КУПИ СОБІ ШМАТОЧОК КРИМУ... ПРИЧИНА «МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ» КОНФЛІКТІВ У КРИМУ — НЕЛЕГАЛЬНИЙ РИНОК КРИМСЬКОЇ ЗЕМЛІ ТА НЕРУХОМОСТІ

Кримську землю — по Інтернету...

Корпункт «Дзеркала тижня» у Сімферополі, як, мабуть, і десятки тисяч інших користувачів Інтернету, отримав електронною поштою набране для привабливості різнокольоровими шрифтами оголошення: «Продаються земельні ділянки в Криму! 1. Алупка. 20,5 сотки, рівна ділянка, біля Воронцовського палацу, від моря 1,5 км, держакт на землю. Вартість — 22 тис. дол. 2. Алупка. 36 соток, рівна, 200 метрів від моря. Вартість — 150 тис. дол. Величезний вибір нерухомості у Криму...» Далі вказувалися телефони для дзвінків з України (звернутися до Людмили Григорівни) і для дзвінків із Росії. Вже сам текст оголошення свідчив про три характерні особливості процесу. По-перше, продаж землі в Криму — надзвичайно вигідний бізнес. Адже 150 тисяч доларів за ділянку в 36 соток майже на березі моря, наскільки можна зрозуміти, придатну для будівництва середнього пансіонату, — це в багато разів більше, ніж витрачено на її «прихватизацію», але на порядок менше (всього 4166,6 долара за сотку; а тим більше 22 тисячі за 20,5 сотки, по 1073 долари за сотку), ніж реальна вартість цієї землі, навіть за неофіційними кримськими мірками, оскільки офіційної ціни на землю ще немає. По-друге, потенційний покупець має справу, напевно, не з самим власником, а з професійним ріелтором, який, окрім сили-силенної ділянок (аналогічні оголошення трапляються в електронній пошті часто), має «величезний (!) вибір нерухомості в Криму». І по-третє, судячи із зашифрованого підпису, що складається з цифр та латинських літер, і такої ж зворотної адреси, зареєстрованої на бездонному домені «yahoo.com», потенційна угода повинна бути таємною, і до реального продавця вдасться підібратися лише реальному покупцю і на останньому її етапі, до того ж процес для «лохів» може бути небезпечним.

Глава кримського парламенту Борис Дейч розповідав, що в нього є дані про продаж якоюсь московською фірмою земельних ділянок неподалік Судака, у Морському. А депутат кримської ВР Андрій Сенченко повідомив, що, за його інформацією, у Москві вже кілька років ходять по руках бізнесменів та керівників великих фірм якісь списки ділянок кримської землі, запропонованих до продажу тамтешніми фірмами. Про безліч угод із продажу приморської території свідчать і спостереження жителів, наприклад Алупки. Вони несподівано виявляють, що ділянку берега, якою раніше ходили до моря, раптом обгороджують високим парканом, що перепиняє їм шлях на пляж, і там затівається якесь будівництво. Таких випадків — сотні. Причина цього — те, що для виділення ділянки землі будь-де, у тому числі й на морському узбережжі в Криму, за нинішнім законодавством, достатньо рішення місцевої селищної чи сільської ради.

А нещодавно в Інтернеті з’явився цілий сайт, який спеціалізується на торгівлі кримською нерухомістю: «Ви захотіли придбати якусь нерухомість у Криму на Чорному морі? На сьогодні у базі даних агентства міститься 1926 об’єктів: будинків 294, ділянок 187, квартир 926, кімнат 23, елінгів 29, приватних готелів, кемпінгів, санаторно-курортної нерухомості 42, об’єктів комерційної нерухомості (магазини, кафе, бари, літні майданчики й інше) 70, недобудов 59, варіантів для обміну 296...»

Голова Верховної Ради АРК Борис Дейч днями дав доручення про проведення термінової перевірки законності виділення земельних ділянок у Ялті, Алупці та приморських селищах, проведення інвентаризації всіх «недобудов» на ПБК. Із пропозицією про оголошення мораторію на продаж землі під приватну забудову на Південному березі Криму до Верховної Ради звернулося Міністерство курортів і туризму автономії. Леонід Кучма доручив Раді міністрів Криму провести перевірку всіх земельних ресурсів півострова, розміщених у курортній зоні. Наприкінці минулого року уряд автономії створив міжвідомчу комісію з питань комплексного освоєння і розвитку земель рекреаційного призначення, яку очолив прем’єр-міністр Криму Сергій Куніцин. Але навести лад досі не вдається, про що свідчить такий факт: голова рескому з культурної спадщини С.Павличенко днями надіслав лист прокуророві Криму Олександру Доброрєзу, в якому просить перевірити дані про продаж розміщених поблизу моря об’єктів культурної спадщини — так званих вілл «Мрія», «Ксенія», «Мілютинська дача» разом із земельними ділянками площею від 1,5 до 4 гектарів, що є пам’ятками історії та культури і не підлягають продажу — тим більше з землею!..»

Отож виходить, що вже кілька років функціонує чорний ринок кримської землі та нерухомості; по-перше, існує він поза Кримом, навіть поза Україною, по-друге, практикує демпінгові ціни, по-третє, навіть попри такі ціни, через закритість інформації для 99,99% самих кримчан він недоступний...

Через що посварилися росіянин із татарином?

У світлі цього факту цілком по-новому постає історія так званого «міжнаціонального» конфлікту навколо ділянки землі на березі моря, яку називають «вулиця Лазурний берег» у Морському, під Судаком. Коментуючи ці події, глава кримського уряду Сергій Куніцин сказав, що «коріння конфлікту в селі Морському лежить не в площині виділення землі під житлове будівництво, а в її комерційному використанні. Земля в Криму, особливо в прибережній смузі, стає засобом комерції, заробляння грошей, і коли в її наділенні немає прозорості, виникають конфлікти...» Багато газет чомусь «не помітили» цього коментарю і продовжують писати, що ворожнеча точиться між татарами та слов’янами. Суть же протистояння полягає в тому, що місцеве населення — і татари, і слов’яни, які, бачачи, як розтягуються землі поблизу, також не проти отримати ділянку, щоб побудувати на ній приватний пансіонат чи готель, — не можуть спокійно спостерігати за діями сільради, що роздає землі московським структурам (у цьому разі — фірмі «Центркнига»). Вони намагаються протистояти цьому, але влада уміло роз’єднує їх, нацьковуючи «місцевих козаків», які раптово з’явилися, на «місцевих татар». «Останніми роками, зазначає Сергій Куніцин, у місцевих радах виросла плеяда «удільних князьків», які забули, що держава делегувала їм не лише права, а й відповідальність за прийняті рішення. Таким керівникам треба нагадувати про те, що права невіддільні від обов’язків та відповідальності...»

Про слушність цього висновку свідчить історія не лише цього, а й усіх попередніх «міжнаціональних» конфліктів у Криму. Знавець Тавриди Євген Марков у знаменитих «Нарисах Криму» розповідає, як після 1784 року завойовники забирали землю у місцевого кримського населення, що призвело до значного зниження результативності всього господарства і розладу всієї культури землеробства. «На одно громко жалуются татары — на стеснения от больших бар. Во время моего пребывания в Ялте, — пише Євген Марков, — целая комиссия начальников ездила в Байдарскую долину улаживать конфликт татар с графом Мордвиновым, в пользу которого присуждены какие-то земли, которые татары упорно продолжают считать своими. Ялтинские соседи точно так же жалуются на князя Воронцова; по их убеждению, он будто бы неправильно выдворил многих из них из купленной им Верхней Массандры, причем будто бы были захвачены земли старинных хозяев, никогда их не продававших. Но больше всего обижаются татары на захват воды. «Вся наша вода у князя!» — говорят они… Странная вещь! Вместо того чтобы гнать и расстреливать на месте воров-чиновников, у нас гнали и расстреливали самое честное из крымских племен — татар».

Цитати з книги Євгена Маркова, вперше виданої у Москві ще 1872 року, актуальні й у XXI столітті для села Морського, колишнього Капсіхора, та інших кримських сіл.

Тож чи дивно, що після стількох років відмов із боку сільради виділити землю під заселення кримські татари Морського, що здобували собі ділянки і пікетами, і демонстраціями, і «самоповерненням», не маючи роботи й інших засобів до існування, крім поширених тут «курортних заробітків», коли дізналися, що сільрада виділила Лазурний берег московській книжковій фірмі, захотіли отримати землю і для себе? А, нарвавшись на відмову і не володіючи іншими засобами домогтися того, що декому дається так легко, просто зайняли спірну ділянку, аби вже у XXI столітті все та ж таки «комісія начальників» звернула увагу на їхні інтереси?

Звідки у Криму козаки?

Історія села Капсіхор досить цікава. Людина з глибокої давнини облюбувала долину поблизу моря на місці нинішнього Капсіхора. Постійне поселення, за даними археологів, виникло у VIII ст., у період панування в Криму Хазарського каганату. Протягом століть практично всі жителі Капсіхора сповідували іслам, у XVII ст. в селі будується мечеть, яка збереглася дотепер. 1778 р. царський уряд віддає наказ Суворову, який командував російським корпусом у Криму, виселити християнське населення ханства в Приазов’я. Так було депортовано понад 31 тисячу християн, серед них і 97 жителів Капсіхора. Решта понад 27 тис. християн Криму, які не захотіли залишити батьківщину, зреклися віри і приєдналися до мусульманської громади. Відповідно до перепису 1926 р., у селі Капсіхор налічується 420 дворів із 1562 жителями, з яких 1536 — кримські татари. Усіх їх було виселено 1944 року. Восени того ж таки 1944 р. сюди переселили понад 400 сімей, в основному зі Ставропольського краю. Попри військове становище, держава допомагала переселенцям, виділяючи одноразові підмоги і позички на заведення господарства. Сім’ям 65 військових відремонтували будинки, надали матеріальну допомогу. Указом президії ВР РРФСР від 21 серпня 1945 р. Капсіхор було перейменовано на Морське. Згодом, 1953 р., тут з’явилися переселенці з Сумської та Рязанської областей.

І ось тепер кримські татари повернулися на свою батьківщину. Для більшості з них джерелом засобів до існування мала стати земля, проте отримати її спочатку для побудови житла, потім для ведення господарства, для будівництва курортних об’єктів виявилося не так-то просто...

Святиня — цінність, але жити за що?

Якщо проаналізувати історію всіх кримських так званих міжнаціональних конфліктів, то виявиться дивна закономірність. Наприклад, є під Бахчисараєм унікальне місце — колишнє село Салачик, де на невеликому п’ятачку землі зосереджено багато святинь: православний Свято-Успенський монастир, рештки кримськотатарського «Зинджирли-медресе», поховання та інші пам’ятки кримських татар, тут-таки Чуфут-кале — родове гніздо караїмів. І всі вони, як і кілька попередніх століть, уживалися між собою. При цьому враховувалися інтереси й державних туристичних організацій, які отримували значні прибутки. Та ось Бахчисарайська міськрада, нібито виконуючи указ Президента про повернення релігійним громадам культових споруд і релігійних святинь, видала Свято-Успенському монастирю держакт на землю, причому в межах території, яку він займав ще в позаминулому столітті, хоча указ не передбачає повернення землі. На відведених ділянках почалося таке інтенсивне будівництво, що незручності відчули як кримські татари зі своїми «азизами» (святими місцями), так і караїми. Почалися конфлікти між кримськими татарами та Бахчисарайською мерією. Кілька разів протистояння закінчувалося міліцейським розгоном демонстрантів. Вищі організації скасували рішення про видачу держакта, почалися суди. На цьому місці (у річницю з дня народження Ісмаїла Гаспринського) побував навіть Президент України Леонід Кучма. Та ось раптом мерія ніби відсторонилася, а проти кримських татар, які домагаються повернення і відновлення значення своїх «азизів», виступили... спочатку ченці Свято-Успенського монастиря, а потім бахчисарайські козаки. На прес-конференції у Сімферополі останні всіляко підкреслювали, що вони — українські козаки і що, крім іншого, вони боротимуться до кінця за право використання автомобільної стоянки біля монастиря, татарських «азизів» та Чуфут-кале. В результаті цього хитрого кульбіту протистояння «татари—міськрада» переводилося в площину міжнаціонального конфлікту «татари—слов’яни-бахчисарайці», причому з акцентом на участі саме українських козаків, у міжконфесійний конфлікт «мусульмани—християни» з залученням до нього ієрархів церкви і державних діячів. Та ще й приглушувався комерційний характер боротьби — за право стягування прибутку за показ туристичних об’єктів і за право користування автостоянкою туристичного транспорту.

Аналогічний конфлікт розгорівся і між мером Бахчисарая Віталієм Курбатовим та депутатами. Депутати міськради висловили незадоволення роботою міського голови. Захищати його як його ж охоронці взялися... знову-таки козаки, які в цьому «міжнаціональному» конфлікті уже виступили не так проти кримських татар, як на боці мера проти... депутатів міськради.

Аналогічно ситуація розгорталася і в Морському. Під час першого конфлікту 2000 року навколо «хрестоповалу» про козаків ще й мови не було. Конфлікт навколо ділянки «Лазурний берег», відданої московському АТ «Центркнига», розгорався як протистояння між татарами і сільрадою, тобто між населенням, якому було відмовлено в отриманні землі, і владою, що віддала її далекій московській фірмі. Люди вимагали відставки сільського голови Леоніда Крисова. Конфлікт кілька разів загострювався, сторони не поступалися одна одній, але щоразу «комісія начальників» своїми приїздами гасила конфлікт. І раптом у Морському сталася бійка, сотня на сотню озброєних чим попало людей. Супротивними сторонами виявилися кримські татари і... козаки. Знову приїхала «комісія начальників», але вже з кількома підрозділами міліції особливого призначення, що взяла під охорону пошту, сільраду, інші громадські споруди і цілодобово патрулювала на вулицях, не допускаючи зібрань козаків та кримських татар, щоб побоїще не відновилося. Козаки російською мовою заявили, що вони саме українські козаки. Протистояння в Морському поки що вдалося «приглушити»: складено погоджувальний протокол (який прояснює суть конфлікту), відповідно до якого, кримські татари поетапно розбирають свої споруди і звільняють землю, сільрада виділяє їм землю під будівництво, як було сказано, рекреаційних об’єктів, тобто просто — приватних пансіонатів, «Центркнига» під час будівництва бере їх на роботу, а слов’янському населенню (тобто козакам) сільрада також виділяє ділянку землі під назвою, як записано, «Колишній персиковий сад» для будівництва своїх пансіонатів. Все це, окрім іншого, має вирішити проблему працевлаштування та зайнятості, використання узбережжя, розвитку курорту в Морському. Таким чином, конфлікт, суть якого полягає в тому, що три сили — козаки, кримські татари і сільрада на боці московської «Центркниги» — боролися за право (що й підкреслив Сергій Куніцин) отримати і комерційно використовувати землі в селищі, старанно маскувався під «міжнаціональний».

Аж тут Генеральна канцелярія Українського козацтва заявила, що ніхто з членів Українського козацтва не брав участі в подіях у кримському селищі Морське. У цьому конфлікті, за їхніми словами, брали участь особи, які видають себе за так званих терських козаків у складі «якоїсь кримської козацької спілки». Українське козацтво , наголошувалося далі, виступає проти будь-яких проявів міжнаціональної ворожнечі. Воно рішуче відкинуло і засудило будь-які спроби дестабілізації громадського спокою в Україні, «тим більше особами, які видають себе за «козаків», і зажадало «притягнення їх до відповідальності відповідно до чинного законодавства»...

Висновок із усієї цієї історії не дуже втішний: силам, зацікавленим в отриманні комерційного прибутку з кримської землі, поки що вдається видавати конфлікти між місцевим населенням (інтереси якого часто нехтуються владою) за «міжнаціональні», «міжконфесійні» і в кожному разі — політичні.