Літні бунтарі, або Приводний пас вітчизняного капіталу - Політика - dt.ua

Літні бунтарі, або Приводний пас вітчизняного капіталу

20 березня, 2009, 17:08 Роздрукувати Випуск №10, 20 березня-27 березня

Заплановані на 25 березня протестні акції Профспілки працівників вугільної промисловості (ППВП) перенесено на невизначений строк...

Заплановані на 25 березня протестні акції Профспілки працівників вугільної промисловості (ППВП) перенесено на невизначений строк. Наступного разу вугільні профспілки повернуться до питання про пікетування Кабміну через місяць. Таке в нашій незалежній історії бувало не раз — профспілки погрожували, ухвалювали резолюції, потім раптом заспокоювалися, «конструктивно опонували» владі. Зрозуміти логіку таких трансформацій настрою неможливо без того, щоб не зачепити тему деякої невідповідності декларованих і реальних спонукальних мотивів профспілкових виступів. Поки керівництво ППВП стежить за розвитком ситуації, ми нагадаємо нашим читачам основні віхи історії вітчизняних профспілок, які, по суті, так і не стали захисниками прав робітників.

…За радянських часів казали, що профспілки — це «приводний пас від Комуністичної партії до трудящих». Відтоді було зроблено чимало спроб звільнити профспілковий рух від цієї ролі, створити справді незалежну структуру для захисту прав найманих працівників. Сьогодні ми можемо констатувати, що ці спроби провалилися. Профспілки так і залишилися здебільшого приводним пасом. За час незалежності з’явилося багато нових облич, але система залишилася непорушною. Але від чого й до чого веде цей «приводний пас»? Хто ці таємничі ляльководи, з волі яких на Київ висуваються колони робітників, ведені профспілковими лідерами? Що рухає тими, хто рухає цими трударями, як шаховими фігурами на дошці?

Тут потрібно зробити невеличкий історичний відступ. Роль і місце радянських профспілок було визначено ще на початку 30-х років минулого століття. Так, 1933-го під грифом «цілком таємно» було видано інструкцію НКВС, яка регламентувала коло обов’язків і повноважень профспілкових організацій. Трохи пізніше профспілки взагалі були включені до складу Народного комісаріату із соціальних питань. Замість контролювати дотримання прав найманих працівників у сфері охорони праці, заробітної плати тощо, профспілки «за завданням партії та уряду» займалися всілякими дурницями: організацією відпочинку та оздоровлення трудящих, культмасовою та агітаційною роботою.

Простіше кажучи, профкоми роздавали путівки і квитки в театри, збирали суботники й малювали стіннівки, витрачаючи на це кошти, зібрані як внески соціального страхування.

Наприкінці 80-х, за часів жорсткого дефіциту і «купонної системи», профспілкам передали функції розподілу товарів народного споживання, що їх постачали на підприємства. Роль розподілювача благ профспілкам, слід гадати, дуже подобалася, адже в радянській країні добре жити було передусім тим, хто займався не виробництвом, а контролем або роздачею. Тому не дивно, що, коли на Донбасі влітку 1989 року почалися стихійні страйки, більшість профспілкових лідерів їх не підтримали. Одначе ті, хто зумів «осідлати» протестну хвилю, не прогадали. Наприклад, тодішній голова страйкому в Красному Лучі Віктор Турманов і профспілковий активіст із Красноармійська Михайло Волинець, які нині є профспілковими лідерами всеукраїнського масштабу.

Михайло Горбачов підтримав вимоги страйкуючих гірників. А тим часом список цих вимог викликає безліч запитань. Так, одним із пунктів угоди між генсеком, головою Радміну Миколою Рижковим і Донецьким страйковим комітетом стала згода керівників СРСР «надавати на вимогу трудових колективів повну економічну та юридичну самостійність шахтам». Наслідки цього рішення давалися взнаки ще довго...

Попри поступки влади, протести тривали. Чому, як і кому вперше спало на думку створити нові, незалежні профспілки, неясно до цього часу. Опоненти звинувачують нинішню Конфедерацію вільних профспілок у тому, що незалежні профспілки були явно «грантовим» проектом, підтримуваним із-за кордону. Самі активісти, котрі стояли біля витоків незалежних профспілок, момент «зачаття» нової профспілкової структури коментують скупо. «Всі обрані 1989 року лідери виявилися такими ж, а може й гіршими, за тих, хто був до них. І в частині споживання, і в частині витрачання коштів, і в частині використання бюджетів. Необхідно було зламати саму систему. Люди почали говорити про створення нових, незалежних профспілок» — так описав зародження ідеї перший заступник голови Незалежної профспілки гірників України Анатолій Акімочкін.

У жовтні 1990 року в Донецьку пройшов перший з’їзд Незалежної профспілки гірників СРСР. Несподівано для багатьох активісти новонародженої організації почали висувати політичні вимоги, раніше висунуті страйкомами, — ліквідувати парткоми на підприємствах, відправити у відставку уряд та усунути КПРС від участі в господарських і державних структурах. Нардеп-комуніст Любов Федоренко пізніше цитувала одного з активістів донецького страйкому: «День 11 липня (1990 року. — Авт.) є поворотним моментом у шахтарському русі. Він знаменує перехід від економічних вимог до політичної боротьби. Зараз очевидно, що тільки на цьому шляху робітничий клас може домогтися поліпшення свого становища».

Після з’їзду ініціативна група з двадцяти делегатів виїжджає до Москви, а в самому Донбасі починається створення первинних організацій НПГ СРСР. Серед активних учасників цього процесу помічені Олександр Мріль, який потім стане першим головою НПГУ, і Михайло Волинець.

4 липня 1991 року в Димитрові (Донецька область) на зборах делегатів від первинних осередків було ухвалено рішення про створення республіканської незалежної профспілки. Там же ухвалили рішення про створення НПГУ. Одночасно із цим у квітні 1991-го відбулося переформатування традиційної профспілкової структури, відомої сьогодні як Профспілка працівників вугільної промисловості (ППВП). Її главою став Костянтин Фесенко, один з активістів страйкомів.

Тим часом у НПГ СРСР стався перший серйозний фінансовий скандал, до якого виявилися причетні гірняцькі лідери Донбасу Олександр Мріль і Павло Шушпанов. Перший вимагав від керівництва незалежної профспілки розірвати угоду з об’єднанням «Зовнішеконом­кооперація», оскільки «кооператори намагаються відмивати гроші під дахом профспілок». Але його не підтримала саме донбаська делегація. Павло Шушпанов, котрий очолив виконавче бюро НПГ СРСР, був звинувачений у недостачі профспілкової каси на суму 191,7 тис. руб., а також у тому, що приймав, але не доносив до загального казана валютні пожертвування від іноземних профспілок.

Втім, НПГ СРСР так і не відбулася, оскільки за час підготовки першого з’їзду перестав існувати сам Союз. За підсумками установчого з’їзду народилася Міжнародна незалежна профспілка гірників, котра об’єднала шахтарів України, Росії, Білорусі та Казахстану.

У лютому 1992 року в Макіївці пройшов перший з’їзд Незалежної профспілки гірників України. Олександр Мріль став першим її головою. Того ж року Федерацію профспілок, на яку перетворився колишній Укррадпроф, очолив Олександр Стоян. А економіка регіону вперше зіткнулася з реаліями нового часу — шахта імені Засядька стала орендним підприємством (ось тут і спрацював горбачовський пункт про «самостійність»), було створено перший масштабний бізнес-проект «донецьких» — корпорацію «Дон», а на кінець року в Донецьку сталися два перші замовні вбивства бізнесменів... Чому ми пов’язуємо ці події, пояснимо далі.

Влітку 1993 року шахтарі вийшли на Жовтневу площу в Донецьку. Під час цих подій широкій громадськості стали відомі імена Юхима Звягільського і Михайла Крилова, «червоного директора» і «страйкомівця». Ріднить цих людей одне: і той, і той після страйків 1993 року успішно стартували на політичній ниві, але кар’єра в політиці в обох не склалася... Точніше, був і третій відомий учасник шахтарських акцій — Микола Волинко, котрий у той час очолював Донецьку міську організацію НПГУ, а потім намагався виступити із сольним проектом під назвою «Незалежна профспілка гірників Донбасу».

7 червня 1993 року стихійно застрайкувала шахта імені Засядька, яка до того ж мала репутацію «штрейкбрехерської». Міська НПГ ухвалила рішення підтримати страйк. У розповсюджених профспілкою листівках були сформульовані дев’ять пунктів вимог до влади, у тому числі — «відставка Верховної Ради, оскільки нині існуюча не є волевиявником народу».

Надвечір першого дня страйку перед мітингуючими шахтарями вперше з’являється Юхим Звягільський, у той час мер Донецька. «Позиція Звягільського — створення іміджу «свого». Він стає на бік страйкарів, демонстративно заявляє про підтримку їхніх вимог. Водночас це якесь батьківське повчання, звернення до шахтарів: «Ви ж професіонали», до Крилова звертається на ім’я і підкреслено м’яко: «Міша»... Він якось непомітно став центром уваги і перехопив ініціативу, м’яко, але наполегливо радячи представникам страйкарів, що саме потрібно вимагати і на що погоджуватися» — так описує у своїй книжці «Ночное домино на Октябрьской площади» поведінку одного з донецьких політичних «важковаговиків» московський соціолог Вадим Борисов.

У виступах промовців на цих мітингах уперше лунає вимога про регіональну самостійність, відтоді ця сепаратистська ідея знаходить багато прибічників у Донецьку. До страйку приєдналися ще кілька підприємств — ДМЗ, завод «Точмаш» та ін.

ППВП, зазначимо, практично не брала участі в цих подіях. Лише 11 червня, коли Звягільський і Пинзеник уже повним ходом вели переговори, голова Профспілки працівників вугільної промисловості Костянтин Фесенко оголосив «передстрайковий стан».

Результати літніх страйків 1993 року всі пам’ятають — Юхим Звягільський виявився в уряді спочатку першим віце-прем’єром, потім в.о. глави Кабміну. А наступного, 1994 року, проходять дострокові вибори. Відтоді взаємозв’язок між профспілковими виступами та черговим переділом сфер впливу у владі чи бізнесі між регіональними кланами стає тенденцією, якої не можна не помітити. Тоді, образно висловлюючись, Звягільський із допомогою робітничих страйків став політичним убивцею Кравчука і Кучми, але закінчилося це для нього плачевно — кількома кримінальними справами, відставкою та трирічною добровільною ізоляцією в Ізраїлі.

Після виборів 1994 року у профспілковому русі відбувається своє «перезавантаження». Незалежні профспілки, крім шахтарів, поповнилися представниками ще кількох галузей і створили організацію під назвою «Вільні профспілки України», котру очолив лідер НПГУ Олександр Мріль. Однак у той самий час стався бунт на кораблі: до керівництва в самій НПГУ прийшов Михайло Волинець, і гірники вийшли з об’єднання Мріля. Тоді ж таки лідером ППВП став Віктор Держак.

Потім була «рейкова війна» 1996 року — ледь не єдиний випадок спільного виступу вугільних профспілок. Третього липня гірники Донбасу перекрили дві автомагістралі, а павлоградські шахтарі сіли на рейки. Багато хто звинувачував в організації цих страйків тодішнього прем’єра Павла Лазаренка, котрий нібито намагався таким чином отримати легітимні підстави для кадрових перестановок із метою усунення від керівних посад «донецьких». Коли масові акції протесту почали набирати обертів, з’явилися перші повідомлення про те, що гроші на виплату боргів із зарплати насправді є, але уряд забороняє їх видавати. Про це одночасно заявили «страйкомівець» Михайло Крилов і тодішній гендиректор об’єднання «Донецьквугілля» Олександр Хохотва, який нині обіймає посаду віце-губернатора Донецької області. Урядова телеграма з дозволом виплачувати борги із зарплати надійшла тільки 16 липня, одночасно із прибуттям до Донецька Лазаренка, котрий звинуватив у затримках виплат місцевих керівників. Тоді свої посади втратили начальники СБУ та УМВС Донецької області, ряд директорів підприємств. Михайла Крилова було заарештовано і засуджено до двох років позбавлення волі за організацію масових заворушень, але амністовано прямо в залі суду. Трохи згодом злетів Володимир Щербань, а Євгена Щербаня розстріляли в донецькому аеропорту. Лазаренків донецький бліцкриг завершився нищівною поразкою «хазяїв Донбасу».

Саме на такому трактуванні подій наполягають дослідники історії профспілкового руху. Репресії проти «страйкомівців» були жорстокими і негайними. За загадкових обставин повісився в тюремній камері активіст НПГУ Михайло Скринський із Краснодона, також опинилися за ґратами Віктор Грек і Олег Циммер. «Уряд таким чином холоднокровно довів ситуацію до точки кипіння, а потім переклав усю провину на директорат, шахтарських лідерів та обласне керівництво... Губернатора змінили, Крилов і інші шахтарські лідери сіли у в’язницю, а робітничий рух, який висів дамокловим мечем над чиновниками всі роки існування незалежної України, було деморалізовано й обезголовлено», — зазначає кандидат історичних наук Сніжана Кузьміна.

Наступ на профспілки продовжився й у законодавчому полі. В новій українській Конституції була відсутня «радянська» стаття, котра надає «офіційним» профспілкам право прямої законодавчої ініціативи. «Сьогодні замість цього є тристороння угода між Кабінетом міністрів, роботодавцями і профспілками. Там прописано, що профспілки мають право подавати свої пропозиції в тому, що стосується законів. Без профспілок сьогодні не можна вирішувати такі питання, як підвищення тарифів на електроенергію, газ та інше. Але права прямої законодавчої ініціативи справді позбавили... Це погано, звісно, але треба розуміти, що тепер його ніколи не повернуть», — пояснив голова ЦК ППВП Віктор Турманов.

Наступного року заводієм в акціях протесту гірників стала саме ППВП. Після зустрічі з Леонідом Кучмою 12 травня 1997 року профспілки вичікували трохи більше місяця, а потім рушили на Київ, звинувативши Кабмін у невиконанні доручень президента про погашення боргів із зарплати. Наприкінці червня тисячні колони гірників заповнили столицю. Результати цих виступів — відставка прем’єра і знаменита «справа Лазаренка». Невдовзі після цього глава Незалежної профспілки гірників Донбасу Микола Волинко (член партії «Громада», це треба враховувати) звинуватив ППВП у замовному характері акції. У ЗМІ він заявив, що Віктор Держак отримав за організацію пікетів 2 млн. грн.

Наступний 1998 рік також не обійшовся без чергової битви в затяжній війні «дніпропетровських» і «донецьких». Причому лідери профспілок дедалі менше приховують свою заангажованість. Заборгованість із заробітної плати накопичувалася впродовж десяти місяців, перш ніж НПГУ ухвалила рішення про проведення всеукраїнського безстрокового страйку. Профспілка працівників вугільної промисловості вперше відкрито відмовилася підтримати своїх візаві, мотивувавши це тим, що «в обстановці зміни політичної влади запланований страйк залишиться непоміченим і не принесе результатів». Як відомо, не порушуючи традицій, улітку 1998 року шахтарі Павлограда під прапорами НПГУ пішки рушили на Київ. Їхні візаві з ППВП зрештою приєднуються до страйкарів.

Водночас лідер ППВП та його заступник Микола Підгорний за правильне розуміння політичної ситуації отримали крісла в Мінвуглепромі. Держак очолив новостворену держкомпанію «Вугілля України» — дітище свіжоспеченого міністра Сергія Тулуба, Підгорний став одним із його заступників. Їхні опоненти завершують організаційну перебудову — Михайло Волинець стає на чолі Конфедерації вільних профспілок України. У ППВП замість Держака біля керма стає Віктор Турманов.

2001 року по профспілках завдають по-справжньому нищівного удару: фонд соціального страхування відходить під контроль держави. «Усі фонди соцстраху сьогодні у профспілок відібрано. Я не хочу нікого звинувачувати, хоча й себе зараховую у тому числі до винуватців, але ми просто не побилися жорстко, коли це питання вирішувалося. Треба було виводити людей, пояснювати людям, навіщо ми їх виводимо», — згадує тепер глава ППВП Віктор Турманов. Крім того, таємничим чином «розчиняється» все, що перебувало у власності Федерації профспілок, — оздоровниці, офіси, санаторії... Приміром, у Донецьку на місці колишнього будинку Облрадпрофу тепер гордо височіє готель «Централь». А Віктор Турманов скаржиться, що у гірників залишився тільки санаторій «Шахтар» у Трускавці, і зараз вирішується питання, щоб повернути вуглярам хоч якусь оздоровницю в Криму.

У новому столітті профспілкові лідери не проти мати партквитки. 2001 рік стає роком офіційного «шлюбу» НПГУ і Юлії Тимошенко. Лідерку «Батьківщини», стверджують у незалежній профспілці, полюбили за конкретику. «На нашому профспілковому з’їзді були представники інших політичних сил, але більше ніхто не пропонував. Були й комуністи. Це була єдина політична сила, котра зробила конкретну й виразну пропозицію», — сказав Анатолій Акімочкін. «Конкретна й виразна» пропозиція Тимошенко звучала так: три місця в списку, лідеру (Волинцю) — з гарантією.

2002 року депутатські мандати стають невід’ємним атрибутом профспілкових лідерів. Олександр Стоян, який очолював Федерацію профспілок України, стає «регіоналом» транзитом через «Нашу Україну». Глава Донецького обкому профспілок, котрий згодом посів місце Стояна, Василь Хара одночасно з ним переходить у «Регіони України».

На цьому історія українських профспілок, можна сказати, безславно закінчилася. Остаточно «приватизацію» профоб’єднань було закріплено 2006 року, коли вибори до парламенту стали проводити за партійними списками. Злиття роботодавців і керівництва профспілок в одну структуру офіційно оформлено й закріплено спільністю партквитків. Не випадково всі ветерани профспілкового руху, з якими вдалося поспілкуватися нашим кореспондентам, обривають свої спогади на цьому моменті. «Ми повинні були б попрацювати ще як мінімум три скликання за змішаною системою. Сьогодні ті партії, котрі перебувають у парламенті, ніколи не повернуть мажоритарної системи», — заявив, розмірковуючи про причини ненародження профспілок як суспільно-політичної сили, Віктор Турманов.

Ми вже писали про очевидне політичне підгрунтя профспілкових акцій протесту у грудні 2008 року. Мітинги та пікети 2006-го, відверто «проянуковичівські» конференції в трудових колективах донбаських підприємств улітку 2004-го — наочні докази того, що основні політичні групи тепер мають, окрім основної структури, дві додаткові опції: молодіжне крило (громадська організація) і «пролетарське» (профспілка). Щоб відповісти на запитання, чи позитивним є факт політизації профспілок, потрібна всього дрібничка — трохи «почистити» партії від впливу великого капіталу і змусити їх сформувати бодай якусь ідеологію, а не приманювати електорат обличчями і гаслами.

Автор висловлює подяку кандидату історичних наук Сніжані Кузьміній за допомогу в підготовці матеріалу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво