розуміє трагедію Голокосту; Словаччина довела, що словаки свідомі загрози повернення до політики націоналізму та ксенофобського популізму; Румунія багато зробила, аби переконати сенат, що її уряд боротиметься з корупцією і торгівлею жінками. На мою думку, з наближенням часу рішення про запрошення, Україна опиниться у вирі палких дискусій з багатьох питань, що видаються незручними її керівництву та завдають болю її народу. Я гадаю, що саме це союзники з НАТО намагаються донести до українців, коли вживають термін «політичне».

— У травні 2002 р. Україна оголосила вступ до НАТО своєю довгостроковою метою у галузі національної безпеки, але зараз співпраця України з НАТО зупинилася за крок від участі у Плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Чи може Україна без участі в ПДЧ просуватися до довгострокової мети членства в НАТО?

— Ні. План дій щодо членства є важливим механізмом, який передує вступу. Останніми роками вважається, що всі потенційні кандидати на вступ до НАТО мають пройти принаймні три чи чотири річні цикли ПДЧ перед розглядом можливості їх запрошення. Попри певні проблеми в американо-українських стосунках і та рік чи трохи більше дуже прохолодних дипломатичних відносин, Україна досягла певних важливих проміжних цілей на шляху до Плану дій щодо членства. Україні вдалось активізувати План дій щодо вступу до НАТО на Празькому саміті та втілити його у так званий «дороговказ до ПДЧ» (хоча прихильники України у США та Європі були розчаровані тим, що так багато часу знадобилося Україні для повернення довіри членів Альянсу після періоду напружених стосунків). Я впевнений, що зараз Україна перебуває на відстані прямої видимості від формального інтенсивного діалогу стосовно вступу до НАТО і має розпочати серйозну підготовку до подачі повноцінної заявки на участь у ПДЧ.

Я вважаю, що під час засідання Комісії Україна—НАТО 4—5 травня 2003 р. у Вашингтоні нам вдалося вийти з глухого кута.

Україна була представлена дуже поважною делегацією, яку очолювали міністр оборони В.Шкідченко та секретар РНБО Є.Марчук. Вони переконливо заявили про бажання України зробити внесок у зміцнення безпеки і її готовність до наступних реформ. Делегація також зустрілася з помічником президента США з питань національної безпеки Кондолізою Райс, справила дуже позитивне враження та провела тривале обговорення того, що необхідно зробити Україні, щоб бути визнаною як країна європейської демократії. Якщо політики в Україні, які відповідають за національну безпеку, скористаються успіхом Комісії Україна—НАТО та здійснять серйозні реформи, Україна матиме всі підстави сподіватися на формальне запрошення до участі у Плані дій щодо членства на саміті НАТО у травні 2004 р. Неприєднання до ПДЧ у 2004 р. серйозно загрожуватиме європейським прагненням України. Наступні десять місяців надзвичайно важливі для майбутнього України, і тому першочерговим завданням є проведення реформ згідно з існуючим Планом дій.

— Нещодавно ви відвідали Київ і обговорили питання членства в НАТО з керівниками уряду. Минув рік після травневої (2002 р.) декларації — на якому етапі підготовки зараз перебуває Україна, порівняно з іншими кандидатами? Якими, на вашу думку, мають бути головні наступні кроки України?

Як ви знаєте, я симпатизую Україні та її народу і взявся допомогти європейській інтеграції України, сподіваючись на успіх. Я б сказав, що Україна починає цей процес із кращими потенційними можливостями, ніж деякі країни, що приєдналися до НАТО та ЄС після 1989 р. За здібністю свого народу, перспективами економічного розвитку та загальним геополітичним і історичним значенням Україна має переваги, притаманні небагатьом з попередніх кандидатів. Отже, я дивлюсь у майбутнє з оптимізмом.

Ближчі перспективи, однак, мене непокоять.

Я вважаю, що Україна часто робить якісь сильні кроки (як, наприклад, зараз, роблячи військовий внесок у стабілізаційну операцію в Іраку) лише для того, щоб зруйнувати їхні позитивні наслідки якимось абсолютно безглуздим і недалекоглядним актом політичного самогубства. Україні не варто сподіватися на виграш Кубка світу, якщо вона забиватиме голи у власні ворота.

Дозвольте прояснити. Я чимало писав про виняткову важливість політичної реформи. Хочу звернути особливу увагу на три зауваження стосовно ментальних і функціональних аспектів цього процесу.

1. Україна має визнати, що процес європейської інтеграції (як до НАТО, так і до ЄС) вимагає абсолютної прозорості. Бракує розуміння того, що варто уряду відмовити міжнародній неурядовій організації у реєстрації, звільнити журналіста, вимкнути струм у штаб-квартирі опозиційної партії, як одразу лунають телефонні дзвінки в Білому домі, в редакції The Washington Post, в американському сенаті. Зміст цих телефонних розмов матиме вирішальне значення під час розгляду заявки України на вступ до НАТО.

2. У процесі вступу до НАТО велике значення має швидкість. Часто здається, що київська бюрократія ніколи не зробить нічого за два тижні, якщо це можна розтягнути на два роки. На мою думку, двері перед Україною починають зачинятися, тому вкрай важливо прискорити всі процеси та реформи. Потрібний законодавчий акт часто місяцями очікує підпису в шухлядах міністерств чи адміністрації Президента. Цьому потрібно покласти край, якщо Україна сподівається на успіх на саміті НАТО у 2004 р.

3. Це не переговори. Одним з інструментів виживання, який київські політики вдосконалювали століттями, стало гендлювання з великими державами. За перші 12 місяців офіційних переговорів з НАТО Україна незмінно справляла (на шкоду собі самій) враження держави, що прагне здобути членство у НАТО за найменших затрат і за мінімуму внутрішніх реформ. Не слід так заощаджувати при виборі шлюбного партнера або союзника. Шлюб і союз — два інститути, де успіх визначає готовність сплатити найвищу ціну. Україна має відповісти «так» на всі або майже всі питання, які в наступні кілька років перед нею поставить НАТО. Якщо переговори будуть зведені до дискусій, я гадаю, що країни НАТО відвернуться від України на десятиліття.

Нарешті, в процесі інтеграції до європейських структур і НАТО треба вміти бачити перспективу. Більшості політиків в Україні, як і в усьому світі, важко зазирнути далі наступного бюджету чи наступних виборів. Розглядаючи процес інтеграції до НАТО, вони насамперед задаються питанням: «Що це мені дасть у наступний місяць або два?» Якщо Україні пощастить з її заявкою на членство у європейських структурах, вона отримає більше ніж достатньо політичної довіри, але заради однієї лише довіри не варто було розпочинати цей складний процес.

Поклавши край побоюванням і незахищеності демократичних держав, НАТО стало найбільш успішною організацією в європейській історії. Звільнившись від остраху та нестабільності, спільнота демократичних країн з’ясувала, що вона здатна реалізовувати масштабні проекти політичної і ринкової інтеграції, головним із яких є Європейський Союз. Якщо Україна досягне успіху в цьому процесі, то перед дитиною, народженою в Києві, відкриватимуться не менші можливості, ніж перед її однолітками з Парижа чи Чикаго. Якщо держава схибить на шляху реформ і зазнає невдачі, то діти і внуки киян, львів’ян, донеччан залишаться за межами Шенгенської зони, і подолати нові візові бар’єри їм буде важче, ніж огорожу з колючого дроту, яка перекривала шлях до майбутнього їхнім батькам. У наступні п’ять років українська політична і безпекова еліта боротиметься за європейське, демократичне майбутнє України. Серйозніше завдання годі собі й уявити.

Інтерв’ю підготовлене Центром Разумкова і вперше було опубліковане в журналі «Національна безпека й оборона» №7 2003 року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво