МАТРИЦЯ - Політика - dt.ua

МАТРИЦЯ

14 червня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 14 червня-21 червня

Частина I. Президент У середовищі як професійних наших експертів, так і «кухонних аналітиків» побу...

Частина I. Президент

У середовищі як професійних наших експертів, так і «кухонних аналітиків» побутують дві взаємозалежні, стійкі і вкрай популярні хибні думки: перша полягає в тому, що президентів нібито обирає народ (виборці, електорат тощо); друга — у тому, що на результати цього нібито народного волевиявлення можна якимось чином вплинути (технологічно, фінансово, психологічно тощо).

Насправді ж, якщо відкинути містику, шаманство і гіпнотизм виборчих заклинань, процедур та ритуалів, стає зрозуміло і ясно, як день, що президентів обирає час. Саме час починає спочатку делікатно шкрябатися по тонованих вікнах президентських палаців — мовляв, «уже час, уже час», потім нервово тарабанити по них своїми чутливими пальцями — «ну, скоро?», а потім мало не зриває осатаніло дахи — «пішов геть!»

Є таке поняття — «політичний час». На відміну від просто «часу фізичного», він не однорідний, тече на різних відтинках із неоднаковою швидкістю, здатний інколи завмирати і навіть повертати назад, але рано чи пізно цей час кардинально змінюється і постає в зовсім нових якості та образі.

Колись Шопенгауер дотепно зауважив, що єдиною причиною близькості чоловіка й жінки є воля ще не народженої від них дитини. Ця воля нібито відчуває, які саме люди народять її на світ найкращим чином, і саме їх змушує стати своїми батьками.

Отож єдиною причиною зміни вищих політичних лідерів є свого роду воля ще не народженого нового часу. Цей час, який ми називаємо «майбутнє» («світле майбутнє»), постійно шукає кращих суб’єктів для свого якнайшвидшого народження. Цей ще не народжений час болісно вибирає особистостей, здатних ефективно вирішити як проблеми, що віддаляють його народження, так і ті завдання, виклики, які виникнуть із власне його приходом.

Народ же (це не образа, а констатація) служить інструментом часу. Коли він чуйно дослухається його порад, то відразу вибирає саме тих людей, які здатні наблизити досконаліший, вільніший, благополучніший час. Коли ні — все починається спочатку. Та рано чи пізно час домагається свого, бо з ним не можна «домовитися», його не можна розжалити, підкупити чи залякати.

Відповідно, ефективнішим є прогноз, який «танцює» не від розрахунків, за якого кандидата проголосує виборець, а від здатності того чи іншого претендента вирішувати прийдешні проблеми й адекватно реагувати на виклики часу.

Якщо взяти за основу цей максимально стисло і загально викладений підхід, то відповісти на найбільш інтригуючий, збудливий, а для декого вже й п’янкий політичний ребус, під назвою «назви нового президента», не так уже й складно.

Механізм, а точніше технологема тут така: з викликів, проблем, завдань, про які вже на повну силу волає чи сигналізує українському співтовариству найближче майбутнє, конструюється певна матриця. Потім цю матрицю треба обережненько накласти на деяких імовірних претендентів (обережно, оскільки деякі претенденти неймовірно полохливі і їх ненароком можна цією, у принципі безболісною, процедурою налякати мало не до смерті — природно, політичної). Той, хто найбільшою мірою впишеться в параметри матриці, швидше за все, і буде президентом. Елементарно! Якщо, звісно, як часто трапляється, щось не налякає народ. Отже:

Чи потрібен Україні президент?

Почнемо з цього базового параметра матриці, оскільки без відповіді на нього, точніше — відповіді позитивної, решта втрачають просто сенс. Відповідь — позитивна. Лукаві розмірковування про «парламентську республіку», про «європейські традиції» та інше риторичне лушпиння — викликані не так системним і логічним аналізом справді глибинних політичних і ментальних світових тенденцій, як безсистемним ірраціональним і містечковим страхом перед чинним президентом або можливим його наступником. Яка може бути логіка в таких ущербних деклараціях: «Краще вже нікого, ніж знову такого»?

Насправді ж бабуся Європа давно знемагає від деперсоналізованої, знеособленої, натовпової демократії і політичного менеджменту. Ще б пак! Якщо в часи Ортеги-і-Гассета маса, натовп став господарем вулиць, то в останні десятиліття маса, натовп став повновладним господарем політичних храмів.

Європа, делікатно приховуючи це, бадьорячись і козиряючи, смертельно втомилася від ситуацій, коли найпростіші рішення в її найбільш просунутих країнах приймаються через нескінченні суперечки роками; коли ніколи, ніде і ні в чому не можна знайти винних; коли рябить в очах і дзвенить у вухах від одночасного говоріння та галасування натовпів «народних обранців»!

Я точно знаю, що багато європейських експертів, соромлячись про це казати, думають приблизно ось що.

У політиці технологічно багато чого від менеджменту — чим персональніша відповідальність, тим менше людей бере участь в ухваленні рішення, чим яскравіша особистість стоїть на чолі цього процесу, тим воно приймається швидше, ефективніше і якісніше. Останній приклад того — світова антитерористична операція. Штати в особі свого президента навіть не стали очікувати, поки європейський політичний піпл домовиться, добалакається до якихось висновків, і зробили все самі — швидко, рішуче, чітко. Вже цього аргументу достатньо з головою, аби зрозуміти тенденцію еволюціонування в сучасному світі, який раптом став жорстокішим, ускладненим, прискореним у бік більш м’язистих, персоніфікованих систем правління, головною з яких поки що є президентська. Та назвемо й інші аргументи.

У політиці ментально й сакрально щось від релігії. Прості люди бажають конкретно бачити образ вищого політичного «творця». Вони хочуть бачити його усмішку, коли у країні все добре, хочуть бачити його сльози в її драматичні моменти, хочуть бачити його занепокоєність, коли «нація зосереджується» на якісь звершення. Хай вибачать мені за певною мірою блюзнірське порівняння, європейське середовище переросло вже період свого роду «політичного пантеїзму», тобто політичної віри в якусь вищу політичну масу. Воно дозріло до певного «політичного християнства», коли вища ідея, вищий політичний промисел має конкретний людиноподібний образ.

Гадаю, не помилюся, сказавши, що Європа таємно заздрить тим-таки Штатам, де всі проблеми країни читаються на обличчі їхнього президента. Де народ може буквально зазирнути у вічі всім цим проблемам і викликам країни... Чи можна зазирнути у вічі, скажімо, німецькому бундесрату? У мене принаймні не вийшло. А Шираку, Бушу, Путіну — не проблема.

Багато можна розмірковувати на цю тему. Одне слово, особисто я впевнений, що на європейські країни очікує новий час, свого роду ренесанс культу політичних особистостей. Ренесанс певного політичного антропологізму, де політичні системи і режими спиратимуться не на натовпи, а на особистості. Де узурпація влади буде обмежена не механічним її розподілом, розпорошенням і дріб’язковим роздробленням, а громадянською позицією і політичною культурою народу, свободою мас-медіа, прозорістю політичного життя з допомогою Всесвітнього павутиння, і, головне, правом народу не лише на помилку у виборі лідера, а й на миттєве її виправлення. Де у кожної нації буде свій лідер, свій кумир, свій захисник.

Коли 11 вересня американці кілька годин не бачили свого президента, націю мало «кондратій» не вхопив. Бо янкі давно звикли ворожити і вгадувати своє майбутнє саме з обличчя свого президента, а не з інтелектуальної гущі Political affairs.

У політиці, хоч як дивно це прозвучить на наших теренах, є трохи від етики й естетики. Саме президент у багатьох країнах виступає максимально наочним етичним і навіть естетичним лейблом нації. Дивлячись у нього, мов у дзеркало, нація бачить, наскільки вона моральна чи аморальна, приваблива чи огидна. Фразу «кожен народ гідний тієї влади, яку він має», вигадав аж ніяк не філософ Гегель, а прості виборці вільних країн. Тому в цих країнах моральні проступки президентів прості люди переживають значно тяжче, ніж їхні політичні й економічні промахи. Тому президенти в цих країнах завжди під час масових опитувань входять у десятку найбільш привабливих (або навіть сексапільних) людей світу. Тому в цих країнах можна почути фразу «мій президент», сказану без нарочитого пафосу на вулиці, а не в президентській адміністрації. (До речі, я взагалі вважаю, що лідер, про якого прості люди не кажуть «мій президент», не має повної легітимності.)

У політиці (не треба іронізувати) є щось від сексу. Обрання лідерів країни не прямим голосуванням, а багаторівневим — через депутатів-посередників (парламентська система) — це все одно що перерваний інтимний акт або кохання через посередника. Цього, як на мене, ніхто не любить. І не вірте тим європейцям, які говорять, що не зле жити в країні, де громадяни не знають імен і облич своїх політичних лідерів. Повторюю, політика у світі антропологізується, і всі в душі хочуть на власні очі бачити на чолі країни людину, персону, особистість, лідера, котрого обрали самі.

Виклики глобалізації

Тепер, власне, можна перейти безпосередньо до тих викликів, які очікують нашу країну найближчим часом, і тих матричних рис, яким має відповідати майбутній президент, щоб устояти перед ними.

Головні виклики часу виникають, безумовно, з процесу глобалізації. Це лише депутатам здається, що головні національні проблеми постають і вирішуються на двох вулицях: Банковій та Грушевського. Насправді політичний простір, у якому живе Україна, трохи ширший. Є та ж таки Європа. І є навіть озвучене вищим посадовцем бажання приєднатися (політично й економічно) саме до цієї частини світу.

Хоча річ зовсім не в бажанні перших і других осіб, а в очевидних об’єктивних процесах. Саме в центрі Європи стався геополітичний вибух під назвою «глобалізація». Сьогодні і завтра Європа — це розширюваний політичний усесвіт, який неминуче охоплюватиме і втягуватиме в свою орбіту нові й нові країни та регіони. Питання лише — коли, як і на яких умовах.

Україна ж у цьому процесі поки що бере участь як периферійний об’єкт, але не активний суб’єкт дії. Час дав нам дві можливості. Перша — інертно чекати, поки нас із труднощами, болісно, однак рано чи пізно переварять у частину свого співтовариства. Або ж самим стати активними учасниками керування цим процесом.

Поки що все йде за першим сценарієм. Україна ніби грається з Європою в хованки. Вигулькує десь у Брюсселі, Шейпі чи Парижі і кричить: «Я тут!» А доки громіздкі європейські політичні й економічні структури до неї повертаються, вона вже втікає. За десять останніх років було зроблено найгучніші і найбільш багатообіцяючі декларації в європейський бік. І за цей самий час реально зроблено все можливе, щоб Україна була максимально неінтегрована, нез’єднувана з європейським співтовариством.

Ніби спеціально в нас розвивалися саме ті архаїчні сегменти виробництва, які швидше відповідають потребам Ірану чи Іраку, ніж майбутнім загальноєвропейським потребам. Ніби спеціально ліквідовувалися, «гасилися» ті високотехнологічні виробництва, які могли бути затребувані Заходом. Разюче мало робилося у справі уніфікації й адаптації наших законів до європейських. Немає такої уніфікації і щодо сили-силенної основних стандартів (навіть зерна!). Ми майже не беремо участі у створенні транс’європейських комунікацій. У нас дивовижно недорозвинена, за європейськими нормами, фінансова інфраструктура (всі півтори сотні комерційних банків країни мають у сумі менше активів, ніж один ненайбільший банк Польщі!) Не розвиваються перспективні європейські фінансові технології і послуги — лізинг тощо. А головне те, що наша еліта так і не інтегрувалася в європейський, і тим більше світовий бомонд. І це останнє — найстрашніше.

У Європі вже майже в усіх країнах, а в Штатах і поготів, сформувалася верства, каста, така собі наделіта «інтеграторів». Їх ще називають поки що жартома, але дедалі серйозніше — «світовий уряд». Мені доводилося зустрічати цих людей то в Баку на переговорах щодо розподілу каспійської нафти, то на Балканах, де йшлося про врегулювання відомих конфліктів, то в Казахстані, коли вони торгувалися за місцеві родовища.

Це люди, котрі зрозуміли, що їм на долю випало те, що випадає одному з трьох-чотирьох поколінь — жити саме в той стислий момент, коли «геополітика» перестає бути лайливим і викривальним словом, оскільки географія раптом стає політикою, а політика — географією. У цей історичний момент руйнації грандіозних імперій, переділу сфер впливу, перекроювання зон інтересів, перегляду регіонів відповідальності, зміни конфігурацій дуг стабільності і нестабільності багато країн отримують свій шанс. Шанс потрапити у вищу світову політичну лігу, здобути майже миттєво нову планетарну питому вагу чи хоча б нове субрегіональне значення, підвищити свій вплив і відкрити доступ до новітніх ресурсів — технологічних, фінансових, політичних.

Саме тому сьогодні так палають очі в представників еліти Німеччини, Штатів, Росії, Китаю, коли вони говорять і сперечаються про нові реалії та нові проблеми, про різні там національні інтереси, шельфи, демаркації, острови, транзитні коридори тощо. Приблизно так само палають очі в представників нашої національної еліти — але коли вони ділять комітети в парламенті, міністерства в Кабміні, сперечаються про свої фірми, розповідають про свої будинки й автомобілі та брешуть про адюльтери своїх знайомих.

Колись я був свідком, як буквально «ковбасило» від захоплення одного з лідерів нашої країни, коли він розповідав про свою стайню. І я бачив, як відразу погасли його очі, коли хтось перевів розмову на проблему унікально і стратегічно важливу для України — острів Зміїний. А суть полягала в тому, що на цьому острові, який може бути ключовим інструментом у вирішенні багатьох геополітичних проблем цілого субрегіону, а може, і буде центром майбутнього нафтового клондайку, треба нарешті побудувати причал, вартість якого, до речі, нижча за вартість стайні згаданого політика. (Причал, до речі, досі не побудували через відсутність фінансування.)

А хто з нас чув, наприклад, щоб у парламенті настільки ж затято обговорювали проблеми Дунаю — унікальної транс’європейської артерії, з таким самим напором і азартом, з яким, наприклад, обговорювалася загалом дуже рядова проблема спікера.

Та я все-таки мрію дожити до того часу, коли наших політиків буде «ковбасити» хай від розпачливих інтриг, хай від невтримної власної підступності, хай від неприборканої власної пожадливості — але при вирішенні проблем загальноєвропейського дому, а не власних і сусідських хуторянських радостей.

Такі зміни в цій політичній мегапсихології еліти можуть початися і з однієї людини, але безумовного лідера. У тому числі і лідера за посадою, тобто президента. Для цього першою матричною рисою, яку повинен мати наступний президент, мусить бути яскраво виражена стратегічність його мислення і його психології. Таке, власне, давно вже відбувається в багатьох країнах світу, де претенденти стають дедалі більшою мірою стратегами держав, залишаючи оперативні й тактичні функції урядам, парламентам та судам.

Пропоную читачам цікаву гру. Подумки уявіть собі галерею можливих претендентів на пост президента: Тимошенко, Ющенка, Грача, Медведчука, Мороза і, звісно, Ржавського тощо. Уявили? Тепер спробуйте визначити за їхнім інтелектуальним і психологічним архетипом, від чого вони відчувають драйв: від якихось локальних проблем на кшталт приватизації кримського содового, висловлювань на їхню адресу Тані Коробової — чи від можливості участі України у вирішенні албано-македонського конфлікту, від вдалої своєї засвітки на Давоському форумі, від читання останніх книг Хантінгтона з геополітики тощо.

Це ніби перший тест на головні матричні риси майбутнього лідера, особливості стилю та мотивації його мислення.

Легко придумати наступний тест: на улюблені інструментарії того чи іншого претендента у вирішенні найважливіших проблем країни.

У максимально узагальненому вигляді є, умовно кажучи, три типи інструментів, три типи ресурсів, з допомогою яких вирішувалися і вирішуються ті чи інші суспільно значимі проблеми. Це людський, матеріальний і фінансовий.

У радянській системі, пригадуємо, виділялися два керівні типи: партійна номенклатура, за якою закріплювався людський ресурс, чи, як тоді казали, «людський чинник», і господарська номенклатура, яка керувала безпосередньо матеріальними ресурсами. Єдине, чого не було тоді, то це фінансової навіть не номенклатури, а еліти, оскільки не було як такого капіталу в повному сенсі цього слова. Очевидно, тому в Україні досі керують так звані спеціалісти з «людського чинника» і з управління матеріальними потоками.

Водночас у цивілізованих країнах головним інструментом управління, регулювання, мотивування, покарання давним-давно стали фінанси. У «світовий уряд» від України може бути допущена лише та людина, яка досконало розмовляє однією з ними фінансовою мовою. Яка так само, як і вони, мало не фізично сприймає на дотик ті незримі фінансові потоки, які, мов кокон, обплутують Землю, пов’язуючи країни, континенти, фірми і конкретних людей.

Сьогодні цінність того чи іншого лідера держави полягає в тому, наскільки він зумів перетворити свою країну на гігантську пастку, засідку для цих шалених грошей, яких фінансовим ураганом носить над усією планетою.

Україна сьогодні є останньою країною, відгородженою від світових грошей, та й своїх власних, величезним муром. Ми є останньою країною в Європі, де практично немає фондового ринку (весь наш фондовий ринок оцінюється в мільярд із лишком доларів, тоді як у сусідній 9-мільйонній Угорщині він давно зашкалює за двадцять мільярдів). Тобто у нас майже немає ринку грошей, немає місця, куди можливий покупець приніс би свій зайвий гріш. (До речі, Путін, хоч би що там казали, за час свого правління збільшив російський фондовий ранок майже удвічі. Протягом останнього року в акції російських підприємств було вкладено з-за кордону близько 30 млрд. доларів. Президент просто гарантував своїм словом і своєю волею права міноритарних акціонерів. І російські ж мільярди, перед цим вивезені й заховані в офшори, стали незліченними струмочками текти назад у Росію без різних там фінансових розвідок, окриків прокуратури і погроз уряду.)

Відповідно, навряд чи наступним президентом України буде той, хто «розбирається в людях», хто вміє нескінченно тасувати кадрові карти по міністерствах, хто вміє «нагинати парламент» і «працювати» із суддями.

Навряд чи буде президентом і той, хто навіть віртуозно керує й управляє «матеріальними потоками», тобто вміє в потрібне місце направити вугілля, перекачати газ, перекинути з регіону в регіон комбайни, забезпечити посівну органікою, а жнива — хімзахистом і т.д. і т.п.

Президентом, виходячи з матричних часових вимог, усе ж таки буде той, хто віртуозно управляє грішми, хто може під свою репутацію і волю залучити величезні фінансові ресурси, хто може своєю честю, чесним словом зняти побоювання тих, хто має внутрішні заначки. Президентом буде той, хто запросто входить у головні фінансові засіки і фінансові імперії світу, для кого гроші — це інструмент не побудови власної хатинки у Швейцарії, а засіб створення цивілізованого українського дому як складової частини європейського мегаполіса.

Немалозначною, а точніше — найважливішою матричною рисою майбутнього президента буде, як уже говорилося, його особиста інтегрованість у європейський бомонд. Це з боку здається, що Європа — величезний географічний, економічний, політичний тощо простір. Насправді ж «європейська кухня», де варяться майбутні інтеграційні і глобалістські проекти, тісна, локальна і обмежена. Тут усі один одного особисто знають, тут заведено спілкуватися сім’ями, тут вирують свої «кухонні» пристрасті, інтриги та плітки. Свої й авторитетні люди на цій «кухні» раніше за інших дізнаються як про нові проблеми, що очікують їхні країни, так і про нові можливості.

Саме тому лідери, представники транс’європейської еліти не шкодують свого, здавалося б, неоціненного часу на підтримування особистих знайомств, на зустрічі, різного роду посиденьки. Те, що президенти, прем’єри, знакові персони цих країн разом катаються на гірських лижах, разом грають у гольф, дружно підкорюють гірські піки, сидять поруч на благодійних концертах і бенкетах, не кажучи вже про купу інших офіційних та напівофіційних контактів, — це не примха і сибаритство, це найважливіший, якщо не ключовий, елемент власне політики.

Відповідно, можна припустити, що новим президентом буде персона, як казав Гоголь, «приємна в усьому», прийнята в ключові європейські салони завдяки своїм світським манерам, розуму, іронії, ерудиції, вписана в загальноєвропейський культурний контекст.

Відразу зазначу, що майбутньому президентові все це зробити буде дуже непросто, оскільки доведеться подолати масу негативних і вже стійких стереотипів, що їх традиційно пов’язують із нашими лідерами. У місцевій пресі чомусь не пишуть, що на виступи наших лідерів, скажімо в Давосі, зазвичай приходять із десяток чоловік. Оскільки давно вважається, що нудніших, провінційніших, менш ерудированих персон важко навіть уявити.

Тому новий лідер не зможе собі дозволити розкіш бути просто схожим, наприклад, на блискучого Тоні Блера, на респектабельного Шрьодера чи імпозантного Берлусконі. Він муситиме стати вражаюче чарівним, разюче симпатичним, убивчо компетентним і страшенно інтелігентним для того, щоб відіграти в репутації України те, що вже майже безповоротно втрачено.

Можна було б наповнювати нашу матрицю безліччю інших параметрів, пов’язаних із неминучою участю України в процесах глобалізації, але є ще одна проблема нового часу, на якій слід зупинитися особливо.

Виклики катастрофікації

Не всі чомусь замислюються над тим, що сьогодні кількість різноманітних жахів, які нам показує телебачення за одну вечірню програму новин, перевершує, скажімо, якийсь річний норматив років десять тому. Сьогодні протягом одного вечора ми можемо дізнатися про дві-три політичні кризи в різних країнах, про два-три військові зіткнення, про кілька терористичних актів, обов’язково про падіння літака, про сходження з рейок потяга, про отруєння річки хімічними викидами, плюс про бешкетування футбольних фанів. А в роках ще десь 80-х однієї будь-якої з цих подій вистачило б на тиждень, а то й місяць для пересудів, базікань і коментарів.

Здається, світ сказився, здибився на знак якогось незрозумілого протесту проти самого людства і вирішив-таки дістати його кризами, катастрофами, неприємностями.

Все це фахівці називають катастрофікацією світу. Причини цього явища досить очевидні. Є таке поняття в сопроматі — «утома бетону», тобто навіть надміцний бетон утомлюється і раптом руйнується від постійного тривалого навантаження й напруги. Таке враження, що схожу втому відчувають сьогодні практично всі системи та підсистеми світу і людства.

«Утомилися» політичні системи. Вони навіть у найрозвиненіших країнах уже не дають ради натиску проблем і починають на очах або розвалюватися або мутувати. Все це сьогодні називають «кризою демократії», «реставрацією фашизму й екстремізму» тощо.

«Утомилися» соціальні системи. Вони вочевидь не дають ради раптовому збільшенню дистанції між багатством і бідністю, між культурою та безкультур’ям, між різними етнічними, релігійними і цивілізаційними моделями життя часто в межах кордонів однієї держави.

«Утомилися» технологічні й інфраструктурні системи. Лавиноподібний сплеск навантаження на, скажімо, транспортні системи призводить до вже майже безперервних інцидентів, аварій і катастроф.

«Утомилися» екологічні системи. Природа вже не встигає переробляти, гасити і нейтралізувати щонайшкідливіші наслідки людської діяльності. Повені, паводки, землетруси, урагани інколи починають відбуватися навіть там, де їх зроду-віку не було.

Складається враження (і напрошуються такі логічні висновки), що всі ми, в широкому сенсі слова — як людство, континент і у вужчому розумінні слова — як держава, перебуваємо на порозі якоїсь обвальної катастрофікації. Це, до речі, колосальна причина того, що системи влади в країнах усього світу, швидше за все, еволюціонуватимуть у бік певної монократії, тобто безперервно зростатиме попит на структури, де лідери на себе братимуть персональну відповідальність, і, звісно, зростатиме попит на таких лідерів.

Зовсім не обов’язково, у світлі вищесказаного, що новий президент України скидатиметься на Сергія Шойгу і буде мотатися по країні в камуфляжі, безперервно то ліквідуючи наслідки аварії на шахтах, то зупиняючи паводки в Закарпатті, а то й розпускаючи парламент, який перешкоджає його швидкій реакції на виникнення нової непередбачуваної національної загрози.

Швидше, новий президент, не виключаючи вищезгаданих навичок, мусить усе ж таки бути таким собі інноватором, тобто тим справжнім лідером і в інтелектуальному плані теж, котрий зможе не просто реагувати на загрозливі події, а пропонувати зовсім нові інноваційні підходи із недопущення ситуацій, які несуть загрозу населенню та країні.

Новий лідер, можливо, розробить системну ж відповідь на виклики тим системам, про які йшлося вище. Напевно, це буде неймовірно складно. Складно тому, що президенти, лідери — це такі самі живі люди, і їм іноді, напевно, хочеться, як усім, випити, перекинутися в карти, розслабитися, попліткувати про своє оточення, полаяти опозицію, подбати про добробут своїх дітей та онуків. Але може статися, що час, який насувається на нас зі швидкістю кур’єрського поїзда, не дасть, даруйте за тавтологію, на це часу. Боюся, що новий президент буде позбавлений усіх цих простих життєвих радостей, зате, можливо, буде наділений такими чеснотами, як гранична концентрація, аскетизм, самовідданість і самовіддача.

Лев Толстой любив казати: «Не надо жить дробно…» Боюся, що для майбутніх лідерів країни минув час, коли можна було дозволити собі розкіш «жить дробно», захоплюючись своїми приватними інтересами, вирішуючи особисті проблеми близьких людей, потураючи власним пристрастям, образам і захопленням. Країну очікують виклики такої сили, що відповісти на них можна буде лише консолідованим спільним інтересом, спаяною спільною мотивацією, синергетикою об’єднаних цілей суспільства. Звідси правило: майбутній президент може бути більш-менш розумним, освіченим або компетентним, але він у жодному разі не може бути в усіх сенсах дріб’язковим.

Чи є в нас претендент такого гарту і для вирішення таких титанічних завдань? Я гадаю, шукати такого претендента треба не лише за особистими його претензіями, амбіціями і рисами, а й за такими непрямими, здавалося б, ознаками, як наявність у нього адекватної названим проблемам інтелектуальної команди.

Складність у тому, що в Україні, на мій погляд, не сформувалася, а точніше — не була затребувана інтелектуальна еліта як самодостатній і конкурентоспроможний стосовно інших еліт соціальний прошарок. Сегменти чи осколки цього прошарку існують і виживають поки що переважно в сервісному режимі.

Зокрема, деякі поки що інтелектуали обслуговують бюрократичну еліту, проте не змішуючись із різних причин із нею. Вони в принципі можуть відтворювати свої творчі потенції за рахунок того, що мають доступ до хабарів, підношень, певних привілеїв. Інші в принципі так само обслуговують іншу еліту — олігархічну — з тією лише відмінністю, що грають не на боці одержувача, а на боці носія хабарів. Та рано чи пізно ці люди втрачають навички справді інтелектуального, тобто заангажованого лише об’єктивною ситуацією, а не чиїмись суб’єктивними інтересами, аналізу дійсності та її проблем.

Сказане, звісно, не означає, що такі відомі інтелектуали, як кандидат наук Олександр Волков чи академік Володимир Литвин, не здатні до незаангажованого безстороннього і вільного польоту творчої думки. Та все ж мені більше віриться в розкутість творчого потенціалу таких людей, як, наприклад, Микола Михайлович Амосов, котрі на певному етапі уникнули спокуси повного і комфортного розчинення у владних чи комерційних елітах задля великого привілею справжніх учених ставити свою цікавість і пізнання вище за гроші і чуже завдання.

Тому для нового президента можливість вирішення найгостріших і найнебезпечніших викликів часу — це одночасно й проблема, з одного боку, формування ним інтелектуальної еліти як самодостатнього, самозабезпечуваного незалежного прошарку. З іншого — це проблема підвищення планки індивідуальних рис самого лідера. Оскільки наявність поруч із ним такого «високочолого» співтовариства вимагає від нього самого особливо високих неабияких особистих рис.

Виклики тимчасової ідентифікації

Вище я накреслив мало не нездійсненні вимоги, претензії до матричних рис майбутнього президента. Хоча їх здійсненність і нездійсненність великою мірою залежать від досить простої процедури — від того, стосовно якого часу вони, як тепер модно казати, позиціонують.

Пригадую, 1991 року, коли на повну силу вирувала вакханалія відмови партійної влади від власних привілеїв, коли цеківські розподільники терміново перепрофілювали в магазини і їдальні для ветеранів, а цеківські заміські дачі та пансіонати віддавали під дитячі притулки і будинки, — я потрапив у гості до одного по-справжньому мудрого єгеря. Він рішуче відмовився ліквідувати мисливські будиночки і лісові нички, призначені для вищого компартійного складу. Показуючи мені один такий будиночок, любовно зсередини обшитий хутром, з палицею, що стирчала з вікна, імітуючи ствол рушниці, аби від нього не відвикали олені, котрі тинялися поруч, він, пригадую, сказав: «Навіщо все це руйнувати? Однак до влади знову прийдуть люди з того часу. Вони ж не зможуть без полювань, держдач, закритих угідь, різних там блималок тощо».

І справді, прийшли до влади люди з того часу. Мляво лаючи колишню комуністичну владу, вони повністю відродили її ритуали і побутовий дизайн. Вони повністю скопіювали її стилістику, починаючи від оздоблення кабінетів, закінчуючи хамством у стосунках із підлеглими. Ці люди ніколи не зрозуміють, що неможливо стояти однією ногою в минулому, а другою — в майбутньому. Вони не читали Ейнштейна, тому не здогадуються, що час не лише безперервний, а й дискретний. Вони не розуміють, що попередня влада загинула саме тому, що намертво зрослася зі своїм часом, звичками, привілеями, способом сприйняття — «згори вниз» — актуальних проблем і тому повністю втратила можливість передбачення нових ситуацій і нових викликів.

Тому майбутній президент народиться з досить простого зусилля — із зусилля долучення себе до нового часу. Він муситиме подолати ностальгію за тими приємностями, якими буяв старий-теперішній час. Він має змиритися з тим, що його позаочі не називатимуть «тато» або «мама»; що від його рику не тремтітимуть навколишні; що він не буде вершителем і розпорядником конкретних доль; що він буде позбавлений права на багато особистих почуттів, наприклад, на помсту чи образу; що привілеї випливатимуть не з його бажань, а з посадових обов’язків та функцій. Ось тоді у нового лідера відкриється можливість зазирнути в майбутнє і побачити те, що для його попередника було закрите непроникною пеленою. Тоді й у нас, простих громадян, з’явиться шанс жити в XXI столітті не лише за календарем.

Кілька років тому один мій знайомий із президентської адміністрації видав дуже цікаву книгу. Його підлеглі, котрі написали йому текст, дали цій книзі чудову назву — «Вечно длящееся настоящее». Тоді мені, чесно кажучи, самому здавалося, що наше нинішнє триватиме вічно. Та, мабуть, чудес не буває. Майбутнє рано чи пізно приходить, — хоч як дивно, навіть у нашій країні. Воно вже нервово постукує пальцями (дивися початок)…

Цю статтю виконано в рамках системного проекту «ЮТА»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво