КРАЇНА НЕНАРОДЖЕНИХ ГАВЕЛІВ

«Ми, представники творчої інтелігенції України, підтримуємо проект конституційної реформи, запропонований Президентом України Л.Д.Кучмою» — цими словами починався проект резолюції розширеного засідання Президії Академії мистецтв України зі спілками композиторів, архітекторів і кінематографістів разом. Від імені всієї української творчої інтелігенції (з формальною обмовкою «незалежно від її політичних уподобань») учасники обговорення конституційної реформи висловилися за демократизацію і створення гідних умов життя кожному українцю. Для цього, відповідно до документа, цілком необхідно якомога швидше здійснити зазначену реформу за сценарієм, запропонованим Президентом, з основними положеннями цього сценарію, на думку авторів резолюції, суспільство вже погодилося. Крім усього іншого тут ви знайдете джентльменський набір риторичних штампів: тут вам і «культура в занепаді», і «високе завдання Академії мистецтв і творчих спілок», і усвідомлення «почуття громадянської відповідальності», і «споконвічні прагнення нашого народу до незалежності», і «високі принципи гуманізму», і «консолідація суспільства» і, зрозуміло, «розбудова держави». Хіба комусь спаде на думку знехтувати такі вагомі аргументи?

Крім зазначеної резолюції, що лягла в основу фінальної редакції звернення до народу, учасники обговорення, пам’ятаючи про свою «високу громадську місію», прийняли ще й звернення до української інтелігенції, що зводиться до того, що «ми, представники творчої інтелігенції, висловлюємо свою цілковиту підтримку», до чого закликають і читачів, тому що «ініціативи Президента мають величезне значення для створення потужного духовного і культурного потенціалу». Щоправда, як саме політичні реформи, запропоновані Л.Кучмою, пов’язані з «примноженням досягнень національної культури», не уточнюється.

Список делегатів на Всеукраїнський форум, затверджений на засіданні, також вселяє якщо не довіру, то принаймні відчуття стабільності. Всі — представники столичного бомонду: ректори творчих вузів, голови творчих спілок, режисери, актори, директори установ. Із сімнадцяти делегатів — один президент Академії мистецтв (А.Чебикін), два віце-президенти (І.Безгін і В.Сидоренко), дев’ять академіків (В.Чепелик, М.Вантух, О.Тимошенко, М.Чембержи, М.Мащенко, А.Авдієвський, М.Резникович, Б.Ступка, Д.Гнатюк,), два члени-кореспонденти (Т.Назарова, В.Кузнєцов), за званням не нижче «заслуженого діяча», але переважають, зрозуміло, «народні артисти». Певне, маститість видалася упорядникам списку синонімом авторитетності.

Атмосфера обговорення здорово нагадувала шкільну політінформацію. Композиторів і акторів, змушених говорити про особливості політичного процесу й укладу, можна було тільки пожаліти. Вони цілком щиро обурювалися «підозрілими формулюваннями» і відразу з непідробною наївністю пропонували якісь і зовсім радикальні рішення. Приміром, особливий сплеск неприйняття в учасників викликала ідея загальної партійності для депутатів, яка, за версією народних артистів, «спрямована на посилення управління», з іншого боку, мало не половина тих, хто виступав, виводила прожекти «сильної держави» чи й того гірше — «жорсткої президентської влади». Дехто щиро намагався проаналізувати, роз’яснити аудиторії або навіть заперечити ті або інші положення проекту. Але спроби або вінчалися сакраментальним «загалом підтримую», або надійно потопали в потоку метафор, порівнянь та інших літературних зворотів. Звісно, слово «культура» і тим більше «духовність» просто не сходили з вуст. Причому і те, й інше з точки зору більшості тих, хто виступав, легко узгоджується з «сильною державою», «наведенням порядку» і чарівним чином — із установленням парламентсько-президентської республіки. Найчастіше той, хто сидів у залі, не смів засумніватися, що перед ним і справді майстри сцени, які вміють навіть із виступу на політінформації зробити маленький перформанс. Коли «за Станіславським», а коли і за внутрішнім переконанням.

Цікаво не лише те, що представники «творчої еліти» — здебільшого «відповідальні товариші», що займають не менш відповідальні посади, — говорять від імені творчої інтелігенції всієї України. Це якраз можна зрозуміти — на те вони і «відповідальні товариші», до того ж найчастіше «народні артисти», щоб з усією відповідальністю говорити з «народом» і від імені «народу». Набагато цікавіше те, що ціла низка трохи менш «відповідальних» представників творчої інтелігенції, які прийшли на засідання, за їхнім власним визнанням, «за наполегливою рекомендацією», не стали занадто відверто перечити своїм відповідальнішим, тобто допущеним на трибуну, колегам. Вони посміювалися в кулачок прямо в залі або виходили покурити і позубоскалити у кулуарах, вони обурювалися тим, що відбулося, після того, як резолюції й звернення були прийняті й підписані. Особливо сміливі навіть записувалися на виступ, та коли їм так і не дали слова, обурюватися не стали. «А сенс?» — ось він, коронний номер нашого інтелігента, здатного зубоскалити і водночас нарікати на «занепад культури».

Здавалося б, не потрібно бути народним артистом, щоб відчути логічне нестикування між «кризовою ситуацією в культурі» (і не лише в ній) і підтримкою ініціатив тієї сили, що складається при владі вже десять років. Та в одній резолюції (не кажучи вже про виступи) стогнання про «занепад культури», «бюрократичне свавілля», «рівень життя» та інші страшні речі спокійно сусідять з палкими закликами підтримати ту владу, що, здавалося б, має відповідати за все описане. Що ж, справжньому митцю важко залишатися послідовним. Проте якщо ви збираєтеся поблажливо похитати головою з приводу емоційних артистичних перформансів, не поспішайте. Деякі залежності тут усе ж таки можна було простежити. Адже більшість артистів, як уже згадувалося, далеко не політики. І вони подекуди та й обмовляться про деякі мотиви свого одностайного «одобрямса». Про стипендії, отримані від фонду Людмили Кучми, не міг не згадати М.Чембержи. Або про «невсипущу турботу Президента» про той або інший творчий колектив (приміром, за словами М.Вантуха, гарант Конституції цікавиться навіть репетиціями ансамблю ім.П.Вірського). Про «особисте знайомство» із Президентом як запоруку його порядності. Не кажучи вже про звання, державні нагороди, премії і тим більше про посади, надані більшості тих, хто виступав.

От це, мабуть, найсумніше: багато хто з них були цілком щирими на трибуні. Не лише у своїх закономірних помилках, причина яких в елементарній політичній безграмотності. Вони були щирими у вираженні відданості. Так, наші артисти міцно утвердилися в тому, що «талант не продається». Проте зрозуміли вони цей вислів глибоко по-своєму. Продаватися ганебно — це кожен знає. Тому, одного разу отримавши стипендію, держзамовлення, премію, посаду або будучи відзначеним у будь-який інший спосіб (хоча б просто запрошенням на прийом або потиском руки), наш «творчий інтелігент» готовий служити вірою і правдою навіть тоді, коли одержаний гонорар давно витрачено. Митець чомусь не хоче сприймати блага, одержувані за свої послуги, лише як оплату праці. Для нього це благодіяння. Благодійник же має повне право розраховувати на відданість. Це «благодіяння» традиційно трактується «творчою елітою» як «турбота про культуру». Є підстави підозрювати, що говорячи «культура» (здебільшого у контексті «підтримки»), деякі творці мають на увазі себе.

Тому навряд чи варто було дивуватися з того, що представники нашої «творчої інтелігенції» з трибуни заклинали «сильну руку», «жорстку владу», «залізний порядок» та інші сумнівні речі. Зрозуміло, ніщо так не потерпає від деяких атрибутів «сильної влади», як творчість. І цілком природно, що, як правило, ніхто так не прагнув до свободи, як «творча інтелігенція». Та щось, очевидно, не так у нашому королівстві: отримавши цю саму свободу творчості і так і не зрозумівши, що з нею робити, більшість артистів старшого віку — тобто верхівка творчих спілок, керівництво вузів і академій — попрямували назад, під тепле крило держави. Без цього крила їм стало незатишно. Адже «свобода творчості», як виявилося, має свій «вовчий оскал» — це не лише комерціалізація мистецтва і необхідність бути конкурентоспроможним. Вона перетворилася на відсутність «батьківської турботи». Українська творча інтелігенція не перестає за нею зітхати і скаржитися на «відсутність державної підтримки», нагадувати на кожному розі про свою «виховну місію в суспільстві», загалом, нагадувати владі, що вона ще може їй послужити, і за кожного зручного випадку демонструє свою лояльність. І нехай, що доводиться обслуговувати чиїсь інтереси, яких ти навіть до кінця зрозуміти не можеш? Нам не звикати. І ні в кого не повернеться язик докоряти артисту за те, що йому хочеться просто, ні про що не думаючи, займатися творчістю. На цьому і наполягає наша «творча інтелігенція», коли доля ставить її перед дилемою брати чи не брати з чиїхось не дуже чистих рук ті блага, що дають можливість і далі займатися своєю справою. Полеміки навколо акцій на кшталт «Культурного героя» або Шевченківських премій розчиняються в цинічному «гроші не пахнуть» або напівобуреному «адже це наш Шевченко!», начебто мова йде про поета, а не про премію. Навіщо боротися з владою, коли з нею можна просто «дружити»?

Звернення Академії мистецтв разом із спілками композиторів, архітекторів і кінематографістів України про підтримку політичної реформи, ініційованої Президентом, не стало несподіванкою. Проте виявилося ще одним ударом по міфу про суспільну роль інтелігенції взагалі і творчої зокрема. Той, хто допущений до трибун, не стане перечити, тому що так уже він вихований, навчений і навіть місцями переконаний. Той же, хто не допущений з різних причин, — вважає за краще і далі «обробляти свій сад» у тиші окремо взятого кабінету, а свою «громадянську роль» грати «за Станіславським». Говорити про українську інтелігенцію як про міф дозволяє те, що останнім часом навіть у вирішальні для суспільства моменти ця «інтелігенція» не продемонструвала головного, що відрізняє інтелігента від просто «пролетаря розумової праці», — внутрішньої свободи і сміливості її захищати.