Країні — 16: про результати і перспективи

Країні — 16. Про час отримувати паспорт уже не лише все сказано, а й буде зроблено — Віктор Андрійович урочисто й особисто вручить сьогодні паспорти ровесникам країни.

Річниця, звісно, не може не тішити. І настрій піднесений, і серце підстрибує, і сльози на очах. Усе як у людей. Ми навчилися жити в незалежній суверенній країні, ми цього хотіли. Навчилися вдома говорити «в Україні», а за кордоном — автоматично так на вигук: а, Russia! — відповідати: no, we are from Ukraine. Приємно. І, як пишуть у партитурах, fiero — гордо тобто. Що є така країна на карті світу, і ми, її громадяни, тут, на чужих берегах...

На берегах рідних річниця збіглася з виборчою кампанією, яка внесла-таки деяке пожвавлення у гранітну стабільність, що було запанувала. Боротьба розгортається доросла, не за літами країни. Правда, кажуть, вибори — це боротьба ідей, у нас це, схоже, боротьба, швидше, за ідеї, у сенсі — хто у кого вкрав. Однак головне, як відомо, інтрига.

Ідеї висловлюються двох видів: у зв’язку з річницею — які претендують на статус національної, у зв’язку з виборами — ті, які окреслюють блискучі перспективи країни і, відповідно, наші, її громадян.

Вдивімося в перспективи уважно. А вдивившись, переконаємося, що пильний розгляд перспектив приводить до сумних висновків про звершення. Тому стосовно звершень залишмо бочку меду тим, хто ближчий до пасіки. Займімося ложкою.

Перспективи, які малюють нам лідери парламентських перегонів, можна звести до трьох найрясніше на білбордах розвішаних. Буде збільшено всі мислимі й немислимі соціальні виплати та інші турботи держави про населення. Буде викорінено корупцію, яка вже «роз’їдає державу», стримує рух країни і несе зубожіння людям. Політика стане чесною і відповідальною, а влада буде для народу, а не для політиків.

З чого випливає, що за 16 років ми побудували, по-перше, країну бідних громадян, по-друге, корумповану і безглузду державу, по-третє, завели собі владу, яка до народу стосунку не має. Ось тільки тепер вона прокинулася, все зрозуміла — і як тільки, так і зразу. Чому влада? Тому що всі до єдиного лідери зазначених перегонів — при владі і у владі вже були. І, будучи там, нині обіцяного особливо втілювати не поспішали…

Під лідерами розуміємо партії та блоки, які, за результатами останнього соціологічного опитування Центру Разумкова, подолали б тривідсотковий бар’єр і пройшли б у парламент, пройдисвіти в хорошому значенні слова. Нагадаємо: Партія регіонів (32,4%), БЮТ (18,0%), «НУ—НС» (14,0%), КПУ (4,6%)¹.

…А на підставі всього викладеного нижче зробимо відразу лише один прогноз про перспективи: панове громадяни, виконавці влади і ті, які поруч знічев’я стоять, якщо ми поживемо так ще два-три роки, то англійське повноліття своєї країни — хто забув, нагадаємо: 21 рік — зустрінемо в тісному колі країн третього світу. Там нас чекають.

І не тому, що держава і далі прагне давати населенню замість вудки рибу, про що вже писано-переписано. А тому, що корупція справді робить усе вищезазначене з державою, країною, людьми і владою. Навіть не хочеться в такий день писати «тому — про корупцію», але немає сьогодні загрози для країни більшої, ніж це огидне слово.

Однак спочатку про подарунки, День народження усе ж таки.

Про подарунки країні і її громадянам

Досвідчені Волхви допоможуть вам осягнути ведичні таємниці предків слов’ян.

Рекламне оголошення в метро, серпень 2007 р.

Власне, адресний подарунок поки що один — стаття леді Ю з пропозицією нової національної ідеї конкретно до Дня народження країни. Стаття своєчасна. Принаймні вона випереджає ту стратегію розвитку країни, яка давно тримає громадян у напрузі і яку пов’язують з ім’ям пана Ахметова. А щоб не особливо в напрузі тримала, ЮВ превентивно її разом із прив’язаним ім’ям відкидає, наполягаючи, що будувати країну треба інтелектом власним, а не імпортованим, бо коли сторонні беруться, то виходить фантасмагорія.

Однак боюся, що фантасмагорія вийде не гірша, якщо взятися втілювати в життя ідеї, думки і враження, висловлені леді Ю. Особливо виходячи з її уявлень про громадян країни, які, на думку ЮВ, всуціль замучені «комплексом меншовартості, синдромом неповноцінності, роз’єднаності, розгубленості і страждають обмеженістю національних амбіційних устремлінь. А достойні, звісно, кращого, тому «величі нації боятися не треба».

Тут не можуть не виникнути асоціації. І не так із Віктором Андрійовичем, як із Леонідом Даниловичем, з його «Після Майдану». Той усе не може заспокоїтися з приводу безкрилої мрії крамарів про будиночки з червоними дахами і на майже 700 сторінках доводить, що зробив усе, аби ощасливити Україну прагненням крилатим і великим. Що, в остаточному підсумку, вилилося у створення в стислі терміни великого національного капіталу, за що ЛД окреме спасибі.

І Юлія Володимирівна теж проти безкрилості, яка оволоділа, на її думку, «сучасним бурхливим прогресом людства». Їй огидна «тотальна прагматика й абсолютна цінність матеріальної вигоди, отриманої будь-якою ціною», «гонитва за особистим успіхом зі споживчим ухилом». А також той факт, що «світові гроші перетворили на товар усе: віру, честь, совість, переконання, принципи, патріотизм, інформацію». Внаслідок чого відбулася «все­світня матеріальна «фаустизація» людства», і «сучасні обивателі можуть продати душі за «класний шопінг» у Мілані в сезон Sale». Ну ось, зрозуміліша тепер природа тієї смішної декларації про доходи, поданої ЮВ у часи її прем’єрства. Гроші — таки світове зло. Час, як було сказано, ідеї запозичувати.

Леді Ю і пропонує достойну національну ідею про світову місію країни, яка (у разі втілення) «за масштабами впливу на світову історію може стати в один ряд зі Стародавнім Єгиптом, античною Грецією та італійським Відродженням».

Національна ідея полягає в «побудові найкращої, найоптимальнішої системи організації суспільства, що дасть кожній людині відчуття справедливості, гармонії, захищеності і відкритості всіх можливостей, про які вона мріяла».

«Система організації» — це вже саме собою добре. І голов­не — хочу подивитися на того, хто в образ це втілить, який, як відомо, необхідний, аби ідея опанувала масами. А решту — про єгиптян не скажу, але античні греки схвалили б точно. Бентежить ось що.

По-перше, десь я чула недавно про великий народ, який, на противагу бездуховному прагматичному Заходу, взяв на себе місію врятування світової духовності і будує велику державу, яка має забезпечити своїм громадянам — не знаю, як гармонію, але захищеність — точно.

По-друге, мені важко сперечатися з леді Ю з приводу класних шопінгів у Мілані, їй видніше, не була, не знаю. Але знаю, що в Ла Скала квитки точно розкуповують на сезони наперед. А коли співав Паваротті...

До речі, перший концерт трьох найкращих тенорів «фаустизованого» людства відбувся в бастіоні прагматизму і вигоди за будь-яку ціну — США. Стадіон був переповнений, і треба було бачити обличчя людей, які музику впізнавали з перших нот... А якщо хтось знову забув, то тріо «Три тенори» виникло тому, що Хосе Кареррас захворів на лейкемію, і два його головних суперники — Лучано Паваротті та Пласідо Домінго — запропонували йому співати разом, їх до цього підштовхнула, мабуть, гонитва за особистим успіхом зі споживчим ухилом. Каррерас від лейкемії вилікувався.

Так квитки на той концерт у США коштували від тисячі доларів до 15. А коли Паваротті приїхав до Києва, то люди, яких я пам’ятаю по залу філармонії, органному, консерваторії, його концерт послухати не змогли. Немає у них сьогодні таких грошей, ні світових, ні вітчизняних. Тому тут усе, як у старому дитячому розіграші. Запитують: лежать на дорозі два мішки, в одному гроші, в іншому — розум, який вибереш? Звісно, розум, каже метикований співрозмовник, а йому відповідають: так, кожен вибирає те, чого йому бракує... Але це так, реприза.

По-третє, з приводу світових зазіхань і крилатих прагнень можна згадати слова невідомого шведа: краще, що сталося в історії Швеції — битва під Полтавою. Не вийшло з Карла Александра Македонського, зі Швеції — світової імперії. Але на основі зовсім безкрилої мрії (можна — національної ідеї) «народного дому» Швеція побудувала суспільство загального добробуту. Непогано, щоправда, Шведський дім і його мешканці, образ чудовий... І Швеція чимало років входить у першу десятку країн світу за індексом людського розвитку. І зі світовими брендами теж непогані справи, вплив на світові процеси забезпечують.

А от країни, в яких вожді прагнули вразити світ, закінчували, здебільшого, фантасмагорією, щоб не сказати більше. Тому варто, напевно, почекати, може, у День народження країни ще якісь ідеї у вигляді подарунків з’являться.

По-останнє, хочу повідомити леді Ю, що дуже багато громадян моєї країни аж ніяк не страждають ні на особливі комплекси, ні ущербність. Не треба ні їм співчувати, ні їх жаліти, як найманих робітників у промові після затвердження прем’єром. Вони освічені, самодостатні люди. І непокоять їх не чергові Занепад Європи чи Кінець історії, а проблеми їхньої власної країни, до яких і повернімося.

Корупції — смертний бій!

БЮТ: Ми пропонуємо: запровадити декларування витрат державними посадовцями та держслужбовцями, суттєве посилення кримінальної відповідальності за корупційні дії, включаючи довічне позбавлення волі.

КПУ: Буде посилено кримінальну відповідальність за корупцію.

«НУ—СН»: Очистимо владу і наведемо лад: закон — один для всіх… Створимо національне антикорупційне бюро, котре перевірить відповідність витрат вищих посадовців задекларованим доходам… Створимо незалежну Судову палату для переатестації всіх суддів і перевірки відповідності їхніх доходів майновому стану.

Партія регіонів: Неухильне виконання законів зменшить обсяг «тіньової» політики й економіки, сприятиме подоланню корупції в суспільстві.

З передвиборних програм лідерів парламентських перегонів

2006 року відома вже всім українським громадянам Transparency International виставила Україні індекс корумпованості в 2,8 бала. Нагадаємо, що індекс варіюється від 0 до 10 балів, де 0 — високо корумпована, а 10 — не корумпована країна.

Інакше кажучи, якби в стайнях Авгія було стільки не того, що там було, а нашої вітчизняної корупції, то закінчив би Геракл цією стайнею свої подвиги, і зараховані, і не зараховані.

Для повноти вражень можна взяти до уваги, що перебуває з таким індексом Україна в одній компанії з Домініканською Республікою, Грузією, Малі, Монголією та Мозамбіком. Трохи гірші (2,7 бала) справи у Болівії, Ірані, Лівії, Македонії, Малаві та Уганді. Трохи кращі (2,9) — в Аргентині, Вірменії, Боснії та Герцеговині, Еритреї, Сирії та Танзанії. Близькість третього світу чи погано проглядається?

До відома: найменш корумповані країни — Ісландія, Нова Зеландія та Фінляндія — мають індекс 9,6. Що підтверджує як популярну серед вітчизняного політичного і ділового бомонду тезу «корупція є скрізь», так і той очевидний факт, що її можна максимально, екск’юз за каламбур, мінімізувати. Як сказав би Віктор Андрійович: «Це очевидно, це неозброєним оком зрозуміло».

Як зрозуміло і те, що високі темпи розвитку економіки, якими ми так пишаємося останніми роками, не анулюють того малоприємного факту, що свій 16-й рік країна закінчить із обсягом ВВП, що дорівнює приблизно 72% ВВП 1990 р. А до 100%, навіть такими темпами ми наблизимося десь років через п’ять. Проте ніхто не може сказати, якою є насправді частка тіньової економіки — лише протягом останнього року офіційні особи називали і 23%, і 34, і 50%. Це теж опосередковані показники корупції — чи то матері, чи то дочки тіньової економіки.

Однак проблема полягає все ж не в тому, що корупції у нас більше, аніж чогось там у стайні, а в тому, чи буде, нарешті, хтось її прибирати. Чи, як казав капітан Жеглов: правопорядок у країні визначається не кількістю правопорушень, а вмінням влади з ними боротися. Від себе додам — і бажанням.

Не можна сказати, що влада з корупцією не бореться. Є у нас і така-сяка законодавча база, і концепція зі звучною назвою «На шляху до добропорядності», і план з її виконання до 2010 р. І чимало є розумних заходів у зазначеному плані.

Наприклад — розробка законопроекту «Про державний фінансовий контроль над декларуванням доходів і витрат осіб, уповноважених на виконання функцій держави, членів їхніх сімей і близьких родичів». Дуже хотілося б такий закон побачити, та ще й у дії.

І хотілося б Віктору Федоровичу повірити, що він боротиметься з корупцією «цільовим чином». Однак як подумаю про це — ніби бачу: стоїть Віктор Федорович у костюмі від Бріоні й у руках у нього декларація про доходи за 2005 р. загальною сумою близько 37 тис. грн. Ну вилитий леді Ю, от тільки у неї костюм інший і декларація роком раніше...

І так бореться моя влада з корупцією давно і пристрасно. Проте якось дивно. Корупція при цій боротьбі не вельми мінімізується, а почувається, як мій кіт у моєму ж кріслі, нелякано і хазяйновито.

Національні особливості боротьби різні. По-перше, вітчизняні посадовці примудряються боротися з корупцією за допомогою засобів, дуже схожих на корупційні схеми. По-друге, вони затято поширюють явище і поняття корупції на все суспільство, не фокусуючи тим самим увагу на собі самих (очі підняти вище на витяг із програми Партії регіонів, бачите? — «подоланню корупції в суспільстві»). По-третє, затято не розрізняють себе самих як приватних осіб і осіб публічних, зводячи тим самим будь-які спроби громадян і преси запитати, наприклад, «звідки це у вас, пане міністр?» до втручання в приватне життя.

Про американську наївність і українську завбачливість

— Як ви оцінюєте рівень корупції в Україні?

— ...Від людей, замішаних у корупції, себе треба якось захистити.

Найкращий спосіб — працювати в уряді, і всі це знають.

З інтерв’ю закордонного бізнесмена, серпень 2007 р.

Наша корупція настільки усім у печінках сидить, що США, занепокоєні просуванням демократії, виділили нам грошей, а також щосили допомагають порадами, щоб і корупцію у нас придушити, і своїм консультантам грошей виданих частину повернути. Фінансування здійснюється в рамках Порогової програми американської державної корпорації «Виклики тисячоліття» і передбачає два етапи: грант у розмірі 45 млн. дол. на боротьбу з корупцією в органах державного управління і системі освіти. Якщо український уряд виконає всі висунуті перед ним завдання, то зможе отримати вже значно більше — 500 млн. дол.

Досвід боротьби з корупцією Штати дійсно мають. Будують вони її насамперед на відкритості, прозорості і підконтрольності влади структурам громадянського суспільства. Через що ледь не першим кроком вважають залучення до зазначеної боротьби зазначених структур.

Що, виходячи із вищезгаданого Плану боротьби, і було українським урядом зроблено: один із пунктів передбачає залучення до боротьби з корупцією вітчизняних структур громадянського суспільства. Залишилося структури залучити, американським спонсорам продемонструвати — і простягнути чесно руку по півмільярда доларів, таку вже суму рота консультантів не відгризе.

Якщо американці всерйоз покладаються на виконання згаданого пункту, то, боюся, чекає їх поповнення досвіду їхніх власних консультантів. Тому що «залучення структур громадянського суспільства» уже відбулося. У виконанні бюджетної програми «Заходи щодо боротьби з корупцією» братиме участь Всеукраїнська громадська організація «Антикорупційний форум», про яку писати вже доводилося. Нагадаємо.

Створено форум нинішнім першим віце-прем’єром і міністром фінансів за сумісництвом Миколою Яновичем Азаровим під час перебування його керівником цілковито Державної податкової адміністрації України. Форум активно працював, мав сайт, газету і проводив публічні заходи, але що цікаво — лише у ті періоди, коли Микола Янович був при ділі, точніше — при бюджеті або при якихось інших державних коштах. У 2005—2006 рр. форум притих аж до зникнення слідів у віртуальному просторі. А днями в тому самому просторі з’явилася інформація: виграв, мовляв, Антикорупційний форум конкурс. Оголошений ким? Правильно, Міністерством фінансів. На грант у сумі 3,5 млн. грн. з реалізації бюджетної програми «Заходи щодо боротьби з корупцією».

У цій історії цікаві два моменти. Перший — звичайно, убивство двох зайців. Другий — створення псевдогромадських організацій посадовими особами. Що допомагає не лише контролювати бюджетні гроші, а й знімати «доброчинну допомогу» з усіляких прохачів і користувачів державними послугами. Послуги, звичайно ж, державні, і посадова особа за їхнє надання зарплату регулярно одержує, однак що ця зарплата порівняно з тим, що можна зробити за допомогою свого фонду, форуму або іншого інституту...

Проте використовувати кишенькові структури для боротьби з корупцією — це, погодьтеся, вищий пілотаж. Американським консультантам на заздрість і здобуття досвіду…

Боротьба з корупцією — справа всенародна

Корупція — це не проблема влади, а проблема суспільства.

Різниця між міністром і водієм маршрутки — лише в масштабах можливості красти.

Зі ЗМІ, 18 серпня 2007 р.

Багато років тому довелося мені бачити на вузловій станції Здолбунів величезний напис, любовно викладений білими камінцями на залізничному насипу: «Підвищення оборотності вагонів — справа всенародна!».

Корупція — не оборотність вагонів. Але хотілося б наголосити на двох моментах.

Перший — за Аристотелем: якщо хочеш про щось говорити, визнач поняття. Був у нас, пригадується, генеральний прокурор, котрий стверджував, що корупції в Україні немає, оскільки немає такого слова в законодавстві, а як нема, то й суду нема.

Далі, у 1995 р. з’явився Закон про боротьбу з корупцією і, відповідно, з’явилося слово. І визначається воно, якщо коротко, як «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ».

І можете собі уявити, що було б, якби закон, який з’явився, виконувався. Нічого б не було, тому що закони розробляються і ухвалюються тими самими особами, уповноваженими і далі за текстом. І найпростіше для них одержання ними цих матеріальних благ узаконити — тому, як і раніше, слово є, а суду все одно немає.

Закон визначає, що суб’єктами корупції є «особи, уповноважені». Серед них є і державні службовці, і прем’єр, і депутати всіх рівнів, і чимало інших посадових осіб, однак водія маршрутки там немає. З тієї простої причини, що він не є особою, уповноваженою і далі за текстом.

Момент другий. Не варто плутати корумпованого міністра і звичайного шахрая. Скидаючи в одну купу усіх і все, ми чудово допомагаємо саме особам, уповноваженим на виконання функцій держави, оскільки вони ж і лише вони — суб’єкти корупції.

Розповідати, що вони — плоть від плоті, кістка від кістки, зріз, дзеркало та інше похідне від нас усіх, суспільства загалом, — їхнє улюблене заняття (можна ще раз звернутися до витягів з програм). А якщо так, то які претензії ми, громадяни і водії маршруток, можемо мати до них, «осіб, уповноважених»? Ключове слово — водії маршруток. Не зрозуміли?

Це просто: ми не законослухняні, у кожному з нас так чи інакше є шматочок водія маршрутки. І опитування, проведене у рамках згаданої вище програми, засвідчило: так, ми даруємо «особам, уповноваженим», подарунки, надаємо їм послуги та інші протиправні переваги, простіше — даємо хабарі. Живлячи тим самим корупцію власноруч. І коли нас до цього змушують, і коли не змушують, а просто, як сказав би Портос, даємо, тому що даємо…

67% громадян країни протягом останнього року так чи інакше стикалися з проявами корупції. Від третини до половини стверджували, що чиновники вимагали хабар. Вимагання хабарів зустрічалися в середньому у 25% випадків контакту з держслужбовцями, добровільні хабарі — у 11%.

52% громадян вважають, що корупція зрідка або завжди може бути виправдана як спосіб швидкого розв’язання проблеми². По-перше, нам так легше, швидше, собі дешевше. По-друге, судячи з подій після Майдану, ми не зрозуміли ще просту для громадян істину: щоб твоє право було дотримане, треба боротися не за своє право, а за право як таке.

Коли Віктор Андрійович входив в образ народного президента, під його канцелярією на Банковій, якої, щоправда, так і не було, збиралися тисячі людей. Однак як разюче відрізнялися ми на Банковій і ми на Майдані.

На Майдані стояли громадяни, ми. За наше спільне єдине на усіх право участі, право бути почутим, право змусити владу зважати на нас. І Віктор Андрійович був наш колега за громадянством, співгромадянин, котрий присягався дотримуватися права.

На Банковій стояла юрба не громадян, а прохачів і ходоків, кожен за своє право, із затиснутим в руці своїм папірцем, папером, пакетом і ревнивим поглядом на конкурента за доступом вже не до співгромадянина, а до батька, патера, от приїхав пан... І Віктор Андрійович був батьком, патером, паном, котрий міг розпорядитися дотримати права стосовно цього, а он того ліворуч — ні. І на коліні, так по-домашньому затишно писав резолюції, і ті, хто стояв навколо, не могли натішитися: як по-простому, швидко, як демократично...

Так по-простому, швидко і була вирішена доля, наприклад, усе тієї ж В.Горобець, особи уповноваженої і навіть у камеру попереднього ув’язнення за корупцію вже посадженої. На цьому обіцянки Віктора Андрійовича дотримуватися права закінчилися. Так само, як і саме право, оскільки якщо закон порушує гарант прав і свобод, то свободи можуть залишитися, але право — ні.

Дві прості істини, в обіцянках не виявлені

Уряд, який виступає від імені народу й не надає народові відомостей про себе або не вказує шляхів їх отримання — не більш ніж пролог до фарсу або трагедії, а швидше за все, — до того й іншого разом…

Дж.Медісон, четвертий президент США, 1822 р.

Тепер це, як згадувалося вище, називається прозорістю, підзвітністю й підконтрольністю влади громадянському суспільству, зокрема його найважливішому агентові — пресі, ЗМІ. І пояснень тут особливих не потрібно.

Перше ключове слово — прозорість. Воно означає багато чого, але насамперед прозорість руху матеріальних засобів посадових осіб — якщо корупція є діяння, спрямоване на отримання ними особистої матеріальної вигоди.

Для забезпечення прозорості потрібно, як мінімум, три умови. Перша й вихідна — наявність реєстру (реєстрів, кадастрів тощо), або, як кажуть правники, формалізація всієї власності у країні. Друга — декларування прибутків і витрат зазначених осіб. Третя — вільний доступ народу (суспільства, його інститутів та громадян особисто) як до названих реєстрів і кадастрів, так і до декларацій посадових осіб, у кожному разі — в частині прибутків.

Природно, мають бути суб’єкти контролю з боку самої держави, крім податкових служб. У США, наприклад, поряд зі ЗМІ, посадових осіб контролюють генеральні інспектори, яких призначає президент країни. І якщо ЗМІ давно заробили прізвисько сторожових псів демократії, то інспекторів Рейган свого часу назвав «лютішими, ніж сторожові пси». Причина більшої «люті» — надзвичайно широкі повноваження інспекторів у вивченні діяльності федеральних відомств, у незалежних аудиторських перевірках і розслідуваннях.

Що з цього маємо ми реально та в передвиборних обіцянках?

Насамперед ми не маємо вихідного пункту — формалізації всієї власності у країні. І жоден із лідерів парламентських перегонів її не обіцяє. Навіть КПУ, яка забула, можливо, крилаті слова свого керманича: «Облік і контроль, у цьому все...» Про народний контроль згадали, як і Віктор Андрійович свого часу, ось тільки що конкретно контролювати? Це чия нерухомість? А земля? А нафтова свердловина? Багато хто цікавився, у тому числі й екс-губернатор Київської області, може, тому він тепер і екс...

Чи пам’ятаєте абсолютно обеззброюючу інформацію про квартиру Сікорського, коли його правнук, що приїхав із тих-таки США, захотів на будинок славного предка поглянути? А квартиру, кажуть йому, передали комусь, не пам’ятаємо коли, але з метою там музей Сікорського облаштувати. Нормально?

Для нас — так. За 16 років влада не спромоглася сформувати ані єдиного, екск’юз за тавтологію, Єдиного державного реєстру нічого й нікого — від земельного кадастру й до реєстру нас як виборців, привіт майбутнім чесним виборам.

Тільки останніх кілька років триває активна відомча метушня навколо питання, хто ж вестиме реєстри. Здавалося б, яка різниця, адже, за поодинокими винятками, вони мають бути відкриті. Лише не в нас.

Глава Державного агентства земельних ресурсів, яке брало участь у боротьбі за повноваження вести земельний кадастр, заявив: «Інформація, що реєструється в земельному кадастрі, має бути конфіденційною». Тоді уточнююче питання: контроль за використанням чи за користувачами? І висновок: говорити про вільний доступ громадян і навіть преси до реєстрів та кадастрів доведеться дуже й дуже довго.

Далі. Що в нас відбувається з декларуванням прибутків і видатків посадових осіб?

Тільки два штрихи до відповіді. Перший: Віктор Андрійович обіцяв запровадити декларування прибутків та видатків і посадових осіб, і їхніх родичів чи то до п’ятого, чи то сьомого коліна, не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що першу ж після виборів і Майдану декларацію про прибутки президента країни з нього виймали мало не силоміць, а про коліна і згадувати не хочеться, адже тільки другого торкнулися...

І тепер, хоч термін подачі декларацій до 1 квітня, а надворі серпень, але досі ніхто не бачив декларацій за минулий рік ні Віктора Федоровича, ні Миколи Яновича, ні Юлії Володимирівни, ні багатьох інших осіб. І не факт, що побачить.

Як широковідомо, 1 червня парламент зібрався, щоб ухвалити зміни до Закону про вибори народних депутатів, аби забезпечити правову бездоганність проведення позачергових виборів.

Менше відомо, що серед іншого борці з корупцією ухвалили зміну, якою скасували обов’язкову подачу в ЦВК декларації про майно й прибутки кандидата, з огляду на позачерговий характер виборів.

Чому ми після цього мусимо вірити бодай одному слову їхніх обіцянок боротися з корупцією?

Ми і вони

— Вікторе Андрійовичу, я хочу подякувати, що ви нас збираєте.

Ми — еліта нації, і зростання економіки з’являється не десь, а в наших головах, і потім воно лягає на папір і реалізується.

— Дуже правильно кажете!

Зустріч президента України з представниками великого бізнесу, липень 2007 р.

Не заперечуємо, ніхто не повинен порушувати закон, ніхто не повинен бути ні корупціонером, ні дрібним шахраєм, ні хабародавцем. Ні ми — громадяни, ні вони — особи уповноважені. Але якщо вже ми в замкненому колі, то чи рівні ми у відповідальності за нього й можливостях його розірвати? Сперечатися можна довго, що ми успішно вже багато років і робимо.

А можна врахувати те, чого самі вони не заперечують, а навпаки — підкреслюють, випинають і привселюдно демонструють. Правда, акурат до питання про міру відповідальності.

Вони — еліта, notabilities, ті, з кого беремо приклад ми, пересічні, неелітні, громадяни. А не навпаки. Ми такі, як вони, а не навпаки.

І добре б, якби вони елітою себе не вважали. Та ж ні, вони кажуть про це прямо — можновладці і просто владці.

Добре б, якби вони, розмірковуючи про плоть від плоті й кістку від кістки, вважали нас собі рівними. Та ж ні, вони приймають будь-які звання, титули, обчіплюють себе будь-якими відзнаками, що відрізняють їх від нас. І це не просто відзнаки, а знаки переваги. Вони шевальє, графи, маркізи.

А ми? Облишмо це.

Ідеальний варіант, якщо зачароване коло розірвемо разом — ми й вони.

Наступний — якщо вони, бо їм легше. У них влада, і вичистити стайні їм нічого не вартує, як і чітко запропонувати нам і не підгодовувати, і гайок на залізничному полотні не чіпати.

Останній — ми самі. Це важко, бо немає в нас головного — довіри одне до одного. Але це справа наживна. Самі вони, якщо продовжуватимуть так далі, швидко нас цього навчать.

Жителі одного з селищ Дніпропетровської області, можливо, відзначать День народження загальним страйком. П’ять років селище, в якому майже п’ять тисяч жителів, позбавлене води — будь-якої, хоч питної, хоч технічної. Бюджетні гроші, як водиться, на ремонт водогону щорічно виділялися і, як водиться, невідомо куди провалювалися, і так п’ять років поспіль. Ну і все. Ініціативна група, координатор, скликання громадських зборів із запрошенням представників влади. І якщо вони не прийдуть — страйк із перекриванням залізничних колій. Класичний початок, чи не так?

¹ У відсотках всіх опитаних. Дослідження було проведено Соціологічною службою Центру Разумкова з 31 травня по 17 червня 2007 р. в усіх регіонах України. Опитано 10956 респондентів, старших 18 років. Теоретична похибка вибірки — 1%.

² Опитування було проведено Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) із 21 лютого по 21 березня 2007 р. в усіх регіонах України. Опитано 10580 респондентів віком більше 18 років. Похибка вибірки не перевищує 1%.