ЛІВИЙ МАРШ - Політика - dt.ua

ЛІВИЙ МАРШ

6 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 6 грудня-13 грудня

Закінчення. Початок у № 46 Угорські ліві та крайні ліві теж хотіли б повернутися в минуле. Та, як-то кажуть, фарш неможливо прокрутити назад...

Закінчення. Початок у № 46

Угорські ліві та крайні ліві теж хотіли б повернутися в минуле. Та, як-то кажуть, фарш неможливо прокрутити назад. Напевно, нескладно відняти власність у сотні-другої крупних банкірів і підприємців, хоча гроші та влада в їхніх руках зосереджені чималі, і опір буде відчайдушний. Складніше — заборонити займатися приватним бізнесом і продавати свою працю за гарні гроші. Тут уже доведеться зіштовхнутися з опором мільйонів.

Та розпочнемо по порядку. У травні 1988 р. на позачерговій конференції Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) повністю оновили керівництво. Яношу Кадару запропонували почесну посаду голови партії, фактично усунувши його від керівництва. То була велика перемога реформаторських сил у самій партії, але й вона не допомогла. Наступного року комуністів фактично усунули від влади, а в 1990 р. пройшли перші за 45 років вільні багатопартійні вибори. Потім УСРП розпалася. З неї вийшла Угорська соціалістична партія (УСП), яка тепер біля влади, і Угорська робітнича партія (УРП). Перша відразу ж заявила про свої соціал-демократичні позиції, друга — про марксистсько-ленінські.

Вибори 1990 р. проходили під гаслами антикомунізму, і УРП отримала ледь більше одного відсотка голосів, тоді як кандидати від УСП пройшли до парламенту й завоювали 23 мандати (із 386).

Та УРП продовжувала працювати й зміцнювати свій вплив. Їй допоміг закон про політичні партії. У ньому записано: партія, що набрала на виборах понад одного відсотка голосів, отримує з бюджету істотну дотацію на своє утримання і розвиток. І на виборах 1994 р. УРП отримала 3% голосів виборців, а навесні нинішнього року за неї проголосувало вже майже 4% виборців. Зрозуміло, дотації з бюджету з кожними виборами (відповідно до відсотка голосів) збільшувалися.

УРП — традиційна та консервативна, в її керівництві — чотири колишні члени політбюро УСРП. У партії 20 тисяч членів. В основному інтелігенція провінційних міст, люди похилого віку всіх станів, чимало колишніх кооператорів. Адже всі чотири уряди нової Угорщини проводили аграрну політику, яка обмежує інтереси селянина — колишнього кооператора. Адже кооперативи в соціалістичній Угорщині в корені відрізнялися від радянських колгоспів, були по-справжньому самостійними, не жили за вказівкою райкому, а самі вирішували, що сіяти, кого обрати головою. І коли реформаторські уряди стали боротися за індивідуальне фермерство (отже, проти колективного господарювання), кооператори побачили в комуністах силу, яка може їх захистити.

Лідером УРП є Дюла Тюрмер. Він, до речі, тривалі роки працював другим секретарем Посольства Угорщини в Москві. Цікаво, що у вересні 1982 р. на «прощальний коктейль» до рядового дипломата (Тюрмера переводили до міжнародного відділу ЦК УСРП) прийшов Михайло Горбачов, на той час член політбюро ЦК КПРС. Ця подія тривалий час «працювала на авторитет» Тюрмера, але потім, коли марксисти-ленінці стали звинувачувати Горбачова в зрадництві та ревізіонізмі, Тюрмеру довелося виступити зі статтею, де він категорично заперечував дружбу з Горбачовим, більш того, звинувачував його в зрадництві комунізму.

ХIХ з’їзд УРП, що відбувся у травні нинішнього року, прийняв нову програму. Партії приділяється роль єдиної захисниці інтересів робітничого класу: «У парламенті немає нікого іншого, хто може виступити проти антиробітничих законів, і тому УРП зобов’язана ввійти до парламенту. Це важливо для робітників і для їхніх профспілок».

Нині у друкарських виданнях УРП триває дискусія, щоб партія, яка стоїть на твердих позиціях марксизму-ленінізму, все-таки називалася не робітничою партією, а саме комуністичною.

Супротивниками угорських комуністів є угорські соціалісти. Вони перемогли на парламентських виборах 1998 р., перемогли й нинішнього. Це можна пояснити — успіхи соціалістів величезні. Сіль їхньої економічної політики — відкритість для іноземців і стимулювання приватного сектора. Приватизація проводилася інтенсивно, до того ж вона була грошовою і була джерелом поповнення скарбниці. Взагалі, хіба не дивовижно, що невеличка країна, яка вп’ятеро поступається Україні за чисельністю населення, отримала більше однієї третини всіх інвестицій, вкладених в економіку держав Східної Європи та колишнього Союзу? Отже, саме вона виявилася настільки привабливою для іноземного капіталу.

Соціалістам давно вдалося переконати суспільство в безповоротності європейського вибору Угорщини, і зараз усі їхні сили кинуті на пошук найменш болісного способу інтеграції у Велику Європу. Проблем багато, і небезпека для Угорщини (як і для інших кандидатів) полягає не в тому, що її не приймуть до Європейського Союзу, а в тому, щоб вона не виявилася там у становищі бідної родички. Спосіб уникнути цього — повноцінне економічне співробітництво країн Центральної та Східної Європи.

«Ми — за нову Європу, без УСРП, без РЕВ, без СРСР!» — це гасло угорських соціалістів. А філософ зі світовим ім’ям Єва Анчел писала: «Загальновідомо: рани, нанесені історією, гояться важко, і все-таки вони рубцюються швидше, ніж ті травми, які навіть несвідомо наносять суспільству політики, які затягують у минуле, ідеалізують його».

Для румунських лідерів минуле теж є наріжним каменем їхньої політики, а ставлення до нього визначає їхню стратегію і тактику. «З кожним кроком, коли ми йдемо від свого казарменого минулого, ми робимо стрибок уперед, а топтання на місці — це повернення до старого. Вперед, треба йти вперед!» — заявляє президент країни Іон Ілієску.

Минуле було важким. «Культ особистості» Чаушеску, який виник у 70-х роках, досяг свого піку 1983 р., коли його почали називати «генієм Карпат». Політична опозиція об’єдналася проти оголошеного ним 1988 р. плану знести 7000 сіл, а їхніх жителів переселити в 550 «агропромислових центрів», що складаються з житлових мікрорайонів і заводів. Шість опозиціонерів відправили Чаушеску відкритий лист, звинувативши його в порушеннях прав людини, насильстві над Конституцією та руйнації економіки. Президент відповів, що перебудова в горбачовському дусі не потрібна, і продовжував наполягати на своєму плані «систематизації». Багато бюджетних коштів і зарубіжних кредитів направлялися не на поліпшення економіки країни, а на палаци для самого Чаушеску. Відомо, що на гроші Світового банку (5 млрд. доларів) споруджений один із найбільших будинків у світі — палац Чаушеску в Бухаресті.

Нова Румунія розпочалася 22 грудня 1989 року, коли Чаушеску усунули. Влада перейшла до Фронту національного порятунку, який очолив І.Ілієску, колишній секретар Румунської комуністичної партії (РКП). У травні 1990 р. І.Ілієску став президентом, отримавши 85% голосів виборців. Та президент і його політичні союзники не змогли тоді втілити в життя програму реформ. І наступні посткомуністичні вибори в країні, що відбулися 1996 р., висунули на перше місце ліберально-демократичні партії, які об’єдналися навколо Еміля Константинеску. Проте надалі істотних змін в економіці не сталося, хід реформ не прискорився, а рівень життя впав. На нових виборах переконливу перемогу знову отримав І.Ілієску та його команда.

Сьогодні в румунському двопалатному парламенті є як партії лівого напряму (Партія соціал-демократів Румунії і Демократична партія), так і правого (партія «Велика Румунія» і Національно-ліберальна партія Румунії). Є також Демократичний союз угорців у Румунії і Партія національних меншин Румунії (представлені серби, цигани, німці, італійці, є і представник української діаспори — Степан Ткачук). У парламенті немає тільки комуністів, хоча вони завжди беруть участь у виборах і намагаються залучити на свій бік електорат.

На найлівішому політичному фланзі перебувають три партії — Соціалістична партія Румунії (СПР), Робітнича партія Румунії (РПР) і Румунська комуністична партія (РКП).

СПР постійно перебуває в опозиції до влади, але сповідує швидше соціал-демократичні ідеї. У будь-якому разі, бореться за вступ країни в НАТО, за інтеграцію в ЄС і підтримує президента країни з дуже багатьох питань.

РПР стоїть на марксистсько-ленінських позиціях. Вона спирається на робітничий клас, на людей, які або незадоволені своєю низькооплачуваною роботою, або зовсім не мають її. У РПР, попри нечисленність (5 тис. членів), великі міжнародні зв’язки, зокрема, із регіональними організаціями Компартії України в Чернівецькій, Івано-Франківській і Закарпатській областях.

Сьогодні в Бухаресті можна побачити величезні щити, на яких зображені прем’єр-міністр Румунії Адріан Настасе і генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон, які усміхаються. Країна стрімко рухається до Європи, а РКП, як і раніше, оглядається назад. «Ми, комуністи Румунії, рішуче виступаємо за відновлення Радянського Союзу в його старих кордонах, тому що тільки ця держава може протистояти США, — заявляє один із лідерів РКП Олександру Пантазі. — Наша партія давно звернула увагу на агресивні наміри США, спрямовані на розширення НАТО за рахунок прийняття в його члени колишніх соціалістичних країн із явною метою ізолювати Росію від інших країн, насамперед від сусідів. Під час бомбардувань Югославії, на знак солідарності з югославським народом, Румунська компартія виступила з заявою, в якій зазначалося, що ми готові взяти у свої руки політичну владу в Румунії. Румунія, як і Югославія, може ввійти до складу Союзу Росія — Білорусь. Дане рішення обговорювалося в усіх організаціях Компартії по всій території Румунії і було прийнято одноголосно».

У РКП 2 тисячі членів (дані збірника «Політичні партії Румунії», виданого 2001 р.). Довідка: 1988 року членами Румунської компартії були 3,77 млн. чоловік (6% населення).

На початку жовтня нинішнього року в Софії після важкої та тривалої хвороби помер 82-річний Мілко Балєв — колишній член політбюро Болгарської комуністичної партії (БКП) і «людина номер два» у партійній ієрархії після Тодора Живкова. Балєва в останню дорогу проводжали тисячі й тисячі болгар, вони несли прапори та транспаранти, на яких були написані відомі комуністичні гасла.

У сучасного болгарського суспільства ставлення до комуністичного минулого складне та далеко не однозначне. Приміром, болгари добре знають, що Живков звертався до Хрущова з проханням прийняти Болгарію в сім’ю радянських народів. Тим часом Живков, який відмінно розумів, що в жодний СРСР його не приймуть і боятися тут нічого, розрахував усе правильно: лояльність оцінили. Живков взагалі уник тієї поганої слави в пам’яті постсоціалістичних нащадків, яку залишили більшість його східноєвропейських колег. «У нас було все, що було в інших, — кажуть болгари, — тільки якось м’якше». Тут, звичайно, теж саджали, але ненадовго, і вже тим паче не розстрілювали. Всі ініціативи Москви акуратно підтримували, але самі вводити будь-куди танки не пропонували.

Коли повалилася Берлінська стіна, наступного дня радикально налаштоване угруповання в БКП поклало край 35-річному правлінню Т.Живкова. Та партію це не врятувало, і вона практично відразу перестала існувати. БКП позбавили матеріальної бази — власність конфіскували, приміщення відібрали. Партійний будинок у центрі Софії спалили, персонал розігнали. Чимало працівників були заарештовані. До речі, Болгарія — єдина з посткомуністичних країн, де прийнятий закон про визнання діяльності колишньої Компартії злочинною.

У цей самий час на політичну арену виходить Союз демократичних сил, що складався з 20 опозиційних партій і перетворився потім на Болгарську соціалістичну партію (БСП). Успіхи БСП очевидні — на трьох останніх виборах (президента, парламенту й місцевої влади) соціалісти перемогли, і їхній лідер Георгій Пирванов торік став президентом країни. Зараз у БСП 330 тис. членів.

Взагалі в Болгарії 150 політичних партій (в останніх виборах взяло участь 50 партій). Певне, така реакція суспільства на відсутність протягом тривалого часу плюралізму. І ще, мабуть, тому, що для реєстрації нової партії потрібні підписи лише 50 громадян.

Перші комуністичні групи стали створюватися вже 1991 р. За п’ять років у країні з’явилося 13 компартій, але жодна не мала депутатського мандата в парламенті, вони були розділені, нескоординовані, нечисленні й непривабливі. Багато які мали нерозумних або претензійних лідерів, яких підбурювали з усіх боків до взаємної ворожнечі, до розвитку лідероманії та амбіцій.

Зараз у країні вагомих компартій дві — Комуністична партія Болгарії (КПБ) і Болгарська комуністична партія «Георгій Дімітров» (БКП «Георгій Дімітров»).

КПБ виступає за «гнучке ставлення до приватної, общинної, державної та кооперативної власності», за входження Болгарії в Євросоюз, за перегляд деяких «сумнівних приватизаційних угод». Готуючись до парламентських виборів, КПБ ввійшла навесні минулого року в Коаліцію «За Болгарію». До речі, із метою залучення коштів у передвиборний фонд Компартія випустила спеціальні добродійні марки з зображенням Д.Благоєва, Г.Кіркова і Г.Дімітрова, що дало можливість зібрати значні кошти на агітацію. У результаті виборів Коаліція «За Болгарію» отримала 17% голосів і вперше за 12 років депутатом парламенту став комуніст — лідер КПБ Александр Паунов.

Комуністи різко критикують владу і цим завойовують симпатії населення. Ось один із виступів А.Паунова: «Ми, болгарські комуністи, добре розуміємо, що сьогодні, коли життя людей постійно погіршується, немає іншої альтернативи, крім повернення до цінностей соціалізму. Саме тому дедалі більше людей звертають свій погляд до комуністичних ідей. Можна стверджувати, що це — не ностальгія, навпаки — це порив до створення нового справедливого світу, без експлуатації та соціального гноблення. Завдяки цьому наша партія за рік збільшила свій склад утричі. І це за умов, коли, якщо ти комуніст, — ні для тебе, ні для твоїх дітей роботи немає. А це, між нами кажучи, найбільший страх».

БКП «Георгій Дімітров» нині налічує 60 тис. членів (у неї два роки тому влилася Болгарська об’єднана компартія). Лідером партії залишився Еміль Христов, а його заступником став Атанас Васильєв, колишній голова БОКП.

Комуністи об’єднуються. КПБ і БКП «Георгій Дімітров» нещодавно заявили, що найближчим часом утворять одну спільну компартію. Е.Христов у газеті «Работніческо дєло» так намітив завдання майбутнього об’єднання: «Нині, після зрадництва Горбачова та його компанії, після контрреволюційного перевороту в Болгарії, уже все розпродано, розграбовано, знищено. Офіційне безробіття близько 20%, але насправді воно вдвічі вище. Профспілками, які існують при соціалізмі, опанували зрадники. Болгарська соціалістична партія, яка претендує бути наступником БКП, остаточно порвала з пролетаріатом, зібрала навколо себе всяких ренегатів, і всі вони разом борються за прискорення приватизації загальнонародної власності та членство Болгарії в НАТО. Доведеться розпочинати наново. Ось чому всі болгарські комуністи хочуть зібратися в одну велику та потужну партію». Газети болгарських комуністів — «Работніческо дєло» і «Работнічеський вісник» — мають загальний тираж 240 тис. примірників. Погодьтеся, для країни з населенням у 9 млн. чоловік тираж більш ніж пристойний.

Якщо болгарські комуністи, на думку А.Паунова, «перебувають на підйомі й знайшли ту популярність, яка була в БКП до 1989 року», то югославські комуністи похвалитися своїми великими успіхами не можуть. Цьому є і пояснення, і причини.

З початку 80-х років Югославія, як і інші соціалістичні країни, неминуче занурювалася в економічну й соціально-політичну кризу. Інертність старої партійної верхівки не тільки не відповідала запитам суспільства, а й контрастувала з вируванням політичного життя в Польщі, Угорщині, СРСР. У Сербії, приміром, населення було невдоволене становищем республіки у Федерації. Примітно, що багато сербських «дисидентів», які стали згодом лідерами демократичного руху (включаючи і Воїслава Коштуніцу), розпочинали опозиційну діяльність із критики «антисербської» Конституції 1974 року. За цих умов Слободан Мілошевич виступив як провісник «антибюрократичної революції» і борець за «третю Югославію», в якій Сербія посяде належне їй перше місце. Все це й зробило його кумиром народу й незаперечним вождем.

1991 р. республіки Словенія і Хорватія прийняли рішення відокремитися від союзної Югославії. А наступного року Югославія розпалася ще на Македонію, Боснію та Герцеговину, а до складу Нової Югославії ввійшли Сербія та Чорногорія.

На початку 90-х нова партія Союз комуністів — Рух за Югославію (СК—РЮ) оголосила себе наступницею Союзу комуністів Югославії (СКЮ), захисницею територіальної цілісності країни та завоювань соціалізму. Лідер партії Мілко Ненадовіч казав 1995 р., що СК—РЮ налічує 20 тис. членів. Нині у ній 3 тис. членів.

У середині 90-х ліві сили Югославії стали об’єднуватися, і з 24 партій та рухів утворилася партія «Липень». Один із її лідерів так пояснив місце партії в суспільстві: «Праві цвітуть у темряві, а ліві — у липні. Хай живуть комуністичні квіти, які всім нам повинні прикрасити життя». Та вже через два роки інший лідер партії заявив: «Немає повернення ні в соціалізм, ні в капіталізм. І те й інше закінчило своє життя. Потрібно вибирати новий — третій шлях розвитку». Незабаром партія «Липень» влилася в Соціалістичну партію Сербії (СПС).

Серед лівих партій виділяються Партія трудящих Югославії (ПТЮ) і Партія демократичних лівих Югославії (ПДЛЮ), які визнають лише парламентську форму роботи й входять до Об’єднання європейських лівих.

Слід зазначити, що соціальна база лівих політичних партій у Югославії досить розмита, невизначена. Це й зрозуміло. Багатопартійна система потрапила в нестандартну ситуацію. Суспільство опинилося в міжнародній ізоляції, у стані між війною та миром. Різко впав рівень життя. Розшарування суспільства набуло потворних форм: при дуже бідній більшості населення виникла невеличка група тих, хто збагатився на війні. На цьому тлі активно запрацювала Нова комуністична партія Югославії (НКПЮ), що існує з 1997 р. У статуті зафіксовані принципи демократичного централізму, диктатури пролетаріату та обов’язковість роботи кожного комуніста в первинній організації.

Авторитет партії зростає. І насамперед тому, що в усіх республіках колишньої СФРЮ більшість населення до свого соціалістичного минулого ставиться терпимо. Може тому, що «тітовський соціалізм» не був «імпортованим» і в часи свого розквіту забезпечував своїм громадянам досить привабливий рівень і спосіб життя. Для середнього серба, чорногорця, хорвата, словена, македонця і боснійця ностальгічним «золотим століттям» є шістдесяті-сімдесяті роки. Вони сьогодні готові підтримувати партію та її лідера, які зуміли себе подати й бійцями за національну справу, і наступниками колишнього благополучного життя.

НКПЮ в жодній із республік колишньої Югославії не зареєстрована, вона не ставить перед собою завдання перемогти на виборах і ввійти до парламенту. Партія має свою пресу, де відстоює комуністичні догми. Ось один із виступів генсека партії Бранко Кітановича: «Наша партія не визнає розвалу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Ми діємо в усіх шести республіках Югославії... В усіх республіках постійно страйкують не менше 20% робітників, злидні та безробіття розпочалися відразу ж після того, як НАТО і США розірвали Югославію на шматки. Нашим народам не потрібна так звана допомога країн НАТО: це, так би мовити, вгамування спраги склянкою з отрутою. Нехай західні капіталісти заплатять нам борг за завданий збиток у 100 млрд. доларів... Мерзенно поводяться і профспілки. Їхнє керівництво підтримує й навіть вимагає прискорення курсу уряду на тотальну приватизацію державної, суспільної і кооперативної власності. Дійшло до того, що ведеться приватизація всіх 29 бєлградських кладовищ. Таким чином, профспілковий рух став одним із важелів маріонеткового уряду, приведеного до влади Сполученими Штатами 5 жовтня 2000 р. Ми не в усьому згодні з Мілошевичем і були проти його курсу на реставрацію капіталізму в Югославії, але ми категорично заперечуємо суд у Гаазі. США цим судом хочуть показати: так буде з кожним, хто наважиться чинити спротив експансії НАТО, тобто США. У такий спосіб вони намагаються злякати усіх, хто їх може не послухатися».

У своїй книжці «Прапор Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна нас поведе вперед!» Б.Кітанович розглядає деякі теоретичні питання становлення НКПЮ: «Це саме контрреволюціонери та реформатори внесли в соціалізм різну мерзенність на кшталт троцькізму, тітоїзму, хрущовизму й горбачовизму. Контрреволюція проголошувала, що нібито прагне повернути соціалістичні країни на шлях істинного марксизму-ленінізму, на шлях так званого «гуманного соціалізму», «соціалізму з людським обличчям». Однак вона відразу протиставляла Сталіна Леніну. Потім Леніна протиставляли Марксу та Енгельсу, з тим щоб, зрештою, і Маркс, і Енгельс, і Ленін, і Сталін проголошувалися злочинцями, сатанистами, утопістами. Результатом цього й стала контрреволюція в СРСР і в Східній Європі, а також тимчасова поразка соціалізму в цих країнах. Та ми відновимо соціалізм!.. Немає і не може бути соціалізму без домінування колективних форм власності — державної, суспільної та кооперативної. Немає і не може бути відновлення соціалізму без класової боротьби проти імперіалізму. На чолі цієї боротьби мають стояти комуністичні партії, тобто партії, які всю свою діяльність базують на творчому застосуванні й розробці марксизму-ленінізму. Немає і не може бути соціалізму без істинного пролетарського інтернаціоналізму. Свою боротьбу за возз’єднання Югославії ми зв’язуємо з боротьбою за соціалізм і комунізм. Ми хочемо об’єднати всі марксистсько-ленінські партії. Науковий соціалізм — єдина система, що відповідає інтересам величезної більшості народів світу. Відродження соціалізму в СРСР і в Східній Європі неможливе без творчої розробки, застосування та розвитку безсмертного вчення Маркса, Енгельса Леніна, Сталіна».

У Республіці Македонія 40 політичних партій, в основному правого й соціал-демократичного напряму, є дві партії, які виражають інтереси албанської етнічної меншості, і Союз циган Македонії. Комуністичної партії немає, але в Скоп’є виходить газета македонською мовою — орган НКПЮ (наклад 2 тис. примірників).

Першою югославською республікою, яка провела вільні вибори, 1990 р. стала Словенія, жителі якої проголосували за незалежність. Потім Словенія відокремилася від Югославії і прийняла нову Конституцію. Відтоді в країни є один лідер — Мілан Кучан (із 1971 р. також обіймав перший пост в республіці, правда, тоді він називався першим секретарем ЦК Союзу комуністів Словенії).

Нині Словенія сприймається в Європі як зразкова серед країн перехідного стану. Економічні та політичні реформи проходять швидше, ніж в інших, і з найменшими витратами. Для тих, хто вирвався із соціалістичних ланцюгів, хоч як би вони називалися — СРСР, Варшавський пакт чи РЕВ, — нині є два головних призи: бути прийнятими в Європейський Союз й у НАТО. Словенія має повне право отримати й перший приз, і другий.

М.Кучан в одному зі своїх виступів сказав: «Любляна з радістю пішла від Белграда, найменше за всіх постраждала від розвалу Югославії і найбільше за усіх придбала. Ніколи словени не приймуть комуністичні доктрини, засад для ідей Маркса—Леніна в нас уже немає і не буде».

На недавніх парламентських виборах у Боснії перемогу отримали націоналісти. У мусульмансько-хорватській федерації, яка входить до складу країни, перемогла мусульманська Партія демократичної дії (33%), у Хорватського демократичного союзу 19%, у Соціал-демократичної партії 15%. У Республіці Сербській (ще один суб’єкт Боснії) 27% отримала націоналістична Сербська демократична партія, а Партія незалежних соціал-демократів — 29%. Результати виборів відбивають найскладніші процеси, які мають місце в Республіці Боснія і Герцеговина. Населення в 3,4 млн. чоловік розділено на слов’ян-мусульман (боснійців) (44%), сербів (31%) і хорватів (17%) — звідси складнощі економічні, політичні, національні...

П’ять років тому про себе заявили дві крайні ліві партії — Комуністи Боснії та Сербська комуністична партія, але вони ще погано організовані й не мають серйозної матеріальної бази. Проте обидві ці партії дружно воюють із НКПЮ, яка «втручається у внутрішні справи суверенної партії і насаджує ленінізм насильно і ззовні».

Союз комуністів Хорватії (СКХ) до 1989 року входив до СКЮ і налічував 310 тисяч членів (це 16% від усього населення республіки). Навесні 1990 р. члени СКХ ввійшли в нові політичні утворення: Союз комуністів Хорватії — Партію демократичних перемін (СКХ—ПДП), Соціал-демократичну партію Хорватії (СДПХ), Соціал-демократичну унію Хорватії (СДУХ) і ряд інших невеличких лівих партій. Сьогодні жодна з них не будує свою роботу на марксистсько-ленінських принципах, не бореться за класову боротьбу й керівну роль у ній пролетаріату. Всі вони критично ставляться як до лібералізму, так і до наукового комунізму.

Трохи окремо стоїть Соціалістична робітнича партія Хорватії (СРПХ), заснована 1997 року. За неї на останніх парламентських виборах проголосували майже 19 тис. виборців, і її представники працюють у парламенті. Партія — вкрай ліва, захищає інтереси робітничого класу і перебуває в опозиції до влади, але водночас постійно критикує ортодоксальний марксизм, соціалістичне минуле Югославії.

Між усіма цими партіями немає значних ідеологічних розбіжностей, хоча в тактиці вони відрізняються одна від одної. Наприклад, СДПХ рішуче виступає за вступ Хорватії в НАТО, СРПХ проти цього, а СДУХ усіляко намагається не втручатися в цю проблему (один із лідерів Унії Бранко Хорват заявив: «НАТО — це мрія, міраж, який не впливає на життя простого трудівника. А йому потрібна робота, гарна зарплата та житло. І йому все одно — приймуть його країну в НАТО чи ні».

У країні також зареєстрована 1999 р. Комуністична партія Хорватії (КПХ), але вона на останніх парламентських виборах набрала 0,2% голосів виборців, і про неї не кажуть як про серйозну політичну силу.

Відродилася і Комуністична партія Албанії (КПА), яка веде роботу не тільки в самій Албанії, а й у Косово. Вона виступає проти албанського націоналізму, за дружбу із Сербією та її народом. Видаються дві газети, йде мовлення по радіо, у партії є телеканал. Крім того, КПА зараз зайнята проблемами тисяч і тисяч албанців, що відправилися на заробітки до Греції. Обидві ці компартії організували профспілку із захисту інтересів албанських найманих робітників у Греції.

До речі, Компартія України вже давно взаємодіє з компартіями Португалії, Італії, Іспанії та Греції зі створення профспілки українських найманих робітників у цих країнах. Адже мільйони українців працюють за кордоном. Лише в Португалії легально працюють 195 тисяч громадян України. А скільки нелегальних? Ці люди на чужині почуваються особливо незахищеними й працюють практично за їжу. Зараз українські комуністи готують регулярний випуск газети «Трудова Європа», адресований усім українцям, які працюють за кордоном. Верстатися газета буде в Києві, друкуватися в Греції, а потім поширюватися в європейських країнах.

Можна не сприймати ідеологічні постулати комуністів, іронізувати з приводу їхнього догматизму й сліпого наслідування марксизму-ленінізму, але ігнорувати цю політичну силу не можна. Історія вже неодноразово доводила недалекоглядність такої позиції. Комуністичний рух існує незалежно від того, подобається це комусь чи ні. У світі 186 компартій. Переважна частина їх стоїть на позиціях марксизму-ленінізму, майже 20 партій сповідають троцькізм і кілька партій є прибічниками маоїзму.

У комуністів, чи, як вони часто себе називають, «нових лівих», бувають і перемоги. Нещодавно новим президентом Бразилії став Луїс Інасіу Лула. Його успіх — подія безпрецедентна: уперше за всю історію демократичної Бразилії главою держави став лівий політик. Фідель Кастро виступив із заявою, в якій назвав Лулу «вірним і надійним другом і товаришем».

І все-таки час комуністів, епоха революцій, переворотів і повстань назавжди минули. Звичайно, скривджені владою й обділені привілеями були, є і будуть завжди. Та щось давно змінилося в душах людей. Фанатична віра в ідеали поступилася місцем здоровому глузду й здоровому егоїзму. «Навіть коли невдоволення розлите в суспільстві, то воно не пов’язано з бажанням насильницьких дій. Сучасна людина, яка живе в місті з опаленням і освітленням, не може бунтувати так, як на початку століття. Народ уже не підняти — йому є що втрачати», — гірко констатував у своїй книжці Т.Живков.

Так, нині вже всім зрозуміло, що соціалістичний експеримент призводить не до подолання, а до посилення соціально-економічної відсталості. Це правило діє скрізь: і в Європі, і в Азії, і в Латинській Америці. Якщо в чому і є розбіжності, то лише у швидкості відставання. Відносно успішно розвивалися лише Словенія та Хорватія — колишні югославські республіки, де елементи ринкової економіки, нехай і в обмеженому вигляді, втілювалися в життя найпослідовніше й давно.

Зрозуміло, повернення до радянського соціалізму вкрай небезпечне. І непереконливими здаються розмірковування про те, що нинішні комуністи зовсім не такі, як колись. І в тих, і в інших завжди переважав більшовицьке, руйнівне начало. Тому не виключено, що їхня перемога втягне країну в громадянську війну. Це буде для народу катастрофою. І безсумнівно, що у випадку перемоги комуністів на громадян країни очікує терор, організований зверху. Тут уже не йтиметься ні про жодні уроки історії.

Навіщо комуністам потрібна влада? Вони хочуть ділити власність, розпоряджатися нерухомістю, ставити печатки, хабарничати, торгувати, володіти підприємствами... Хочуть відіграти ситуацію, повернутися на 12—15 років назад, відновити НДР, ПНР, ЧССР і т.п., ввести тверді ціни, планування і безкоштовну працю, загнати народ у стійло, відключити інформацію, закрити кордони...

А може, треба просто заборонити компартії і назавжди покінчити з їхнім соціалізмом і комунізмом? Нізащо! Оскільки гоніння з боку влади (тим паче, якщо вона не дуже популярна) викували вже не одного народного героя. Жодний борець за демократію не входив в історію забороною будь-яких партій, тим паче тих, що мали парламентські мандати. Компартії існують у всіх демократичних державах, де для протидії зростання їх впливу використовують зовсім інші методи. Їх, як і інші партії, забороняють диктатори й тирани. Демократія ж сповідує священні принципи політичного плюралізму та захисту прав меншості, подобається комусь ця меншість чи ні.

Нині багато таких «нових лівих» партій, які не соромляться про всяк випадок виражати своє цілком лояльне ставлення до уряду — співробітництво з виконавчою владою іноді приносить такій партії суттєві політичні дивіденди. «Я вірю в комуністичні ідеали й водночас виступаю за ринок, за різноманітні форми власності», — каже один із керівників Соціалістичної партії Румунії. Представник Комуністичної партії Болгарії теж говорить: «Ринок у нас уже є, просто потрібно його зробити цивілізованим, додати йому соціалістичних рис». У цих партій немає чіткої програми. Вони називають себе лібералами-комуністами, але такого не буває. Пам’ятаєте у відомому анекдоті: «Моня, ти вже роби щось одне — або зніми хрестик, або одягни труси». У результаті всієї новомодної риторики лідерів «нових лівих» виникає сумне відчуття дефіциту ідей — саме в той момент, коли нові ідеї необхідні як повітря.

Лідери компартій люблять виступати з будь-якого приводу, знову жують і пережовують заяложені гасла. Буває, щоправда, вони не грішать індивідуальністю, але все одно представляють немов середньоарифметичні похідні ідеологем, що культивуються вічними орговиками, які задають тон у компартіях (цитати з виступів лідерів дивіться вище).

Комуністи хочуть повернути історію назад. Не можуть зрозуміти, не в змозі повірити, що їхню пісеньку відспівано, що вироки долі оскарженню не підлягають.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво