Лист другові про пенсії - Політика - dt.ua

Лист другові про пенсії

9 вересня, 2011, 14:15 Роздрукувати Випуск №32, 9 вересня-16 вересня

Відтепер пенсія стала такою ж розкішшю для простих людей, як Межигір’я Януковича.

«Если завтра умру,

То такова уж судьба.

Я хочу от жизни
намного меньше,

Чем мой ужасный мотор».

Брижит Бардо.
«Харлей Девидсон», 1967

Шановна редакціє!

Цього вівторка регіонали, литвинівці та «тушки» остаточно затвердили пенсійний закон, із чим усіх і вітаю. Відтепер пенсія стала такою ж розкішшю для простих людей, як Межигір’я Януковича. Пам’ятаєте, кілька місяців тому я пообіцяв Вам накидати статтю про пенсії — просту й зрозумілу? Запропонувати щось замість потворної «реформи» влади. Тисячу вибачень, але тоді погарячкував — зашкалювали емоції після попереднього голосування. Звісно, я міг би нашвидкуруч придумати симпатичний популістський проект і розбити вщент наміри злочинної влади. Але швидкість стала б антонімом якості. До того ж — ось яка халепа: читачі DT.UA розумні. Та лихо не без добра — літня відпустка подарувала час для аналізу пенсійних систем світу. Це важливо, адже правовий вакуум після розпаду СРСР змусив українську владу попросту списувати закони інших країн. До речі, наша пенсійна система — теж дивна компіляція старих радянських правил, розмішаних ідеями лівих партій ФРН, модних наприкінці 90-х (це окрема й дуже цікава історія). Якщо тема пенсій Вам досі цікава, то спростімо завдання — опублікуйте лист моєму другові. Ледь не забув, до чого тут Бардо в епіграфі — розповім потім.

Лист другові

Я в цілковитій розгубленості. Ми ж домовилися, що підготую меню пенсійної реформи, а потім її детально обговоримо. До речі, завдання було не з легких, потрібно було оновити знання про демографію та соціологію. Адже ти знаєш, що останні роки я був зайнятий суто фіскальною політикою та питаннями міжнародної торгівлі.

Нарешті доповідь була готова, але тут тебе кинули у в’язницю. Тепер, судячи із зухвалості влади, ти зможеш прочитати мою доповідь тільки в разі, якщо тюремники застелять нею камерну лаву (правда ж, якийсь сюрреалізм, Герцен і декабристи розливу XXI століття?).

Може, несвоєчасно давати пенсійні поради, нехай ця влада отримає контрольний осиковий кілок? Так ні ж, вона й нині стовбурчиться осиковими кілками як їжачок під час парування. Вона очманіла від уседозволеності, у неї щеплення від суспільства. Загалом, мусимо поквапитися вбити потворну пенсійну «реформу» Януковича. Як мінімум.

Влада може дозволяти «художества» з різних приводів, але ніколи не повинна погіршувати життя дітей і старих. Це — табу. Пору­шую­чи його, влада ставить під сумнів саме майбутнє суспільства, як це сталося в країнах Північної Аф­ри­ки та Близького Сходу. Чи й поготів існування країни, як вийшло в Судані, що розпався. Знаєш, це як в опорі матеріалів, де непоясненне руйнування системи стандартно списується на втому металу.

Та ось яка халепа: моя доповідь була розрахована на твій математичний склад розуму, а отже, повна графіків і формул — жодна газета такого формату не стерпить. Тому я омину розрахунки й просто розповім про правильну (як на мене) філософію пенсійного страхування. Ми поговоримо про мотивації для людей відкладати гроші на старість, про зв’язок примусового та добровільного страхування, про обчислення пенсійного внеску та розміру пенсії і про те, як змусити олігархів опікуватися попереднім поколінням. Почитай, що вийшло в скороченому варіанті. Поїхали.

Головне пенсійне запитання

Воно просте: як зробити життя пенсіонерів безбідним та соціально спокійним? Іншими словами — як дати можливість людині на схилі літ облаштувати своє благополуччя, не озираючись на подачки політиків чи достаток своїх дітей?

Для відповіді на головне пенсійне запитання згадаємо математичний (або жіночий) жарт: перш ніж узяти інтеграл, не зайво продиференціювати. Тому розгляньмо спочатку кілька дискретних питань.

Дискретні пенсійні питання

Нас змушують страхуватися примусово. Пояснюють, що така суть солідарної системи, де нинішні працівники платять за колишніх. У теорії правильно — зв’язок поколінь і таке інше.

Ти можеш заперечити: а персональні конструкції, вигадані владою для себе ж? Уявімо неможливе — коли президенту та олігарху (вибачте за тавтологію) пенсію нараховуватимуть за правилами, вста­новленими для шахтаря чи вчителя. І що? Все одно людям уріжуть зарплату більше ніж на третину, така вартість пенсійного податку.

Головна проблема в тому, що в людей не питають, як вони хочуть облаштувати решту життя. Адже існує дрібна відмінність між тим, хто вирішив на пенсії прийняти чернечу схиму, і тим, хто поїде в навколосвітню подорож, чи не так?

Тому для нас важливо відійти від примушування людей і знайти мотивації, достатні для відкладання грошей на старість. Для цього потрібно відповісти на такі запитання:

1. Навіщо взагалі придумали пенсійне страхування?

2. Як страхувати пенсійний ризик: примусово, добровільно чи в змішаній формі?

3. Як обчислити розмір пенсійного внеску?

4. Куди зараховувати пенсійні внески, чи є гарантія їх збереження?

5. Хто повинен або може бути застрахований, і чи завжди застрахована особа — це одержувач пенсії?

6. Чи потрібно пов’язувати розмір пенсії з віком виходу на пенсію?

7. Як забезпечити рівень життя сьогоднішніх пенсіонерів, якщо скасувати примусове пенсійне страхування?

8. Якою є база для обчислення примусового пенсійного внеску: всі доходи, виплачувані (нараховувані) на користь фізичної особи чи тільки заробітна плата найнятого працівника? Чи є базою для обчислення примусового пенсійного внеску пасивні доходи?

9. Чи потрібні персональні пенсії? Якщо так, то для кого?

Перш ніж відповісти на поставлені запитання, дозволь трохи історії.

Трохи історії. Яцек Куронь

У середині дев’яностих я зуст­рівся з Яцеком Куронем у милому се­лі під Берліном. Ми розмірковували про майбутнє наших країн, пи­ли молоде вино і багато курили. Ку­ронь був не тільки видатним лідером антикомуністичного руху Поль­щі, але де-факто створив економічну платформу польської Со­лідарності. Попри багато років в’язниці, його розум був відточений, а ідеї — сучасні. Мене вразило, що, відкинувши тридцятирічну різницю у віці, він жваво підхоплював мої недолугі економічні фантазії й розкладав по поличках. Здавалося, говорили на рівних. Тепер-то я розумію, що Куронь знав сентенцію Уайльда: «Я недос­татньо молодий, щоб знати все». Багато років по то­му я запитав у Бальцеровича, що він думає про Куроня. «Надто був соціальний», — приблизно так і досить сухо відповів знаменитий поляк.

Мій друже, ти можеш мене перервати, до чого цей історичний екскурс? Відповідь проста. Куронь вважав, що обов’язкове страхування людей необхідне, адже інтереси суспільства мають бути апріорі солідарними. Але розмір пенсій та інших соціальних виплат повинен залежати виключно від внеску, інакше ми повернемося до комуністичної зрівнялівки, переконував Ку­ронь. Іншими словами, в кожного має бути особистий пенсійний рахунок, де накопичення є приватною власністю пенсіонера, не зникають після смерті і можуть передаватися в спадщину. «А що ж робити із сьогоднішніми пенсіонерами чи ти­ми, кому до пенсії залишилося ма­ло?» — допитувався я. Є три шля­хи, була відповідь. Перший — позичити гроші особистих пенсійних рахунків під відсоток, що перевищує інфляцію. Другий, більш політично витратний, — запровадити податок солідарності з пенсіонерами на наддоходи. Третій — попрос­ту фінансувати витрати солідарного пенсійного фонду за рахунок платників податків з бюджету. Мож­ливі комбінації.

До речі, перед самою смертю Куронь признався: «Я думав, що капіталізм може реформувати сам себе й все необхідне, наприклад самоврядування робітників. Поди­віться ж, що нині відбувається в Польщі, — ось доказ моєї сліпоти».

Єгор Гайдар

Після нашої берлінської зуст­річі з Куронем минуло багато років. Куронь помер. Несподівано помер його економічний антагоніст і мій хороший товариш Єгор Гайдар, який стандартно ратував за приватне пенсійне страхування.

До речі, наприкінці правління Єльцина, коли контакти між українськими та російськими економістами ще не обмежувалися протокольним розшаркуванням, ми з Гайдаром і його сином Петром парилися в сільській лазні під Киє­вом. Пороли нісенітниці та віниками один одного.

Потім, за чаєм зі звіробою, Єгор раптом признався, що не бачить сенсу роботи, адже всі пропозиції йдуть у пісок. Що, невже подумуєш про пенсію, запитав я, почекай, стане краще. Ага, і веселіше, сумно підхопив Гайдар, не знаю, як в Ук­раїні, але я погано уявляю, як у Москві утримувати родину. Адже чесних приватних пенсійних фондів немає, страхові компанії небезпечні — немає гарантування внесків, як у банків, а останні дають відсоток за вкладом, нижчий, ніж інфляція. Звичай­но, можна відкрити пенсійний рахунок за кордоном, але це якось нечесно стосовно інших російських пенсіонерів (Sic!), та й закон порушиш. От-от, продовжував я іронізувати, тоді повернемося до ідеї солідарного пенсійного фонду. У жодному разі, різко заперечив Гайдар, немає огиднішого способу відбирати доходи в людей. Тобі все життя недоплачують зарплату, а наприкінці історії отримаєш мізерну пенсію, встановлену за правилами чергової влади мільярдерів. Словом, не запитуй далі, краще зіг­рай у шахи з Петром, у нього розряд…

Ще економісти

Розумієш, мій друже, якщо вже два явні антиподи — солідарист Куронь і ліберал Гайдар — в унісон ратували за персоніфікацію пенсійних рахунків, то потрібно припинити штопати застарілу солідарну систему. Відмовмося від соціальних штампів минулого століття і згадаймо слова Канта про те, що смерть догми породжує реальність.

Знайшов собі «економічних гуру», скривляться опоненти. Доб­ре, якщо вам не подобаються Куронь чи Гайдар, то нагадаю, що практично всі економічні роботи, які отримали нобелівський приз за минулі 20 років, так чи інакше стосувалися соціального благополуччя людей. Зокрема, раджу почитати «Еконо­міку державного сектора» Джозефа Стігліца. Там ви поба­чите, що найбільший розділ присвячено саме соціальним страхуванням. У 1993 році нобелівський лауреат подарував мені у Вашинг­тоні монографію з написом: «З найкращими побажаннями у Ваших зусиллях виправити економіку Украї­ни». Досі намагаюся, щоправда, не надто виходить, бракує політичних сил.

Трохи про Путіна

Із цим персонажем стався цікавий епізод. В 2005 році Казань святкувала ювілей. Місто дивовижної краси. До ювілею була пристебнута зустріч президентів України, Росії, Білорусі та Ка­захста­ну. Тоді Кремль всіляко намагався врятувати неплодотворну ідею єдиного економічного простору. Пам’ятаєш Азарова, котрий як цирковий Петрушка доводив з трибуни парламенту, що проект ЄЕП не обмежить українського суверенітету? Щойно Янукович в інтерв’ю «Ком­мер­санту» підтвердив, що Азаров брехав.

Перед Казанню я витратив дев’ять годин, малюючи розклад президенту Ющенку, чому не потрібно підписувати всі 97 угод, запропонованих Кремлем. Я наполягав, що продаємо суверенітет. Віддам належне, але Ющенко погодився підписати тільки п’ятнад­цять договорів, які поліпшують свободу торгівлі, плюс три соціальні, у тому числі про трудових мігрантів, пенсії та студентів. «Це — директива від імені України, ліворуч — праворуч не зможу?» — «Вір моє­му слову», — вальяжно відповів президент. Знав би я, чим може закінчитися історія з директивами…

У Казані я зустрів Путіна праворуч від Ющенка та в плече На­зарбаєва. Принцип розсадження був простий — президент країни і помічник, який шепоче, про що, власне, президенту говорити. Всьо­го нас було восьмеро, а пресу виг­нали. Так от, Путін запропонував одним махом вирішити торговельні питання і залишити соціальні на потім. Я безцеремонно його запитав, коли ж дійдемо до договорів про пенсійне забезпечення, трудову міграцію, стипендії та українсь­кі школи. Спочатку поговоримо про газ і кордони, жваво перехопив Назарбаєв. Путін з гумором під­три­мав: «Це після. Соціалкою з на­шого боку займатиметься хохол Хрис­тенко, а з вашого хто, Терьо­хін? Яв­но наш російський кадр». Помі­тив­ши моє посиніле обличчя, Ющен­ко нишком дав у ребро, мовчи.

Дорогою до Києва я все-таки запитав: що станеться в Росії з мігрантами, студентами та пенсіонерами? Відчепися, питання не на часі, вальяжно відмахнувся Ющен­ко, напевно думаючи про щось інше, більш велике. Через півроку в Києві я запитав Христенка та його білоруського візаві Кобякова, коли ж вирішимо проблеми пенсіонерів. «Щойно домовимося про газ, — безтурботно відповів Христенко, — тоді будуть і пенсії, давай наливай, і ще трохи борщу».

Підсумок

До чого всі ці спогади? Відпо­відь проста. На світанку 90-х ми намагалися швидко змінити на краще рівень життя людей. Тоді був драйв, пам’ятаєш кучмівські декрети? Отож я пишаюся, що два мої декрети — про валютне регулювання та лібералізацію зовнішньої торгівлі — діють досі. На жаль, сьогоднішні правителі республік колишнього СРСР політично однакові, як одеські креветки. Плю­ва­ти вони хотіли на пенсіонерів. Влада і гроші для них — головне, а соціальне благополуччя людей — вторинне.

На цьому дозволь закінчити мій короткий історичний екскурс і перейти до відповідей на поставлені дискретні запитання.

Дискретне запитання 1. Навіщо взагалі придумане пенсійне страхування

Якщо, за збігом обставин, людина не може конкурувати нарівні з іншими людьми (вона маленька або стара, хвора чи інвалід), то суспільство мусить підтримати мінімальний бюджет її життя. Влас­не, для цього створюються держави, а люди терплять своїх правителів.

Багато хто вважає, що людина сама відповідає за свою старість, адже люди народжуються рівними перед Богом. Начебто правильно, але люди народжуються в різних стартових умовах — одні в багатих родинах, а інші — в бідних, одні здоровими, а інші інвалідами з дитинства, одні в руках сільського фельдшера, а інші в столичній клініці.

З життям соціальна різниця тільки поглиблюється. Припустімо, залежно від того, де людина виростає — у благополучній сім’ї, непов­ній чи взагалі в інтернаті. Або від різниці в доступі до освіти. Або від статі. До речі, я вважаю дикістю, що пенсійну долю жіночої більшості України визначила чоловіча меншість. За убогий пенсійний закон Януковича проголосували 248 карток народних депутатів. Із них тільки 13 жіночих.

Загалом, пенсійне страхування придумане для того, щоб люди після втрати роботи через старість мог­ли спокійно жити. Страхувати людей зобов’язаний роботодавець або бюджет, якщо зарплата йде за рахунок платників податків (для працівників шкіл, лікарень, в армії тощо).

Очевидно, що відповідальні правителі мають запропонувати меню політичних послуг, які зменшують таку соціальну різницю. Пенсійне страхування — одна з головних страв. Тепер, мій друже, обговорімо, під яким соусом її подавати.

Пенсійні теорії

У цивілізованому суспільстві теорія Дарвіна про те, що «хто фізично сильніший, той і вижив», не має спрацьовувати. В ідеалі голов­ним драйвом людського прогресу є інтелект і абстрактне мислення, — поглянь, хто й чому перебуває в першій сотні Forbes. Але не забудь про самітника Перельмана. М’язи — не головне, у цьому відмінність людини від тварини, вибачте мені, брати Клички. Водночас я не прихильник Платона, Кампанелли чи Томаса Мора, а також падальників їхніх ідей типу Маркса, Ульянова чи Мао. Утопії не доводять до добра, і зазвичай вони закінчуються вбивством незгодних.

Хай там як, але у світі популярні дві максими, два крайні підходи до теорії пенсійного страхування.

Пенсійні дарвіністи

З одного боку, пенсійні дарвіністи (хоч би як їх називали — лібералами, лібертар’янцями чи крайніми правими) вважають, що виживання людини є її суто особистою справою. Дарвіністи пропонують людині максимальну свободу, автономію від суспільства і мізерну допомогу на випадок форс-мажору. У таких країнах соціальне страхування зазвичай доб­ровільне.

Аргумент дарвініста привабливий: суспільство не повинне оплачувати життя нерозумним і ледачих. Навіть якщо ти був успішним, а потім програв, то виживай під мостом. На перший погляд, усе логічно, адже конкуренція — рушій прогресу. Однак не все так просто, оскільки загнаним у кут людям теж потрібно їсти. Відтак зростають злодійство, корупція, страждають законослухняні громадяни й збільшуються податки на боротьбу зі злочинністю.

Пенсійна концепція «дарвіністів» хороша в ідеальній країні, в якій немає безробіття і злодіїв, а податкова система заохочує людей самостійно накопичувати гроші на старість.

Пенсійні колективісти

При цьому пенсійні колективісти (хоч би як їх називали — мао­їстами, комуністами, нацистами, соціалістами чи крайніми лівими) вважають, що тягар фізіологічної підтримки життя пенсіонера має лежати на нинішніх трудящих. Для цього вводять високі податки на зарплату, а доходи людей силоміць обмежують. У таких країнах добровільне пенсійне страхування де-факто заборонене, оскільки режим не хоче випускати гроші з рук чиновників, а пенсіонерів — з-під політичного впливу.

Аргумент колективістів теж привабливий: у справедливому суспільстві має існувати зв’язок між поколіннями, адже молодше покоління апріорі повинне піклуватися про старше.

На перший погляд, правильно, але не так усе просто. З одного боку, людині важко зрозуміти, чому частина її зарплати має витрачатися на незнайомого ледачого пияка. З іншого боку — непомірні податки на зарплату примушують людину працювати нелегально. До речі, вам не треба особливо намагатися заробити пенсію, оскільки пенсія буде в будь-якому разі. Щоправда, буде дуже скромною.

У результаті, знову ж зростає тіньова економіка, корупція й страждають законослухняні громадяни. Пенсійна концепція «колективістів» хороша для ідеальної країни, в якій немає демократії, розшарування суспільства мінімальне, рантьє заборонені, а податки платяться без примусу, ну — чи під загрозою смертної кари.

Відповідь

Мій друже, ти не знайдеш країни, в якій такі максими застосовуються в чистому вигляді. Навіть у колишньому СРСР, оплоті колективістів, пенсія партійним, комсомольським або профспілковим чиновникам нараховувалася у привілейованому порядку. І в США, оплоті дарвіністів, чиновники та військові досі отримують пенсію в особливому порядку, правда, вона називається інакше.

До речі, зовсім забудь про комуністичний Китай і монархічну Саудівську Аравію, де пенсій — у нашому розумінні — просто-на-просто не існує. Взагалі, ми мусимо з тобою придумати гармонійну суміш примусового і добровільного пенсійного страхування.

Дискретне запитання 2. Як страхувати пенсійний ризик: примусово, добровільно
чи в іншій формі?

Ти можеш запитати, а навіщо примушувати людей страхувати ризик втрати доходу в старості? Адже страхування коштує грошей, а кожна розумна людина, за визначенням, має перейматися своїм майбутнім, відкладати гроші на потім.

На жаль, із різних причин люди думають лише про сюхвилинні вигоди. Людина ірраціональна, вона відганяє думку, що зістаріється й помре. Взагалі, судячи по собі, я впевнений, що примусове страхування потрібне. Ні, ти можеш заперечити: пенсійне страхування апріорі має бути добровільним, оскільки людина сама відповідає за майбутнє. Але люди живуть тільки сьогоднішнім днем, а втративши під старість засоби до існування, стають тягарем для суспільства. Адже якщо в людини немає доходів, вона намагається їх роздобути незаконним шляхом.

Кращий варіант — пенсійна система, де роботодавець людини і власне така людина солідарно формують пенсійний фонд. У результаті виходить так звана змішана форма страхування.

Звісно, для самозайнятих осіб турбота про пенсію є їхньою особистою справою. Але це не звільняє їх від внеску в солідарний фонд пенсій старших поколінь. Доки не перейдемо на повну персоніфікацію (це близько 12 років), доведеться платити такий внесок. Такий собі податок солідарності з пенсіонерами. Чому ж олігархи не платять, можете ви обуритися. Правильне запитання. Але доходи олігархів — переважно у відсотках, дивідендах і роялті, а вони не обкладаються пенсійним податком. Це нечесно, потрібно виправити.

У пошуку мотивацій для примусового пенсійного страхування я умовно поділив людей на анархістів, марнотратів, жмикрутів, циніків і обивателів. Звісно, можливі варіанти й відтінки.

Анархіст

Анархіст вважає, що рішення про відкладання грошей на старість має бути виключно добровільним. Анархіст паркує машину в неналежних місцях і викидає в урну штрафні квитанції. Він заробляє гроші тільки для поточних потреб і не хоче тратитися на страхування ризику смерті. Людина мислить, а Бог креслить. Якщо вмру, так мені й треба, бравірує анархіст. Але парадокс у тому, що чим анархіст стає старшим, тим більш трепетно ставиться до своєї пенсії.

Марнотрат

Марнотратом виступає жадібний анархіст. Він любить гроші й славу, на показ цілується з попами й попадями, а про себе думає: один раз живу, ех, розвернись плече! Тому марнотратові подобається розкіш, він любить спонтанно витрачати гроші й міняти дружин. А якщо гроші скінчаться, житиму під мостом, бравірує марнотрат, тримаючи дулю в кишені.

Жмикрут

Жмикрутом рухає егоїзм. Він цілує дружину, захоплюється діть­ми. Але на запитання: «Яким ви бачите життя дружини та дітей після вашої смерті?», — жмикрут відповідає приблизно так: щасливими, проте це їхня особиста справа, адже мене в природі не буде.

Цинік

Цинік не вірить у пенсійні конструкції влади. Наші політики крадуть мої гроші, логічно міркує він. Своїх батьків сам облаштую, а про інших старих нехай турбується хтось інший. Тому цинік відкладає гроші на старість під подушку, у банківський індивідуальний сейф або на офшорні рахунки, залежно від притриманого доходу.

Обиватель

Звичайній людині платити пенсійні внески ніби не з руки. Якщо заплачу пенсійний податок, то на що далі жити? Таких людей в Ук­раїні більшість. Уяви собі на сході матір із дітьми, чоловік якої загинув у шахті, а роботи в містечку немає. Чи на заході — бабусю, яка вовтузиться з внуками на свою пенсію, тим часом як батьки намагаються роздобути гроші за кордоном. Для обивателя головне — почім купити батон, а не думати про майбутню пенсію.

Відповідь

Розумієш, мій друже, лише примусом солідарний пенсійний фонд не наповниш. Потрібно придумати чіткі мотивації для відкладання грошей на пенсійне життя, а після смерті пенсіонера — на утримання членів його родини. Крім того, потрібно якось переконати людину добровільно віддати частину свого доходу на підтримання життя сьогоднішніх пенсіонерів. Для цього підготовлені нас­тупні запитання.

Дискретне запитання 3. Як вирахувати розмір пенсійного внеску?

Ти запитала, як поліпшити якість життя громадян. Але оцінка якості життя людини багатогранна. Наприклад, за прийнятою ООН методологією оцінюються тривалість здорового життя людини від її народження, можливість доступу до освіти і підтримання достойного рівня життя, у тому числі після виходу на пенсію. Сумно, що програма ООН The Human Development Index не оцінює таких чинників, як рівень гармонії стосунків між жінкою та чоловіком, а в релігійному аспекті — рівень гармонії між парафіянами різних конфесій. Хай там як, але ООН застосовує такі формули (вибач, не стримався):

Індекс очікування смерті:

Life Expectancy
Index (LEI)

Індекс освіченості:

Education Index
(EI)

Індекси, які визначають термін отримання знань:

Mean Years
of Schooling Index
(MYSI)

Expected Years
of Schooling Index
(EYSI)

Індекс сімейного доходу:

Income Index (II)

До чого це все, і що за рівняння? Відповідь проста. Сьогодні для розрахунку пенсії влада застосовує прожитковий мінімум. Тому шкарпетки пенсіонера і костромський сир мають пахнути однаково, а ходити в кіно пенсіонер не повинен, оскільки статистика вимагає від нього занедужати на катаракту. Вибач за сарказм, але ж людина на пенсії повинна мати хорошу якість життя, а не гроші, скинуті від губи черговою владою.

Як це зробити, поговоримо в дру­гій частині цієї статті. В ній я розповім, куди потрібно вкладати пенсійні внески, чому потрібно віри­ти страховим компаніям і бути обережним із пенсійними фондами, чому абсурдно збільшувати страховий стаж для жінок, а також як депутати, судді та прокурори сподіваються залишити собі тисячні пенсії.

З повагою Сергій Терьохін

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво